Види сприймання

Сприймання можна класифікувати за різними ознаками. Якщо за критерій класифікації взати провідний тип аналізатора, то виділяють: зорові, слухові, нюхові, смакові, кінестетичні і дотикові сприймання.

Класифікують сприймання і залежно від форми існування матерії: простору, часу і руху. Тоді розглядають сприймання простору, сприймання часу і сприймання ру^ху.

Сприймання простору - це пізнання непросторових властивостей об’єктів через зорові, вестибулярні, рухові і шкірні відчуття. У комплексі вони дають змогу судити про відношення тіла до вертикалі, про просторове положення і відстань до інших предметів. Сприймання простору не є природжене, а виникає і розвивається в процесі життя.

В історії науки в кожну епоху є вузлова конкретна проблема дослідження, яка є носієм основної проблеми даної науки. Такою проблемою на межі XIX початку XX століття була проблема простору. Всі психологи попереднього покоління приділяли увагу. І поділялися, в залежності від прийнятої позиції, на нативістів і генетистів.

Основний тезис нативізму гласить: сприймання простору “вроджене”. Мається на увазі “природженість” не ідеї простору, а апаратів для його сприймання. По суті стверджувалось, що простір має первинний, не похідний по відношенню до чуттєвого змісту характер.

Нативісти для доказу свого тезису вказували на те,що ще ніколи і нікому не вдалося констатувати наявність зовсім непросторових сприймань чи відчуттів: кожна чуттєва якість сприймається завжди десь і в якомусь просторі.

Основне положення генетистів гласить: сприймання простору і особливо третього виміру, глибини, є продуктом розвитку, власного досвіду. В розумінні генетистів це означало, що воно є похідне, яке отримується в результаті, якщо не асоціації то злиття (В.

Основний аргумент генетистів заключався в тому, що сприймання простору, зокрема оцінка відстаней, у дітей, наприклад, не така досконала, як у дорослих, з віком розвивається. Для вирішення питання використовували патологію. Спостереження над сприйманням простору людей, що народилися сліпими, а потім прооперувалися, показали, що коли через 2 доби зняли пов’язку, то пацієнт побачив “світове поле”, через декілька днів - “напівпрозорі водяні бульки”, що є кругами розсіяння світла при неправильній акомодації. Навіть через декілька неділь віддаленість видимих предметів оцінювалася хворими досить неточно: плоскі і тримірні фігури вони не розрізняли; перспективного зменшення віддалених предметів на картині не розуміли; предмети, що рухаються здавалися нерухомими. Нормальне сприймання просторових властивостей і відношень встановлювалося поступово. Важко вирішити в чию користь говорять ці результати. Жодна із сторін не виходила з того, що сприймання є складним процесом, в якому в тісному єднанні переплітаються різні компоненти.

В ньому потрібно розрізняти протяжність і власне простір. Але протяжність це лише перша ступінь в пізнанні реального простору. Реальні предмети в реальному просторі, знаходячись один поза іншим, обов’язково розміщуються в тому чи іншому напрямку, на тій чи іншій віддалі один від одного. Лише в міру того як у сприйманні відображається положення, напрям, відстань. Величина, форма, що визначаються складною системою просторових відношень, формується істинна уява простору. Таке сприймання простору, що включає в себе усвідомлення більш чи менш складної системи відношень, що відображають співвідношення речей в реальному світі, звичайно, не є первинною чуттєвою данністю. Воно - продукт значного розвитку. Таким чином, лише в результаті більш-менш тривалого розвитку формується в людини сприйманння простору, в якому отримують все більше диференційоване і адекватне відображення реальні просторові властивості і відношення предметів.

Щоб жити, людина повинна орієнтуватися в просторі. Сприймання простору є відображенням простору, що об’єктивно існує, тобто відображення віддалі, розміру і форми предметів, їх взаємного розміщення і напряму, в якому вони рухаються. Воно включає в себе (як точки відліку) оцінку положення власного тіла, врахування його переміщень у просторі та відповідне коригування рухів, орієнтацію очей. Відображення просторових властивостей відбувається в процесі рухової діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної діяльності мозку. Воно забезпечується спільною діяльністю комплексу аналізаторів, взаємодію між якими контролює руховий аналізатор.

Відображення простору можливе завдяки наявності у людини парних аналізаторів та їх функціональної асиметрії. Парні аналізатори дають людині змогу мати бінокулярний (з лат. віпі - два і oculus - око) зір, бінауральний (від лат. bini - два і auris - вухо) слух, бімануальний (від лат. bini - два і manualis - ручний) дотик, диринічний (гр. di - двічі і rhinos - ніс) нюх. Функціональна асиметрія виявляється в тому, що один з аналізаторів при здійсненні певної діяльності відіграє провідну роль. Ця роль є непостійною і змінюється при переході від одного виду діяльності до іншого. Наприклад, вухо, що домінує за гостротою слуху, не завжди є провідним при визначенні напряму звуку.

Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового, тактильного і кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми предмета необхідне чітке розрізнення його контура, що залежить від величини, віддаленості його від спостерігача та гостроти зору. При сприйманні предметів різної форми контур є найбільш інформативною ознакою, оскільки він - грань, що віддаляє предмет від середовища і фону. Завдяки рухові зорова система, виділяючи межу між об’єктом і фоном, навчається рухатися по ній. Кінестетичні відчуття, що виникають при цьому, не усвідомлюються. Але мають важливе значення як сигнали певних особливостей контурних ліній і кута зору.

Дотикове сприймання форми предмета відбувається за допомогою тактильного і кінестетичного аналізаторів. Щоб визначити форму предмета, якого 53

людина не бачить, вона ощупує його з різних боків, повертає в руках, обводить контур рукою, перевіряє правильність його сприймання.

В основі сприймання розмірів предмета - комбінація двох подразників: розмірів зображення предмета на сітківці ока і напруження м’язів очей. Чітке зображення предмета на сітківці ока забезпечується дією механізмів акомодації і конвергенції.

Акомолація (від лат. accomodatio - пристосування) - зміна опуклості кришталика ока відповідно віддалі до предмета. Щоб одержати чітке зображення різновіддалених предметів на фовеальній (центральній, що має найбільшу чутливість) ділянці сітківки, шляхом акомодації змінюється кривизна кришталика ока. Це здійснюється за допомогою ціліарного м 'яза, який прикріплений до кришталика ока і, скорочуючись чи розслабляючись, змінює його опуклість.

Конвергенція - (лат. convergo - сходжуюся, наближуюся) - зведення зорових осей обох очей на фіксованому предметі. Певній величині акомодації відповідає певний кут зведення зорових осей, що забезпечує роботу м’язів очей. Кінестетичні збудження, що виникають при акомодації і конвергенції, надходять у кору мозку разом із зоровими збудженнями, які спрямовуються від сітківок очей. Поєднання величини зображення предмета на сітківці і напруження м’язів очей внаслідок акомодації та конвергенції є умовнорефлекторним сигналом про розмір цього предмета.

Під час визначення величини предметів, які перебувають за межами акомодації (до 7-9 метрів) і конвергенції (до 450 метрів) очей, велике значення має порівняння їх розмірів із величиною предметів оточення, яка виступає як еталон.

У 1709 році англійський філософ Джордж Берклі (1685-1753 р.р.) висловив ідею про те, що м’язи ока відіграють основну роль у сприйманні абсолютної віддалі від предметів. Він вважав, що перцептивна інформація (величина зображення предмета на сітківці ока) не є стимулом, який викликає відчуття віддаленості. А в процесі набуття досвіду асоціюється з ним і стає ознакою віддаленості. Щоб встановити, чи є кут зведення зорових осей на предметі (конвергенція) або зміна опуклості кришталика ока (акомодація) ознакою віддаленості, необхідно було:

- показати, що абсолютна віддаленість об’єкта однозначно визначає величину конвергенції, необхідну для біфіксації об’єкта;

- експериментально довести, що систематична зміна конвергенції (чи акомодації) закономірно викликає зміну сприймання віддалі до об’єкта.

Перша умова, без сумніву, виконується, оскільки кут конвергенції φ = 2b/h, де 2b - відстань між центрами обох очей, h - віддаль від предмета до спостерігача.

Складнішою є друга умова. Лише дослідження, проведені в 60-х роках XX століття американськими вченими, показали, що одні індивіди можуть використовувати конвергенцію як ознаку абсолютної віддалі до предмета, інші - ні.

Один із варіантів гіпотези про акомодацію і конвергенцію як ознаку віддалі передбачає дані пропріорецептивних відчуттів (величину збуджень), які йдуть від м’язів очей. Проте роздільна здатність пропріорецептивної системи дуже низька, і на її основі не можна здійснювати необхідне просторове диференціювання. Останнім часом вітчизняні вчені висловлюють думку, за якою конвергенція і акомодація самі по собі не є ознакою віддалі, а можуть поліпшувати роботу інших механізмів, що здійснюють просторовий аналіз. В основному сприймання віддалі до предмета відбувається завдяки бінокулярному зору. Будь-який предмет, який потрапляє в поле зору обох очей, породжує два монокулярні образи. При сприйманні віддалених об’єктів зорові осі паралельні, а тому зображення предметів людина бачить у тих же місцях простору.

Оскільки очі рознесені в просторі, то лівий і правий монокулярні образи відрізняються. Мірою відмінності є диспаратність (від лат. disparatus - відокремлюю) - несумісність. Диспаратними є некориспондуючі точки сітківок. Існує три сенсорні реакції організму на диспаратність: фузія, стереоскопічний ефект, диплопія.

Якщо диспаратність зображень мала, то відбувається фузія (злиття) обох образів у єдиний. Відчуття глибини простору немає. Це буває при диспаратності від 0 до 1 - 1.5 кутових хвилин. При середній диспаратності від 1.5 - до 6-10 кутових хвилин образи зливаються і виникає враження об’ємності - стереоскопічний ефект. Якщо диспаратність від 10 до 15-20 кутових хвилин, то виникає диплопія (подвоєне зображення).

Сприймання глибини простору може здійснюватися завдяки наявності вторинних ознак, що є умовними сигналами віддаленості об’єктів: лінійної перспективи, заповненості простору, повітряної перспективи, зміни кольору об’єктів, тощо.

Однією із складових сприймання простору є сприймання напряму на об 'єкт. Воно відбувається на основі вертикального положення тіла людини щодо поверхні землі. Тому у визначенні напряму, крім зорових відчуттів, мають значення відомості, які надходять із кінестетичного і вестибулярного апаратів. При бінокулярному зорі напрям видимого предмета визначається за законом тотожного напряму Герінга, відповідно до якого, подразники які збуджують кореспондуючі точки, спостерігач бачить у напрямі, що проходить через середину віддалі між очима, ніби за допомогою “циклопічного ” ока.

Сприймання напряму звуку відбувається при бінауральному слуханні. Основою для його визначення є різниця в часі надходження в кору мозку слухових подразнень від лівого і правого вух. Перцептивна система людини не завжди правильно відображає дійсність. Про це свідчать помилки сприймання - зорові ілюзії.

Сприймання часу є відображенням у свідомості тривалості, швидкості та послідовності дій. Проміжки часу, визначенню яких сприяють слухові, рухові відчуття, виробляються під впливом ритмічних процесів, що відбуваються в організмі людини. Ритмічне дихання, ритм режиму дня, навчальної і трудової діяльності сприяють виробленню рефлексу на час (умовнорефлекторно). Тривалі проміжки часу сприймаються, з одного боку, у зв’язку з процесами, що відбуваються в організмі (відчуття голоду, втома), а з іншого - у зв’язку з ритмом явищ у природі (зміна дня і ночі, температури). Спостерігається і суб’єктивна оцінка тривалості часу, що може бути пов’язана із зацікавленістю і характером діяльності людини.

Клінічні спостереження свідчать, що сприймання часу є результатом процесів відображення, що відбувається в мозку. Хоча деякі дослідники стверджували, що в мозку існує самостійний центр часу, практикою це не підтверджено. Більше того, відомо, що порушення сприймання часу спостерігається при ураженні різних відділів мозку.

Зарубіжні психологи поділяють думку про таламічну локалізацію часових сприймань, обмежуючи її механізмами проміжного мозку. Вітчизняні вчені вважають, що орієнтування людиини в часі відбувається за допомогою коркових відділів мозку. Збудження і гальмування мають певну тривалість, відбуваються з певною швидкістю і змінюються в певній послідовності. Ритмічна зміна явищ у світі, у тому числі збудження і гальмування, і є основою відліку часу. У відображенні часу беруть участь різні аналізатори, але найточніше розрізняються великі часові інтервали слуховий і кінестетичний аналізатори. Саме кінестетичний аналізатор І.М. Сеченов назвав органом сприймання просторових і часових відношень.

Сприймання тривалих часових проміжків значно залежить від характеру суб’єктивних переживань особистості. Так, час, заповнений інтенсивною цікавою діяльністю, збігає ніби швидше, ніж тоді, коли людина бездіяльна.

На сприймання часу впливають емоції людини: при позитивних емоціях виникає ілюзія прискореного плину часу, а при негативних - час суб’єктивно сповільнюється.

Сприймання часу залежить від вікових особливостей людей: у дитинстві час минає суб’єктивно повільніше, а в дорослої людини - швидше. Отже “чуття часу” не є вродженим. Воно розвивається в процесі життя залежно від діяльності людини і умов існування.

Закон заповненого часового відрізку: чим більше заповненим і, значить, розчленованим на маленькі інтервали є відрізок часу, тим тривалішим він здається. Цей закон відображає закономірність відхилення психологічного часу згадування минулого від об 'єктивного часу.

Для часу переживання теперішнього має місце зворотнє твердження. Коли час, що минув у згадуванні здається нам тривалішим ніж він був, коли був заповнений подіями, і коротшим, коли був пустим, то по відношенню теперішнього часу, навпаки: чим бідніше подіями, тим тривалішим воно здається в переживанні; чим багатшим, змістовнішим і заповненим, тим непомітніше протікає і тим меншою здається тривалість відрізку часу. В цьому розчленуванні закону заповненого часового відрізку на два протилежних за змістом положення відбивається якісна специфіка минулого і теперішнього. Минуле об’єктивоване в своєму змісті і цілком визначається ним; події в ньому розчленяють час і подовжують його для переживання. В теперішньому, як би воно не було заповнене, воно замикається в одне ціле; воно не розчленяється, оскільки переживається як теперішнє. Коли час незаповнений, - в переживанні створюється напруження, увага концентрується на часі, що протікає, час в результаті подовжується.

В міру того як в часі який людина переживає, проступає установка на майбутнє, змінюються закономірності, що визначають тривалість. Час очікування бажаної події в безпосередньому переживанні подовжується, небажаної - вкорочується. В першому випадку час ніколи не протікає достатньо швидко, в другому - завжди протікає надзвичайно швидко. Тривалість, яка переживається відхиляється від об’єктивного часу в сторону, зворотню до напряму. Роль цього фактора, пов ’язаного з емоційним характером переживання, фіксується як закон емоційно детермінованої оцінки часу. Він виражається в тому, що час, заповнений подіями з позитивним емоційним знаком, скорочується в переживанні, а заповнений подіями з негативним емоційним знаком в переживанні подовжується.

Характерною особливістю часу є його незворотність.

Ми можемо повернутися до певного місця в просторі, від якого ми пішли, але ми не можемо повернути час, який минув.

Встановлення об’єктивного порядку чи однозначної, незворотньої послідовності подій в часі означає розкриття причинної залежності між ними. На основі причинних залежностей ми опосередковано вирішуємо питання об’єктивної послідовності подій.

Крім встановлення порядку чи послідовності попереднього і наступного, має значення тимчасова локалізація, що включає визначення величини інтервалів, що їх відділяє, знання того, що день - це частина століття, року, місяця і т.д.

Час життя об ’єктивно визначається лише як час історії. Лише на основі історично визначеної системи відліку часу, можна співставити часові показники різних спостерігачів, вільно переходячи з однієї точки зору на іншу, встановлювати однозначну відповідність всіх дат.

Сприймання руху - відображення просторового переміщення предметів, що визначається віддаленістю предметів, швидкістю переміщення їх, або пересування спостерігача в просторі.

Суть сприймання руху виявляється у відображенні зміни положення предметів у просторі протягом певного часу. У цьому процесі відповідна роль належить зоровому аналізатору і кінестетичним відчуттям. Показниками руху є швидкість, прискорення і напрям.

За зорового сприймання інформацію про рух об’єкта можна отримати у два способи: у процесі фіксованого погляду і за допомогою рухів ока. У першому випадку рух відображається за рахунок зміни положення зображення об’єкта на сітківці ока, в другому - внаслідок функціонування око-рухової системи.

Спостереження за нерухомими об ’єктами іноді породжує ілюзії, в яких рух сприймається як індукований, стробоскопічний або автокінетичний.

Ілюзія індукованого руху полягає в тому, що за відносного переміщення двох об’єктів рухомим здається об’єкт, який насправді є нерухомим.

Стробоскопічний (від гр. strobos - кружляння) рух виникає за швидкої зміни нерумих картин, як у кіно. Подібна ілюзія, названа фі-феноменом, виявляється при послідовних спалахах джерел світла, розміщених один за одним, і широко використовується в рухливій рекламі.

Автокінетичний рух спостерігається при фіксованому погляді на нерухому точку, що світиться в темряві. Людині починає здаватися, ніби точка рухається.

У сприйманні руху беруть участь слуховий та кінестетичний аналізатори. Зміни в інтенсивності звучання, що відбуваються з певною швидкістю, справляють враження наближення або віддалення його джерела. В основі сприймання руху - умовний рефлекс на зоровий, слуховий чи кінестетичний подразник.