9.2. ДОМІНІКАНСЬКА ШКОЛА

Видатним представником домініканської школи були Аль­берт Великий і Тома Аквінський. Саме вони заклали основи до­мініканського способу мислення та піднесли схоластику до най­вищого рівня.

• АЛЬБЕРТ ВЕЛИКИЙ

Альберт Великий (Albertus Magnus, 1193-1280) народився у Швабії. Під час навчання в Падуї вступив у домініканський монастир. Згодом продовжив навчання у Болоньї. Після завер­шення навчання орден скерував Альберта до Кьольну, де він розпочав викладання. Згодом його перевели на викладацьку роботу до Парижу, а через деякий час повернули до Кьольну. У Кьольні та Парижі Альберт здобув славу неперевершеного про­фесора та видатного вченого. В 1254 році Альберт став провінці­алом Домініканського ордену в Німеччині, а в 1260 році він став єпископом Реґенсбурґу. Однак керування єпархією його мало приваблювало, і через деякий час після хіротонії він залишив єпархію та повернувся до Кьольну, де продовжував викладати аж до своєї смерті. Відмова від єпископської катедри свідчить про неймовірну відданість Альберта науці та освіті. В 1931 році Папа Пій ХІ проголосив Альберта Великого святим та іменував Учителем Церкви. За його видатну ерудицію та неймовірний викладацький талант ще в середньовіччі його називали Doctor Universalis. Альберт багато писав. Його учні зібрали його твори у 21 томі. Переважна більшість робіт Альберта становлять ко­ментарі на Арістотеля та біблійні коментарі. Вагоме місце серед його творів займає критика арабських коментаторів Арістотеля та латинських аверроїстів. В його роботах чітко простежуються його власні погляди. Альберт Великий брав участь у дискусіях на найрізноманітніші теми свого часу.

- Першою темою, якій Альберт присвятив увагу, було відно­шення філософії та богослов'я. Мислитель вважав, що між цими галузями знання величезні відмінності. Богослов’я ос­новується на одкровенні, має практичну ціль - вести людей до святості, і вивчає Бога як об’єкт духовного досвіду. Філософія основується на розумі, має теоретичну ціль - збільшувати знання, і вивчає Бога виключно як найвище буття як таке.

- Друге питання, яким займався Альберт, було відношення віри і знання. Він вважав, що віра є первинною щодо знання. Людина може знати тільки те, у що вірить. Не можна знати, що існує якась річ і одночасно не вірити в це. Тільки тоді, коли людина вірить у щось, вона може накопичувати своє знання про це. Знання допомагають краще осмислити і пізнати ті речі, в існування яких вірить людина. Але допоки вона не повірить, доти накопичення її знань неможливе.

- Третє питання філософії Альберта стосується принципів буття. Альберт, повторюючи Арістотеля, стверджував, що буття кожної субстанції визначається двома принципами - матерією і формою. Матерія є повністю неокресленим суб­стратом, який не має жодної властивості. Форма є власти­вістю, яка визначає сутність субстанції. Тільки зв’язок форми і матерії є субстанцією, тобто одиницею реального буття. Форма є принципом ідентифікації видів, а матерія є принципом ідентифікації індивідів. Іншими словами, один вид від іншого відрізняється формою, а один індивід від іншого відрізняється матерією. Людський розум пізнає форми, а не матерію. Матерію розум спроможний тільки логічно постулювати, розуміючи, що форма повинна мати свого носія. Оскільки розум опрацьовує форми, а не матерію, саме вони роблять річ інтелігібельною. З твердження, що форма є принципом ідентифікації виду, а матерія є принципом ідентифікації індивіда, випливав важливий висновок для суперечки про універсали. Дві субстанції одного виду є двома різними речами, тобто в дійсності вони збігаються. Спільним між ними є тільки те, що в розумі вони мисляться в одному понятті.

- Четвертим важливим питанням філософії Альберта було пізнання Бога. Пізнання факту, що Бог існує, є актом розуму. За допомогою логічного умовиводу людський розум спро­можний перейти від існування створеного світу до існування Творця. Однак, цей силогізм є не прямим (від причини до наслідку), а оберненим (від наслідку до причини). Розум може пізнавати, що Бог є, але не може пізнавати таємниці віри, зокрема триєдність Бога. Якщо таємниці віри можна пізнавати тільки з одкровення, то факт існування Бога, який піддається розумовому пізнанню, повинен бути голов­ним об'єктом розумової діяльності. Якщо існування Бога можна доводити раціонально, то докази його існування є необхідними. Альберт сформував свій доказ існування Бога, який ґрунтується на принципі першого. Все, що існує, має свою причину. Кожна причину також є феноменом, який мусить мати власну причину. Речі, які є більш досконалими, є причинами для речей менш досконалих. Але менш досконалі речі не можуть спричинити більш досконалі. Отже, все у світі перебуває у відношенні супер- і субординації, де причина є суперординантною щодо свого наслідку, а наслідок субординантним щодо своєї причини.

- П'яте питання філософії Альберта Великого стосується люд­ської душі. Не тільки Бог, а й людина володіє розумом, волею і силою. Бог володіє ними в абсолютній повноті, а в людині розум, воля і сила є недосконалими. Втім, заперечувати наявність цих атрибутів людини нерозумно. Ці три атрибути людини унікальні тим, що не існує такого людського органу, який би ці атрибути продукував. Це означає, що вони зосе­реджені не в матеріальній складовій людини. Складову людини, в якій містяться розум, воля і сила, Альберт нази­вав душею. Оскільки людина складається з форми і мате­рії, а розум, воля і сила не є атрибутами матеріального ті­ла, то це означає, що душа є формою. Арістотель також вважав, що душа є формою тіла. Але він дав підстави своїм коментаторам стверджувати, що душа помирає в момент смерті людини, оскільки при руйнуванні будь-якої субстанції її форма зникає. Альберт не погоджувався з твердженням про смертність душі. Оскільки форма може існувати й поза субстанцією, наприклад, у розумі творця або того, хто пізнає.

• СВЯТИЙ ТОМА АКВІНСЬКИЙ

Святий Тома Аквінський народився у 1225 році в околицях Монте-Кассіно (Італія) був молодшим сином графа Ландульфа Аквінського, спорідненого з імператором. Він навчався в Монте- Кассіно та Неаполі. В Монте-Кассіно знаходиться центральний монастир бенедиктинців, заснований Святим Бенедиктом. Цей монастир є одним із найстарших у Європі і відіграв особливу роль у культурі середньовічної Італії. Навчаючись у школі мо­настиря Монте-Кассіно, Тома проникся чернечою духовністю, і врешті, всупереч волі батьків, став монахом, вступивши у домі­ніканський монастир. Після вступу в монастир Тома відправився на навчання до Кьольну та Парижу, де став кращим учнем Аль­берта Великого. Згодом Тома викладав у різних університетах Європи. У 1274 році Папа Григорій ІХ запросив до участі у Дру­гому Ліонському Соборі Тому Аквінського та Бонавентуру, од­нак Тома помер дорогою на Собор, а Бонавентура під час роботи Собору. Вже в 1323 році Папа Іван ХХІІ проголосив Тому святим. Тома залишив після себе низку творів. У 1570 році в Римі впер­ше була видана повна збірка його творів, яка складалася з 17-ти томів. Ранніми творами Томи були коментарі на твори Арістоте- ля. Окрім них, Тома писав філософські і богословські трактати, проповіді, біблійні коментарі тощо. Найвідомішими і найваж­ливішими творами Томи були Summa theologiae (Сума теології), в якій Тома дав повний виклад християнського богослов’я, по­слуговуючись мовою Арістотеля, та Summa contra gentiles (Су­ма проти язичників), відома також під назвою Liber de veritate catholicae fidei contra errores infidelium (Книги про істинність католицької віри проти помилок невіруючих), в якій Тома в дусі апології виклав власні філософські погляди.

Філософсько-богословське вчення Томи багатогранне. До ви­хідних точок його міркувань належить учення про істину. Тома працював у Парижі в час активної діяльності латинських авве- роїстів, які відстоювали вчення про подвійну істину. На проти­вагу аввероїстам, Тома висловив власне розрізнення істини. Він виокремлював природну та надприродну істини. На відміну від аввероїстів, які вважали, що філософська і богословська істини відрізняються за змістом, Тома стверджував, що зміст обох істин один і той самий, а відрізняються вони тільки тим, що природ­ну істину людина може пізнавати власним розумом, а надпри­родну - виключно завдяки Божому об’явленню. Якщо джерелом всього сущого є Бог, то він є також джерелом істини. Оскільки одне джерело не може породити дві істини, то й істина є тільки одна. Отже, природна і надприродна істини не можуть суперечи­ти одна одній, а мусять себе взаємодоповнювати як два аспекти однієї істини. Звідси випливає висновок: якщо досягнення ро­зуму суперечать об’явленню, то вони помилкові; але також, як­що постулати віри суперечать розуму, то вони ґрунтуються на хибному тлумаченні об’явлення. Людський розум і об’явлення мають одну і ту саму ціль - пізнання Бога. В Томи виникло пи­тання: чому для досягнення однієї цілі потрібні аж два засоби? Його відповідь полягала в тому, що розум має занадто обмежені можливості для прямого пізнання Бога. Але він може рухатись до пізнання Бога двома опосередкованими шляхами: по-перше, розум може аналізувати твердження, які суперечать вірі, вста­новлювати їхню хибність та відхиляти їх, і таким шляхом на­ближатися до істини; по-друге, розум може вивчати творіння і шляхом аналогії робити висновки про Творця. Ці два шляхи складні, тривалі і потребують неабияких розумових зусиль. Оскільки не кожна людина спроможна рухатись такими склад­ними шляхами, Бог дарував об’явлення, яким спростив людям пізнання себе і уможливив його тим, хто не може пізнавати йо­го розумом. Однак об’явлення неможливе без розуму, тому що розум дає можливість сприймати і аналізувати об’явлення. Цю здатність розуму Тома називав praeambula fidei. Наявність двох шляхів пізнання Бога спричинює існування двох галузей знань: предметом філософії є природна істина, а предметом богослов’я є надприродна істина. Незважаючи на те, що природна і надпри­родна істини мають один і той самий зміст, галузі знань, які їх вивчають мають різну цінність. Богослов’я перевищує філосо­фію, бо богослов’я оперує достовірним знанням, отриманим з об’явлення, а тому не може мати помилок, а філософія оперує лишень спробами розуму пробратися до істини, а тому ніяким чином не захищена від помилки.

На основі цих засновків, у яких Тома проаналізував проблему природної і надприродної істини, він вибудував свою концеп­цію, в якій виділяються головні теми: метафізика, теорія пізнан­ня, богослов’я і вчення про творіння, антропологія і етика.

- Метафізика Томи великою мірою є переосмисленням фі­лософії Арістотеля. Як і Арістотель, Тома розпочав свої метафізичні міркування зі субстанції (substantia) як одиниці буття. Аналізуючи природу субстанції, Тома виділяв декілька пар характеристик для її окреслення. По-перше, матеріальні субстанції складаються з форми і матерії. Матерія (materia) характеризується тим, що вона не може існувати без форми і її неможливо ніяк окреслити, бо людський розум пізнає тільки форму. Відповідно, в матерії можна виділити негативний і позитивний аспекти. Негативний аспект матерії полягає в тому, що вона не існує поза формою, а позитивний у тому, що вона може стати всім, тобто прийняти будь-яку форму. Так, матерія є абсолютною потенційністю. Форми (forma) Тома поділяв на матеріальні, тобто такі, що існують тільки в субстанції, і субсистентні, які можуть існувати й поза субстанцією. Субсистентні форми є повноцінними субстанціями, незважаючи на те, що вони можуть бути непоєднані з матерією. До субсистентних форм належать ангели і людські душі. Другою парою характеристик, якими окреслюється субстанція, є сутність (essentia) і існування (existentia). Описуючи будь-яку субстанцію, необхідно відповісти на питання, чи вона є і чим вона є. Перше питання описує існування, а друге - сутність. Щоби річ існувала, вона повинна володіти і сутністю, і існуванням одночасно. Так, круглий квадрат володіє сутністю, оскільки при згадці про нього, кожен розумує, про що саме йдеться. Але круглий квадрат не володіє існуванням. Отже, в будь-якій субстанції, крім Бога, сутність і існування є двома різними характеристиками. Сутністю духовних субстанцій є їхня форма, а сутністю матеріальних - їхні форма і матерія. Тома відзначав, що сутність і існування є загальними поняттями: існуванням володіють всі існуючі субстанції, тобто існування одне для всього, що є; сутностей є багато, але всі індивідууми одного роду володіють однією сутністю (наприклад, всі планети володіють сутністю планети, а всі столи - сутністю столу). Це означає, що мусить існувати якийсь принцип індивідуальності, який міг би виокремити кожну конкретну річ з-посеред інших речей її класу. Цей принцип Тома виразив у третій парі характеристик субстанції: quidditas і suppositum. Термін «quidditas» походить від латинського слова quid (що) і може бути перекладений штучним словом «щойність». Отож, quidditas - це факт присутності сутності та існування в окремій речі. Suppositum - це сама індивідуальна річ, в якій присутні сутність та існування. Сутності є загальними для всіх речей одного роду, тобто універсальними властивостями, присутніми як у самих речах, так і в розумі того, хто їх мислить. З цих засновків Тома, вслід за Альбертом Великим, робив висновок про те, що універсалії можуть існувати у трьох модусах: universalia ante rem (до речі), тобто в розумі Бога, який задумав світ і його складники, universalia in re (в речі), тобто в самих субстанціях, і universalia post rem (після речі), тобто в розумі людини, яка пізнає речі.

- На основі своєї метафізики Тома будував власну теорію пізнання. Він вважав, що пізнання можливе завдяки тому, що суб'єкт і об'єкт пізнання в певному сенсі набувають одну форму, тобто суб'єкт пізнання переймає форму об'єкту. Те, що суб'єкт пізнає, Тома називав формою пізнання. Оскільки людина може пізнавати чуттями і осмислювати розумом, при цьому те, що людина сприймає чуттями, і те, що вона осмислює розумом, не завжди співпадає, Тома розрізняв між чуттєвою і розумовою формою. Він також наголошував, що розум осмислює тільки те, що отримує від чуттів. Тому чуттєве пізнання є первинним. Не існує ніяких апріорних знань; всі знання, які може мати людина, вона отримує виключно з досвіду. До зустрічі з досвідом людський розум є tabula rasa. Тома вважав, що розум не може пізнавати без­посередньо, тобто без опосередкування чуттів, оскільки людина є не тільки духом, а й тілом. Об'єктом пізнання є інтелігібельне в чуттєвому. Пізнання, на думку Томи, реалізовується декількома етапами. Перший етап - це чуття (sensus), які сприймають досвідні дані. Другий етап - це активний інтелект (intellectus agens), який приймає від чуттів дані, опрацьовує їх та формує загальні поняття. Третій етап - це пасивний інтелект (intellectus possibilis), який зберігає сформовані активним інтелектом поняття та накладає їх на всі наступні об'єкти одного класу. Наприклад, коли людина вперше побачить будинок, її чуття сприймають побачене, активний інтелект формує з побаченого загальне поняття будинку, пасивний інтелект зберігає поняття будинку та накладає його на всі інші будинки, які сприймає людина, і таким чином ідентифікує їх саме як будинки. Четвертий етап - це розум (ratio). Його завданням є систематизувати знання інтелекту та формувати з нього світоглядні висновки. Саме розум уможливлює науку, яка може пояснювати минуле та прогнозувати майбутнє, творити загальні теорії і формувати картину світу. Саме на рівні розуму відбувається пізнання Бога. Тома вважав, що Бог є не першим, а останнім об'єктом пізнання, якого можна пізнавати шляхом піднесення розуму від досвідних даних до найвищого об'єкту пізнання.

- Вихідною точкою богослов'я і вчення про творіння Томи Аквін- ського є його теорія пізнання, оскільки перш, ніж вести мову про Бога, необхідно вияснити, наскільки він доступний люд­ському розуму. Тома вважав, що існує три способи пізнання Бога.

- Перший - це cognitio intuitiva (безпосереднє пізнання). Воно стане доступним людині тільки після її смерті, коли вона зустрінеться із Богом. Оскільки cognitio intuitive неможливе в земному житті, то його й неможливо проаналізувати.

- Другий - це cognitio per fidem (пізнання вірою), тобто отримання відомостей про Бога через одкровення.

- Третій - це cognitio per rationem (пізнання розумом). Саме цьому способу пізнання Бога Тома присвятив найбільше уваги.

Судження «Deus est» (Бог є) є у своїй суті самоочевидним (propositio per se nota), але самоочевидним воно є тільки в рам­ках cognitio intuitiva і cognitio per fidem. Натомість, для cognitio per rationem ніщо не є самоочевидним. Тому розум вимагає ра­ціонального доведення істинності судження «Deus est». Тома не погоджувався з онтологічним доказом Анзельма Кентербе- рійського з двох причин: по-перше, Анзельм вважав, що Бог є «сутністю, понад яку ніщо вище неможливо помислити», а Тома стверджував, що помислити можна що завгодно, а тому зі са­мого факту мислення неможливо вивести факт існування; по­друге, Анзельм вважав знання про існування Бога апріорним, а Тома заперечував будь-яку можливість апріорного знання. Всі знання, які може мати людина, походять із досвіду, а тому й зна­ння про існування Бога також мусять випливати з досвіду. Тома сформував власних п'ять доказів існування Бога (quinque viae).

- Перший аргумент - argumentum ex parte motus (аргумент руху): оскільки кожна річ, яка рухається, має причину свого руху, мусить існувати першопричина руху всього світу, яка спричинює рух, але сама залишається нерухомою; першо­причиною руху є Бог.

- Другий аргумент - argumentum ex ratione causae efficientis (аргумент першопричини): все, що існує має причини свого виникнення, ряд причин не може бути безконечним, тому мусить існувати першопричина буття всього сущого; першопричиною буття всього сущого є Бог.

- Третій аргумент - argumentum ex possibili et necessario (аргумент випадковості): все, що існує, може існувати або не існувати, тобто є випадковим; щоби могли існувати випадкові речі, мусить існувати й необхідне буття, яке дає початок випадковим; необхідним буттям є Бог.

- Четвертий аргумент - argumentum ex gradibus (аргумент досконалості): кожна річ має різну ступінь своєї доскона­лості; відповідно, мусить бути щось, що має найбільшу досконалість; найвищою досконалістю є Бог.

- П'ятий аргумент - argumentum ex gubernatione rerum (аргумент керування речами): у світі панують закономір­ності та доцільність, ніщо не існує довільно; отже, мусить існувати ціль всього сущого, яка спричинює закономірності світу; ціллю всього сущого є Бог.

Доказавши на основі quinque viae, що Бог є, Тома перейшов до аналізу тих аспектів його сутності, які можуть бути пізнани­ми людським розумом. Це він робив, базуючись на філософії Арістотеля. Як і для Арістотеля, для Томи Бог є actus purus (чистий акт), тобто Бог, як найвища досконалість, не має жод­ної потенції. Оскільки у фізиці Арістотеля рух дефініювався як перехід від потенції до акту, то у випадку Бога, який є не­змінним, такий перехід неможливий. Потенція завжди праг­не своєї актуалізації, а тому завжди, коли наявна потенція, відбуватиметься рух до акту. Якщо Бог незмінний, то це озна­чає, що він не має жодної потенції, а є чистим актом. Тома до­водив, що потенція закладена у матерії, а акт - у формі. Якщо Бог є чистим актом, то він також є чистою формою; якщо ж він не має жодної потенції, то в ньому й немає нічого матері­ального. Якщо Бог є чистою формою, то для нього актуальні формальні характеристики.

- По-перше, матерію можна розділити, а форма неподільна. Наприклад, квадратну дошку можна розділити на дві пря­мокутні. Це можливо тому, що дошка матеріальна. Нато­мість сам квадрат не можна поділити на два прямокут­ники. При поділі квадратної дошки на дві прямокутні її форма квадрата не розділяється, а руйнується, при цьому двом новим дошкам, які з'являться внаслідок поділу старої, надаються нові форми прямокутників. Звідси випливає, що форма неподільна. Отже, Бог, позаяк він є чистою формою, неподільний. Оскільки смерть - це руйнування цілості, тобто поділ, а Бог неподільний, то Бог вічний.

- По-друге, форму неможливо зруйнувати. Квадратну дошку, позаяк вона матеріальна, можна розрізати, і тоді вона втратить свою форму. Однак, сам квадрат як форма, може припинити свою присутність у певній речі, але не може зникнути взагалі. Навіть, якщо у світі не існуватиме жодної квадратної речі, квадрат однаково існуватиме принаймні в розумі.

Отже, якщо Бог є чистою формою, не пов’язаною з матерією, він вічний і не підлягає руйнуванню.

- Наступним питанням, яке було актуальним для Томи, є співвідношення сутності та існування в Богові. В усіх субстан­ціях, крім Бога, сутність та існування є двома відмінними характеристиками, які необов’язково пов’язані між собою. Наприклад, коли майстер задумав виготовити якусь річ, він вже у своєму розумі сформував її сутність, але існування цій речі ще потрібно надати. Помислити можна й такі сутності, які ніколи не отримають існування, наприклад, круглий квадрат. Сутність кожної речі можна описати найрізноманітнішими характеристиками. Якою ж є сутність Бога? Оскільки Бог трансцендентний і неописанний, він не має характеристик, притаманних матеріальним речам. П’ять доказів існування Бога доводять тільки одну його характеристику - існування. Отже, все, що достеменно відомо про Бога, це - те, що він є. З цього Тома зробив висновок, що сутністю Бога є його існування. Отже, в Богові, на відміну від усіх інших субстанцій, існування є сутністю. А це означає, що сутність та існування в Богові нероздільні. Отож, неможливо, щоби Бога не було. З доказів існування Бога випливає, що Бог є найвищою досконалістю. Досконалість Бога Тома розумів як збірне поняття для трьох атрибутів. По-перше, Бог є абсолютним розумом, тобто він пізнає. Першим об’єктом пізнання Бога є він сам, позаяк найдосконаліший розум прагне в першу чергу пізнавати найвищу досконалість. Світ є другим об’єктом пізнання Бога, який він пізнає як вираження своєї творчості. По-друге, Бог є абсолютною волею. Волю Тома розумів як похідну характеристику від розуму: неможливо не прагнути того, що розум пізнає. По-третє, Бог є абсолютною силою. Категорії розуму, волі і сили завдяки Томі ввійшли в історію європейської філософії як основні атрибути Бога. На основі цих характеристик Тома обґрунтовував тринітологію. Бог як абсолютний розум постає як Друга Особа Божа - Бог-Син; як абсолютна воля він постає Третьою Особою Божою - Бог-Дух Святий.

Однак Тома наголошував, що таємниця Святої Трійці не може бути повністю розкрита людським розумом. Вона охоплюється тільки розумом і вірою разом. Міркування Томи про Бога відбувалися в чітких методологічних межах, поза які філософ не виходив. Він вважав, що розум може пізнавати Бога на основі принципу analogia entis (схожість буття), відповідно до якого ті атрибути, які спостерігаються в матеріальному світі допустимо застосовувати й до опису Бога, підносячи їх до найвищого рівня досконалості. Якщо у світі можливо спостерігати добро, то це означає, що воно є похідним від Бога як Найвищого Добра. Якщо у світі можливо спостерігати розумність укладу речей і закономірностей, то це означає, воно є похідним від Бога як Найвищого Розуму. Оскільки Бог створив світ, то добро і розум могли з'явитися в ньому тільки від Бога. Натомість, зло і недосконалість Тома не розглядав як дійсність. Добро є, а зла немає; зло - це лише відсутність добра. Тому зло і недосконалість не створені. На основі принципу analogia entis допустимо вести мову про буття Бога та про його деякі атрибути. Однак багато рис Бога виходять за межі цього принципу, а тому не підлягають раціональному пізнанню. Їх можна пізнавати тільки вірою. Яскравим прикладом цього є релігійність народів світу. Не існує народу чи цивілізації, в яких не існувало би релігії. Язичницькі народи, які не мали об'явлення, досягли релі­гійної віри виключно на основі розуму, який відкрив їм що Бог є, а також, що він є розумним, добрим і сильним. Але тільки у християнстві, яке базується на Божому об'явленні, присутня віра у Пресвяту Трійцю та Воплочення Христа. Тома доводив, що світ сотворений Богом з нічого. Матерія не може бути вічною, оскільки вічність - це досконалість, а матерія недосконала. Світ також не може еманувати з Бога, бо тоді він був би досконалим, як Бог, а насправді у світі існують різні ступені досконалості.

- АнтропологіяТомитакожґрунтуєтьсянафілософіїАрістотеля. Тома повторював класифікацію душ Арістотеля: рослинна душа володіє вегетативною функцією; тваринна душа - вегетативною і сенсо-моторною; людська - вегетативною, сенсо-моторною і раціональною. Відношення душі до тіла Тома трактував як відношення форми і матерії. Між трьома типами душ існує відмінність: рослинна і тваринна душі є матеріальними формами, тобто такими, які існують виключно у зв'язку з матерією. Натомість людська душа є субсистентною формою, тобто такою, яка може існувати й самостійно, без матерії. В доведенні нематеріальності і безсмертності душі Тома не був оригінальний, а повторив докази, сформовані Альбертом Великим. Оскільки душа є формою тіла, вона не могла з'явитися без тіла. Тому Тома заперечував преекзистенцію душі. Характеристиками душі є розум і воля. Тома вважав, що риси відрізняють людину від усіх інших матеріальних субстанцій світу. В людському тілі немає органу, який би продукував їх. Саме тому вони є нематеріальними і пов'язаними з душею, а не з тілом. Навіть після смерті людини, коли тіло і душа розділяються, розум і воля залишаються характеристиками душі.

- Етику Тома основував на базовій тезі Арістотеля, відповідно до якої все суще прагне досконалості. Людина не є винятком із цього правила; вона також прагне досконалості. Найвищою досконалістю є Бог. Відповідно, прагнути досконалості означає прагнути Бога, який є остаточною ціллю прагнень усього сущого. Наближення до Бога робить людину щасли­вою. Тому досконалість і щастя в етичному контексті є синонімами. Моральні принципи реалізовуються передовсім у діяльності. Людина може досягати досконалість і щастя тільки власною діяльністю. Оскільки особливістю людини є розум, то розумова діяльність є найбільш природною людині. Діяльність розуму реалізовується у пізнанні. Найбільш доско­налим пізнанням є пізнання найвищої досконалості, тобто Бога. Отже, щасливою людину робить перш за все пізнання Бога. Оскільки моральні ідеали реалізовуються у діяльності, вона повинна регулюватися певними правилами. Такими правилами є Закон Божий, який проявляється у совісті та природному законі. Ціллю моральної діяльності є осягнення чесноти. Тома поділяв чесноти на дві групи. До першої належать моральні або кардинальні чесноти (virtutes morales), класифікацію яких він перейняв від Платона. Моральними чеснотами є мудрість (prudentia), справедливість (iustitia), мужність (fortitudo) і поміркованість (temperantia). Коли людина осягає моральні чесноти, тоді Бог її обдаровує Божими чеснотами (virtutes theologicae), якими є віра (fides), надія (spes) і любов (caritas). Невід'ємною категорією етики є добро. Тома вважав, що добро поділяється на три категорії: bonum exteriorum, тобто зовнішнє добро (влада, гроші тощо), bonum corporis, тобто тілесне добро (здоров'я, краса тощо) і bonum consequentium, тобто вище добро (святість, чеснота тощо).