§ 9. Особисті права та обов'язки дітей

Особисті немайнові права дітей уперше у національному зако­нодавстві отримали закріплення в 2001 р. у зв’язку з ухваленням закону України «Про охорону дитинства». Раніше постановою Вер­ховної Ради України від 27.02.1991 № 789-XII була ратифікована Конвенція ООН про права дитини, яка стала частиною законодавства України.

Конвенція розглядає дитину як самостійну особистість, наді­лену правами та здатну тією чи іншою мірою до самостійного їх здійснення. Саме такий підхід було закладено і в розробку нових приватно-правових кодексів України.

Відкритий перелік особистих немайнових прав фізичних осіб міститься у Книзі 2 ЦК України. Усі особисті немайнові права, які охороняються нормами цивільного законодавства, рівною мірою належать як повнолітнім фізичним особам, так і дітям. Сімейний кодекс України містить спеціальні норми щодо особистих немайно­вих прав дітей, котрі, як правило, здійснюються дітьми у сімейній сфері. Основний комплекс особистих немайнових прав розглядається в курсі цивільного права, тому в цьому параграфі йтиметься тільки про зміст і здійснення особистих немайнових прав та обов’язків ди­тини, які регулюються та охороняються нормами СК України.

Обов’язкам батьків щодо виховання дитини кореспондує право дитини на належне батьківське виховання.

З юридичної точки зору, належне виховання - це дотримання батьками всіх тих вимог, які висуває закон до процесу виховання дитини. Тобто батьки, належно виховуючи дитину, виконують всі

Тема 9. Особисті немайнові права та обов'язки батьків і дітей обов'язки щодо виховання, а також дотримуються всіх заборон, які встановлені законодавством.

Оскільки виховання - це процес впливу на особу, яку вихову­ють, то право дитини на належне батьківське виховання, як пра­вило, не передбачає можливість вчинення дитиною певних юри­дично значущих дій.

1) право дитини вимагати від батьків здійснення їх обов'яз­ків щодо виховання належним чином, а також вимагати утриму­ватися від тих дій щодо виховання, які суперечать чинному зако­нодавству;

2) право дитини на самозахист шляхом протидії неналежно­му виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї та право дитини звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки й піклування, інших органів державної влади, органів місцевого са­моврядування та громадських організацій або безпосередньо до суду, якщо вона досягла 14 років.

Правом на належне виховання дитина наділяється з моменту народження, однак у зв'язку з малоліттям вона не усвідомлює сво­го права, а тому і не може його здійснювати. Захист інтересів дітей до досягнення ними 14 років (коли у дитини виникає право само­стійно звернутися за захистом своїх порушених прав до суду) здій­снюється їхніми представниками, якими здебільшого є власне ба- тьки^[CLXXXI]. Проте сама природа права дитини на належне виховання виключає представництво інтересів дитини батьками у правовід­носинах щодо належного виховання дитини. У цих випадках за­хист прав та інтересів дітей бере на себе держава, від імені якої виступають різні державні органи.

Стаття 51 Конституції України проголошує, що дитинство охороняється державою. Будь-яке насильство над дитиною та її

експлуатація переслідуються за законом (ст. 52). Указані поло­ження отримали свій розвиток у законі України «Про охорону ди­тинства».

В Україні створено розгалужену систему державного контро­лю, що забезпечує право дитини на належне батьківське вихован­ня шляхом попередження, виявлення та припинення правопору­шень, які чиняться батьками у сфері сімейного виховання.

До системи державного контролю за здійсненням батьками обов’язків щодо належного виховання дитини належать усі органи, наділені будь-якими контрольними повноваженнями щодо охоро­ни дитинства. Разом вони розглядаються як єдина система, що ви­конує функцію контролю за належним вихованням та утриманням дітей батьками. До цих органів, зокрема, належать Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту Автономної Республіки Крим, служби у справах дітей обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад; кримінальна міліція у справах дітей органів внутрішніх справ (закон України «Про органи і служби у справах дітей та спеці­альні установи для дітей» (1995 р.), районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п. 1.3 Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.1999 № 34/166/131/88) та прокурори (ст. 23 за­кону України «Про прокуратуру» (2014 р.) тощо.

Перелічені органи мають право притягати батьків до цивіль­ної, кримінальної або адміністративної відповідальності, клопота­тися перед відповідними органами про притягнення батьків до відповідного виду відповідальності, а орган опіки та піклування та прокурор мають право на звернення до суду з позовом про позба­влення батьків батьківських прав (ст.

Елементом права дитини на належне батьківське виховання є право дитини опиратися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї. Оскільки неналежне виконання батьками своїх батьківських обов’язків є порушенням прав дитини, вона може захистити свої права в юрисдикційному порядку, передбаче­ному ч. 3, 4 ст. 152 СК України, або шляхом самозахисту.

Під правом фізичної особи на самозахист у правовій літе­ратурі розуміється «можливість у разі порушення свого права або інтересу, права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної за­грози такого порушення застосувати доцільну та адекватну про­тидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним за­садам суспільства та спрямована на попередження або припинен­ня цього порушення чи ліквідацію його наслідків. Можливість са­мозахисту є одним з елементів права на захист»¹.

Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавст­ва. Вони мають відповідати змісту порушеного права, що поруше­не, характеру дій, якими воно було порушене, а також наслідкам, спричиненим цим порушенням. Засоби протидії, які застосовують­ся дитиною для здійснення нею свого права на самозахист, мають бути такими, що не забороняються законом і не суперечать мора­льним засадам суспільства. Так, протидія дитини неналежному виконанню батьками своїх обов’язків може виражатися у відмові виконувати протиправні або такі, що принижують дитину, вказів­ки батьків; у вимозі до батьків про виконання їх обов’язків тощо^{[182] [183].}

Однак дитині через її дещо обмежені фізичні та розумові вла­стивості, недостатність життєвого досвіду та неможливість адек­ватно відтворювати дійсність важко знайти такі способи самоза­хисту, які були б відповідними у взаємовідносинах з батьками, оскільки на боці батьків як дорослих осіб діє право сили. Тому ди­тині реалізувати право опиратися неналежному виконанню бать­ками своїх обов’язків щодо неї досить важко.

Іншою формою захисту прав дитини є звернення її за захис­том своїх прав та інтересів до певних юрисдикційних органів: органу опіки та піклування, інших органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування та громадських організацій або безпосередньо до суду.

Право дитини на звернення до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом своїх прав та інтересів не обмежується її віком. Таке право має дитина, яка може висловити свою думку й усвідомлює свої інтереси. Це може бути як дитина, яка досягла 14 років, так і малолітня.

Відповідно до ч. 2 ст. 29 ЦПК України неповнолітні особи ві­ком від 14 до 18 років можуть особисто здійснювати цивільні про­цесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають щодо відносин, в яких вони особисто беруть участь, як­що інше не встановлено законом. Такими, зокрема, є сімейні відно­сини, учасниками яких є неповнолітні особи. Особи віком від 14 років мають право на безпосереднє звернення до суду за захистом будь-якого свого сімейного права та інтересу, за винятком закріп­лених у ст. 128 СК України, яка пов'язує виникнення права на подання позову про визнання батьківства з досягненням особою повноліття.

Одним із засобів, що сприяє здійсненню права дитини на на­лежне батьківське виховання, є її право вільно висловлювати свої думки, передбачене ст. 13 Конвенції про права дитини, яке набуло свого розвитку у ст. 172 СК України. Згідно із вказаною статтею дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками з питань, що стосуються її особисто. Саме висловлена дитиною думка може вплинути на поведінку батьків під час виконання ними своїх бать­ківських обов'язків щодо неї.

Визнання за дитиною вказаного права на легальному рівні є важливою гарантією дотримання її інтересів у вирішенні супере­чок про її виховання та питань улаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, а також важливою складовою її соціалі­зації.

Дитина має право бути вислуханою як її батьками, так і інши­ми родичами, а також посадовими особами, до компетенції яких належить охорона немайнових та майнових прав дитини. Крім того, думка дитини має бути врахована і посадовими особами, які здійс­нюють діяльність, пов'язану з вихованням та навчанням, охороною здоров'я, культурно-масовою діяльністю щодо дітей тощо.

Право дитини на врахування її думки поширюється на всі пи­тання, які стосуються її особисто, а також на питання сім'ї. Дитина має бути вислухана обов'язково під час вирішення спору між бать­ками й іншими особами щодо її виховання (ст. 159 СК України), між батьками й іншими особами щодо її місця проживання (ст. 161 СК України), про позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК Украї­ни), про поновлення батьківських прав (ст. 169 СК України) та що­до управління її майном (ст. 177 СК України).

Проте під час вирішення в суді питань щодо дитини суд не пов’язаний думкою дитини й має право ухвалити рішення всупе­реч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Це обумовле­но, по-перше, тим, що дитина через свої незрілі розумові здібності та відсутність життєвого досвіду не завжди може повною мірою усвідомлювати свої інтереси. По-друге, відповідно до ст. 129 Кон­ституції судді під час здійснення правосуддя є незалежними й під­коряються лише закону. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктив­ному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 ЦПК України). Таким чином, суд оцінює думку дитини за своїм внутрішнім переконанням та ухвалює рішення, яке має відповідати інтересам дитини.

Частина 1 ст. 172 СК України встановлює обов’язок дитини, а також повнолітніх дочки чи сина піклуватися про своїх батьків та надавати їм допомогу. Із точки зору моралі покладення такого обов’язку на дітей, як повнолітніх, так і неповнолітніх, є виправ­даним. Турбота про батьків має релігійне підґрунтя й базується на біблійній заповіді шанування батьків їхніми дітьми.

Отже, обов’язок дбати про батьків та надавати їм допомогу має характер норми моралі. Розташування цієї норми у розділі, що регулює особисті немайнові відносини між батьками та дітьми, свідчить про те, що цей обов’язок має немайновий характер, проте його виконання не може бути забезпечене примусовою силою держави. За допомогою державних органів примусити дитину по­важати батьків і піклуватися про них неможливо. Крім того, вказа­ний обов’язок покладається законом не тільки на повнолітніх дочку та сина, а і на неповнолітніх і навіть малолітніх осіб, які у певному віці і про себе ще подбати не можуть. Тому вказана норма має де­кларативний характер, і її примусове виконання є неможливим.

Повнолітні дочка та син є законними представниками своїх непрацездатних, немічних батьків. Вони мають право звернутися за захистом їх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень. Оскільки захист прав та інтересів фізичних осіб здійснюється у судовому та адміністративному порядку, то вказана норма спро­щує для повнолітніх дочки чи сина процес захисту прав та інтере­сів своїх непрацездатних батьків у несудових установах.