§ 2. Законний режим майна подружжя

Законний режим майна подружжя являє собою такий поря­док регулювання майнових відносин подружжя, який ґрунтується безпосередньо на нормах законодавства й має універсальний ха­рактер, оскільки розрахований на всіх осіб, які мають подружній статус.

Законним режимом майна подружжя є режим спільної сумі­сної власності подружжя, який означає, що користування, воло­діння й розпорядження майном, набутим подружжям під час шлюбу, здійснюється за їх взаємною згодою. Законний режим майна діє незалежно від того, на ім'я кого з подружжя зареєстро­вано майно.

У дійсному шлюбі норми сімейного права враховують особ­ливості відносин подружжя, їх довірчий, особистий характер. Таке правило передбачається законодавцем з метою забезпечення майнової рівності подружжя. Тому в законодавстві закріплено, що майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав із поважної причини самостійного заробітку (доходу). Якщо внесок одного з подружжя у спільне майно був не­значним або взагалі відсутнім у зв'язку з навчанням, веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворобою та інши­ми істотними обставинами, то це не впливає на його права щодо спільного майна (ст. 60 СК України).

На праві власності подружжю може належати дві категорії майна:

- майно, що є особистою приватною власністю кожного з по­дружжя;

- майно, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Об'єктами особистої приватної власності кожного з по­дружжя за Сімейним кодексом України є:

- майно, яке кожен із подружжя набув до шлюбу (п. 1 ч. 1 ст. 57);

- майно, набуте кожним із подружжя під час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування (п.

- майно, набуте кожним із подружжя протягом шлюбу, але за кошти, які належали кожному з них особисто (п. 3 ч. 1 ст. 57);

- речі індивідуального користування кожного з подружжя (ч. 2 ст. 57);

- коштовності (ч. 2 ст. 57);

- премії та нагороди, які один із подружжя одержав за свої особисті заслуги (ч. 3 ст. 57);

- кошти на відновлення майна або відшкодування його вар­тості, якщо воно було пошкоджене або знищене та належить лише одному з подружжя (ч. 4 ст. 57);

- компенсація моральної шкоди, яку було завдано одному з подружжя, і ця особа зазнала фізичних або душевних страждань (ч. 4 ст. 57);

- страхові суми, одержані за обов'язковим особистим стра­хуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особис­тою приватною власністю кожного з подружжя (ч. 5 ст. 57);

- майно, набуте сторонами за період, коли шлюб не було ро­зірвано, але дружина та чоловік проживали окремо у зв'язку з фа­ктичним припиненням шлюбних відносин (ч. 6 ст. 57);

- житло, набуте кожним з подружжя протягом шлюбу вна­слідок його приватизації (п. 4 ч. 1 ст. 57);

- земельна ділянка, набута кожним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала в її чи його користуванні, була одержана внаслідок приватизації зе­мельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій або із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації (п. 5 ч. 1 ст. 57);

- плоди, приплід або доходи (дивіденди), які дає річ, що на­лежить на праві власності одному з подружжя (ст. 58);

- «змішане майно».

Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, набу­того кожним із подружжя раніше, причому без згоди власника дошлюбне майно одного з подружжя не повинно потрапляти у спільну власність.

Є роздільним і належить кожному з подружжя окремо майно, набуте кожним із подружжя під час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Кошти, за рахунок яких майно було набуто, і сама річ мають однаковий правовий режим - режим роздільності. Це правило стосується як тих грошей, які були набуті одним із подружжя до шлюбу, так і тих, що були отримані одним із подружжя під час шлюбу - за договором дарування, внаслідок спадкування тощо. Якщо дружина (чоловік) не заперечують проти того, що майно (в тому числі нерухома річ) було набуте хоча і під час шлюбу, але на власні кошти одного з них, вони можуть визнати цей факт і закрі­пити його в договорі (наприклад, договір про поділ майна по­дружжя, шлюбний договір).

Речами індивідуального користування кожного з подружжя є тренажери, мобільний телефон, портативний плеєр, одяг, аксесу­ари, косметичні засоби та інші речі, які обслуговують повсякден­ні потреби кожного з подружжя. Речами індивідуального корис­тування не можна вважати речі, придбані подружжям для профе­сійних занять, зокрема перукарське та медичне обладнання чи музичні інструменти. Оскільки такі речі підпадають під інше по­няття - «речі для професійних занять», закріплене у ч. 4 ст. 61 СК України, то вони мають інший правовий режим і, на відміну від речей індивідуального користування, належать до спільної сумі­сної власності.

Коштовності (золоті прикраси - каблучки, годинник тощо) є приватною власністю того з подружжя, хто ними користується.

Премії та винагороди, які один із подружжя одержав за свої особисті заслуги, хоча і вважаються особистою приватною власні­стю одного з подружжя, проте якщо щодо цього майна виникне спір, і буде встановлено, що другий із подружжя своїми діями (ве­дення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв його одержанню, суд може визнати за ним право на частку цієї премії або винагороди. Розмір частки визначатиметься судом і залежатиме від усіх обставин справи.

Вирішуючи питання про розподіл майна подружжя, суд має право, а не обов'язок у кожному конкретному випадку та залежно від обставин справи визнати майно, набуте сторонами за період, коли шлюб не було розірвано, але дружина та чоловік проживали окремо у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, особистою власністю чоловіка або дружини, якщо вони доведуть свої позовні вимоги та підтвердять ці факти доказами. Це пов'язано з тим, що для сімейних відносин важливе значення має не лише формально зареєстрований шлюб, а і справжні подружні стосунки дружини та чоловіка. Якщо цього немає і сторони факти­чно не становлять однієї сім'ї, то на такі відносини не може поши­рюватися режим спільності майна подружжя.

Законом України від 11.01.2011 «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об'єктів права спільної сумісної власності по­дружжя», який набув чинності 08.02.2011, ст. 61 СК України було доповнено ч. 5, якою встановлено, що об'єктом права спільної су­місної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її од­ному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі шляхом приватизації.

Водночас згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України та ч. 1 та 2 ст. 5 ЦК України закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, в тому числі цивільну відпові­дальність.

Виходячи з того, земельна ділянка, одержана громадянином під час шлюбу у власність на підставі ст. 81, 116 ЗК України шля­хом приватизації, але до 8 лютого 2011 р., незалежно від того, що на ній подружжям розпочато будівництво житлового будинку, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя.

Однак слід мати на увазі, що законом України від 17.05.2012 до СК України внесено зміни і ч. 5 ст. 61 було виключено. Одночас­но цим законом доповнено ч. 1 ст. 57 СК. Тобто тепер усе навпаки: житло, набуте чоловіком чи дружиною у період шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до закону України «Про приватиза­цію державного житлового фонду», та земельна ділянка, набута нею чи ним у період шлюбу внаслідок приватизації земельної ді­лянки, яка перебувала в її чи його користуванні, отримана внаслі­док приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій або отримана із земель державної та комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України, є особис­тою приватною власністю дружини чи чоловіка. Нові законодавчі зміни набули чинності 12.06.2012.

Отже, житло та земельні ділянки, набуті у власність у процесі приватизації з 8 лютого 2011 р. до 12 червня 2012 р., якщо це ста­лося в період перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя. Земельні ділянки та житло, придбані у власність під час шлюбу, але в період до 8 лютого 2011 р. або після 12 червня 2012 р., є особистою приватною власністю дружини або чоловіка залежно від того, хто їх приватизував.

Якщо річ, яка плодоносить (врожай), дає приплід (тварин або птиць) або дохід (дивіденди), належить на праві власності одному з подружжя, то йому належать і отримані від цієї речі плоди, при­плід чи дохід (дивіденди).

«Змішаним майном» вважається майно, в набуття якого вкла­дено, крім спільних, також роздільні кошти подружжя, наприклад, коли один із подружжя вказує, що в придбання житлового будин­ку, автомобіля чи іншого майна, крім спільних речей, було також вкладено кошти, які він отримав у спадок або за договором дару­вання.

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об’єднання майна чоловіка та жінки (по­вністю або в певній частині) в єдину майнову масу й установлен­ня низки спеціальних правил щодо володіння, користування та розпорядження ним. Особа, яка вимагає виключення речі зі спіль­ного майна, повинна надати відповідні докази.

Сімейне законодавство визначає не лише перелік об'єктів спільної сумісної власності подружжя, але й підстави її виникнен­ня (ст. 60 СК України).

Режим спільності майна подружжя означає, що:

- майно, набуте подружжям під час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено дого­вором сторін або законом;

- дружина та чоловік мають рівні права на володіння, кори­стування й розпорядження майном, що належить їм на праві спі­льної сумісної власності;

- майно належить подружжю без визначення часток у праві власності;

- права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ве­дення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу);

- до того часу, доки не буде доведено протилежне, вважа­ється, що кожен із подружжя, розпоряджаючись спільним майном, діє в інтересах сім'ї.

Об'єкти права спільної сумісної власності подружжя набува- ються в результаті спільного ведення сімейного господарства. До об'єктів права спільної сумісної власності можуть належати різні об'єкти, наприклад речі, гроші, цінні папери тощо.

До об'єктів права спільної сумісної власності подружжя згідно з Сімейним кодексом України належать:

1) кожна річ, набута під час шлюбу, крім речей індивідуаль­ного користування (ч. 1, 2 ст. 60);

2) заробітна плата, пенсія, стипендія та інші доходи, одержані одним із подружжя (ч. 2 ст. 61);

3) гроші й інше майно, в тому числі гонорар або виграш, які були одержані за договором, який укладено одним із подружжя в інтересах сім'ї (ч. 3 ст. 61);

4) речі для професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані під час шлюбу для одного з подружжя (ч. 4 ст. 61);

5) майно дружини або чоловіка, яке під час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи гро­шових затрат або затрат другого з подружжя (ч. 1 ст. 62);

6) дохід (приплід, дивіденди), одержаний від майна дружини або чоловіка, в утриманні якого або в управлінні чи догляді за яким своєю працею та (або) коштами брав участь інший із по­дружжя (ч. 2 ст. 62).

Об'єктами права спільної сумісної власності подружжя мо­жуть бути будь-які речі, за винятком тих, які виключено з цивіль­ного обігу.

Виникнення права спільної власності подружжя не пов’язується з фактом внесення заробітної плати, пенсії та стипендії до сімей­ного бюджету або на рахунок у банку. Справедливою, на наш по­гляд, є точка зору М. В. Антокольської про те, що спільним стає майно з моменту його отримання тим із подружжя, яке є правомо­чним¹. Таким чином, це майно вважається спільним із моменту, коли виникає право власності на нього, тобто з моменту отримання заробітної плати (інших виплат) одним із подружжя, тому що на­мір одного з подружжя внести їх до бюджету сім’ї передбачається^{[CIX] [CX].}

Договорами, укладеними одним із подружжя в інтересах сім’ї, можуть бути договори про його участь у різноманітних виграва- льних конкурсах, лото тощо. Якщо за участь у такому конкурсі один із подружжя отримає винагороду, вона відповідно до ч. 3 ст. 61 СК України є об’єктом права спільної сумісної власності по­дружжя. Однак винагорода, про яку йдеться в ч. 3 ст. 61 СК Украї­ни, не може бути відзнакою особистих знань, вмінь або досягнень одного з подружжя в певній сфері. Премії та винагороди, які один із подружжя одержав за особисті заслуги, відповідно до ч. 3 ст. 57 СК України становлять роздільне майно подружжя.

Якщо під час шлюбу були придбані речі, професійно необхідні одному з подружжя, відповідно до закону вони не визнаються об’єктом права його особистої власності. Законодавство виходить із того, що такі речі були придбані за рахунок спільних коштів по­дружжя, тому вони мають належати обом із подружжя. Чоловік або дружина, чиї професійні заняття обслуговують такі речі, мо­жуть лише претендувати на їх отримання у разі поділу майна по­дружжя, при цьому один із них зобов’язаний виплатити іншій сто­роні вартість частки майна, що йому належить.

Об’єкти особистої приватної власності кожного з подружжя в період перебування жінки й чоловіка у шлюбі не залишаються незмінними, і подружжя вимушено докладати певних зусиль і ви­трачати кошти для підтримання їх у належному стані. Ці зусилля та кошти можуть бути спрямовані як на поточний, так і на капіта­льний ремонт такого майна. Наслідком поточного ремонту зазви­чай є підтримання експлуатаційних якостей і попередження пе­редчасного зносу конструкцій та інженерного обладнання, яке не тягне за собою збільшення вартості об'єкта. Унаслідок капіталь­ного ремонту відбувається відновлювання й модернізація конс­трукцій та обладнання у зв'язку з їх фізичною зношеністю та руй­нуванням, поліпшення експлуатаційних показників, а також по­кращання планування й благоустрою. Саме капітальний ремонт об'єкта може зумовити значне збільшення вартості того чи іншого об'єкта права особистої приватної власності одного з подружжя порівняно з первинною, і якщо у такому ремонті інший із подруж­жя брав участь своєю працею або ремонт здійснювався спільними діями обох із подружжя, таке майно у разі спору може бути визна­не за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, у здійснення капітального ремонту можуть бути вкладені кошти іншого з подружжя або кошти, які є спільною сумісною власністю обох із подружжя, що також у разі спору дає суду право визнати зазначене майно спільною сумісною власністю.

У разі спору доходи (приплід, дивіденди), одержані від майна дружини або чоловіка, в утриманні якого або в управлінні чи до­гляді за яким своєю працею та (або) коштами брав участь інший із подружжя, за рішенням суду можуть бути визнані об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

До складу спільного майна подружжя входить спільність ак­тиву (право власності на речі та майнові права), а не спільність пасиву (боргів), у зв'язку з чим необхідно розрізняти особисті та спільні борги чоловіка та дружини.

Розмежування особистих та спільних боргів подружжя має велике значення, оскільки від цього залежить порядок звер­нення стягнення за цими боргами, тобто залежно від наявності боргів у чоловіка й дружини або в одного з них примусове стяг­нення буде звернено на спільне майно подружжя або лише на час­тину в цьому спільному майні, що належить одному зобов'язаному із подружжя (в якого є борги).

Особисті борги одружених чоловіка та жінки - це борги, що виникли до шлюбу або в період шлюбу з правочинів, спрямова­них на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що вини­кли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа, прямо передбачена законом (наприклад, заподіяння шкоди одним із подружжя, зобов'язання з утримання тощо). Спільні борги подружжя - це борги, що виникли у період шлюбу з право- чинів, спрямованих на задоволення потреб сім'ї, а також ті, що ви­никли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність покла­дається на обох із подружжя, тобто це борги, що виникли на єдиних правових підставах (наприклад, із спільно заподіяної шкоди, з укла­деного договору позики для придбання житла подружжям тощо). За таких обставин настає спільна відповідальність подружжя всім майном, що йому належить (як особистим, так і спільним).

Відповідно до ч. 2 ст. 73 СК України стягнення може бути на­кладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом установлено, що договір був укладений одним із по­дружжя в інтересах сім'ї, і те, що було одержане за договором, ви­користано на її потреби. Якщо буде встановлено, що договір укла­дався в інтересах сім'ї, й усе отримане за ним використано на по­треби сім'ї, стягнення може накладатися на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя.

У житті мають місце правочини, на вчинення яких є обов'яз­ковою згода другого з подружжя, якщо ж такий правочин здійсне­но без згоди другого з подружжя, то останній не зобов'язаний ви­конувати його умови, і на його частку у спільному майні не може бути накладено стягнення.

Той із подружжя, хто безпосередньо брав участь у договорі, несе підвищену відповідальність. Він відповідає не лише своєю часткою у спільному майні (як другий із подружжя), а і своїм осо­бистим майном. Якщо один із подружжя під час укладення дого­вору діяв лише у власних інтересах, то другий із подружжя не на­буває права власності на одержане за договором майно й не стає зобов'язаною особою в разі невиконання договору.

У випадку, коли один із подружжя вчинив кримінальне пра­вопорушення, і рішенням суду встановлено, що майно подружжя, набуте під час шлюбу, було набуто на кошти, здобуті внаслідок вчинення кримінального правопорушення, то стягнення може бути накладено на це майно (ч. 3 ст. 73 СК України).

Якщо шкоду було завдано кримінальним правопорушенням одного із подружжя, то другий із подружжя нестиме відповідаль­ність за її відшкодування лише у тому разі, якщо рішенням суду буде встановлено, що майно було придбано на кошти, здобуті вна­слідок вчинення кримінального правопорушення.

Якщо шкода, завдана кримінальним правопорушенням одно­го з подружжя, не пов'язана з набуттям майна під час шлюбу (наприклад, злочини проти життя та здоров'я іншої особи), то другий із подружжя за жодних обставин не може бути притягну­тий до її відшкодування і на його майно не може бути накладено стягнення.

Стягнення може бути звернено як на роздільне майно цієї осо­би, так і на її частку у спільному майні подружжя. Другий із по­дружжя несе майнову відповідальність на підставі зобов'язання, що виникає з безпідставного набуття майна (якщо один із по­дружжя, винний у вчиненні кримінального правопорушення, по­дарував другому з подружжя певне майно, набуте за рахунок кош­тів, здобутих внаслідок вчинення кримінального правопорушен­ня, внаслідок чого на таке майно може бути звернено стягнення як на безпідставно набуте - ст. 1212 ЦК України). Якщо ж рішенням суду буде встановлено, що роздільне майно другого з подружжя збільшилося в результаті кримінального правопорушення, вчине­ного першим із подружжя, другий із подружжя відповідатиме і своїм роздільним майном у межах безпідставно одержаного збага­чення.

Якщо ж один із подружжя вчинив кримінальне правопорушення, за яке має місце відшкодування шкоди чи конфіскація, але рішенням суду не буде встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті внаслідок вчинення кримінального правопорушення, то стягнення не може накладатись на спільне майно подружжя. На практиці мають місце випадки, коли з метою забезпечення вико­нання вироку суду державні виконавці, проводячи опис майна, включають до нього все майно подружжя, навіть придбане кожним до шлюбу або за власні кошти. Тому один із подружжя чи інші члени сім'ї, які проживали разом з особою, яка вчинила кримінальне пра­вопорушення (злочин), мають право подати до суду позов про ви­ключення майна з акта опису, якщо у них є докази, що майно нале­жить їм особисто, або виходячи із конкретних обставин справи.

Змістом права спільної сумісної власності, як і будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпоря­дження спільною річчю (ст. 63, 65 СК України, ст. 369 ЦК України). Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. У зв'язку з тим, що у праві власності на майно частки подружжя не визначено, чоловік і дру­жина мають координувати свої дії щодо цього майна й не можуть розпоряджатися своєю часткою в праві, як це має місце у відноси­нах спільної часткової власності.

Невизначеність часток у праві власності подружжя зу­мовлює два важливих наслідки. По-перше, за загальним правилом дії одного з подружжя щодо володіння та розпорядження спіль­ним майном розглядаються як дії подружжя. Згода другого з по­дружжя передбачається до того часу, доки не буде доведено про­тилежне. По-друге, у випадках, передбачених законом, на здійс­нення певних юридичних дій вимагається воля кожного з по­дружжя. Це пояснюється тим, що річ належить подружжю на праві власності без визначення часток, тому розпорядження здійсню­ється в обсязі речі в цілому, а не її окремої частки.

Аналогічне положення стосовно учасників спільної сумісної власності передбачено в ч. 1 ст. 369 ЦК України. Проте ні в ст. 63 СК України, ні в ч. 1 ст. 369 ЦК України не сказано про порядок здійснення подружжям правомочності щодо володіння та корис­тування спільним майном. Стаття 65 СК України передбачає, що подружжя розпоряджається майном, яке є об'єктом його права спільної сумісної власності за взаємною згодою.

Виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, ч. 2 ст. 65 СК України встановлює презумпцію згоди одного із подруж­жя у разі укладення правочинів зі спільним майном другим із по­дружжя. Таке ж само положення передбачено щодо розпоряджен­ня майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (абз. 2 ч. 2 ст. 369 ЦК України). Ця презумпція не розповсюджується на укладання одним із подружжя договорів, які мають бути нотаріа­льно оформлені, а також договорів щодо цінного майна. Згода другого з подружжя повинна бути в цьому випадку письмовою (ч. 3 ст. 65 СК України)^[CXI].

Стаття 65 СК України розрізняє три види договорів щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя залежно від способу виразу волі одним із по­дружжя на здійснення договорів другим із подружжя:

1) дрібні побутові договори - такі договори укладаються в ус­ній формі і не можуть бути визнані недійсними на тій підставі, що їх було укладено без згоди іншого з подружжя (ч. 1 ст. 65 СК України); з урахуванням норм ЦК України можна вважати, що дрібним побу­товим договором, який укладається одним із подружжя щодо їх спільного майна, можна визнати такий, який, по-перше, задоволь­няє побутові потреби членів сім'ї, а по-друге, стосується предмета, що має невисоку вартість^[CXII];

2) договори, які виходять за межі дрібних побутових; щодо цих договорів ч. 2 ст. 65 СК України встановлює презумпцію згоди одного з подружжя на здійснення вказаних договорів другим із подружжя, проте ч. 2 ст. 65 СК України не встановлює критерію, в якому випадку такий договір можна визнати недійсним;

3) договори, які потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а також договори стосовно цінного майна.

На укладання останніх договорів не розповсюджується поло­ження про наявність презумпції згоди другого з подружжя; згідно з ч. 3 ст. 65 СК України згода другого з подружжя повинна бути надана письмово, а на укладення договору, що вимагає нотаріаль­ного посвідчення та (або) державної реєстрації, повинна бути но­таріально засвідчена. За відсутності такої прямо вираженої згоди другого з подружжя вказані договори за позовом іншого з по­дружжя повинні бути визнані недійсними. Так, наприклад, нотарі­ального посвідчення потребують договір купівлі-продажу земель­ної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку, квартири або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК України), дого­вір дарування нерухомої речі (ст. 719 ЦК України), спадковий до­говір і заповіт подружжя (ст. 1304, 1243, 1247 ЦК України) та шлюбний договір (ст. 94 СК України) тощо.

Сімейне законодавство передбачає можливість для подружжя поділити майно, набуте під час шлюбу:

- під час існування шлюбу;

- у процесі його розірвання;

- після розірвання шлюбу.

Поділу підлягає лише те майно, що перебуває у спільній суміс­ній власності, причому те, яке є в наявності на момент поділу неза­лежно від того, чи перебуває воно у подружжя або в третіх осіб. Дружина й чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України). До розірвання шлюбу кожен із подружжя може вимагати поділу спільного майна у будь-який час, а позовна давність до таких вимог не застосовується (ч. 1 ст. 72 СК України).

Якщо подружжя припинило спільне проживання й спільного майна не набувало, поділу підлягає лише те майно, яке було його спільною сумісною власністю до часу припинення ведення спіль­ного господарства.

Під час поділу майна враховуються також спільні борги та пра­ва вимоги подружжя за зобов’язаннями, що виникли на користь сім'ї. Спільні борги подружжя в разі поділу майна також поділя­ються пропорційно присудженим кожному з подружжя часткам.

До вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумі­сної власності подружжя після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у 3 роки (ч. 2 ст. 72 СК України), яка обчислюєть­ся від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Це означає, що лише протя­гом цього часу особа має право звернутися до суду з позовними вимогами щодо поділу спільного майна колишнього подружжя, тобто за загальним правилом після спливу строку позовної давно­сті (тобто 3 років) колишнє подружжя (або один із них) позбавля­ється такого права, за винятком випадків, коли строк позовної давності був пропущений позивачем за обставин, що не залежали від нього, тощо. За наявності поважних причин суд відповідно до вимог ЦПК України може поновити строк позовної давності для подальшого вирішення справи по суті^[CXIII]. Крім того, за правилами ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).

Кожен із подружжя після поділу майна стає власником певної його частки й не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.

Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку.

Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя до­мовилося щодо визначення часток чоловіка й дружини у праві на майно, дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток.

У добровільному порядку поділ майна подружжя може бути здійснено як за усною угодою, так і за договором, який укладається у письмовій формі, а в тому разі, якщо предметом поділу є житло­вий будинок, квартира чи інше нерухоме майно, договір підлягає нотаріальному посвідченню. Умови поділу майна подружжя мо­жуть визначатися також у шлюбному договорі.

Судовий порядок поділу майна застосовується, якщо між дружиною та чоловіком виникає спір щодо розміру часток, що їм належать, порядку або способу поділу спільного майна. Під час поділу майна суд на вимогу подружжя визначає, яке майно підля­гає переданню кожному з них.

Судовий порядок поділу майна відбувається у два етапи: по- перше, суд визначає розмір часток чоловіка та жінки у праві на майно і, по-друге, здійснює поділ майна відповідно до встановле­них часток.

За загальним правилом у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружи­ни та чоловіка є рівними. Однак домовленістю між ними або зако­ном можуть бути встановлені і винятки з цього правила. Так, суд вправі:

- зменшити частку одного з подружжя за обставин, що ма­ють істотне значення, зокрема якщо хтось із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім’ї, приховав, знищив чи пошкодив спі­льне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім’ї (ч. 2 ст. 70 СК України);

- збільшити частку у праві на майно того з подружжя, з яким проживають неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, є недостатнім для забезпечення їхнього фізичного й духовного розвитку та ліку­вання (ч. 3 ст. 70 СК України).

Поділ майна здійснюється у певні способи. Такими є:

- поділ майна в натурі - застосовується щодо подільних ре­чей, тобто речей, які можна поділити без втрати їх цільового при­значення (ст. 71 СК України, ст. 183 ЦК України);

- присудження майна одному з подружжя з покладенням на нього обов’язку надати другому з подружжя компенсацію замість його частки у праві спільної сумісної власності (ч. 2, 4, 5 ст. 71 СК України);

- розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості й частки кожного із подружжя у спільному майні;

- комбінація способів: щодо одних видів майна застосовуєть­ся поділ у натурі, щодо інших - передання одному із подружжя з обов'язком певної компенсації другому, а треті види речей розпо­діляються між сторонами з урахуванням їх вартості.

Слід зауважити, що не всі види майна можуть бути поділені в натурі. Якщо натуральний поділ неможливий, його можна здійс­нити в ідеальних частках. Така ситуація є типовою у випадках по­ділу житлового будинку або квартири. Поділ цих об'єктів у натурі здійснюється лише тоді, коли реально можна, наприклад, під час розділення квартири, виділити кожному із співвласників не лише окремі житлові кімната, але й окремі підсобні приміщення (кухня, ванна, санвузол). Якщо фактично цього зробити неможливо, то в разі поділу квартири в ідеальних частках кожний із подружжя має право на володіння, користування й розпорядження квартирою відповідно до присудженої йому частки.