6.1. МІЛЕТСЬКА ШКОЛА І ГЕРАКЛІТ

Особливим феноменом релігійного життя греків стала фі­лософія. Сьогодні Грецію називають колискою філософії, а нав­коло питання про її виникнення сформувалось стільки легенд, що знайти правду вкрай важко.

- По-перше, філософія зародилась не в Стародавній Греції, хоч досягнення грецьких філософів справді мали визначальний вплив на формування європейської культури. Не менш цікавою і глибокою, ніж грецька, є філософія Індії та Китаю. Але й не во­ни стали справжньою батьківщиною філософії. Батьківщиною філософії є не країни і не епохи, а людська душа. Відколи лю­дина існує, відтоді вона задає собі питання про буття. Оскільки людина запитує про щось, цікавиться чимось, шукає знань про щось, вона філософствує.

> По-друге, досягнення грецьких філософів не були обмеже­ні грецьким культурним простором. Дивно звучить теза про те, що першим філософом в історії людства був Талес Мілетський, хоч родоначальником філософії його назвав сам Арістотель (Метафізика: 1.3). Відомо, що він навчався в Єгипті. Після цього навчання він став філософом; отже, в Єгипті, як і в інших міс­цях, де він навчався, він вивчав саме те, що в його інтерпретації отримало форму філософії. Якщо Талес був першим філософом, то він вивчав у Єгипті філософію, якої там не було. Абсурдність таких тверджень очевидна. Незважаючи на те, що геніальність ранніх грецьких філософів неможливо переоцінити, їхня оригі­нальність зазвичай надто переоцінюється. В їхніх творах, якщо судити по тих фрагментах, які від них залишились, немає майже нічого, чого б не зустрічалося в поезіях Гомера чи Гесіода, або в міфах Єгипту і Месопотамії. Міфічні ідеї у творах ранніх філо­софів були чітко систематизовані, але не переосмислені. Кожен мислитель цього часу і простору був сином своєї епохи. Вони не були і не могли бути марксистами чи позитивістами, екзистен­ціалістами чи структуралістами, кантіанцями чи геґеліанціями. Вони черпали з досягнень думки своєї доби, а не з творів Нового часу. Філософи Стародавньої Греції досліджували ті проблеми, які турбували людей їхнього часу, і викладали їх у тій формі, яка була зрозумілою їхнім ровесникам.

> По-третє, філософи Стародавньої Греції були передовсім бо­гословами.

- По-четверте, ціллю філософії було не пізнання світу, а духов­не удосконалення і очищення душі. Давньогрецьких мислителів цікавило не розширення знань про природу, і не наповнення бібліотечних полиць новими томами, а духовний прогрес. Ціллю філософії, за висловлюванням П’єра Адо, були «духовні вправи», за допомогою яких мислитель очищував свою душу та підносив її до небес. Вияснення людської природи та сутності речей є за­порукою звільнення від залежності душі. Філософ, вникаючи у глибини буття, усвідомлював, передовсім, свою вищість над усіма матеріальними речами. Платон, усвідомлюючи, наскільки сильно тілесність і матеріальні речі можуть поневолити люди­ну, зв'язати її крила, називав тіло в'язницею душі, а Геракліт за­кликав: «Нехай наша душа буде чистою, сухою і світлосяйною» (D116). Філософія дарує тому, хто нею займається, можливість побачити власне призначення, і нікчемність матерії. Не усвідо­мивши власної сутності, людина неспроможна піднестись понад мізерні обставини власного побуту. Платон прирівнював пере­січну людину, занурену в свою буденність, до чоловіка, який си­дить у печері, повернутий спиною до входу. Він бачить тільки тіні, які відбиваються на стіні, але не бачить дійсності. Щоби по­бачити дійсність, потрібно прикласти зусилля: вийти з печери і подолати різку біль в очах, спричинену яскравим світлом. Інак­ше людина буде приречена спостерігати тільки примари - δόξα (Горгій: 454d). Давньогрецькі філософи розуміли, що без пізнан­ня Істини немає спасіння, тому й розробляли свої вчення не за­ради них самих, а тільки як засіб осягнення спасіння. Ці ідеї були сприйняті християнством. В одній із молитов Літургії священик просить Бога: «Прохання рабів твоїх на пожиток сповни, подаю­чи нам і в теперішнім віці пізнання твоєї істини, і в майбутньому даруй життя вічне» (молитва третього антифону).

- По-п'яте, давньогрецькі філософи не були природознавця­ми. Більшість досократиків написали поеми, яким давали назви «Про природу». Однак це геть не означає, що вони на перше міс­це поставили матеріальний світ.

- Шосте, для філософів Стародавньої Греції основним спосо­бом осягнення пізнавальних цілей були міркування. Проте вони ніколи не протиставляли раціональне містичному. Важко сказа­ти, що творець математики Піфагор не був раціоналістом, але він залишився у пам’яті його сучасників передовсім як містик, який заснував філософсько-чернечу спільноту. А число для Піфа- гора слугувало не засобом підрахунку і вимірювання, а об’єктом медитації. Те саме стосується і Парменіда, який не бачив відмін­ності між раціональним і містичним. Своє вчення він презенту­вав як результат просвітлення розуму, але це стало можливим тільки після одкровення, отриманого ним від Діке.

Отже, філософія є відвічною рисою людини, яка немає ні міс­ця, ні часу свого народження. Здобутки давньогрецьких філо­софів вражають своєю вічністю і проникливістю думки, проте є дітищем духовного життя їхнього культурного ареалу. Для них головною темою міркувань було богослов’я, і серед давньо­грецьких філософів не було жодного атеїста. Завданням давньої філософії було не накопичення знань, а очищення душі і спри­яння духовному зросту людини. Вивчення матеріального світу було потрібне їм не як самоціль, а як середник пізнання Боже­ственної Першопричини. До цієї цілі вони рухались шляхом міс­тичного осяяння.

• МІЛЕТСЬКА ШКОЛА

Найбільш давніх мислителів Греції прийнято називати досо- кратиками, оскільки вони жили і працювали до Сократа, а по­стать Сократа була переломною в історії давньої філософії. Пер­ші кроки грецької філософії приховані мрякою давнини. Арісто- тель родоначальником (αρχηγέτης) грецької філософії називав Талеса (Θαλής). Біографія Талеса мало відома. Більшість інфор­мації про нього є недоведеною і породженою фантазією. Досте­менно відомо тільки те, що він жив у Мілеті - грецькому місті в південно-західній частині Малої Азії, однак не відомо, був він уродженцем Мілету, чи переїхав туди. Деякі джерела повідомля­ють, що Талес походив з родини фінікійських емігрантів. Відомо, що він передбачив сонячне затемнення у 585 році до РХ. Разом з іншими даними, це дає підстави вважати, що він жив між 640 і 545 роками до РХ. Відомо також, що він багато подорожував і якийсь час навчався в Єгипті. Йому приписують впроваджен­ня в Греції єгипетського календаря, відкриття в астрономії та геометрії, висунення теорій розливу Нілу тощо. Все це - знання, які він міг отримати в Єгипті. Невідомо, чи Талес залишив якісь письмові роботи. Античні автори в цьому питанні неоднозгідні. Навіть якщо він щось і написав, то ці тексти не збереглися. Вже Арістотель, коли писав про Талеса, то посилався не на тексти, а на переповідання. Незважаючи на недостатність матеріалу для відтворення деталей біографії Талеса, основні аспекти його вчення піддаються реконструкції.

Основним досягненням Талеса, яким він навіки ввійшов у іс­торію філософії, було теоретичне оформлення відвічної міфоло­гічної космології. Талес цікавився усім, тобто буттям як таким. Це питання було актуальним для багатьох народів і поколінь. В міфології будь-якого народу існує якийсь варіант відповіді на питання про те, звідки взялося все, що є. В грецькій культурі це питання також було актуальним для богословів давнини. І вони давали на нього свою відповідь. Талес не вигадував нічого ново­го, а тільки повторив те, що греки, і не тільки вони, знали задов­го до нього. Має світ одну причину, чи декілька? - Це питання турбувало багатьох мислителів. Грецькі, месопотамські, єгипет­ські, індійські та інші міфи стверджують, що світ виник з однієї причини. Цю відповідь повторив і Талес. Згодом послідовник Талеса Анаксимандр назвав те, з чого виникло все суще словом αρχή (архе). Встановивши, що світ виник з однієї причини, Та­лес почав її пошуки. І тут він також залишився вірний традиції. У грецькій міфології сформувалися дві відповіді на це питання, які однак не заперечують одна одну. Одну відповідь дав Гесіод. Він ствердив, що все виникло з хаосу. Χάος (хаос) - це щось абсо­лютно не окреслене, що неможливо дефініювати. Дещо іншу від­повідь дав Гомер, який стверджував, що все виникло з Океану.

Ωκεανός - це міфологічне зображення води. Отже, на думку Гоме­ра, все виникло з води. Аналогічні уявлення були сформовані в багатьох інших культурах. Зокрема, єгиптяни в геліопольському міфі про творення світу описували, що світ був створений з Ну­на, відвічного водного хаосу. Той сам мотив наявний також у ва­вилонському епосі Енума Еліш. У ньому описується, що всіх богів народила Тіамат, а згодом один із них, Мардук, убив Тіамат і з її тіла створив світ. Тіамат - це образ водного хаосу. Отож, у бага­тьох давніх народів хаос ототожнювався з водою. Саме тому між хаосом Гесіода і водою Гомера немає протиріч.

Для Талеса, який не виходив за межі традиції, вода є αρχή всього сущого. Арістотель згадував, що Талес «вважав першо­причину водою» (Метафізика: І.3,983Ь.18). Іполит Римський про Талеса писав: «Він говорив, що початок і кінець всесвіту - вода» (І,1,1). Арістотель вважав, що Талеса на такі висновки наштов­хнули спостереження, адже ж без води ніщо не може існувати. Водою наповнені тіла живих істот. Острови і півострови оми­ваються водами. Не варто відкидати ці міркування Арістоте- ля; окрім відвічних переконань людства, зафіксованих у міфах, Талес напевне послуговувався й власними спостереженнями і міркуваннями. Вода здатна змінювати свій стан: вона перетво­рюється у тверде тіло - лід, та газ - пара. Таким шляхом перетво­рень із води виникало все суще, все різноманіття речей. Земля, на думку Талеса, має форму диску і плаває на воді, наче кусок дерева. Навіть Сонце і зорі існують тільки завдяки воді; вони живляться випарами з безмежного Океану.

Вода для Талеса була не тільки матеріальним началом. Вона одухотворена. Все суще має свою душу. Арістотель писав: «Талес, основуючись на згадках про нього, вважав душу рухомим нача­лом» (Про душу: А.2,405а.19). Про нього також писали: «Талес першим проголосив душу вічно рухомою і саморухомою суб­станцією» (Думки філософів: ІУ.2.1). Проголосивши наявність у воді душі, Талес ствердив, що першопричина жива. Зрештою, єгипетський Нун та шумерська Тіамат теж живі. Як і древні мі­фи, Талес проголошував αρχή не тільки живим, а й Богом. Іпо- лит, аналізуючи філософію Талеса, писав: «Все проростає і тече в досконалій згоді з природою першого предка і родоначальника, від якого все походить. Богом він вважав ось що: Те, в чого немає ні початку, ні кінця» (І,1,3). Вода для Талеса, як і Нун для автора геоліпольського міфу та Тіамат для автора Енума Еліш, є Богом. Оскільки ми не маємо можливості прочитати тексти самого Та­леса, то важко сказати чітко, які наголоси він розставляв у своїх ідеях. У будь-якому випадку, його теорія мала колосальне релі­гійне значення. Хоч у грецьких міфах світ виникав із єдиної пер­шопричини, все ж ця ідея губилася серед розлогостя грецького пантеону.

Талес відіграв надзвичайно важливу роль у давньогрецькому богослов’ї. Богом, на його думку є те, що немає початку і кінця. Всі олімпійці, титани, хтонічні сили та інші персонажі давньо­грецького пантеону, мають початок. Кожен грек знав усі дета­лі народження Урана, Кроноса, Зевса та інших. А це означає, що їхній початок відомий кожному. Для Талеса, ніхто з персонажів пантеону не є Богом. Малоймовірно, що Талес заперечував існу­вання всіх цих божеств, але в його концепції вони могли сприй­матися тільки як духи, якими наповнені стихії світу, а не як Аб­солют. Однак богослов’я Талеса реконструювати дуже не просто. Наприклад, Ціцерон повідомляв: «Талес Мілетський... вважав воду началом всіх речей, а Бога - тим розумом, який усе створив із води» (Про природу богів: І.10.25). Ця думка повністю при­йнятна, адже ж і в попередників Талеса світ утворений з води, але не самою водою: в єгипетській міфології світ утворив Амон- Ра з Нуна, а у месопотамській - Мардук із тіла Тіамат. Все ж Талес виступив в ролі пророка, який наголосив на принципі Єдиного. Цей принцип, увійшовши у грецьку філософію через Талеса, ні­коли її не покинув, виринаючи чи не в кожній концепції Ста­родавньої Греції. Принцип Єдиного, на якому наголосив Талес, провів чітку демаркаційну лінію між народним благочестям і високим богослов’ям. Напевне більшість греків не переймалися серйозними богословськими проблемами. Їх повністю влашто­вувала віра в сотні божеств, навіть якщо вони й розуміли, що їхні божества - це не Бог. Талес, проголосивши принцип Єдності, дав підстави говорити про Абсолют, який може бути тільки один. Відтоді у грецькій думці розмежувались простонародна віра і «Бог філософів».

Талес мав учнів і послідовників, яких традиція об’єднала в єдину мілетську школу, названу так в честь міста Мілет, розта­шовуваного в провінції Йонія. Другим важливим представни­ком мілетської школи був Анаксимандр (Αναξίμανδρος), який був родичем і учнем Талеса. Реконструкція поглядів Анаксимандра значно легша, аніж Талеса, оскільки Анаксимандр записував свої теорії. Хоч його твори до нашого часу не збереглися, все ж зали­шились розлогі цитати у творах античних авторів. І навіть пе­рекази Анаксимандрових поглядів античними вченими викли­кають довіру, позаяк ці автори могли читати його оригінальні твори. Філософські розмисли Анаксимандра є продовженням міркувань Талеса, однак Анаксимандр зробив важливий крок уперед, відірвавшись від міфологічних уявлень. Саме Анакси­мандр увів у філософську термінологію поняття αρχή, пошук якого було ключовою проблемою мислителів мілетської школи. Для Анаксимандра, як і для Талеса, існує тільки одне начало. Як­що для Талеса αρχή - це вода, оскільки саме такою уявляли собі першопричину автори древніх міфів, то Анаксимандр намагав­ся теоретизувати поняття αρχή. Першопричина всього сущого повинна бути абсолютно неокреслюваною; вона не має жодних характеристик та не підлягає схопленню пізнанням. Таку суб­станцію древні міфи називали χάος. Хоч цей термін і добре вира­жав погляди Анаксимандра, проте він не міг ним скористатися, оскільки він продовж довгих століть обріс у міфах додатковими рисами, непритаманними йому первісно.

Анаксимандр стверджував, що αρχή не може бути нічим, що можна спостерігати в матеріальному світі. Ні вода, ні повітря, ні вогонь, ні земля не є αρχή, бо всіх їх можна спостерігати. Пер­шопричина повинна бути абсолютно вільною від форм. Цими міркуваннями Анаксимандр піднісся на вищий рівень абстрак­ції, аніж Талес. Якщо першопричина немає жодних форм, тоді вона абсолютно не сприймається чуттями. Пізнання існування неокреслюваного αρχή є результатом виключно розумової ді­яльності. Чуття сприймають форми речей, а розум постулює наявність носія цих форм. Анаксимандр не позначав свою пер­шооснову якимось терміном, але часто називав її безмежним (άπειρον). Згодом слово «апейрон» стало терміном, яким при­йнято окреслювати αρχή Анаксимандра. 'Άπειρον у філософії Анаксимандра, як і вода у Талеса, був одухотворений і боже­ственний. Абстрактність поняття άπειρον викликало нерозу­міння вже в античності. Найбільше непорозумінь в це питання вніс Арістотель. Зроблене Арістотелем співставлення принци­пу Анаксимандра зі сумішшю (μιγμα, міґма) Емпедокла і Анак- сагора призвело вже в давнину до того, що безмежне (άπειρον, апейрон) почали вважати сумішшю всіх емпіричних речовин. Ці міркування Арістотеля свідчать про те, що великий класик не­достатньо вник у філософію Анаксимандра. В текстах Анакси­мандра, принаймні в тих уривках, які збереглися, немає жодного натяку на ототожнення άπειρον і μιγμα. ’Άπειρον існує до того, як виникають елементи світу, а μιγμα виникає внаслідок їх змішан­ня, тобто після того, як вони почнуть своє існування. З апейрону шляхом згущення і розрідження виникали протилежні характе­ристики, а з них - все різноманіття речей.

'Άπειρον Анаксимандра, як і вода Талеса, має душу і є боже­ством. Ці тези дають підстави вважати його концепцію панпси­хізмом і пантеїзмом. У творах Анаксимандра з'явився ще один важливий термін, яким послуговувалися чи не всі античні філо­софи. Анаксимандр називав άπειρον Божественним. Тут важли­во зазначити, що Божественне (το Θειον) - це не бог (Θεός), і не божественне (θειον). В Анаксимандра це іменник, яким філософ намагався відокремити Божественне як абсолютний першопо- чаток від божеств грецького пантеону.

Третім представником мілетської школи був Анаксимен (Αναξιμένης). Він також залишив твори, які не дійшли до нашого часу, але які могли читати античні автори. Цитати з його творів відображають основні аспекти його концепції. Анаксимандрів άπειρον άρχή (безмежна першопричина) Анаксимен спробував конкретизувати. На його думку, апейроном є повітря, оскільки його не видно і не чути, воно не має смаку і до нього неможли­во доторкнутися. Існування повітря засобами тогочасної науки і техніки було неможливо довести емпірично. Тільки тоді, коли людина занурюється у воду, або зачиняється у вакуумі, відчуває брак повітря. Так, існування повітря можна було довести ви­ключно, виходячи з протилежного. Міркування Анаксимена - це не крок назад у порівнянні з високоабстрактною філософією Анаксимандра. З уривків його творів, які збереглися видно, що Анаксимен використовував грецькі слова 'αέρ (аер, повітря) і πνευμα (пневма, дух) як синоніми. Шляхом згущення і розріджен­ня повітря-дух наповнює собою все суще. Воно присутнє в речах як їхні душі.

Талес, Анаксимандр і Анаксимен жили у VI столітті до РХ. В 494 році до РХ Мілет був знищений внаслідок війни. Разом із Мілетом зникла і його філософська школа. Одним із небагатьох продовжувачів ідей школи був Діоген Аполлонійський (Διογένης), який жив у V столітті. Він продовжував ідеї Анаксимена, пере­ймаючи його άρχή-повітря, але на відміну від Анаксимандра і Анаксимена, повітря в інтерпретації Діогена Аполлонійського не було άπειρον. Воно мало принаймні одну, але визначальну ха­рактеристику - розум. Якщо в Анаксимена присутні натяки на тотожність повітря і духу, то в Діогена Аполлонійського повітря, яке є першоосновою всього сущого, є воднораз розумним духом. Ці думки споріднюють Діогена Аполлонійського з Анаксагором, який у центрі своєї філософії ставив νοΰς (розумний дух).

• ГЕРАКЛІТ

Якщо у першій половині VI століття до РХ в Мілеті мілетські філософи пронизували світ силою своєї думки, то в другій поло­вині VI століття і на початку V століття до РХ в Ефесі, місті, роз­ташованому неподалік, відбувався злет думки ще одного дав­ньогрецького філософа - Геракліта (Ηράκλειτος). Геракліт наро­дився в царській родині. В той час Ефес був уже республікою, але царська родина все ще жила на утриманні полісу, а цар, який уже не мав політичної влади, виконував тільки сакральні функції. До його обов’язків належало очолювати богослужіння, в яких не­обхідною була присутність царя. Геракліт успадкував царський титул, але слава і титули його не приваблювали. Він відрікся титулу на користь свого брата, а сам зайнявся філософією. Гера- кліт, як і Анаксимандр та Анаксимен, залишив тексти, які були доступними античним вченим, а до нашого часу не збереглися. Тексти Геракліта були написані настільки складною мовою, що цього мислителя в давнину називали темним. Найвірогідніше, що Геракліт не бажав, щоби його вчення було доступне всім. Він призначав свої міркування тільки для високоосвічених людей. Так виглядає, що Геракліт відверто недолюблював народ, демо­кратію і широкий загал.

У центрі філософії Геракліта, як і мілетців, стояла проблема пошуку άρχή. Однак, на відміну від мілетців, він у своїх пошуках зосередився в зовсім іншому напрямі. Якщо мілетці шукали пер­шопричину серед матеріальних речовин світу, хай навіть вба­чали в άρχή Божественне, то Геракліт зосередився не на матерії складниках світу, а на принципах, які в ньому реалізовуються. Якою б не була сутність праелементу, з котрого складається світ, у ньому реалізовується один вічний принцип - змінність. У світі все постійно змінюється; немає нічого сталого. Платон у діалозі «Кратіл» цитував Геракліта: «Все поступається і нічого не зали­шається. Всі сущі речі проминають. Всі речі весь час проходять і протікають. Всі речі перетворюються, і ніщо не залишається. В нічому немає нічого постійного, але все тече. Всі речі перебу­вають під владою тління» (402А.4). Висловлений у цій цитаті принцип πάντα'ρει став лозунгом філософії Геракліта. Геракліт, як вказував Платон у діалозі «Театет», зосереджувався не на ста­лому бутті, а на процесі становлення і зникнення: «Ніщо ніколи не є, а все завжди виникає. Все є рухом, і немає нічого, крім ньо­го» (152В,2). Крилатою стала фраза Геракліта «Двічі в одну річку не ввійдеш» (Кратіл: 402А.4).

Якщо для мілетців праелемент перетворюється в усе різнома­ніття речей і речовин, то для Геракліта постійно сталого елемен­ту просто не існує. Є тільки постійний процес змін. Арістотель у «Метеорології» цитував Геракліта «Кожен (елемент) постійно стає іншим і іншим, а вид з'єднання у кожного залишається, як у проточних вод і в полум'ї» (357Ь.30). Отже, в ученні Геракліта не­має чисто матеріального праелементу. Є тільки постійні зміни. Серед елементів світу найбільш змінним є вогонь. Тому Геракліт порівнює світ до вогню. Вогонь можна вважати Гераклітовим αρχή, але в дещо іншому сенсі, ніж Талесова вода, Анаксимандро- вий апейрон, чи Анаксименове і Діогенове повітря. В мілетців αρχή - це елемент, а в Геракліта - це передовсім принцип змін­ності. Іншими словами, вогонь у Геракліта є не праелементом, а перш за все символом постійної змінності світу, вічного взаєм­ного переходу елементів. Вогонь є унаочненням цієї змінності. Оскільки все змінне, тобто може «одне і те саме бути і не бути» (Метафізика: 1005Ь.23), то й будь-яке висловлювання є істинне і хибне воднораз.

Незважаючи на постійну змінність елементів світу і неможли­вість побудови абсолютних суджень, людина спроможна пізна­вати світ, позаяк її душа є такою самою, як і світ. Душа - це також вічно рухомий вогонь, а рухоме пізнається рухомим. Протилеж­ністю до вогню є вода; вогонь сухий, а вода волога. Цю алегорію Геракліт впровадив для окреслення духовних процесів у людині, і цей образ неодноразово використовувався як античними, так і християнськими авторами. Суха душа, як полум'я, підноситься до небес, а волога, як вода, розливається по землі. Полум'я є най­чистішою субстанцією; воно залишає всі нечистоти у вигляді ву­гілля, а само, абсолютно очистившись, підноситься понад усім матеріальним. Так і душа праведника, звільнившись від усього земного і матеріального та ставши абсолютно чистою, може піднятися до небес. Натомість душа грішника, як вода, розлива­ється по землі, змішується з матеріальним, як вода з ґрунтом, і творить із ним брудний симбіоз, як і вода, змішана з ґрунтом, утворює болото. Звільнення душі від усього матеріального при­рівнюється до осушення душі. Геракліт презирливо дивився на людей, душі яких вологі. Такі люди нездатні до нічого доброго: ні до пізнання світу, ні до керування державою. Оскільки в дер­жаві переважають вологі душі, а сухі душі завжди в меншості, то Геракліт не вважав демократію найкращою формою правління.

Тільки суха душа здатна бачити не тільки зовнішні феномени, а й внутрішні ноумени. Назовні все змінне. Але, занурившись у сутність буття, можна за цією змінністю побачити фундамен­тальний принцип. Відкриття цього принципу і було найбільшим досягненням Геракліта, яке він залишив наступним поколінням. Геракліт вважав, що постійні зміни у світі є не довільними; вони чітко регламентовані всезагальним і відвічним законом буття. Геракліт називав цей закон буття словом λόγος (лоґос), яке у по­всякденній грецькій мові означало слово і думку. Сьогодні ним називають також науку. Λόγος визначає всі світові процеси: не тільки внутрішні зміни світу, а також його виникнення і зникан­ня. Геракліт вважав, що світ виникає і зникає, а ці процеси порів­нював до амплітуди згасання і розгорання світу. Коли полум'я згасає, з'являється світ, коли ж воно розгоряється з новою си­лою, тоді світ згорає у цьому вогні.

Λόγος - це не тільки закон всесвіту. Геракліт не міг не розумі­ти, що жоден закон не може з'явитися без Законодавця. Філософ не постулював окремого Законодавця; він вважав, що сам λόγος є Божественним. Він є не тільки принципом, а й Божественним Творцем, з якого все виникає і все ним поглинається. Він є також Світовою Душею, яка одухотворяє світ. Матеріальний світ не іс­нує окремо від λόγος-у, бо λόγος-вогонь є джерелом світу. Отож, світ є тільки матеріальним вираженням духовно-розумного на­чала. Ця Гераклітова ідея відіграла неймовірно важливу роль в історії філософії. Її згодом повторили і розвинули стоїки. Якщо λόγος єдиний, і він є Богом, то в концепції Геракліта проголошу­ється строгий монотеїзм, хоч і з натяками на пантеїзм, який був притаманний багатьом античним філософам.

Отже, першою філософською школою Стародавньої Греції бу­ла мілетська, концепція якої формувалась трьома визначними мислителями: Талесом, Анасимандром і Анаксименом. Вони по­ставили собі за ціль знайти першооснову всього сущого. Талес у цих пошуках ішов традиційним для давньої міфології шляхом, стверджуючи, що в основі світу знаходиться вода. Анаксимандр абстрагувався від емпіричної дійсності та проголосив першоос­новою апейрон. Анаксимен спробував наблизити першооснову до духу, і вважав, що нею є повітря. Для всіх них першооснова є Божественним. Діоген Аполлонійський, продовжуючи міркуван­ня Анаксимена, ствердив, що повітря є розумним духом. Одно­часно з Талесом, Анаксимандром і Анаксименом, які жили і діяли в Мілеті, у ще одному йонійському місті, Ефесі, свою філософ­ську концепцію творив Геракліт, який звернув увагу на постійну змінність світу. Ця змінність, на його думку, є не хаотичною, а ре­гулюється відвічним законом λόγος-ом, який воднораз є Богом і Світовою Душею.