ПОЛІТИКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ РЕГУЛЯТОР ВІДНОСИН МІЖ ІНДИВІДАМИ ТА СОЦІАЛЬНИМИ СПІЛЬНОСТЯМИ

Органічне єднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регуляції, функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики (грецьке politika - мистецтво управління державою).

Релігійна філософія однозначно пов’язувала політику з ідеєю Бога. Із заро­дженням капіталістичних відносин політику та її закони почали розглядати як такі, що зумовлені розумом та соціальним досвідом, а не релігійними догмата­ми (Ж.Боден, Н.Макіавеллі, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк). Визріває розуміння того, що держава базується на засадах «суспільного договору».

Соціальних філософів кінця XVIII-XIXcτ., які розглядали політику як соці­альний регулятор відносин між індивідами та соціальними спільностями, умов­но поділяємо на два напрями. Перший напрям пов’язаний з іменами англійсько­го філософа та юриста І.Бентама (1748-1832), французького мислителя О.Кон­та (1798-1857), англійського філософа і соціолога Г.Спенсера (1820-1903). Запе­речуючи необхідність втручання держави у суспільні справи, вони передбачали повну довіру самопливному розвитку суспільних процесів. Концепція позити­вістів базувалася на еволюціоністській доктрині. На їхню думку, еволюція в сус­пільстві відбувалася за універсальними законами, як у природі, відповідно і сама історія була «природною». Наприкінці XIX - на початку ХХст. Е.Дюркгейм, М.Вебер, В.Парето, продовжуючи цей напрям, заклали основи політичної соціо­логії. Вони розглядали політику в загальноісторичному та соціокультурному контекстах. Сьогодні теоретична думка звертається до М.Вебера та інших кла­сиків політичної соціології й активно досліджує надзвичайно багатий матеріал, що характеризує регулятивні можливості політики.

Другий напрям представляють соціалісти-утопісти Р.Оуен, К.Сен-Сімон та Ш.Фур’є. Як відомо, утопічний соціалізм піддав гострій критиці хиби капіталіс­тичного суспільства, розкрив зв’язок приватної власності з експлуатацією. Пол­ітика рзглядалась як шлях до ідеальної політичної системи, де пануватимуть сус­пільна власність, рівність усіх людей, обов’язковість праці, плановість госпо­дарства, де буде ліквідовано суперечність між містом і селом, розумовою та фі­зичною працею. Засобом здійснення подібної політики утопісти вважали про­паганду ідей соціалізму, загальнокультурне, освітнє та моральне виховання людей.

Тут бере початок марксистська політична соціологія, яка, з одного боку, запо­зичила в утопістів ідею майбутнього (соціалістичного) суспільства, з другого - пе­ревела питання політики з просвітительства на грунт класових відносин і класо­вої боротьби. Політика в марксизмі розглядається як сфера суспільної діяль­ності класів, суспільних груп, політичних партій, яка визначається їхнім стано­вищем у суспільстві та інтересами.

Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює насамперед відносини між великими соціальними групами - класами, націями, народностями тощо. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб’єкт суспільного розвитку - це індивіди та соціальні спільності. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня - міждержавні зв’язки та процеси. Ще Н.Ма- кіавеллі зрозумів фундаментальну роль матеріального інтересу в організації со­ціуму. На цьому інтересі побудована у нього і держава. У цьому плані ми поді­ляємо ленінську тезу про те, що «політика є концентрованим виразом економі­ки». Діалектика їх співвідношення є складною і суперечливою. Абсолютизація будь-якої з складових призводить до соціальної похибки. Взаємодія економіки та політики має конкретно-історичний характер, що безумовно треба врахову­вати при розгляді будь-якого політичного чи економічного питання.

Регулятивні можливості політики не обмежуються сферою економічного жит­тя суспільства. Політика проникає в науку і культуру, соціальну сферу. Політи­ка відстоює державний інтерес, тому є всі підстави говорити про економічну, культурну, наукову, соціальну політику тощо. Політика є завжди державною або антидержавною. Методи політичного регулювання тих чи інших підрозді­лів суспільного життя, як і соціуму в цілому, визначаються тим, що держава (на­віть за наявності опозиції) володіє монополією на політичну владу у суспільстві.