6.3. ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА І СОФІСТИ

Ровесницею мілетської школи була ще одна релігійно-філо­софська школа Стародавньої Греції - елейська, яка виникла у місті Елея в Південній Італії. Якщо мілетці зосередилися на по­шуку αρχή, то елейців більше цікавив пошук істинного буття.

• КСЕНОФАН

Першим мислителем цієї школи вважається Ксенофан (Ξενοφάνης, близько 570-470 роки до РХ). Він був рапсодом (мандрівним поетом), філософом і богословом, який увійшов в історію думки як релігійний критик. Він був першим, хто нава­жився відкрито критикувати народні вірування та їхні спотво­рення. Своєю критикою Ксенофан поклав початок критичному мисленню; австрійсько-британський філософ Карл Раймунд Поппер, який започаткував один із напрямів філософії науки - критичний раціоналізм, вважав Ксенофана своїм попередником. Ксенофан писав поезію на різні теми. Втім найвидатнішим його досягненням були його філософські й богословські ідеї.

Ксенофан виступив із критикою грецького політеїзму і про­повіддю Єдиного Бога. Монотеїстична інтуїція в його філософії проявляється надзвичайно яскраво. Він жив у культурі, наскрізь пронизаній грецьким пантеоном; при цьому він чудово розумів, що в тій релігії, яку сповідували греки його часу, не залишилось нічого від чистої віри. Вона була забруднена найрізноманітні­шими вигадками, від яких він і прагнув її очистити. Ксенофан проголошував, що Бог тільки один. У трактаті Псевдо-Арісто- теля «Про Меліса, Ксенофана, Горгія» сказано: «Якщо Бог - най­більш могутня зі всіх (істот), то він повинен бути один, казав він (Ксенофан). Якщо би (богів) було два або більше, то він не був би найбільш могутнім і найкращим з усіх істот» (ІІІ.3). Для Ксе­нофана, Бог - це Абсолют, а Абсолютів не може бути декілька.

Окрім богословських міркувань, Ксенофан брав участь і в дис­кусії про αρχή. Праелементом усього сущого він вважав землю. За свідченнями Філопона в «Коментарі до Фізики», Порфирій го­ворить, що Ксенофан вважав началами сухе і вологе, тобто зем­лю і воду, і навів цитату від нього, з якої стає зрозумілим: «Все, що проростає і народжується, - земля і вода» (CXXV.27). У посту­люванні землі в ролі праелементу, як писав Олімпіодор-Алхімік у трактаті «Про священне мистецтво філософського каменю», Ксенофан був єдиним серед античних мислителів: «Землю ніхто не вважав началом, хіба що Ксенофан Колофонський» (XXIV).

• ПАРМЕНІД

Продовжувачем і найвідомішим представником елейської школи був Парменід (Παρμενίδες, 540-480 роки до РХ). Він був автором поеми «Про природу», від якої збереглися великі урив­ки, які дають можливість реконструювати вчення філософа.

Знання, отримані в царстві дня, Парменід виклав у своїй по­емі. Філософ розрізнив два рівні дійсності: істинну і примарну. Те, що людина сприймає органами чуття, є примарністю, види­містю, а не справжнім буттям. У світі спостерігаються проти­лежності і суперечності, яких насправді немає. Світ видається множинним, але насправді буття множинним бути не може. Тут Парменід по-своєму виражав ідеї, які лежали в основі філософії мілетців. Мілетці пояснювали, що світ має єдине праджерело, яке поступово розвинулось у множинність світу. Парменід, на­томість писав, що буття завжди зберігає свою принципову єд­ність, а множинність є наслідком не перетворення праелементу, а уявлення. Пересічна людина поза примарністю світу не бачить істинного буття, тому що органи чуття істинне буття не сприй­мають. Для того, щоби пізнати буття, необхідно скористатися розумом, який потребує тренувань, та духом, який потрібно удо­сконалювати. Тому Парменід, як писав Секст Емпірік у трактаті «Проти вчених», закликав: «Нехай не втягує тебе впертий на­вик такою стежкою - погляд сліпий вправляй, вухо, переповне­не дзвоном, дзвінкий язик.

• МЕЛІС САМОСЬКИЙ

Вчення Парменіда продовжив Мелісс Самоський (МеЛюооф), який жив приблизно у 485-425 роках до РХ. Він проаналізував та удосконалити Парменідове поняття буття. Мелісс навів два­надцять атрибутів буття:

динальну різницю між істинним буттям і примарністю. Те, що сприймають органи чуття, характеризується повною протилеж­ністю до перелічених ознак.

• ЗЕНОН ЕЛЕЙСЬКИЙ

Елейці виражали відвічне переконання греків про те, що справжнє буття повинно бути гармонійним.

Апорію «Ахіллес і черепаха» Зенон формулював так: якщо при­пустити, що Ахіллес біжить вдесятеро швидше, аніж пересу­вається черепаха, і що черепаха знаходиться перед Ахіллесом на відстані тисячі кроків, то за той час, що Ахіллес пробіжить відстань до черепахи (тисячу кроків) черепаха просунеться ще на сто кроків, а допоки Ахіллес пробіжить цих сто кроків, черепаха просунеться ще на десять. І так триватиме до без­конечності. Як тільки Ахіллес наблизиться до черепахи, вона просунеться далі від нього. Це означає, що Ахіллес ніколи не наздожене черепаху.

Апорія «Дихотомія» мала таке формулювання: щоби пройти якийсь шлях, потрібно спершу пройти його половину, а щоби пройти половину, потрібно пройти її половину. Такий поділ шляху навпіл безконечний. Отже, щоби пройти шлях потріб­но пройти безконечну кількість відрізків. Оскільки пройти безконечність неможливо, то шлях пройти також неможливо. Апорія «Стріла» формулювалась так: стріла пролітає якусь відстань за якийсь проміжок часу, але в кожній точці часу во­на перебуває в якійсь точці простору в стані спокою. Отже, рух стріли складається з її спокою.

Апорія «Стадіон» має такий вигляд: якщо два тіла рухаються напроти один одного, то кожен із них витратить стільки ж зу­силь, щоби пройти повз рухоме тіло, скільки б витратило, що­би пройти повз нерухоме тіло. Отже, половина рівна цілому.

• СОФІСТИ

Ідеї елейців мали колосальний вплив на всю подальшу фі­лософію. До того ж, як це часто буває, ця школа надихнула на­ступні покоління філософів навіть на повністю протилежні ідеї. Елейці вчили, що істинним буттям є не те, що ми спостерігаємо, а те, що досягається просвітленням розуму. Платона, Арістотеля і всіх послідовників їхніх традицій елейці надихнули на пошуки істинного буття, яке вони відрізняли від примарності. Але бу­ли й такі філософи, які зробили з ідей представників елейської школи зовсім інші висновки. Ними були софісти. Вони дійшли до такого переконання: якщо істина недоступна безпосередньо, то абсолютної істини не варто й прагнути. Те, що видається іс­тинним і є вигідним, те й потрібно сприймати за істину. Такий релятивізм створив імпульс скептичним переконанням і праг­матичним спекуляціям.

Школа софістів виникла в рамках давньогрецької культури і філософії з двох причин. Першою причиною були соціальні об­ставини. Соціальним устроєм багатьох грецьких полісів, особ­ливо тих, що входили в Далоський союз на чолі з Атенами, була демократія. Кожен громадянин мав можливість висловити свою думку щодо політичних питань, і його думка в більшості була почутою. Добру політичну кар'єру і високий соціальний статус отримували ті політики, які вміло завоювали прихильність мас. Для того, щоби стати успішним політиком потрібно було пере­довсім уміти гарно говорити. Окрім цього, в демократичних по­лісах Стародавньої Греції існувала розвинена судова система. Наприклад, в Атенах суд мав тільки одну інстанцію, тобто апе­ляційного і касаційного судів не існувало. Кожну справу розгля­дали всі судді воднораз, а їх кількість була дуже великою, в дея­кі періоди вона досягала п'ятисот чоловік. Відповідно, рішення приймалося простим голосуванням. Фахових юристів у той час ще не було. Отож, щоби перемогти у судовій тяганині, потрібно було переконати кілька сотень чоловіків, які не мали юридичної освіти. Їх переконати міг тільки той, хто вмів добре говорити. Хто не вмів красиво говорити, наймав захисника. Політика і су­ди були основним заняттям вільних громадян демократичних грецьких полісів. В обох випадках успіх був забезпечений тим, хто вмів переконливо говорити. Це настільки підсилювало зна­чення оратора, що греки мріяли, щоби їхні сини стали добрими ораторами. Попит на добре володіння ораторським мистецтвом породжував пропозицію: з'являлись численні риторські школи, де юнаки могли навчитись красномовству.

Досвід показував, що успіх залежить не від змісту, а від фор­ми сказаного. Вибори чи суд зазвичай вигравав не той, хто го­ворив правду, а той, хто вмів красиво і переконливо презенту­вати свою позицію, хай навіть вона була відверто неправдивою. Неодноразово політики і адвокати цим користувалися. Вони викривляли факти так, як їм це було вигідно. Проникливі мис­лителі помічали дивну послідовність: спершу політик говорить неправду, але так, що переконує інших, тоді широкий загал по­чинає вірити в сказане, а коли в це вірять усі, то врешті й сам політик вірить у те, що сам вигадав. Так навіть неправдива ін­формація може стати парадигмою всезагальної думки, і сприй­матися широким загалом як правда. На цих закономірностях ґрунтувалися всі ідеології в історії. Люди схильні вірити в речі, які переконують широкі маси, і задовольняються своїми пере­конаннями більше, ніж істиною. Все це наштовхувало на думку, що можливо й не варто боротися за вічну істину, а просто ство­рити нову, свою істину.

Другою причиною виникнення софістики були спотворені ви­сновки елейських філософів. Парменід стверджував, що істину неможливо сприйняти чуттєво. Щоби її досягти, потрібно під­нятися до містично-раціональних обріїв. А що ж робити тим, хто їх не досягнув? Їм доступний тільки той світ, який сприймається чуттями, тобто світ, який за Зеноном, сповнений протиріч. Оті протиріччя і стають для пересічної людини істиною на щодень, тобто основним матеріалом для побудови картини світу. Апорії Зенона показали, що на основі емпіричних даних два протилеж­ні судження можуть бути одночасно істинними, або одночасно хибними, хоч на рівні справжнього буття це абсолютно немож­ливо. Якщо у світі, який бачить око і чує вухо, немає істини, то можливо й не варто її шукати. Кожен, хто так міркував, врешті приходив до переконання, що для нього істинним є те, що допо­магає йому вижити і приносить йому користь.

Ці дві причини надихнули групу мислителів У-ІУ століть до РХ на релятивістичні, суб’єктивістичні та скептичні переко­нання. Цих мислителів і назвали софістами (σοφιστής), тобто мудрагелями. Софісти засновували свої школи, в яких навчали всіх бажаючих ораторського мистецтва. Освітньою інновацією софістів було те, що вони брали плату за своє навчання. Ніхто з попередніх філософів не продавав свої знання, оскільки вва­жав, що істину не можна продавати і купувати. Але софісти не викладали істину. Вона їх не цікавила. Предметом їхнього на­вчання були практичні навики переконувати у своїй позиції та долати аргументи противника. Якщо давні філософи розуміли, що їхні учні не зароблятимуть своїми знаннями, а використову­ватимуть їх для свого духовного зросту, то й про оплату за таке навчання не могло бути й мови. Софісти ж знали, що їхні учні здобувають знання не задля майбутнього пошуку істини і не задля духовного вдосконалення, а заради майбутньої політич­ної чи адвокатської кар’єри, а також задля отримання в майбут­ньому добрих прибутків. Це й софістам давало моральне право вимагати плату за своє навчання. Оскільки софісти були при­четними до практичних умінь своїх учнів, які приноситимуть їм прибутки, то вони мали право претендувати й на причетність до розподілу цих прибутків. Ще однією важливою рисою софістів було змістове навантаження їхніх лекцій. Софісти не цікавились метафізикою і богослов’ям, оскільки ці знання не були приклад­ними. Їх цікавило тільки те, що могло пригодитися для якісного переконування.

Ідеологами софістики були декілька видатних мислителів. Серед них були:

S Ґорґій (Γοργίας, 483-375 роки до РХ), який навчався спершу в Емпедокла, а згодом у елейців Зенона і Меліса,

S Протагор (Πρωταγόρας, 481-411 роки до РХ), який навчав­ся у Демокріта, а згодом став найвидатнішим серед софіс­тів,

S Продік (Πρόδικος, 465-395 роки до РХ), який був учнем Протагора,

S Гіппій (Ιππίας), Лікофрон (Λυκόφρων) та інші.

Ці люди були не тільки вчителями риторської майстерності, а й мислителями, які збудували філософську систему, що об­ґрунтовувала їхню діяльність. В основі вчення софістів лежить теза - істини немає, якщо б вона й існувала, то її неможливо бу­ло би пізнати, а якщо б її можна було пізнати, то її неможливо було б висловити. Софісти не вірили в існування об’єктивної іс­тини. Істинним вони вважали те, що вигідне людині. Оскільки людей багато, й у них різні інтереси та прагнення, то й істин багато - у кожного своя. Найкраще ці переконання висловлює фраза Протагора: «Πάντων χρημάτων μέτρον άνθρωπος: των μεν οντων ώς έστιν, των δε ούκ οντων ώς ούκ έστιν», більш цитована латиною: «Omnium rerum mensura est homo: et earum rerum, quae sunt, exsistentiae, et earum, quae non sunt, inexsistentiae» (Людина міра всіх речей: існуючих у тому, що вони існують, і неіснуючих у тому, що вони не існують).

Софісти не ставили собі за ціль збудувати чітку систему по­глядів. Тому різні представники цього напряму думки різнили­ся в поглядах. Менш категоричні вважали, що об’єктивна істина існує, але є недоступною для пізнання; більш радикальні по­вністю заперечували об’єктивну істину. Одні намагалися оправ­дати брехню, а інші відверто визнавали, що закликають своїх послідовників брехати заради вигоди. Всі вони, однак, сходили­ся на думці, що в кожній окремій життєвій ситуації істиною є те, що вигідне і корисне. Для того, щоби успішно доводити свої переконання, софісти розробили спеціальні вправи, які шляхом порушення логічних принципів приводять до логічно-хибних висновків, у яких помилка помітна не відразу. Відомими софіз­мами були: «Хто вчить когось, той хоче, щоб учень став мудрим і перестав бути невігласом. Отже, він хоче, щоб учень став тим, ким він не є, і перестав бути тим, ким він є. Отож, він хоче пере­вести його з буття в небуття, тобто його знищити»; «Ця соба­ка має дітей, отже, вона - батько. Однак це твоя собака. Отже, вона - твій батько. Ти її б'єш, значить - ти б'єш свого батька»; «Стіна не дихає, тому що вона нежива, та вона дихала б, якщо би була живою. Однак, деякі живі істоти, наприклад, комахи, не дихають. Отже, стіна не дихає не тому, що вона нежива. Зна­чить - стіна жива, хоч вона і не дихає»; «Злодій не бажає отри­мати нічого злого. Отримання доброго є доброю справою. Отже, злодій бажає доброго»; «Ця статуя - художній витвір. Але вона твоя. Отже, вона твій художній витвір»; «Той, що сидить, устав. Хто встав, той стоїть. Отже, той, що сидить, стоїть»; «Чи ти зна­єш людину, яка зараз закрита? Ні. Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька».

Отож, в історії грецької філософії значне місце займала елей- ська школа, вчення якої формували Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс та інші. Ксенофан проголосив строгий монотеїзм. Парме- нід вважав, що істинне буття єдине, а світ, який розкривається в досвіді, є лише примарою. Зенон, намагаючись довести правиль­ність позиції елейців, сформулював низку апорій, які викривали протиріччя досвідного світу. Відсутність істини в досвідному світі наштовхнула софістів на формування релятивістичних і скептичних поглядів.