6.2. ПІФАГОРІЙЦІ

В VI столітті в Південній Італії виникла ще одна впливо­ва релігійно-філософська школа. Її засновником був Піфагор (Πυθαγόρας), життя якого обвите рясними легендами.

• ЧИСЛО

Піфагорійці, як і мілетці, елеати і Геракліт, поставили перед собою завдання знайти істинну основу всього сущого. Кожна з ранніх грецьких філософських шкіл йшла своїм шляхом пошу­ку першооснови буття. Мілетці шукали αρχή серед елементів природи; елеати шукали стале і незмінне буття; Геракліт бачив основу світу в його змінності. Піфагорійці також вважали, що αρχή світу - це не матеріальна субстанція, а принцип, за яким світ укладений. Такий принцип вони побачили в числі. Число стало для них основою світу, строгим законам якого підвладне все суще. Піфагорійці помітили, що у світі немає нічого, що не­можливо було би порахувати. Одиниць вимірювання є стільки, скільки класів феноменів існує у світі. Всі матеріальні явища можна порахувати за допомогою числа. Так, для піфагорійців число стало αρχή, сутністю світу. Число вносить у світ пропо­рцію і гармонію. Саме число перетворює хаос у впорядкований світ - космос (κόσμος). Поняття κόσμος у грецьку філософську термінологію ввели саме піфагорійці, можливо і сам Піфагор. Це слово первісно означало порядок, а піфагорійці перенесли його на окреслення впорядкованого світу. Світ для них - це не про­сто набір речовин і феноменів, а гармонійна і впорядкована дій­сність. Саме число перетворює χάος у κόσμος.

Число для піфагорійців було передовсім предметом сакраль­ної медитації. Вивчення математики та численні відкриття, зроблені піфагорійцями у цій царині, були побічним результа­том їхніх духовних пошуків. Найвідомішими відкриттями піфа­горійців в області математики були теорема Піфагора (квадрат гіпотенузи прямокутного трикутника рівний сумі квадратів катетів) та таблиця Піфагора (таблиця множення). Піфагорійці медитували над числом, намагаючись за його посередництвом вникнути в сутність світу.

Все ж основою піфагорійської філософії була медитація над числами. В цьому контексті виникло піфагорійське вчення про символіку чисел. Ці філософи-містики вірили в єдину праоснову світу, тому одиниця була для них головним предметом медита­ції. Вона символізувала єдність світу і творчу основу всього су­щого, двійка - контраст, трійка - середину, а четвірка - справед­ливість. Сумою цих чотирьох чисел була десятка (1+2+3+4=10). За об'єкт медитації піфагорійці використовувати тетрактіс (τετρακτυς). Це був рівносторонній трикутник, на кожній сто­роні якого розміщували чотири точки на рівній відстані одна від одної, крайні точки кожної сторони співпадали з крайніми точками іншої сторони, ще одну точку розташовували в середи­ні трикутника. Так, на трикутнику з’являлося десять точок. Чо­тири точки також дають можливість охопити всі виміри світу: дві точки утворюють пряму, три - площину, а чотири - простір.

Незважаючи на визначну роль піфагорійського союзу в науці, вони самі скромно оцінювали своє значення. Про це свідчить виникнення слова «філософія». Це слово в сучасному значенні вперше використав Піфагор. Він вважав, що людина неспромож­на знати все, тобто володіти мудрістю (σοφία) і бути мудрецем. Мудрістю володіє тільки Бог. Людина спроможна тільки прагну­ти уподібнитись до Бога, а тому й намагатися осягнути мудрість, любити її. Людині не доступна мудрість (σοφία), але їй доступ­на любов до мудрості - філософія (φιλοσοφία). Діодор Сицилій- ський зазначав, що «Піфагор називав своє вчення любов’ю до мудрості, а не мудрістю. Дорікаючи сімом мудрецям (як їх назва­ли до нього), він казав, що ніхто не є мудрим, бо людина через слабкість своєї природи неспроможна досягти всього, а того, хто прагне відтворити спосіб і образ життя мудрої істоти, належить називати тим, хто любить мудрість (філософом)» (Х.10.1).

• АНТРОПОЛОГІЯ

Із міркувань про гармонію піфагорійці вивели й своє антро­пологічне вчення. Вони чітко окреслили поняття душі (ψυχή), як носія людської сутності. Піфагорійці не уявляли існування душі поза тілом. Для них це було неприродно. Щоби пояснити, як душа завжди перебуває у тілі, вони ввели поняття метемп­сихоз (μετεμψύχωσις) - блукання душ, відповідно до якого душа після смерті людини народжується в новому тілі. Латинською це називають реінкарнацією (геіпсагпаПо), що дослівно означає «перевтілення». Поселення в новому тілі відбувається не до­вільно, а відповідно до принципу гармонії: кожне наступне вті­лення обумовлюється моральною якістю попереднього життя.

таріанство), вбивати тварин і тваринні жертвоприношення. Пі­фагорійське вчення про метемпсихоз перегукується з аналогіч­ною доктриною орфіків. Однак достеменно сказати, звідки воно з'явилося серед греків, неможливо. Версія, що Піфагор перейняв його від єгиптян, хибна, оскільки єгиптяни ніколи не вірили в реінкарнацію душ.

• ПІФАГОРЕЇЗМ ПІСЛЯ ПІФАГОРА

Після гонінь на піфагорійську общину ті послідовники Піфа- гора, які залишились живими, переселилися в інші міста. Так піфагорійська доктрина стала відомою всьому грецькому світу.

> Одним із піфагорійців, який емігрував до Греції, був Фі- лолай (Φιλόλαος), який жив приблизно у 470-399 роках до РХ. Саме він записав вчення Піфагора. Оскільки зміст занять у пі­фагорійському союзі до його ліквідації зберігався у строгій та­ємниці, неможливо встановити, що саме із записаного Філолаєм належало членам ордену, а що є новаторством самого Філолая. В будь-якому випадку те, що сьогодні відомо про раннє піфаго­рійське вчення, стало доступним тільки за посередництвом Фі- лолая. Один із примірників роботи Філолая купив Платон. Так піфагорійські ідеї вплинули й на платонізм.

> Ще одним представником піфагореїзму був Архит (Άρχύτας), який народився між 435 і 410 роками і помер між 355 і 350 роками до РХ. Він робив особливо великий наголос на ма­тематиці, яку вважав основою будь-якого пізнання. В цьому він відрізнявся від Платона, який, хоч і перейняв від піфагорійців ідею цінності математики, вважав математику тільки преамбу­лою до пізнання чистих форм. Більшість піфагорійців все ж не розвинули власних учень. Частина з них, побачивши схожості між ними і платоніками, примкнули до Платонівської Академії в Атенах, привнісши зі собою математику, що спричинило в ран­ньому платонізмі значно сильніший наголос на математиці, ніж це було в самого Платона.

> Спроба відродити піфагореїзм відбулась у Римі в першому столітті до РХ. З'явилась навіть легенда, що Піфагор був учите­лем другого римського царя Нуна Помпілія, хоч це насправді було неправдою, оскільки Піфагор і Нун Помпілій жили в різ­ний час. Напрям у римській філософії, який ставив собі за мету таке відродження, отримав назву неопіфагореїзм. Фундатором неопіфагореїзму став римський сенатор і друг Ціцерона Публій Ніґідій Фіґул (Publius Nigidius Figulus, 100-45 роки до РХ). Відро­дити чистий піфагореїзм було вже неможливо, а неопіфагореїзм не став цілісною філософською школою. Він був радше віянням серед римської інтелігенції, яка захоплювалася вченням Піфаго- ра, але його не розвивала. Тому неопіфагорійцями слід називати не представників якоїсь організованої школи, а тільки окремих учених, які акцептували деякі з ідей Піфагора. До них належав зо­крема видатний римський вчений Марк Терентій Варро (Marcus Terentius Varro, 116-27 роки до РХ). Яскравим представником пі­фагорійського елементу в римській філософії стала школа сек- стіїв, заснована римським філософом першого століття до РХ Квінтієм Секстієм (Quintus Sextius), в якій домінувало стоїчне вчення, але піфагорійський спосіб життя, наприклад, вегетарі­анство. До цієї школи належав, серед інших, грек Сотій (Σωτίων), вчитель Сенеки. Останнім із вагомих мислителів, який пропагу­вав неопіфагорійські ідеї, був каппадокійський грек Аполлоній Тіанський (Απολλώνιος ό Τυανεύς), який жив приблизно у 40-120 роках після РХ.

Отже, піфагореїзм - це релігійно-філософська школа, яка по­ставила собі за ціль осягнути духовну досконалість шляхом ме­дитації над принципом світобудови, який був для них числом. Послідовники Піфагора створили орден, на кшталт чернечого, вчення якого зберігалося в таємниці. Після гонінь на піфагорій­ців, деякі члени ордену емігрували з Південної Італії до Греції, де вплинули на Платона, а згодом розчинилися в його Академії. Спроба відродити вчення Піфагора, яка здійснилася в Римі в першому столітті до РХ, не була успішною. Піфагорійці вважали, що Бог - це основний принцип світобудови, або число чисел. Він встановлює гармонію і пропорцію, а також моральну справед­ливість, яка обумовлює реінкарнацію душ.