§ 3. Суб’єкти адміністративного права

В адміністративному праві під суб'єктом розуміють особу, котра має певні права та обов'язки, визначені в нормах адміністративного права і може вступати в адміністративно-правові відносини.

Здатність мати права і обов’язки у сфері публічного адміністрування (адміністративна правоздатність), реалізовувати надані права і обов’язки у сфері публічного адміністрування (адміністративна дієздатність), наявність суб’єктивних прав і обов’язків у сфері публічного адміністрування, формує адміністративно-правовий статус суб'єкта, є складовими адміністративної правосуб 'єктності.

Адміністративна правосуб’єктність включає правоздатність та дієздатність.

Адміністративна правоздатність — це здатність особи бути носієм прав і обов 'язків у сфері публічного адміністрування.

Адміністративна дієздатність — це здатність особи своїми діями здійснювати права і обов 'язки у сфері публічного адміністрування.

Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

Суб'єктивні права у сфері публічного адміністрування - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена кореспондуючим обов'язком іншого суб'єкта правовідносин.

Особливостями суб'єктивних прав у сфері публічного адміністрування є такі:

- можливість певної поведінки;

- можливість, надана особі, яка володіє адміністративною правоздатністю і адміністративною дієздатністю;

- можливість, надана з метою задоволення інтересів особи у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед нею;

- поведінка, що реалізується у правовідносинах;

- поведінка у певних рамках, межах. Порушення цих меж (міри можливої поведінки) є зловживання правом;

- існують тільки у зв’язку з відповідним юридичним обов’язком з боку іншого суб’єкта правовідносин і без виконання цього обов’язку не можуть бути реалізовані;

- реалізація прав гарантується державним примусом щодо носія кореспондуючого обов’язку;

- мають юридичну природу, оскільки зазначені в адміністративно- правових нормах і гарантуються державою.

Діалектичною протилежністю суб’єктивних прав у сфері державного управління є суб’єктивні юридичні обов’язки. Вони нерозривно пов’язані і не можуть існувати один без одного, оскільки право одного суб’єкта не може бути реалізоване поза виконанням обов’язку іншим суб’єктом. Таким чином, у державному управлінні існування обов’язків поза правами і навпаки - прав поза обов’язками, позбавлено будь-якого сенсу.

Суб’єктивні адміністративно-правові обов'язки - це покладена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах міра належної поведінки у правовідносинах. Їх реалізація забезпечена можливістю державного примусу.

Особливостями суб’єктивних адміністративно-правових обов’язків у сфері державного управління є такі:

- необхідна, належна поведінка;

- можуть покладатися тільки на праводієздатну особу;

- покладаються в інтересах інших осіб;

- існують у правовідносинах;

- не можуть існувати поза зв’язком із суб’єктивними правами у сфері публічного адміністрування;

- реалізація забезпечується державним примусом;

- мають свої межі, міру;

- мають юридичну природу, оскільки закріплені в адміністративно- правових нормах і забезпечуються застосуванням державного примусу.

У сфері публічного адміністрування суб’єктивні права і обов’язки мають як загальні ознаки, так і розмежувальні. Об’єднує їх спільна адміністративно- правова природа, існування в адміністративних правовідносинах, наявність меж у поведінці, належність особам, які мають адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність, наявність державних гарантій. Відмінності полягають у тому, що права реалізуються в інтересах їх власника, а обов’язки - в інтересах інших осіб, а також, права - це міра можливої поведінки, а обов’язки - міра належної поведінки.

Необхідно розмежувати поняття «суб’єкт адміністративного права» і «суб’єкт адміністративних правовідносин». Суб’єкт адміністративного права має потенційну здатність вступати в адміністративні правовідносини. Суб’єкт адміністративних правовідносин - це фактичний учасник правових зв’язків у сфері публічного адміністрування, тобто він обов’язково у них бере участь.

Розглянемо види суб’єктів адміністративного права.

- органи публічної адміністрації та їх представники;

- інші суб’єкти владних повноважень;

- недержавні організації та їх представники;

- суб’єкти колективні;

- суб’єкти індивідуальні; фізичні, юридичні особи;

- колективні суб’єкти без статусу юридичної особи тощо.

На сьогоднішній день у працях науковців вже застосовується поняття «публічна адміністрація», поступово цей термін знаходить своє відображення у законодавстві, але, на жаль, у вітчизняній науці остаточно не сформовано єдиного підходу щодо визначення даної категорії.

Термін «публічна адміністрація» вперше було використано в праві Європейського Союзу. Загалом поняття «публічна адміністрація» в адміністративному праві західних країн визначають як «організацію і діяльність органів та установ, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону, діють в публічних інтересах і наділені прерогативами публічної влади». Таке розуміння природи адміністративної влади й адміністративної діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та інших публічних інституцій дає можливість також чітко розмежовувати політику і адміністрування.

Як вже зазначалось, публічна адміністрація - це система організаційно- структурних утворень, які на законних підставах набули владних повноважень для їх реалізації в публічних інтересах (основні представники — органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування).

З огляду на наведене визначення публічної адміністрації, можливо виділити низку притаманних їй ознак (властивостей):

1) це певним чином узгоджена і організована система органів;

2) суб'єктом виступає публічна адмінстрація в особі органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування;

3) складовими елементами системи виступають також державні та комунальні заклади, організації, установи;

4) публічна адміністрація спирається на владні повноваження, виконує адміністративно-управлінські функції;

5) діяльність публічної адміністрації поширюється на все суспільство;

6) метою діяльності виступає забезпечення інтересів як держави, так і суспільства в цілому, а не окремих громадян і соціальних груп;

7) щодо методів впливу, то окрім комплексу правових, політичних, економічних методів і засобів (регулювання, узгодження, переконання, стимулювання тощо), застосовується і примус за допомогою правоохоронних органів.

Крім органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування функції публічної адміністрації також виконують:

1) Президента Україн;

2) апарат Верховної ради України, Уповноважена Верховної Ради України з прав людини;

3) інші суб’єкти з власними та делегованими владними повноваженнями (Службу безпеки України, Рахункова палата України, Центральна виборча комісія тощо).

Перш ніж перейти до повноважень органів виконавчої влади, слід зупинитись на повноваженнях Президента України, які він має у сфері виконавчої влади. Зокрема:

- вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

- вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

- зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

- скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

- є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

- очолює Раду національної безпеки і оборони України;

- вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

- приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

- приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації - з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

- призначає на посаду і звільняює з посади голів місцевих державних адміністрацій;

- присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Орган виконавчої влади є - організаційно самостійним елементом державного апарату (механізму держави), який наділений чітко окресленим обсягом повноважень (компетенцією) відповідно до покладених на нього завдань і функцій, складається зі структурних підрозділів і посад, що обіймають державні службовці, і віднесений Конституцією і законами України до системи органів виконавчої влади.

Класифікація видів органів виконавчої влади можлива за різними критеріями (ознаками). Зокрема, ці органи поділяються на види залежно від:

характеру компетенції (або змісту функцій) - на органи:

- загальної,

- галузевої,

- функціональної або

- змішаної компетенції;

сфери дії - на органи:

- управління економікою,

- соціально-культурним розвитком,

- в адміністративно-політичній сфері;

способів прийняття владних рішень - на

- колегіальні

- єдиноначальні (одноособові) і т. ін.

Найважливіше значення має класифікація видів органів виконавчої влади в Конституції України.

Вона виділяє за критерієм організаційно-правового рівня наступні види:

1) вищий орган у системі органів виконавчої влади - Кабінет Міністрів України;

2) центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) - міністерства та інші центральні органи.

3) місцеві органи виконавчої влади - обласні (Київська і Севастопольська міські), районні державні адміністрації.

Розглянемо повноваження зазначених органів виконавчої влади.

Повноваження Кабінету Міністрів України наступні:

- забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

- забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;

- вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального і культурного розвитку України;

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

- розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

- здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

- організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

- спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

- утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

- призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

- видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання

- здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України.

Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Верховною Радою України за поданням Прем’єр- міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому статтею 9 ЗУ «Про Кабінет Міністрів України». У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про утворення, реорганізацію або ліквідацію міністерства посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим з дня прийняття такого рішення.

Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.

Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади відповідальні перед Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні йому. Питання діяльності міністерств у Кабінеті Міністрів України представляють відповідні міністри. Діяльність центральних органів виконавчої влади, керівники яких не входять до складу Кабінету Міністрів України, спрямовується і координується міністрами. Питання діяльності таких центральних органів виконавчої влади представляють відповідні міністри, до сфери спрямування і координації яких належать ці органи.

Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Міністерство очолює міністр України (далі - міністр), який є членом Кабінету Міністрів України.

Завдання міністерства:

1) забезпечення нормативно-правового регулювання;

2) визначення пріоритетних напрямів розвитку;

3) інформування та надання роз’яснень щодо здійснення державної політики;

4) узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

5) забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні;

6) здійснення інших завдань, визначених законами України.

Інші центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії, бюро.

Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є:

1) надання адміністративних послуг;

2) здійснення державного нагляду (контролю);

3) управління об’єктами державної власності;

4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність;

5) здійснення інших завдань, визначених законами України.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з проведення оперативно-розшукової діяльності та досудового розслідування кримінальних правопорушень, центральний орган виконавчої влади може утворюватися як бюро.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція.

Місцева державна адміністрація є складовою єдиної системи органів виконавчої влади. Вона підпорядковується Президентові України, а також Кабінету Міністрів України.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси громадян та держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний розвиток території та реалізацію державної політики у визначених законодавством сферах управління. Вона діє на засадах законності, гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, взаємодії з відповідними представницькими органами та органами місцевого самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

- виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

- законність і правопорядок;

- додержання прав і свобод громадян;

- виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку;

- підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

- звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

- взаємодію з органами місцевого самоврядування;

- реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

Органи місцевого самоврядування як суб'єкти адміністративного права.

Одним із основних центрів публічної влади, яка максимально наближена до людини є органи місцевого самоврядування. Конституція України визначає, що народ України може здійснювати владу через органи місцевого самоврядування.

Сутність місцевого самоврядування полягає в гарантованому державою праві територіальної громади, громадян та їх органів розв’язувати значну частину місцевих справ і управляти ними, діючи в межах закону, під свою відповідальність та в інтересах населення.

Серед найважливіших ознак органів місцевого самоврядування виділяють їх правову, організаційну, матеріальну та фінансову автономії.

Правова автономія означає, що органи місцевого самоврядування наділено своїми власними повноваженнями, передбаченими Конституцією та чинним законодавством України. Організаційна автономія органів місцевого самоврядування виявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління. Діючи в межах закону, органи місцевого самоврядування не підпорядковуються іншим органам. Контроль за органами місцевого самоврядування здійснюють лише для забезпечення законності їх дій. Матеріальна та фінансова автономія органів місцевого самоврядування виявляється в їх праві володіти й розпоряджатися коштами та майном для здійснення своїх функцій і повноважень.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування - зокрема їх виконавчі органи.

Суб’єктами адміністративного права є приватні (фізичні та юридичні особи).

Серед них слід виділити:

- фізичних осіб - громадян України, іноземців, осіб без громадянства;

- фізичних осіб-підприємців;

- юридичних осіб приватної форми власності (підприємства, установи, організації);

- громадські об’єднання;

- політичні партії;

- органи самоорганізації населення.

В адміністративно-правовій науці прийнято виділяти три групи прав громадян: соціально-економічні; політичні; особисті права і свободи.

Соціально-економічні права стосуються основ життя людей - право на працю, матеріальне забезпечення, право на освіту, на охорону здоров’я. Вони становлять основу правового становища громадян.

Політичні права і свободи - це право на свободу думки, совісті, релігії, зібрань, мітингів, демонстрацій, об’єднання в політичні партії; право вносити пропозиції до державних органів і критикувати недоліки, оскаржувати у суді дії посадових осіб; право на судовий захист. Сюди також належать право обиратися і бути обраним до представницьких органів, право на користування досягненнями культури, свободу наукової, технічної, художньої творчості.

Особисті права і свободи - це права, які пов’язані з виконанням громадянами дій, спрямованих на задоволення особистих потреб.

Адміністративно-правові обов'язки громадян - це встановлені державою і адресовані громадянам вимоги діяти в певних рамках та межах. Вони зазначені в адміністративно-правових нормах, які регламентують численні правила поведінки.

В обов’язках закріплюється необхідне, належне ставлення громадян до держави та її апарату, суспільства та його членів, власних інтересів. Кожному обов’язку громадянина відповідає право державного органу вимагати від нього виконання чи дотримання своїх адміністративно-правових обов’язків.

За своїм змістом адміністративно-правові обов’язки поділяються на два види: обов’язок здійснювати певні дії (отримувати паспорт, сплачувати штраф тощо); обов’язок утримуватися від певних дій, які розцінюються як правопорушення (не порушувати громадський порядок).

Адміністративно-правові обов’язки громадян виникають у зв’язку з настанням юридичних фактів, закріплених у нормах права. Найхарактерніші з них такі:

- досягнення громадянином певного віку (з 16 років виникає обов’язок отримати паспорт);

- перебування в певному місці (перебування у громадських місцях зобов’язує не порушувати громадський порядок);

- зайняття певною діяльністю (громадяни, що керують автомобілем, повинні дотримуватися правил дорожнього руху);

- наявність у громадян деяких об’єктів особистої власності (наявність автомобіля, вогнепальної, травматичної зброї спричиняє обов’язок щодо їх реєстрації);

- укладання і наступне виконання громадянином громадянсько-правових угод (укладання громадянином з транспортною організацією угоди про перевезення, спричиняє виникнення у останнього обов’язків щодо дотримання протипожежних, санітарних та інших правил, що діють на транспорті);

- користування об’єктами державної, кооперативної, суспільної власності (користування лісами, водними ресурсами тощо породжує адміністративно- правовий обов’язок дотримуватися встановленого режиму користування ними).

Відповідно до ст. 40 Конституції України громадяни мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Через звернення громадян втілюється в життя один із конституційних принципів - участі громадян в управлінні державними та громадськими справами. Звернення є також важливою формою контролю за законністю діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, забезпечення прав і свобод громадян.

Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, Особа без громадянства - особа, яка не розглядається як громадянин будь-якою державою в силу дії її закону.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обов’язки, що й громадяни України, і є рівними перед законом, якщо інше не передбачене чинним законодавством України.

Особливістю правового статусу іноземців та осіб без громадянства є те, що з одного боку, їм забезпечують фактичні та юридичні передумови для реалізації прав і свобод, а з іншого - встановлюють певні обмеження, що повністю відповідають нормам міжнародного права.

За своїм статусом усі іноземці в Україні поділяються на:

- іноземних громадян, які на законних підставах тимчасово проживають на території держави або іммігрували на постійне проживання. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання;

- іноземців, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні. В Законі чітко визначено, за яких умов іноземець може отримати дозвіл на імміграцію та іммігрувати на постійне проживання. Це можливо, якщо він: має в Україні законне джерело існування; перебуває у близьких родинних відносинах з громадянами України; перебуває на утриманні громадянина України; має на своєму утриманні громадянина України; в інших передбачених законом України випадках.

Відповідно до Конституції України і Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземцям та особам без громадянства може бути наданий притулок. Також іноземці можуть набути статусу біженців за підстав і в порядку, передбачених Законом України «Про біженців».

Закон «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачає можливість натуралізації іноземців, тобто набуття громадянства України за умов і підстав, визначених Законом України «Про громадянство України».

Законодавство України передбачає досить великий комплекс прав і свобод для іноземних громадян та осіб без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Іноземці мають право на відпочинок, охорону здоров’я, житло, участь в громадських об’єднаннях, але вони не можуть бути членами політичних партій України.

Положення Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» враховують встановлені законодавством України і міжнародними договорами привілеї та імунітет, які надаються співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ іноземних держав в Україні, а також іншим особам. Тобто для зазначених категорій осіб законодавством передбачений режим найбільшого сприяння. Для всіх інших категорій іноземців визначено національний режим, який передбачає, що іноземці не тільки прирівнені в правах з громадянами, за винятком політичних прав, а й на них покладаються певні обов’язки. Подібна практика повністю відповідає міжнародно-правовим документам у галузі прав людини.

Суб’єктами адміністративного права є громадські об’єднання. Конституція України визначила, що громадяни України для здійснення і захисту своїх прав і свобод, а також задоволення політичних, економічних, культурних та інших інтересів мають право на об’єднання в політичні партії і громадські організації.

Відповідно до Закону України «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 року, громадське об’єднання — це добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів.

Громадське об’єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка.

Громадська організація — це громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.

Громадська спілка — це громадське об’єднання, засновниками якого є юридичні особи приватного права, а членами (учасниками) можуть бути юридичні особи приватного права та фізичні особи.

Громадське об’єднання може здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи або без такого статусу. Громадське об’єднання зі статусом юридичної особи є непідприємницьким товариством, основною метою якого не є одержання прибутку.

Утворення громадського об’єднання здійснюється на установчих зборах його засновників та оформлюється протоколом.

Громадські об’єднання реєструються або повідомляють про своє утворення. Дії від імені незареєстрованого громадського об’єднання або громадського об’єднання, повідомлення якого не прийнято, крім дій, пов’язаних з реєстрацією такого об’єднання або повідомленням про його утворення, забороняються.

Діють громадські об’єднання на підставі статуту.

Громадське об’єднання, яке має намір здійснювати діяльність зі статусом юридичної особи, підлягає реєстрації в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців та громадських об’єднань». Реєстрація громадського об’єднання здійснюється безоплатно органами виконавчої влади, на які відповідно до законодавства покладені повноваження з питань реєстрації громадських об’єднань, за місцезнаходженням громадського об’єднання.

Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Право громадян на свободу об’єднання у політичні партії для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів визначається і гарантується Конституцією України. Встановлення обмежень цього права допускається відповідно до Конституції України в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей, а також в інших випадках, передбачених Конституцією України.

Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з політичної партії. Належність чи неналежність до політичної партії не може бути підставою для обмеження прав і свобод або для надання державою будь-яких пільг і переваг. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно Конституцією та законами України.

Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді (конференції, зборах). Це рішення має бути підтримано підписами не менше 10 тисяч громадян України, які відповідно до Конституції України мають право голосу на виборах, зібраними не менш як у двох третинах районів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастополя та не менш як у двох третинах районів Автономної Республіки Крим.

Реєстрація політичних партій, їхніх обласних, міських і районних організацій, первинних осередків або інших структурних утворень, передбачених статутом партії, здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань", після перевірки поданих матеріалів.

З моменту реєстрації політичної партії у визначеному законом порядку вона набуває статусу юридичної особи.

Політичні партії мають право:

1) вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Конституцією України, цим Законом та іншими законами України;

2) брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради України, до інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповідними законами України;

3) використовувати державні засоби масової інформації, а також засновувати власні засоби масової інформації, як передбачено відповідними законами України;

4) підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати (вступати між собою у) міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону;

5) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні, жіночі та інші об’єднання громадян, подавати допомогу у їх створенні.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, у тому числі:

— можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

— брати участь в обговоренні та оприлюднювати і обгрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

— вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.