§ 10. Спори, пов'язані зі здійсненням батьківських прав

Характер батьківських правовідносин змінюється в разі розі­рвання шлюбу між батьками дитини. Розірвання шлюбу не при­пиняє прав та обов’язків жодного з батьків щодо дітей. Проте під впливом розлучення ці права та обов’язки зазнають істотних змін, які набувають конкретного вираження.

Перш за все, в разі розірвання шлюбу дітей передають разом одному з батьків чи окремо матері та батькові, якщо роз’єднання дітей не визнано небажаним. Унаслідок передання дитини одному з батьків можливість спільно проживати з нею втрачає інший із батьків. Це не виключає ні прав, ні обов’язків цього з батьків щодо участі у вихованні дитини, проте значно звужує його виховні мож­ливості фактично, оскільки їхні зустрічі обмежуються відтепер окремими побаченнями з обов’язковим дотриманням звичайного режиму, який для проживання та виховання дитини встановив інший із батьків.

Вирішення питання про долю дітей у зв’язку з розірванням шлюбу їхніми батьками - одна з найскладніших проблем, з якою у справах цієї категорії стикаються судові органи. Становище знач­но полегшується, коли батьки самі досягають необхідної згоди, яка відповідає інтересам дітей. Проте якщо такої згоди не досяг­нуто, між батьками виникають суперечки щодо визначення місця проживання дитини або щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, які вирішуються органами опіки та піклування або судом.

У тих випадках, коли батьки не змогли досягти згоди про по­рядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею, цей порядок визначається органом опіки та опікування за участю батьків.

Той із батьків, хто проживає з дитиною, або той, хто проживає окремо від неї, для визначення порядку участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні дитини та спілкуванні з нею має право на подання заяви до органу опіки та піклування.

У свою чергу, орган опіки та піклування після ретельного до­слідження всіх обставин життя дитини (ставлення до неї батьків, їх можливостей і здібностей як вихователів, віку дитини, стану її здоров’я, прихильності до батьків тощо) пропонує батькам уста­новити той або інший порядок участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у вихованні та спілкуванні з нею, виходячи з повної рівності прав батьків. Якщо спір не вдається врегулювати, оскільки батьки не дійшли згоди, орган опіки та піклування ухва­лює рішення, встановлюючи в ньому порядок участі того з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини, характер, місце, час, три­валість спілкування, іноді встановлюючи умови, за яких воно пови­нно здійснюватися. Рішення органом опіки та піклування вино­ситься з урахуванням інтересів дитини. Той із батьків, хто проживає окремо, не має права вимагати спілкування у невстановлений час, порушувати нормальний режим життя дитини, ухвалювати стосо­вно неї будь-які рішення, не погоджуючи їх з іншим із батьків, і т. ін. Будь-які рішення стосовно дитини належить ухвалювати спі­льно, а в разі розбіжності спір вирішується за допомогою органів опіки та піклування.

Рішення органу опіки та піклування є обов’язковим для ви­конання. Той, із ким проживала дитина, зобов’язаний дозволяти іншому зустрічатися з нею. Якщо той із батьків, хто проживає окремо від дитини, не звернувся до суду протягом перших 10 діб із моменту винесення органом опіки та піклування рішення про визначення способів участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від неї, це рішення набу­ває обов’язкового характеру для обох батьків. Той із батьків, хто проживає з дитиною, в разі ухилення від виконання рішення ор­гану опіки та піклування зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Спір щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто прожи­ває окремо від неї, може бути вирішений судом. У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування припиняє розгляд пода­ної йому заяви.

Підставою для подання позову може бути той факт, що той із батьків, із ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та в її вихованні. Така поведінка того з батьків, із ким проживає дитина, може як бути ухиленням від виконання рішення органу опіки та піклування, так і стосуватися виконання вказаного рішення. Узагалі-то рішення органу опіки та піклування може й не бути. Крім того, підставою для подання позову може бути незгода того з батьків, хто проживає окремо від дитини, з рішенням органу опіки та піклування.

Право на звернення до суду у спорах щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від неї, належить тільки тому з батьків, що проживає окремо від дитини.

Під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихо­ванні дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значен­ня, в тому числі стан психічного здоров’я одного з батьків, зловжи­вання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Суд повинен перевірити, чи відповідає встановлений порядок інтересам дитини, чи можливе спілкування дитини з тим із бать­ків, який проживає окремо, без шкоди для її здоров’я, її психічного, фізичного й етичного розвитку, чи не порушуються права батьків і чи забезпечується достатньою мірою участь у вихованні дитини обох батьків.

У справах цієї категорії є обов’язковою участь в судовому за­сіданні органу опіки і піклування, який подає суду письмовий ви­сновок щодо вирішення спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків або ін­ших осіб, які бажають проживати з дитиною й брати участь в її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (ст.

У своєму рішенні за справою суд визначає способи участі од­ного з батьків у вихованні дитини: періодичні чи систематичні по­бачення, можливість спільного відпочинку, відвідування дитиною місця його проживання тощо, місце та час їхнього спілкування. В окремих випадках, якщо це викликано інтересами дитини, суд може обумовити побачення з дитиною присутністю іншої особи. Такими особами можуть бути той із батьків, хто проживає з дитиною, пред­ставник органу опіки та піклування, служби у справах дітей тощо.

У разі ухилення від виконання рішення суду особи, з якою проживає дитина, настають відповідні правові наслідки, зокрема:

- суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може передати дитину для проживання з ним;

- суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо, може покласти на особу, з якою проживає дитина, обов'язок відшкоду­вати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому з батьків, хто проживає окремо від дитини.

Якщо мати й батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них проживатиме малолітня дитина, спір між ними також може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Звернення за захистом до органу опіки та піклування не позбавляє їх права на звернення до суду (ч. 3 ст. 19 СК України). У разі звернення з позовом до суду орган опіки та піклування при­пиняє розгляд поданої йому заяви. Крім того, суд не має права від­мовити особі в прийнятті позову на тій підставі, що її вимоги мо­жуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.

Право звертатися із заявою до органу опіки та піклування або з позовом до суду має кожен із батьків.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини орган опіки та піклування або суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту при­хильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести такі: етичні та інші особисті якості батьків (дані, що їх характеризують, рівень освіти батьків), відносини, існуючі між кожним із батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов'язки стосовно дитини, як ураховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним із бать­ків і дитиною), можливість створення дитині умов для виховання та розвитку (рід діяльності, режим роботи батьків, їх матеріальне й сімейне становище й ін.), маючи на увазі, що перевага в матеріа­льно-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є виріша­льною умовою для передання йому дитини.

Підставами для відмови органом опіки та піклування або су­дом у переданні дитини для проживання є відсутність в особи само­стійного доходу, зловживання спиртними напоями або наркотични­ми засобами й аморальна поведінка особи, яка може зашкодити розвиткові дитини.

У справах цієї категорії, якщо вони розглядаються у суді, є обов'язковою участь у судовому засіданні органу опіки і піклування.

Якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній із цих осіб, суд на вимогу органу опіки та піклування може ухвалити рішення про відібрання дитини в особи, з якою вона проживає, і передання її для опіку­вання органу опіки та піклування.

Місце проживання дитини згідно з правилом визначається за згодою батьків на засадах їх рівності у правах відповідно до ст. 160 СК України. Самочинна, тобто без згоди іншого з батьків, зміна місця проживання малолітньої дитини є протиправною згідно зі ст.

Місце проживання дитини може бути змінене у різні способи. Одним із них у ст. 162 СК України називається викрадення. Із точ­ки зору кримінального права викрадення людини передбачає: а) відкрите заволодіння нею (коли остання або інші, треті особи, у присутності яких здійснюється викрадення, завідомо для винного розуміють значення вчинюваних ним злочинних дій; таке заволо­діння може відбутися, скажімо, шляхом грабежу чи розбійного на­паду); б) таємне заволодіння (вчинене за відсутності інших осіб щодо людини, яка не розуміє значення вчинюваних з нею дій у зв'язку з малоліттям, перебуванням у безпорадному стані тощо); в) заволодіння людиною, вчинене шляхом обману чи зловживання довірою (скажімо, винна особа забирає людину із притулку для ста­рих на підставі підроблених документів); г) заволодіння людиною в результаті вимушено-добровільної передачі її винному під погро­зою насильством над її батьком, усиновителем, опікуном, піклува­льником, вихователем тощо, або під погрозою насильством над особами, близькими для останніх, або розголошенням відомостей, що їх ганьблять, пошкодженням чи знищенням їхнього майна¹.

Самочинна зміна місця проживання дитини може здійснюва­тися також без застосування насильства до дитини або до осіб, з якими вона проживає, за згодою або без згоди дитини тощо.

Такі дії є протиправними, якщо вони вчиняються щодо мало­літньої дитини. Якщо вони були вчинені щодо неповнолітньої особи, яка відповідно до цивільного та сімейного законодавства сама має право визначати своє місце проживання, така поведінка не розглядається як протиправна.

¹ Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від

5 квітня 2001 року / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - Київ : Каннон ; А.С.К., 2001. - С. 341.

Як наслідок протиправної поведінки, суд установлює віді­брання дитини й повернення її тому, з ким вона проживала, у су­довому порядку за позовом зацікавленої особи.

Позивачем у справі є інший із батьків або інші особи, з якими на підставі закону або рішення суду проживала дитина. Такими особами можуть бути всиновлювач, опікун, патронатний вихова­тель, прийомні батьки, батьки-вихователі.

Відповідачем у такій справі може бути один із батьків або обидва батьки дитини, якщо дитина з якихось причин на підставі закону або рішення суду проживає не з ними. Якщо такі дії вчини­ла будь-яка інша особа, вона має нести відповідальність згідно з нормами кримінального права.

Рішення суду про відібрання дитини й про повернення її то­му, з ким вона проживала, має бути ухвалено негайно. Під час ви­несення рішення суд повинен керуватися перш за все інтересами дитини.

Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або якщо обставини змінилися так, що по­вернення суперечить її інтересам. Така небезпека може бути ство­рена як винною протиправною поведінкою особи, з якою прожива­ла дитина, так і внаслідок обставин, які не залежать від цієї особи.

Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шко­ду, завдану тому, з ким вона проживала. Така шкода відшкодову­ється у порядку, передбаченому главою 82 ЦК України. Особа, з якою проживала дитина, має право на відшкодування шкоди в то­му разі, якщо дитина була повернута цій особі або неповернення їй дитини не є наслідком її протиправної поведінки.