Політика і право та їх співвідношення

Політична система суспільства дуже тісно пов’язана з системою правовою. Держава є правовою корпорацією, а право підтримується силою держави, тобто ці системи взаємозалежні. Форма цього взаємозв’язку зна­чною мірою характеризує політичний режим і сутність держави.

Право - це система загальнообов'язкових соціальних норм, які встановлюють певний порядок як належний. Мета права полягає у тому, щоб зробити можливим мирне співжиття людей, що досягається встанов­ленням обов’язкових для них меж їх зовнішньої діяльності. Право випли­ває з внутрішніх закономірностей існування суспільства і міжлюдського спілкування, тому у своєму висхідному вигляді не залежить від волі дер­жави. Правові норми, що знаходяться у відповідності з мораллю й справе­дливістю, називають природним правом, тобто правом, що відповідає «природі» людини як духовно-моральної істоти. Таке право, за словами Цицерона, виникло раніше, ніж будь-яка держава була заснована. Але не завжди норми природного права усвідомлюються суспільством і стають його законом. Чинним є позитивне право, тобто правові норми, які вста­новлені правовою владою і потребують виконання. Між природним та по­зитивним правом завжди є розрив, який, однак, історично змінюється.

У первісних суспільствах ще до виникнення держави та писаних законів панує звичаєве право, тобто система норм і правил поведінки, що ґрунтується на звичаях, традиціях. Загалом воно відповідає досить примі­тивному розумінню природного права - напр., принцип таліону, тобто «око за око, зуб за зуб» (від лат. talιo - відплата), кривава помста. Звичаєве право виразно проглядається у перших кодексах законів (напр., Руській правді ХІ ст.), його залишки зберігаються і в сучасних державах.

Співвідношення політики і права може бути описане двома основ­ними теоретичними концепціями, яким відповідає два основних типи цього співвідношення.

З виникненням перших держав формується традиційне розуміння права, або правовий (юридичний) позитивізм, який ототожнює право із законом, тобто повністю розчиняє природне право у позитивному. Право розуміється як воля володаря, що сформульована в законі. У феодальному суспільстві правові інститути виглядять як станові привілеї та обов’язки. У станових і абсолютних монархіях домінує дозвільний принцип правового регулювання «заборонено все, що не дозволено», а що дозволено - регла­ментовано законом (владою). Це призводить до пригнічення свободи лю­дини, повного підпорядкування підданих державі. Отже, за теорією право­вого позитивізму правом визначається державна воля, яка виражена в обов 'язковому нормативному акті, забезпеченому примусовою силою держави. Цю теорію розробляли у ХУІІІ-ХІХ ст. Є.Бентам та Дж. Ос­тин, а в ХХ ст. - австрійський юрист Г. Кельзен; класовий варіант цієї кон­цепції («право і закон - вияв волі панівного класу») обґрунтував В. Ленін.

Утім, ще з давніх-давен люди розрізняли «право» (jus) і «закон» (lex). Т. Гоббс вважав, що право - це свобода щось робити або не робити, а закон - це припис, наказ робити або, навпаки, не робити щось. З розвитком громадянського суспільства формується нове розуміння права як системи гарантій свободи особистості, яке отримує теоретичне вираження в конце­пції природного права (Дж. Локк, І. Кант, П. Новгородцев, Дж. Ролз). Ця концепція виходить із постулату про існування вищих, постійно діючих, незалежних від держави норм і принципів, які уособлюють розум, справед­ливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, які є не тільки директивами для законодавця, але й діють безпосередньо. Право відокре­млюється від закону та сприймається як «законодавче самообмеження держави» (В. Гумбольдт). Інакше кажучи, на перший план висувається природне право, з яким повинно звірятись позитивне. Звідси можливість правових і неправових законів. Утверджується заборонний принцип право­вого регулювання: «все, що не заборонено - дозволено», і тому не може піддаватись адміністративно-поліцейському переслідуванню. Формою но­вого співвідношення між політикою і правом стають принципово нові за­конодавчі акти - конституції, які визначають засади конституційного ре­жиму держав.