Політична свідомість — її сутність, суб'єкти та функції

Під політичною свідомістю розуміємо свідомість учасників полі­тичного процесу, всіх тих сил, які борються за владу, здійснюють її і під­коряються їй. Формування політичної свідомості - це усвідомлення суспі­льними суб’єктами процесів, які відбуваються в політичному житті, через призму притаманних їм інтересів та ціннісних орієнтацій.

Отже, політична свідомість - це сукупність поглядів, ідей, устано­вок, які відображають політико-владні відносини, політичні інтереси, ідеали й цінності суб'єктів цих відносин. Політична свідомість нерідко визначається як відображення політичного буття. Але вона не є пасивним відбитком, навпаки, вона сама багато в чому визначає характер політичних відносин та політичного життя.

Підставою політичної свідомості є дополітичні основи мислення, які позначаються поняттям «ментальність» - це певне бачення світу, прита­манне даному індивіду, соціальній групі або нації. Менталітет означає щось загальне, що лежить в основі свідомого та підсвідомого, логічного та емоційного, тобто глибинні витоки мислення, ідеології, віри, почуттів й емоцій. Він пов’язаний із самими основами соціального життя, і є продук­том культурно-історичного розвитку певного народу протягом сторіч.

Політична свідомість не є однорідною. Перш за все за своїми суб'єктами (носіями) вона може бути індивідуальною, груповою, суспіль­ною. Політична свідомість чинить значний вплив на політичне життя, ви­значаючи спрямування політичної діяльності різних спільностей, партій, суспільно-політичних рухів та індивідів. При цьому за соціальними фун­кціями можна визначити консервативну, реформістську, революційну, екстремістську й іншу політичну свідомість. Перевага відповідного типу справляє вплив на політичний розвиток та характер політичної діяльності. Тому вкрай важливо враховувати стан політичної свідомості як суспільства загалом, так і окремих класів, верств, груп, прагнути до досягнення консе­нсусу в їхніх політичних позиціях, сприяти формуванню такої політичної свідомості, яка б відображала найбільш суттєві, спільні, життєво важливі для всього населення інтереси.

Рівні політичної свідомості

У політичній свідомості розрізняють певні рівні - емпіричний (бу­денний) та теоретичний. Емпіричний являє собою сукупність поглядів, уявлень та ідей, які виникають безпосередньо з буденної практики людей, він відображає здебільшого поверхневі процеси. Щоправда, політики по­любляють у популістських цілях звертатися до «здорового глузду» народу, і в цьому є певний сенс, адже здоровий глузд відображає хоча й поверхне­ві, та все ж реальні процеси політичного життя, в той час як кабінетні тео­рії можуть бути зовсім відірвані від реалій. Але далекоглядна та ефективна політика неможлива без наукового обґрунтування, тобто без наукового рівня свідомості - сукупності ідей, поглядів, учень, що виникають на осно­ві наукового дослідження політичних відносин, процесів й інститутів і проникають у їх сутність, глибинні взаємозв 'язки та закономірності роз­витку. Втім, політика є не тільки наукою, але й мистецтвом, тому геніальні або талановиті лідери досягають у ній більшого успіху, аніж найрозумніші вчені.

Емпіричній свідомості притаманні емоційність, імпульсивність, зда­тність піддаватись настроям і маніпуляціям. Наукова більш об’єктивна, але теж не застрахована від помилок та ідеологічних упереджень. Ідеологію можна розглядати як своєрідний рівень політичної свідомості - система­тизоване, цілісне відображення корінних інтересів певного класу, нації, соціальної групи, пов 'язаних із боротьбою за владу, її здійсненням і захис­том для реалізації цих інтересів. Будь-яка ідеологія страждає тією чи ін­шою мірою утопізмом, оскільки не враховує корінних інтересів інших кла­сів, націй та соціальних груп. Тому поглинання ідеологією науки дуже не­безпечне.

У практичному житті розглянуті рівні існують разом, утворюючи складне явище масової політичної свідомості, яке є об’єктом впливу і ма­ніпулювання у політичних цілях.

Громадська думка - це специфічний стан суспільної свідомості, який містить приховане чи реальне ставлення різних соціальних спільно­стей до подій, фактів або процесів соціальної дійсності, включаючи полі­тичну діяльність. Громадська думка фіксує насамперед сприйняття дійсно­сті через призму масової свідомості. В ній віддзеркалюються як спільні, так і специфічні інтереси класів, національних, професійних, духовних та ін­ших спільностей, у цілому суб’єктів політичного процесу.

Громадська думка як політичний інститут бере участь у здійсненні влади. Це важливий механізм прийняття політичних рішень на всіх рівнях. Оскільки громадська думка виступає знаряддям політики, то її формування є сферою боротьби за владу. Ця сфера торкається, зокрема, засобів масової інформації.

Засоби масової інформації та їх роль у формуванні політичної свідомості

У політичній системі сучасного демократичного суспільства дедалі важливішу роль відіграють засоби масової інформації (ЗМІ). Під останні­ми розуміють газети, журнали, теле- і радіопрограми, кінодокументалісти- ку, інформаційні агентства, Інтернет, інші періодичні форми публічного розповсюдження масової інформації.

Журналістика як засіб масової інформації разом із тим є виразником інтересів суспільства, його різних соціальних груп, категорій, окремих осо­бистостей. Зрозуміло, що діяльність засобів масової інформації має важли­ві суспільно-політичні наслідки, оскільки характер масової інформації, адресований аудиторії, визначає значною мірою її ставлення до дійсності і напрям соціальних акцій.

Тому, за загальним визнанням дослідників, засоби масової інформа­ції не просто інформують, повідомляють новини, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми і тим самим беруть участь у соціаль­ному управлінні. Шляхом формування громадської думки, вироблення певних установок вони спонукають людину до тих чи інших вчинків. Зви­чайно, ЗМІ, як спосіб масового зв’язку між тими, хто управляє, і тими, хто є об’єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, не­суть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію - закони, розпоря­дження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Разом із тим, ЗМІ є видом зворотного зв’язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади. Це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки.

Засоби масової інформації у демократичному суспільстві є компо­нентами політичної системи поряд із парламентом, виконавчою владою, незалежним судом. Їх навіть називають «четвертою владою» - не в розу­мінні «четверта державна», а в розумінні «влада громадянського суспільст­ва». Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса - влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогі­чною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою. Ця своєрідність насамперед у тому, що ЗМІ не можуть приймати рішень, наказувати, зо­бов’язувати, притягати до відповідальності. ЗМІ здійснюють свою полі­тичну, управлінську роль у політичній системі шляхом обговорення, під­тримки, критики й осуду різних політичних програм, платформ, ідей і пропозицій окремих осіб, громадських формувань, політичних партій, фра­кцій.

Отже, основні функції мас-медіа в ліберально-демократичному сус­пільстві: контроль за владою, тиск на владу, встановлення взаємин та дові­ри між владою й суспільством. Утім, в авторитарно-тоталітарних режимах, де ідеологія та преса одержавлені, засоби масової інформації дійсно є лише інструментом державної (партійно-державної) влади: «Газета - не только коллективный пропагандист и коллективный агитатор, но также и коллек­тивный организатор» (В. Ленін).

Загальна кількість часописів України за останні роки зросла в кілька разів. У 1996 р. було 5325 зареєстрованих видань, із них 3953 газети і 1025 журналів. Станом на 2004 р. в Україні зареєстровано 20 903 періодичних видань. 8859 від цієї кількості - видання загальнодержавної сфери розпо­всюдження (з них 3427 газет, 4073 журнали), 12 044 - місцевої сфери. По­стійно розширюється також мережа теле- та радіоканалів. Здійснення фун­кцій ЗМІ пов’язане не стільки з їх кількістю, скільки з їх незалежністю. З цього приводу зауважимо, що серед періодичних видань загальнодержав­ної сфери розповсюдження лише близько 5 % засновані державними орга­нами влади або органами місцевого самоврядування; частка недержавного сектора телебачення і радіомовлення в телерадіоінформаційному просторі України перевищує 96 %, і тільки 4 % належать державним мовникам.

Особливо високими темпами в Україні, як і в усьому світові, розви­вається такий найсучаснішій засіб масової інформації, як Інтернет. У 2005 р. їм регулярно користувалось 18 % громадян країни, і лише за рік ця цифра зросла вдвічі.