Конституція і конституційний режим

Форма правління та форма державного устрою, порядок організації і компетенції органів влади й управління в центрі та на місцях, організація й основні принципи правосуддя, виборчої системи, правовий стан особисто­сті - все це визначається основним законом держави - конституцією (лат.

Конституція та інші закони держави ґрунтуються на певних прин­ципах, які становлять конституційний режим, тобто основні засади полі- тико-правового устрою держави. Так, Конституція США передбачає три основних принципи - поділ влади, федералізм і судовий конституційний нагляд. У Конституції України визначені такі принципи, як верховенство права; народовладдя; розподіл влади; взаємодія державного управління й місцевого самоврядування; пріоритетність прав і свобод людини; політич­на, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя тощо.

Поняття конституції як основного закону держави з’являється на­прикінці XVU ст. в Англії, а конституції як окремі документи в їх сучасно­му значенні - наприкінці XVUZ ст. (США - 1787 р., Франція - 1791р.). У сучасному світі наявність конституції є практично неодмінною ознакою будь-якої держави, що намагається бути (або справляти враження) демок­ратичною. У таких країнах, як Великобританія, Нова Зеландія, Ізраїль, окремого Основного закону немає, але фактично діє «неписана конститу­ція», яка складається з кількох визначальних законодавчих актів. Напри­клад, у Великій Британії вона включає Велику хартію вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., акт про престолонаслідування 1701 р., закони про парламент 1911 і 1949 рр.

Існує кілька шляхів прийняття конституцій - Установчими збо­рами (напр., Конституційним конвентом США в 1787 р.), парламентом, затвердження референдумом (напр., у Греції в 1975 р., Іспанії в 1978 р., Росії в 1993 р.), октроювання (тобто введення виконавчою владою - мона­рхом або президентом, від франц. octroi - дарувати; вперше застосовано у Франції в 1814 р.). У деяких країнах основи конституційного режиму до­сить стабільні, що досягається, зокрема, особливими умовами внесення змін та поправок до конституції (принцип кваліфікованої більшості; «по­двійний вотум» тощо). Так, до Конституції США протягом 200 років вису­валось близько 5 тис. поправок, але було прийнято тільки 27 (для набрання чинності поправку мають ратифікувати три чверті штатів). Утім, і часті зміни не обов’язково є загрозою демократії. Конституція Швейцарії (1874) мала понад 90 доповнень і змін, а Франція вже мала 16 різних конституцій.

Конституція України: минуле і сучасність

В Україні прообразом такого документа стали «Пакти й конститу­ції законів та вольностей Війська Запорозького» гетьмана Пилипа Орлика, прийняті в 1710 р. Конституція УНР - перша українська конституція в сучасному розумінні - була прийнята Центральною Радою у квітні 1918 р., але не вступила в дію. Декілька конституційних актів приймалось різними урядами УНР (гетьманатом, Директорією), а також ЗУНР. У радянській Україні було чотири Конституції (1919, 1929, 1937 та 1978 роки), які в ос­новному повторювали Конституції СРСР. Остання Конституція УРСР 1978 року з багатьма змінами та доповненнями діяла і в перші роки незалежнос­ті. Внаслідок політичних суперечностей у Верховній Раді й суспільстві Україна виявилась останньою серед держав колишнього СРСР, яка прийн­яла новий Основний закон. Спробою тимчасового розв’язання проблеми був Конституційний Договір між Верховною Радою України і Президен­том України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (8 червня 1995 р.).

Народившись як результат певного політичного компромісу, Конституція 1996 року відразу стала об’єктом критики, переважно - в частині розподілу повно­важень між різними суб’єктами влади. У квітні 2000 р. був проведений (за ініціати­вою Президента Л. Д. Кучми) референдум щодо змін до Конституції. Але, незва­жаючи на те, що всі 4 питання референдуму (про розширення повноважень Прези­дента щодо розпуску Верховної Ради, про обмеження депутатської недоторканнос­ті, про зменшення загальної кількості народних депутатів України та про форму­вання двопалатного парламенту) отримали підтримку більшості населення, зміни до Конституції внесені не були. Слід мати на увазі, що механізм внесення змін до Конституції України (розділ ХІІІ) передбачає внесення таких змін лише Верхов­ною Радою за умови підтримки кваліфікованою більшістю (2/3) народних депутатів та «подвійного вотуму» (голосування законопроекту на двох різних сесіях). Лише зміни до розділів І, ІІІ та ХІІІ, які визначають основні засади конституційного уст­рою та політичного режиму країни, будучи попередньо прийнятими Верховною Радою, мають затверджуватися на всеукраїнському референдумі.

Плодом чергового політичного компромісу став прийнятий Верхов­ною Радою у розпал подій «помаранчевої революції» Закон «Про внесення змін до Конституції України» (8 грудня 2004 р.). Найсуттєвішою зміною, яка внесена цим законом, є передача повноважень формування уряду від Президента (за ним залишається ініціатива лише щодо кандидатур міністра оборони та міністра закордонних справ) парламентській більшості, яка утворюється за результатами парламентських виборів. Формуванню такої більшості має сприяти перехід на чисто пропорційну систему виборів Вер­ховної Ради та запровадження принципу «імперативного мандата» (забо­рони народним депутатам переходити з фракції у фракцію). Одночасно Президент отримав право розпускати Верховну Раду, якщо протягом міся­ця не сформована коаліція парламентських фракцій (парламентська біль­шість) або протягом 60 днів після відставки уряду не сформований новий Кабінет Міністрів. Термін повноважень Верховної Ради збільшений з 4 до 5 років. У повному обсязі ці зміни Конституції набули чинності 25 травня 2006 року, тобто з початком роботи новообраного парламенту.