Характеристика основних видів відчуттів

Шкірні відчуття. Знайомство з основними видами відчуттів почнемо з відчуттів, які ми отримуємо від впливу різноманітних подразників на рецептори, що знаходяться на поверхні шкіри людини.

Шкірні відчуття відносяться до контактного вигляду відчуттів, тобто вони виникають при безпосередньому контакті рецептора з предметом реального світу. При цьому можуть виникати відчуття чотирьох основних видів: відчуття дотику або тактильні відчуття; відчуття холоду; відчуття тепла; відчуття болю.

Кожен з чотирьох видів шкірних відчуттів має специфічні рецептори. Одні точки шкіри дають лише відчуття дотику (тактильні точки), інші - відчуття холоду (точки холоду), треті - відчуття тепла (точки тепла), четверті - відчуття болю (точки болю) (рис. 4).

Рис. 4. Шкірні рецептори і їх функції

Нормальними подразниками для тактильних рецепторів є дотики, які викликають деформацію шкіри, для холодових - дія предметів низької температури, для теплових - вплив предметів високої температури, для больових - будь-які з перерахованих впливыв за умови достатньо великій інтенсивності. Місцезнаходження відповідних рецепторних точок і абсолютні пороги чутливості визначаються за допомогою естезіометра. Простий прилад - волосковий естезіометр (див. рис. 5), який складається з кінського волоска і приладу для вимірювання тиску, що здійснюється цим волоском на будь-яку точку шкіри.

Рис. 5. Волосковий естезіометр

При слабкому дотику волоска до шкіри відчуття виникають лише при безпосередньому попаданні в тактильну точку Так само визначають місцезнаходження холодових і теплових точок, тільки замість волоска використовують тонке металеве вістря, наповнене водою, температура якого може змінюватися.

В існуванні точок холоду можна переконатися без приладу. Для цього досить провести кінчиком олівця по опущеному повіку. В результаті час від часу виникатиме відчуття холоду. Неодноразово робилися спроби визначити кількість шкірних рецепторів. Точних результатів немає, але приблизно встановлено, що точок дотику - біля одного мільйона, точок болю - близько чотирьох мільйонів, точок холоду - близько 500 тисяч, точок тепла - близько 30 тисяч.

Точки окремих видів відчуттів по поверхні тіла розташовані нерівномірно. Наприклад, на кінчиках пальців точок дотику вдвічі більше, ніж точок болю, хоча загальна кількість останніх значно більша. На рогівці ока, навпаки, точок дотику взагалі немає, а є лише точки болю, так що будь-який дотик до рогівки викликає відчуття болю й захисний рефлекс закриття очей.

Нерівномірний розподіл шкірних рецепторів по поверхні тіла обумовлює нерівномірність чутливості до дотику, до болю. Так, найбільш чутливі до дотику кінчики пальців і менш чутливі спина, живіт і зовнішня сторона передпліччя. Зовсім по-іншому

розподіляється чутливість до болю. Найбільш чутливі до болю спина, щоки, а найменш чутливі кінчики пальців. Що стосується температурних режимів, то найбільш чутливі ті частини тіла, які зазвичай прикриті одягом: поперек, груди.

Тактильні відчуття несуть інформацію не лише про подразник, а й про локалізацію його дії. У різних ділянках тіла точність визначення локалізації дії різна. Вона характеризується величиной просторового порогу тактильних відчуттів. Якщо ми доторкнемося до шкіри одночасно в двох точках, то ми не завжди відчуємо ці дотики як роздільні - якщо відстань між точками дотику недостатньо велика, обидва відчуття зіллються в одне. Тому, та мінімальна відстань між місцями дотику, яка дозволяє розрізнити дотик двох просторово роздільних предметів, називається просторовим порогом тактильних відчуттів. Зазвичай для визначення просторового порогу тактильних відчуттів використовується циркулярний естезіометр (див. рис. 6.) - циркуль із розсувними ніжками.

Рис. 6. Циркулярний естезіометр

Смакові та нюхові відчуття. Рецепторами смакових відчуттів є смакові фолікули, які складаються з чутливих смакових клітин, сполучених із нервовими волокнами (див. рис. 7). У дорослої людини смакові фолікули розташовані головним чином на кінчику, по краях і на задній частині верхньої поверхні язика. Середина верхньої поверхні і вся нижня поверхня язика нечутлива до смаку. Смакові фолікули також є на піднебінні, мигдалинах і задній стінці горла. У дітей область поширення смакових фолікул набагато ширша, ніж у дорослих. Подразниками для смакових рецепторів служать розчинені смакові речовини.

Рис. 7. Рецептори смакових відчуттів

Рецепторами нюхових відчуттів є нюхові клітини, занурені в слизову оболонку нюхової області (див. рис. 8). Подразниками для рецепторів нюху служать різні пахучі речовини, проникаючі в ніс разом із повітрям. У дорослої людини площа нюхової області приблизно дорівнює 480 мм². У новонародженої дитини вона значно більша. Це пояснюється тим, що в новонароджених провідними відчуттями є смакові та нюхові відчуття. Саме завдяки ним дитина отримує максимальну кількість інформації про навколишній світ; вони ж забезпечують новонародженій дитині задоволення її основних потреб. У процесі розвитку нюхові та смакові відчуття поступаються провідним місцем іншим, більш інформативним відчуттям, і в першу чергу зору.

Слід зазначити, що смакові відчуття в більшості випадків змішуються з нюховими. Різноманітність смаку значною мірою залежить від домішок нюхових відчуттів. Наприклад, при нежиті, коли нюхові відчуття «відключені», у ряді випадків їжа здається позбавленою смаку. Крім цього, до смакових відчуттів домішуються тактильні й температурні відчуття від рецепторів, котрі знаходяться в області слизової оболонки в роті. Так, своєрідність «гострої» або «терпкої» їжі головним чином пов'язана з тактильними відчуттями, а характерний смак м'яти значною мірою залежить від подразнення холодових рецепторів.

Якщо виключити всі ці домішки тактильних, температурних і нюхових відчуттів, то смакові відчуття зведуться до чотирьох основних типів: солодке, кисле, гірке, солоне. Поєднання цих чотирьох компонентів дозволяє отримати багатообразні смакові варіанти.

Експериментальні дослідження смакових відчуттів проводилися в лабораторії П.П. Лазарєва. Для здобуття смакових відчуттів використовувалися: цукор, щавлева кислота, кухонна сіль і хінін. Було встановлено, що за допомогою цих речовин можна імітувати більшість смакових відчуттів. Наприклад, смак зрілого персика дає поєднання в

певних пропорціях солодкого, кислого та гіркого.

Рис. 8. Рецептори нюхових відчуттів

Експериментальним шляхом було також встановлено, що різні частини язика мають різну чутливість до чотирьох смакових якостей. Наприклад, чутливість до солодкого максимальна на кінчику язика і мінімальна в задній його частини, а чутливість до гіркого, навпаки, максимальна ззаду і мінімальна на кінчику язика.

На відміну від смакових нюхові відчуття не можуть бути зведені до поєднань основних запахів. Тому чіткої класифікації запахів не існує. Всі запахи прив'язують до конкретного предмета. Наприклад, квітковий запах, запах троянди, запах жасмину та ін. Як і для смакових відчуттів, велику роль у здобутті запаху відіграють домішки інших відчуттів: смакових (особливо від подразнення смакових рецепторів, які знаходяться у задній частині горла), тактильних і температурних.

Чутливість нюхових і смакових рецепторів підвищується у стані голоду. Після кількох годинн голодування значно посилюється абсолютна чутливість до солодкого, збільшується, але меншою мірою, чутливість до кислого. Це дає підставу передбачати, що нюхові й смакові відчуття значною мірою пов'язані з необхідністю задоволення такої біологічної потреби, як потреба в їжі.

Індивідуальні відмінності смакових відчуттів у людей невеликі, але бувають виключення. Так, є люди, які порівняно з більшістю інших людей здатні краще розрізняти компоненты запаху або смаку. Смакові та нюхові відчуття можна розвивати за допомогою постійних тренувань. Це враховується при освоєнні професії дегустатора.

Слухові відчуття. Подразником для органу слуху є звукові хвилі, тобто подовжнє коливання часток повітря, які поширюються на всі сторони тіла, яке коливається і яке слугує джерелом звуку.

Всі звуки, які сприймає людське вухо, можуть бути розділені на дві групи: музичні (звуки співу, звуки музичних інструментів та ін.) і шуми (різні скрипи, шерехи, стуки тощо). Чіткої межі між цими групами звуків немає, оскільки музичні звуки містять шуми, а шуми можуть містити елементи музичних звуків. Людське мовлення, як правило, одночасно містить звуки обох груп.

У звукових хвилях розрізняють частоту, амплітуду і форму коливань. Відповідно до цього слухові відчуття мають наступні три сторони: висоту звуку, яка є відображенням частоти коливання; гучність звуку, яка визначається амплітудою коливання хвиль; тембр, який є відображенням форми коливання хвиль.

Висота звуку вимірюється в герцах, тобто в кількості коливань звукової хвилі за секунду. Чутливість людського вуха має свої межі. Верхня межа слуху в дітей - 22 000 герц. До старості ця межа знижується до 15 000 герц і навіть нижче. Тому літні люди часто не чують високих звуків, наприклад, цвіркотіння коників.

Абсолютна чутливість найбільш висока відносно звуків середньої частоти коливань - 1000-3000 герц, а здатність розрізнення висоти звуку в різних людей значно варіюється. Найвищий поріг розрізнення спостерігається в музикантів і настроювачів музичних інструментів. Досліди Б.Н. Теплова свідчить, що в людей цієї професії здатність розрізняти висоту звуку визначається параметром в 1/20 або навіть 1/30 півтонів. Це означає, що між двома сусідніми клавішами роялю настроювач може чути 20-30 проміжних рівнів висоти.

Гучністю звуку називається суб'єктивна інтенсивність слухового відчуття. Чому суб'єктивна? Ми не можемо говорити про об'єктивні характеристики звуку, тому що згідно з основним психофізичним законом наші відчуття пропорційні не інтенсивності впливу подразника, а логарифму цієї інтенсивності. По-друге, людське вухо має різну чутливість до звуків різної висоти. Тому можуть існувати та з високою інтенсивністю впливати на наш організм звуки, які ми абсолютно не чуємо. По-третє, існують індивідуальні відмінності між людьми відносно абсолютної чутливості до звукових подразників. Проте, практика визначає необхідність виміру гучності звуку. Одиницями виміру є децибели. За одну одиницю виміру взята інтенсивність звуку, витікаючого з цокання годинника на відстані 0,5 м від людського вуха. Так, гучність звичайного людського мовлення на відстані 1 метра складе 16-22 децибел, шум на вулиці (без трамвая) - до 30 децибел, шум в котельній - 87 децибел.

Тембром називається та специфічна якість, яка відрізняє один від одного звуки однієї й тієї ж висоти та інтенсивності, видані різними джерелами. Дуже часто про тембр говорять як про «забарвлення» звуку.

Відмінності в тембрі між двома звуками визначаються різноманітністю форм звукового коливання. У найпростішому випадку форма звукового коливання відповідатиме синусоїду. Такі звуки отримали назву «простих». Їх можна отримати лише за допомогою спеціальних приладів. Близьким до простого звуку є звучання камертона - приладу, який використовується для налаштування музичних інструментів. У повсякденному житті ми не зустрічаємося з простими звуками. Звуки, які нас оточують, складаються з різних звукових елементів, тому форма їх звучання, як правило, не відповідає синусоїду. Проте, музичні звуки виникають при звукових коливаннях, що мають форму чітко періодичної послідовності, а в шумів - навпаки. Форма звукового коливання характеризується відсутністю чіткої періодизації.

Також слід мати на увазі, що в повсякденному житті ми сприймаємо безліч простих звуків, але цього різноманіття ми не розрізняємо, тому що всі ці звуки зливаються в один. Наприклад, два звуки різної висоти часто, в результаті їх злиття, сприймаються нами як один звук із певним тембром. Тому поєднання простих звуків у однин складний додає своєрідність формі звукового коливання й визначає тембр звучання. Тембр звучання залежить від міри злиття звуків. Чим простіша форма звукового коливання, тим приємніше звучання. Тому прийнято виділяти приємне звучання - консонанс і неприємне звучання - дисонанс.

Найкраще пояснення природи слухових відчуттів дає резонансна теорія слуху Гельмгольца. Як відомо, кінцевим апаратом слухового нерва є орган Корті, який знаходиться на основній перетинці, яка проходить уздовж всього спірального кісткового каналу - равлика (рис. 9).

Рис. 9. Будова рецепторів слухових відчуттів

Основна перетинка складається з великої кількості (близько 24 000) поперечних волокон, довжина яких поступово зменшується від вершини равлика до її основи.

Згідно з резонансною теорією Гельмгольца кожне таке волокно налагоджене, подібно до струни, на певну частоту коливань. Коли до равлика доходять звукові коливання певної частоти, то резонує певна група волокон основної перетинки та збуджуються лише ті клітини органу Корті, які знаходяться на цих волокнах. Коротші волокна, які знаходяться в основі равлика, реагують на вищі звуки, довші волокна, які знаходяться в його вершини, - на низьких.

Співробітники лабораторії І.П. Павлова, які вивчали фізіологію слуху, прийшли до висновку, що теорія Гельмгольца досить точно розкриває природу слухових відчуттів.

Зорові відчуття. Подразником для органу зору є світло, тобто електромагнітні хвилі, які мають довжину від 390 до 800 мілімікрон (мілімікрон - мільйонна доля міліметра). Хвилі певної довжини викликають у людини відчуття певного кольору. Наприклад, відчуття червоного світла викликаються хвилями завдовжки в 630-800 мілімікрон, жовтого - хвилями від 570 до 590 мілімікрон, зеленого - хвилями від 500 до 570 мілімікрон, синього - хвилями від 430 до 480 мілімікрон.

Все, що ми бачимо, має колір, тому зорові відчуття - це відчуття кольору. Всі кольори діляться на дві великі групи: ахроматичні і хроматичні. До ахроматичних відноситься білий, чорний і сірий кольори. До хроматичних відносяться всі інші кольори (червоний, синій, зелений і т. д.).

Сонячне світло як і світло будь-якого штучного джерела складається з хвиль різної довжини. В той же час будь-який предмет або фізичне тіло сприйматиметься чітко в певному кольорі (поєднанні кольорів). Колір конкретного предмету залежить від того, які хвилі та в якій пропорції відбиваються цим предметом. Якщо предмет рівномірно відображає всі хвилі, тобто він характеризується відсутністю вибірковості відображення, то його колір буде ахроматичним. Якщо ж він характеризується вибірковістю відображення хвиль, тобто відображає переважно хвилі певної довжини, а інші поглинає, то предмет буде забарвлений у певний хроматичний колір.

Ахроматичні кольори відрізняються один від одного лише світлотою. Світлота залежить від коефіцієнта відображення предмета, тобто від того, яку частину падаючого світла він відображає. Чим більший коефіцієнт відображення, тим світліший колір. Наприклад, білий папір для письма залежно від його сорту відображає від 65 до 85% падаючого на нього світла. Чорний папір, у який завертають фотопапір, має коефіцієнт відображення 0,04, тобто відображає всього лиш 4% падаючого світла, а хороший чорний оксамит відображає всього 0,3% падаючого на нього світла - його коефіцієнт відображення складає 0,003.

Хроматичні кольори характеризуються трьома властивостями: светлотою, колірним тоном і насиченістю. Колірний тон залежить від того, які саме довжини хвиль переважають у світловому потоці, який відбивається даним предметом. Насиченістю називається міра вираженості даного колірного тону, тобто міра відмінності кольору від сірого, однакового з ним за світлотою. Насиченість кольору залежить від того, наскільки переважають у світловому потоці ті довжини хвиль, які визначають його колірний тон.

Слід зазначити, що наше око має неоднакову чутливість до світлових хвиль різної довжини. Кольори спектру при об'єктивній рівності інтенсивності здаються нам неоднаковими за светлотою. Найсвітлішим нам здається жовтий колір, а найтемнішим - синій, тому що чутливість ока до хвиль цієї довжини в 40 разів нижча, ніж чутливість ока до жовтого кольору. Слід зазначити, що чутливість людського ока дуже велика. Наприклад, між чорним і білим кольорами людина може розрізнити близько 200 перехідних кольорів. Проте, необхідно розрізняти поняття «чутливість ока» і «гострота зору».

Гостротою зору називають здатність розрізняти дрібні та віддалені предмети. Чим дрібніші об'єкти, які око може бачити в конкретних умовах, тим вища її гострота зору. Гострота зору характеризується мінімальним проміжком між двома точками, які з даної відстані сприймаються окремо один від одного, а не зливаються в одну. Ця величина назвається просторовим порогом зору.

На практиці всі сприйняті нами кольори, навіть ті, які здаються однотонними, є результатом складної взаємодії світлових хвиль різної довжини. У наше око одночасно потрапляють хвилі різної довжини, при цьому відбувається змішування хвиль, унаслідок чого ми бачимо один певний колір. Роботами Ньютона і Гельмгольца були встановлені закони змішування кольорів. Із цих законів два є найбільший цікавими. По-перше, для кожного хроматичного кольору можна підібрати інший хроматичний колір, який при змішуванні з першим дає ахроматичний колір, тобто білий або сірий. Такі два кольори називаються додатковими. По-друге, при змішуванні двох недодаткових кольорів виходить третій - проміжний між двома першими колір. Із цих описаних законів логічно витікає важливе положення: всі колірні тони можна отримати шляхом змішування трьох відповідно вибраних хроматичних кольорів. Це положення надзвичайно поважливе для розуміння природи кольорового зору.

Для того, щоб осмислити природу кольорового зору, розглянемо детальніше теорію триколірного зору, ідея якої в 1756 р. була висунута М. Ломоносовим, через 50 років висловлена К. Юнгом, а ще через 50 років детальніше розроблена Гельмгольцом. Згідно з теорією Гельмгольца, передбачається наявність в ока таких трьох фізіологічних апаратів: червоновідчутного, зеленовідчутного й фіолетововідчутного. Ізольоване збудження першого дає відчуття червоного кольору. Ізольоване відчуття другого апарату дає відчуття зеленого кольору, а збудження третього - фіолетовий колір. Проте, як правило, світло одночасно діє на всі три апарати або, принаймні, на два з них. При цьому збудження цих фізіологічних апаратів з різною інтенсивністю і в різних пропорціях відносно один одного дає всі відомі хроматичні кольори. Відчуття білого кольору виникає при рівномірному збудженні всіх трьох апаратів.

Ця теорія добре пояснює багато явищ, у тому числі хворобу часткової колірної сліпоти, при якій людина не розрізняє окремі кольори або колірні відтінки. Найчастіше наголошується на неможливості розрізнити відтінки червоного або зеленого кольору. Ця хвороба була названа ім'ям англійського хіміка Дальтона, який страждав нею.

Можливість бачити визначається наявністю в ока сітківки, яка є розгалудженням зорового нерву, котрий входить ззаду в очне яблуко. У сітківці є апарати двох типів: колби і палички (названі так через свою форму). Палички і колби є кінцевими апаратами нервових волокон зорового нерва. У сітківці людського ока налічується близько 130 мільйонів паличок і 7 мільйонів колб, які нерівномірно розподілені по сітківці. Колби заповнюють центральну ямку сітківки, тобто те місце, куди падає зображення предмета, на який ми дивимося. До країв сітківки кількість колб зменшується. Паличок же більше на краях сітківки, в середині вони практично відсутні (рис. 10).

Колби мають малу чутливість. Щоб викликати їх реакцію, потрібне досить сильне світло. Тому за допомогою колб ми бачимо при яскравому світлі. Їх ще називають апаратом денного зору.

Рис. 10. Рецептори зорових відчуттів

Палички мають більшу чутливість, за їх допомогою ми бачимо вночі, тому їх називають апаратом нічного зору. Проте, лише за допомогою колб ми розрізняємо кольори, оскільки саме вони визначають здатність викликати хроматичні відчуття. Крім цього, колби забезпечують необхідну гостроту зору (див. рис. 11).

Бувають люди, в яких не функціонує колбочковый апарат, і все, що їх оточує вони бачать лише в сірому кольорі. Така хвороба називається повною колірною сліпотою. І, навпаки, бувають випадки, коли не функціонує палочковый апарат. Такі люди не бачать у темноті. Їхня хвороба називається гемералопією (або «курячою сліпотою»).

Рис. 11. Структура зорових відчуттів

Завершуючи розгляд природи зорових відчуттів, нам необхідно зупинитися ще на кількох феноменах зору. Так, зорове відчуття не припиняється в ту ж мить, коли припиняється дія подразника. Воно триває ще деякий час. Це відбувається тому, що зорове збудження має певну інерцію. Таке продовження відчуття протягом деякого часу називається позитивним послідовним образом.

Щоб спостерігати це явище на практиці, увечері сядьте біля лампи і на дві-три хвилини закрийте очі. Потім розплющіть очі і протягом двох-трьох секунд дивіться на лампу, після чого знову закрийте очі і прикривайте їх рукою (щоб світло не проникало крізь повіки). Ви побачите на темному фоні світлий образ лампи. Слід зазначити, що саме завдяки цьому явищу ми дивимося кіно, коли ми не помічаємо руху плівки через позитивний послідовний образ, який виникає після засвічення кадру.

Інший феномен зору пов'язаний із негативним послідовним образом. Суть даного феномену полягає в тому, що після дії світла протягом деякого часу зберігається відчуття протилежного за світлотою діючого подразника. Наприклад, покладіть перед собою два чисті білі аркуші паперу. На середину одного з них покладіть квадратик червоного паперу. В середині червоного квадратика намалюйте маленький хрестик і протягом 20-30 секунд дивіться на нього, не відриваючи погляду. Потім переведіть погляд на чистий білий аркуш паперу. Через деякий час ви побачите на ньому образ червоного квадратика. Тільки колір у нього буде іншим - блакитно-зеленим. Через декілька секунд він почне блякнути й незабаром зникне. Образ квадратика і є негативний послідовний образ. Чому образ квадратика зеленувато-блакитний? Річ у тому, що цей колір є додатковим відносно червоного кольору, тобто їх злиття дає ахроматичний колір.

Може виникнути запитання: чому в звичайних умовах ми не помічаємо виникнення негативних послідовних образів? Лише тому, що наші очі постійно рухаються і окремі ділянки сітківки не встигають втомитися.

Пропріорецептивні відчуття. Як ви пам'ятаєте, до пропріорецептивних відчуттів відносяться відчуття руху та рівноваги. Рецептори відчуттів рівноваги знаходяться у внутрішньому вусі (рис. 12, 13). Останнє складається із трьох частин: передвідділу, напівкруглих каналів і равлика. Рецептори рівноваги знаходяться в перевідділі.

Переміщення рідини подразнює нервові закінчення, розташовані на внутрішніх стінках напівкруглих трубок внутрішнього вуха, яке є джерелом відчуття рівноваги. Слід зазначити, що відчуття рівноваги в звичайних умовах ми отримуємо не лише від названих рецепторів.

Рис. 12. Рецептори відчуттів рівноваги

Рис. 13. Зміна органу рівноваги під час різних положень голови та тіла

Наприклад, коли у нас розплющені очі, то положення тіла в просторі визначається і за допомогою зорової інформації, а також рухових і шкірних відчуттів через передавану ними інформацію про рух, або інформацію про вібрацію. Але, в деяких особливих умовах, наприклад, під час пірнання у воду, інформацію про положення тіла ми можемо отримувати лише за допомогою відчуття рівноваги.

Слід зазначити, що не завжди сигнали, що йдуть від рецепторів рівноваги, досягають нашої свідомості. В більшості випадків наш організм реагує на зміну положення тіла автоматично, тобто на рівні несвідомої регуляції.

Рецептори кінестетичних (рухових) відчуттів знаходяться у м'язах, сухожиллях і суглобових поверхнях. Ці відчуття дають нам уявлення про величину й швидкість нашого руху, а також про положення, в якому знаходиться та або інша частина нашого тіла. Рухові відчуття відіграють важливу роль в координації наших рухів. Виконуючи той або інший рух, ми, точніше, наш мозок, постійно отримуємо сигнали від рецепторів, які знаходяться у м'язах і на поверхні суглобів. Якщо в людини порушені процеси формування відчуттів руху, то, закривши очі, вона не може йти, оскільки вона не спроможна підтримувати рівновагу в русі. Це захворювання називається атаксією, або розладом рухів.

Дотик. Необхідно також відзначити, що взаємодія рухових і шкірних відчуттів дає можливість детальнішого вивчення предмету. Цей процес - процес поєднання шкірних і рухових відчуттів - називається дотиком. При детальному вивченні взаємодії цих видів відчуттів були отримані цікаві експериментальні дані. Так, до шкіри передпліччя досліджуваних, які сиділи із закритими очима, прикладали різні фігури: круги, трикутники, ромби, зірки, фігурки людей, тварин тощо. Проте, всі ці фігури сприймалися як круги. Лише трішки кращі були результати, коли ці фігури прикладали до нерухомої долоні. Але варто було дозволити досліджуваним обстежити фігури, як вони відразу ж безпомилково визначали їх форму.

Дотику, тобто поєднанню шкірних і рухових відчуттів, ми зобов'язані здатністю оцінювати такі властивості предметів, як твердість, м'якість, гладкість, шорсткість. Наприклад, відчуття твердості головним чином залежить від того, який опір надає тіло при тиску на нього, а про це ми судимо за ступенем м'язової напруги. Тому не можна визначити твердість або м'якість предмета без участі відчуттів руху.

Органічні відчуття. Велика кількість рецепторних закінчень органічних відчуттів розташована у внутрішніх органах, і вони визначають самопочуття людини. До них відносяться відчуття голоду, спраги, нудоти, змін у діяльності серця, легенів тощо. Органічні відчуття є інтероцептивними відчуттями й виникають від імпульсів, які йдуть від внутрішніх органів.

Органічні відчуття характеризуються нечіткістю, невизначеною локалізацією.

Виникнення органічних відчуттів супроводиться негативними переживаннями, а їх зняття пов'язане з позитивними емоційними станами. У здорової людини, на думку І.М. Сєченова, це «валове відчуття загального хорошого стану, а у хворого - відчуття загального нездужання».

На закінчення слід звернути вашу увагу на той факт, що практично всі види відчуттів взаємозв'язані один з одним. Завдяки цій взаємодії ми отримуємо якнайповнішу інформацію про навколишній світ. Проте, ця інформація обмежується лише відомостями про властивості предметів. Цілісний же образ предмета в цілому ми отримуємо завдяки сприйняттю.

6.