Формування теорії правової держави

Розуміння держави як правової організації публічної влади народи­лось у Стародавній Греції. Ідею зверхності закону висловлювали Геракліт, Платон, Арістотель, які поділяли форми правління на правильні та непра­вильні залежно від того, чи там править закон, чи ні.

Сучасна теорія правової держави, що ґрунтується на ідеї обме­ження влади природними і невід’ємними правами особистості, починає формуватись у Новий час. Її засновником можна вважати І. Канта. Він розглядав державу як об’єднання людей, підпорядкованих правовим зако­нам. У такій державі громадяни перебувають у певному правовому стані, який ґрунтується на таких принципах:

• свобода кожного члена суспільства як людини (свобода духу);

• рівність його з кожним іншим як підданого (обов’язок усіх підко­рятись владі);

• самостійність кожного члена спільноти як громадянина (що базу­ється на праві власності та інших правах).

Цьому правовому станові, за Кантом, відповідають три статуси осо­бистості:

• статус непідопічності, тобто особистої незалежності;

• громадянський статус, тобто право закликати державу на допо­могу в разі зазіхання на власні права і свободи;

• політичний статус, тобто можливість впливати на владу й зако­нотворення з метою забезпечення гарантії захисту власних прав.

Термін «правова держава» входить до наукового обігу в першій тре­тині ХІХ ст. у німецькому державознавстві (К. Т. Велькер, Р. фон Моль та інші). Ідея правової держави набула розвитку в працях Геґеля, Є. Бентама, Б. Констана, які відстоювали доктрину невтручання держави у приватне життя людини, а також учених Росії й України (Б. Чичерін, Вол. Соловйов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та інші). Зокрема, Б. Кістяківський, про­тиставляючи правову державу деспотичній, визначав такі її принципи, як обмеженість державної влади визнанням невід’ємних і недоторканних прав особистості; підпорядкування законові органів державної влади; забезпе­чення політичної свободи; зверхність народу (але не його самодержавство); розвинута правосвідомість народу.