Правова природа суб'єкта адміністративного права

Теорія суб'єкта адміністративного права, як будь-яка наукова теорія, являє собою «систему понять, постульованих тверджень, а також послідовних логічних висновків» [151, с. 12]. Для побудови цієї системи принципово важливим є визначення правової природи суб'єкта адміністративного права, що має методологічне значення для вивчення всієї проблеми, детермінує логіку її теоретичного осмислення, вибір засобів пізнання, місце в системі адміністративного права.

Право як суспільне явище необхідно розглядати в контексті соціального буття. А тому «неможливо зрозуміти сутність, багатоманітність та різноманітність проявів суб'єктів

адміністративного права не виходячи за межі адміністративного права» [180, с. 171]. Правова сутність суб'єктів адміністративного права повинна відобразити одночасно їх соціальне «походження» та правову природу.

У спеціальній літературі термін «правова природа» використовується досить широко. Однак формальне його визначення ще не сформоване. Аналіз відповідних джерел дозволяє дійти висновку, що за допомогою терміна «правова природа» визначають правові особливості та юридично значимі характеристики того чи іншого правового явища.

Таким чином, під правовою природою суб'єкта адміністративного права потрібно розуміти таку сукупність притаманних йому характеристик, які відображають найважливіші його особливості.

Питання про суб'єкти адміністративного права відносять до найбільш важливих і складних в адміністративно-правовій науці. Його правильне рішення впливає на предмет і метод правового регулювання, чітке визначення адресатів правових норм, обсяг їх прав і обов'язків, меж дії правових норм галузі та її принципів. Наукові дослідження, присвячені суб'єктам адміністративного права, сприяють виробленню рекомендацій для законодавчої і 66

правозастосовної діяльності, вони також необхідні для організації наукової роботи вчених-адміністративістів.

Розглядаючи проблему суб'єктів адміністративного права, необхідно зазначити, що вона є складовою частиною більш широкої проблеми - суб'єктів права в цілому. Тому при визначенні поняття та правової природи суб'єктів адміністративного права логічно скористатись доробками вчених у галузі теорії права.

У юридичній науці достатня увага була приділена вивченню різних аспектів суб'єктів права. Такі дослідження проводилися як у межах окремих галузей права, так і в загальній теорії права. Разом з тим слід звернути увагу на те, що наука адміністративного права так і не виробила єдиного поняття суб'єкта адміністративного права. Загальноприйняте визначення суб'єкта права також відсутнє.

Ця обставина знайшла свій прояв у різних підходах і точках зору щодо даного поняття. Аналіючи наукову та навчальну літературу, можна дійти висновку, що поняття суб'єкта адміністративного права найчастіше вживається в одному значенні з поняттям суб'єкта адміністративних правовідносин, що без сумніву породжує додаткові труднощі при визначенні змістовно-сутнісних характеристик поняття суб'єкта адміністративного права.

Так, М. І. Матузов стверджує, що поняття «суб'єкти права» та «суб'єкти правовідносин» є тотожними [271, с. 388], а М. М. Марченко констатує, що у юридичній літературі дані поняття найчастіше використовуються як синоніми [456, с. 263], такої ж позиції дотримується Д. М. Чечот [570, с. 16]. Водночас, інші вчені також мають власне бачення щодо вказаного питання. Зокрема, С. Ф. Кечек'ян [182, с. 84], С. С. Алексєєв [31, с. 138-139] зазначали, що під «суб'єктом права» слід розуміти: а) особу, що бере участь; б) особу, що може брати участь у правовідносинах.

Л. С. Явич вважав, що для радянської юридичної науки характер­ний підхід, відповідно до якого суб'єктами права є реальні учасники суспільних відносин, водночас буржуазна юриспруденція розглядає поняття суб'єкта права як юридичну конструкцію, що породжується самим правом [596, с. 214-215]. Сучасна теорія права під суб'єктами права розуміє осіб, що мають правосуб'єктність [484, с.

принаймні правоздатності, а щодо певних правовідносин - ще і дієздатності [292, с. 781].

С. А. Якубов зазначав, що правоволодіння - це приналежність прав і обов’язків суб'єктам права з огляду на наявність регламентації їх у нормах об’єктивного права. Воно притаманне суб’єктові права, а правореалізація - суб’єктові правовідношення. Реалізація суб’єктив­ного права (обов’язку) можлива лише в конкретному правовідношенні, керуючись проявом конкретної правосуб’єктності [600, с. 116].

Суб’єкт адміністративного права, зазвичай, визначають як учасника суспільних відносин, який має суб’єктивні права та виконує суб’єктивні обов’язки, встановлені адміністративно-правовими нормами [5, с. 214-215].

Т О. Коломоєць вважає, що суб’єкт адміністративного права - це юридична чи фізична особа, що є носієм прав і обов’язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, та має здатність надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [17, с. 78].

B. К. Колпаков під суб’єктом в адміністративному праві розуміє носія (власника) прав та обов’язків у сфері публічного управління, які передбачені адміністративно-правовими нормами, здатного надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати [237, с. 73].

C. Г Стеценко суб’єкта адміністративного права визначає як особу, яка має певні права та обов’язки, сформульовані в нормах адміністративного права, і може вступати в адміністративно-правові відносини [504, с. 91].

І. П. Голосніченко, М. Ф. Стахурський, Н. І. Золотарьова розуміють під суб’єктами адміністративного права учасників правовідносин, які мають суб’єктивні права та обов’язки, визначені нормами адміністративного права [121, с. 12].

В. Б. Авер’янов акцентував увагу на тому, що, на відміну від суб’єкта адміністративних правовідносин, суб’єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини.

вказуючи, що суб'єкт правовідносин - це фактичний учасник правових зв'язків, він обов'язково бере в них участь [10, с. 69]. В. К. Шкарупа, Ю. А. Ведєрніков визначали суб'єкта адміністративного права як носія (власника) прав та обов'язків у сфері державного управління, передбачених адміністративно-правовими нормами, здатного надані йому права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати. Вчені розмежовували суб'єкта адміністративного права та суб'єкта адміністративних відносин, звертаючи увагу на певні умови, за яких суб'єкт адміністративного права стає суб'єктом адміністративних правовідносин, а саме: наявність адміністративно- правових норм, що передбачають права й обов'язки суб'єкта, адміністративна правоздатність і дієздатність суб'єкта, підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин [91, с. 40-41].

О. В. Бачун, досліджуючи правовий статус суб'єктів адміністративного судочинства, звертає увагу на те, що категорія „суб'єкт права” може вивчатись лише у контексті правовідносин, які ним породжені і в межах яких він існує [59, с. 9].

О. І. Миколенко зазначає, що суб'єкт права як особа, що володіє правосуб'єктністю, може й не бути в певний момент учасником правовідносин, у тому числі й адміністративного процесу, проте в будь-якому випадку учасником правовідносин може бути лише суб'єкт права [288, с. 146-147].

О. В. Кузьменко, досліджуючи проблеми сутності співвідношення понять «суб'єкти процесу (провадження)» і «учасники процесу (провадження)» пропонує визначити суб'єкта адміністративного процесу із застосуванням онтологогносеологічного підходу. Суб'єктом адміністративного процесу визначається носій прав і обов'язків з реалізації процесуальної діяльності у сфері публічного управління, здатний надані права реалізовувати, а покладені обов'язки виконувати; учасником вчена називає реально існуючого індивіда адміністративного процесу [232, с.

Російські вчені Д. М. Бахрах, Б. В. Россінський, Ю. М. Старилов суб'єкта права розуміють як фізичну чи юридичну особу, яка відповід­но до встановлених адміністративним законодавством норм бере участь у здійсненні публічного управління, реалізації функцій виконавчої влади. Суб'єкт адміністративного права - це одна зі сторін публічної управлінської діяльності, учасник управлінських відносин, який наділений законодавством правами, обов'язками, повноваженнями, компетенцією, відповідальністю, здатністю вступати в адміністративні правовідносини [50, с. 133].

У результаті аналізу визначень поняття суб'єкта

адміністративного права можна дійти висновку, по-перше, про те, що спільним у всіх визначеннях є акцентування уваги вчених на адміністративно-правових нормах, які передбачають, встановлюють, формулюють права та обов'язки суб'єктів адміністративного права, щодо інших характеристик, які безпосередньо випливають із першої, то можна констатувати використання різних юридичних конструкцій, а саме: «має та виконує», «здатний», «бере участь», «може вступати».

Для з'ясування правової природи суб'єкта адміністративного права та розмежування з поняттям суб'єкта адміністративних правовідносин необхідно проаналізувати ознаки та сформулювати визначення зазначених понять, що дає загальне уявлення про правову природу суб'єкта адміністративного права.

В. К. Колпаков звертає увагу на те, що суб'єкт адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, що дозволяють надати йому суб'єктивні права і обов'язки.

До таких особливостей (соціальних передумов) належать: а) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю

системоутворюючих ознак; б) персоніфікація в суспільних відносинах управлінського типу, тобто виступ у вигляді єдиної особи - персони; в) здатність виражати і здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою, або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин [202, с.

Перша (соціальна) ознака набуває особливого значення для колективних суб'єктів адміністративного права. Суб'єкти адміністративного права повинні мати свою особливу правову форму, щоб бути «видимими», сприйматися іншими, бути особою в праві [37, с. 224]. Саме спроможність виступати єдиною особою, виражати єдину волю є визначальним для надання статусу суб'єкта права колективним утворенням.

Загальне поняття «особа», як зазначає Г Ф. Пухта, засноване на абстракції. Вчений вкавав на охоплення цим поняттям якості людини як суб'єкта волі, а О. Гірке визначав, що особа як правове поняття з'являється за допомогою здійснюваної правосвідомістю абстракції 70

шляхом виділення однієї частини дійсного. При цьому ця юридична абстракція виражає можливість (спроможність) участі правового суб’єк­та у правовідносинах [59, с. 9].

С. І. Архіпов наголошував, що для визнання особи суб’єктом права недостатньо наявності у нього своєї особливої мети, необхідно відокремлення його правової волі від волі інших осіб, правових зв’язків, відносин, правових дій, вчинків тощо [38, с. 224].

Необхідно звернути увагу на те, що як у психології і філософії, так і в юриспруденції воля суб’єкта розглядається в динаміці з виокремленням таких етапів: 1) постановка та усвідомлення мети; 2) прийняття рішення діяти; 3) вибір найдоцільніших способів здійснення дій; 4) виконання рішення [542, с. 73]. У процесі формування волі суб’єкта, спрямованої на волевиявлення, проходить три стадії: виникнення потреби та усвідомлення способів її задоволення, вибір способу задоволення потреби та прийняття рішення [32, с. 3].

Потреба є рушійною силою, передумовою поведінки, джерелом активності суб’єкта. Потреба - це прояв особливого стану людини, її відношення до чогось, «это переживаемая человеком нужда, удовлетворение которой жизненно важно для его существования, сохранения целостности его личности или развития индивидуальности» [577, с. 96-97]. Різноманітні потреби перш ніж стати рушійною силою мають «пройти» через свідомість. Існуючі потреби усвідомлюються, ранжируються за ступенем важливості, суттєвості та найбільш значимі для суб’єкта вибираються ним для обов’язкового задоволення [470, с. 30].

Відібравши найбільш значущі потреби, суб’єкт визначає можливості їх задоволення, коло предметів, за допомогою яких можна задовольнити цю потребу, а також засоби та способи оволодіння предметом. Усвідомлена таким чином потреба перетворюється в інтерес суб’єкта. Таким чином, інтерес - це опредмечена і відповідно усвідомлена потреба.

Поняття інтересу та потреби не тотожні [290, с. 87]. Одна і та сама потреба може виражатися в різних інтересах. Інтереси виражають шляхи та способи задоволення потреб [470, с. 30-31]. Однак сам по собі інтерес здійснитися не може, засобом реалізації інтересу є воля [319, с. 187].

«Основне поняття права - це свобода. Абстрактне поняття свободи - це можливість визначати себе в певних відносинах. Людина тому є суб'єктом права, що їй притаманна можливість самовизначення, що вона має волю» [330, с. 104].

Воля є внутрішнім станом суб'єкта. Для того щоб воля, виражаюча визначений інтерес, набула обов'язковості, вона має об'єктивуватися на зовні. Способом вираження волі є волевиявлення. Об'єктивована воля перестає бути елементом внутрішнього стану суб'єкта. Будь-яке волевиявлення цілеспрямоване [470, с. 9].

Обсяг волі різний у кожного суб'єкта, він залежить від сфери правового регулювання, в адміністративному праві обсяг волі суб'єкта обмежений законодавством для фізичних осіб або компетенцією для державних органів [137, с. 9].

Колективні суб'єкти адміністративного права характериються особливою волею, їх соціальна воля відмінна від волі окремих осіб, що входять до їх складу, а тому вони можуть бути самостійними носіями прав, які належать їм як цілому. Залежно від того, як організоване вироблення волі колективного суб'єкта, розрізняються два основних типи колективних суб'єктів адміністративного права [556, с. 34].

Таким чином, свобода волі - це здатність сприймати рішення із знанням справи, цілеспрямовано впливати на об'єктивний світ, бути свідомим творцем своєї поведінки [98, с. 56].

Особа не може самостійно наділити себе правами і обов'язками, ставши, таким чином, суб'єктом адміністративного права, таким він може бути визнаний тільки відповідними нормами права за допомогою закріплення відповідних прав і обов'язків. Як правильно зазначає професор В. К. Колпаков, що, крім інших особливостей, «претендент» набуває статусу суб'єкта адміністративного права тільки в тому випадку, якщо держава, використовуючи адміністративно-правові норми, робить його носієм (власником) прав і обов'язків, які реаліються останнім у сфері державного управління [202, с. 167].

Тобто кожен суб'єкт через поширення на нього дії адміністративно-правових норм стає володарем визначеного комплексу прав і обов'язків.

Така постановка питання підтверджує, що галузь права, з огляду на її зміст, суттєво впливає на коло суб'єктів адміністративного права.

Адміністративному праву як галузі публічного права притаманні всі ознаки останнього, а саме: імперативний метод правового регулювання та пріоритет реалізації, охорони та захисту публічних інтересів.

У свій час ще А. І. Єлістратов влучно зазначив, що публічне право висуває свої вимоги до посадових осіб та громадян в ім’я загального блага і, таким чином, змушує їх в основу своєї діяльності покладати момент громадського обов’язку, який у публічному праві зберігає домінуюче значення [154, с. 145].

Якості суб’єкта публічного права передбачають наявність суто юридичної ознаки, яка утворюється позитивним правом та історично може звужуватись або розширюватись як за колом осіб, так і за обсягом публічно-правових можливостей [154, с. 159]. Тобто можна стверджувати про неможливість встановлення вичерпного переліку суб’єктів адміністративного права у зв’язку з тим, що єдиним критерієм їх визнання є визначення нормами адміністративного права їх прав та обов’язків, який залежить від рівня соціального розвитку суспільства та держави на конкретному історичному етапі.

У сучасних умовах «претендент» на статус суб’єкта адміністративного права за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків у сфері публічного управління, адміністративних послуг, відповідальності публічної адміністрації за неправомірні дії або бездіяльність у сфері притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності, відповідальності суб’єктів суспільства (індивідуальних і колективних) за порушення встановленого публічною адміністрацією порядку і правил.

Показником такої потенційної здатності є адміністративна правосуб’єктність.

Питання волі суб’єкта детермінує правосуб’єктність суб’єкта права.

Сутність правосуб’єктності полягає у тому, що вона визначає ті юридично значущі характеристики, які перетворюють реальну (персонально індивідуалізовану) особу в носія того чи іншого статусу.

Визначаючи правосуб’єктність, оцінюємо здатність особи або організації бути суб’єктом права [336, с. 25].

М. В. Вітрук виділяв два аспекти сутності правосуб’єктності: перший - як здатності мати права та обов’язки, а другий - з позицій стадій динаміки (реалізації) прав та обов’язків і їх носіїв [98, с. 213-214].

С. І. Архіпов також застосовує динамічний підхід до розкриття змісту правосуб’єктності, оскільки саме вона пов’язує особу із правовою системою та забезпечує доступ до усіх можливостей, які надаються нею [38, с. 130-132]. Однак він зазначає, що правоздатність і дієздатність є двома найважливішими етапами розвитку правосуб’єктного зв’язку [38, с. 130-132].

Здатність як невід’ємна частина правосуб’єктності надає особливого вигляду і наділяє характерними рисами соціальні властивості суб’єктів права.

Правосуб’єктність у сфері приватного та публічного права не однакова. У сфері публічного права - це, з одного боку, питання субординації та підпорядкування, компетенції публічних інституцій і посадових осіб, а з іншого - пасивної, як правило, правосуб’єктності підпорядкованих і підвладних осіб, їх обов’язків і відповідальності, які випливають з владних актів державних органів і посадових осіб [10, с. 72].

Правосуб’єктність виражає визнання особи як суб’єкта правовідносин взагалі, а також кваліфікацію його як суб’єкта чи потенційного суб’єкта конкретних суб’єктивних прав і обов’язків. Тобто вона визначає суб’єктний склад правових інститутів та можливість бути як суб’єктом права взагалі, так і суб’єктом конкретних прав і обов’язків [88, с. 24-26].

Правосуб’єктність як якість суб’єкта конкретизує сферу законодавства стосовно особи та, відповідно, визначає коло відносин, у яких особа може брати участь [29, с. 145].

У зв’язку з цим розрізняють три види правосуб’єктності: загальну (абстрактна здатність бути суб’єктом права взагалі); галузеву (здатність бути суб’єктом права відповідної галузі права) та спеціальну (здатність бути суб’єктом права відповідної групи суспільних відносин у межах конкретної галузі права) [29, с. 125­128].

А. В. Міцкевич звертає увагу на те, що правосуб’єктність юридичної особи, на відміну від правосуд’єктності фізичної особи, є спеціальною. За своїм змістом вона повинна відповідати цілям і завданням діяльності даної організації, підприємства чи установи,

визначеним у статуті. Оскільки цілі і завдання організацій юридичних осіб надзвичайно різноманітні, то для них не може і не повинно бути рівної правосуб'єктності. Спеціальна правосуб'єктність означає, що її обсяг і зміст у різних організацій істотно розрізняються [291, с. 157; 314, с. 243].

На цінність і сутність саме галузевої правосуб'єктності вказує К. К. Лебедєв, який запевняє, що її носії є: 1) суб'єктами права вза­галі; 2) суб'єктами даної галузі права і 3) як такі, що володіють визнаною державою здатністю до певного виду діяльності [248, с. 21].

Таким чином, учасник суспільних відносин одночасно може мати різні види галузевої правосуб'єктності та бути суб'єктом декількох галузей права за умови регулювання галузевими нормами відповідної правосуб'єктності.

В. К. Колпаков зазначає, що складовими адміністративної право - суб'єктонсті є: потенційна здатність мати права й обов'язки у сфері державного управління (адміністративна правоздатність), реалізову­вати надані права й обов'язки у сфері державного управління (адміністративна дієздатність), а наявність суб'єктивних прав і обов'язків у сфері державного управління формує адміністративно- правовий статус суб'єкта [202, с. 97]. А. І. Берлач зазначає, що в органах державної влади адміністративна правосуб'єктність проявля­ється і в компетенції, яка закріплена нормативними документами, тобто в сукупності їх юридично-владних повноважень (прав і обов'язків), що надаються їм для виконання завдань і функцій [67, с. 132].

Сфера публічного управління вимагає режиму суворого дотримання прав суб'єктів, а отже, мають бути враховані всі особливості моменту виникнення як самих прав, так і обов'язків. Для задоволення такої вимоги необхідно вирізняти загальну правосуб'єктність та спеціальну правосуб'єктність, володіння якими і визначатиме, по-перше, умови появи самих суб'єктів, і, по-друге, особливості тих правовідносин, в які вони вступатимуть. Загальна правосуб'єктність - наявність у суб'єкта типових прав, обов'язків і можливостей їх використання та виконання незалежно від зовнішніх чинників. Обсяг загальної правосуб'єктності однаковий у межах таких категорій суб'єктів, як індивідуальні та колективні. Спеціальна правосуб'єктність - наявність у суб'єкта специфічних прав, обов'язків і можливостей їх використання та виконання залежно від ряду

зовнішніх чинників. Обсяг спеціальної правосуб'єктності не є однаковим або сталим: він залежить від волі суб'єкта, його виду, характеристик тощо [17, с. 67]. Таким чином, правосуб'єктність конкретного суб'єкта адміністративного права індивідуальна і неповторна.

Специфіка категорії правосуб'єктності як певної юридичної форми полягає у тому, що вона юридично фіксує межі правових здібностей особи. З огляду на це правосуб'єктність в одному з її аспектів можна розуміти як взаємозв'язок особи і суспільства стосовно майбутніх відносин особи з усіма третіми особами - суб'єктами адміністративного права.

Досліджуючи адміністративну правосуб'єктність як галузеву категорію, необхідно зазначити, що онтологічно це є здатність особи бути суб'єктом адміністративного права.

Загальна та спеціальна правосуб'єктність, у свою чергу, мають такі елементи - правоздатність та дієздатність.

Традиційно під правоздатністю розуміють здатність особи мати права та обов'язки [31, с. 146]. Однак зустрічаються і інші підходи. Так, О. В. Міцкевич під правоздатністю розуміє загальні права та обов'язки [291, с. 30]. Б. В. Пхаладзе вважав, що правоздатність - сумарне вираження прав особи [462, с. 41]. Іноді у літературі вказується, що правоздатність - це загальна передумова виникнення правовідносин або набуття прав і обов'язків [88, с. 41]. Ц. А. Ямпольська розглядала правоздатність як одну із стадій розвитку суб'єктивного права, тобто як потенційний стан суб'єктивного права [604, с. 153]. На думку О. С. Іоффе, правоздатність - це певна властивість суб'єкта права, яка встановлює його зв'язок з державою та може існувати поза межами правовідносин [172, с. 123].

Правоздатність виступає не як особливе право, а лише як умова для правоволодіння, як правова можливість - це свого роду сьогодення, перенесене в майбутнє. М. І. Матузов стверджує, що фактично реалізація права є процесом здійснення закріплених ним можливостей через вольову діяльність людей [272, с. 18].

Правоздатність є явищем не статичним, а тісно пов'язаним з соціально-правовою активністю особистості, з її свободою. У ній знаходить прояв зв'язок особистості з державою та суспільством, який характеризується наявністю у особистості рівної, повної,

реальної та гарантованої можливості бути носієм конкретних прав та обов’язків [491, c. 106].

Правоздатність є природною властивістю людини, а створюється об’єктивним правом. Якщо правоздатність та дієздатність створюються об’єктивним правом, то вони не можуть залежати від приватної волі. Ні за договором, ні за заповітом ні розширити, ні обмежити правоздатність та дієздатність неможливо. Юридично неприпустимо відмовитися за договором від права звертатися за захистом до судової або адміністративної влади [583, с. 257]. Слід підтримати С. І. Архіпова, який зазначає, що правоздатність як етап розвитку правосуб’єктного зв’язку є проявом ще не оформленої волі суб’єкта, його правосвідомості. У юридичному сенсі суб’єкт права на цій стадії розвитку правосуб’єктності є правовою реальністю, але не дійсністю - суб’єктом, спроможним приймати самостійні правові рішення та здійснювати їх своїми діями. Набуття ж особою дієздатності означає готовність (здатність) особи самостійно здійснювати функції суб’єкта права [37, с. 132].

Цінність правоздатності для правової системи полягає у тому, що вона відокремлює суб’єктів права від об’єктів права. Саме тому здатність стати і бути суб’єктом права називається правоздатністю.

Отже, різниця між ними виявляється у тому, що правоздатність - здатність бути суб’єктом права крім своєї волі, тоді як дієздатність - здатність бути суб’єктом права актом своєї волі.

В. К. Колпаков адміністративну правоздатність визначає як здатність суб’єкта бути носієм прав та обов’язків у сфері публічного адміністрування, яка з’являється з моменту виникнення суб’єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту її народження, якщо про колективного суб’єкта, то з моменту його легалізації. Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб’єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, установи, організації, а якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту смерті. Адміністративна правоздатність, зазначає вчений, є основою адміністративної дієздатності. [292, с. 156].

Адміністративна правоздатність може бути повною або обмеженою. Обмеження правоздатності виникає в результаті дії адміністративно-правових норм, за якими відбувається: 1) звуження кола прав, наприклад, позбавлення права керування транспортними

засобами в результаті вчинення правопорушення; 2) покладання на суб'єкта додаткових обов'язків. Такі обов'язки можуть бути персоніфікованими і загальними. Персоніфіковані - звернені до конкретної особи, загальні - до будь-якої особи, на яку розповсюджується дія відповідної норми. Наприклад, обов'язок дотримуватися певних правил під час перебування в районах епідемій; обов'язок дотримуватись режимних вимог при роботі з літературою обмеженого користування тощо [292, с. 156]. Таку позицію вченого підтримує і Т. О. Коломоєць [197, с. 62] і

С. В. Ківалов [10, с. 72].

Натомість Г. В. Грянка висловлює протилежну позицію, стверджуючи, що правоздатність не може бути обмежена або відчужена, від неї неможливо відмовитися добровільно (оскільки така відмова не має чинності) [237, с. 140].

Традиційно галузеву приналежність правоздатності підкреслю­ють за допомогою вказівки на галузеву приналежність прав та обов'язків, їх сфери реалізації. Так, наприклад, деякі вчені вважають, що адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права й обов'язки, передбачені нормами адміністративного права. Адміні­стративна правоздатність виникає з моменту появи суб'єкта [5, с. 187].

На думку Т. О. Коломоєць, можна виділити такі ознаки адміністративної правоздатності суб'єктів адміністративного права:

1) публічно-сервісна та управлінська сутність діяльності суб'єктів, що проявляється при реалізації різних функцій публічного управління;

2) наявність спеціальних прав і обов'язків суб'єктів адміністративного права, що сприяють формуванню організаційних зв'язків та відносин у системі публічного управління;

3) забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

4) юридичні гарантії розгляду правового спору, що виник у системі публічного управління, в адміністративному чи судовому порядку в межах встановлених процесуальних правил.

Для органів державної влади як суб'єктів адміністративного права:

1) юридична владність дій та розпорядчий характер рішень, які ними приймаються;

2) реалізація державних повноважень примусового характеру, застосування заходів адміністративного примусу [197, с. 61].

С. В. Ківалов зазначає, що особливості адміністративної правоздатності полягають у тому, що вона, по-перше, регулюється нормами адміністративного права; по-друге, її змістом є регулювання відносин індивідуальних і колективних суб'єктів адміністративного права із суб'єктами публічної адміністрації [10, с. 72].

Адміністративна правоздатність не є однаковою для всіх суб'єк­тів адміністративного права та залежить від багатьох факторів.

Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта самостійно, вольовими усвідомлюваними діями (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки в сфері адміністративно-правового регулювання [5, с. 187].

На думку Т О. Коломоєць, дієздатність складається із таких елементів: здатності самостійно реалізовувати належні права; здатності реалізовувати встановлену компетенцію; здатності самостійно приймати адміністративні акти; самостійно застосовувати заходи адміністративного примусу; самостійно визнавати, гарантувати та захищати права і свободи громадян; самостійно нести юридичну відповідальність за порушення адміністративно-правових норм [18, с. 63]. Такої ж думки дотримуються і російські вчені [499, с. 424], які однак не наголошують саме на здатності самостійно вчиняти такі дії.

У різних суб'єктів адміністративного права адміністративна дієздатність виникає по-різному; головною умовою її виникнення є характер прав, обов'язків та повноважень суб'єктів.

В. К. Колпаков наголошує, що адміністративна дієздатність виявляється, коли суб'єкт вступає в адміністративно-правові відносини з публічною адміністрацією. Такі відносини виникають у зв'язку з: а) реалізацією належних суб'єкту прав; б) виконанням покладених на нього обов'язків; в) порушенням публічною адміністрацією прав суб'єкта; порушенням суб'єктом встановлених публічною адміністрацією правил [292, с. 122].

Адміністративне законодавство закріплює виникнення адміністративної дієздатності залежно від різних критеріїв: 1) віку; 2) посади; 3) правового режиму реалізації прав та виконання обов'язків; 4) результатів проведення реєстраційних чи інших адміністративних

процедур. Правові підстави набуття адміністративної дієздатності встановлюються в нормативно-правових актах [499, с. 424].

Т О. Коломоєць акцентує увагу на моменті виникнення дієздатності, який, на її думку, залежить від виду правосуб'єктності: при загальній правосуб'єктності дієздатність переважно виникає в повному обсязі з 18-річного віку у фізичних осіб і з моменту внесення до Державного реєстру у юридичних осіб. Водночас вона звертає увагу, що адміністративна дієздатність, залежно від особливостей адміністративно-правових відносин, може частково виникати і незалежно від вказаних обставин [18, с. 62].

В. К. Колпаков влучно зазначає, що адміністративна дієздатність не є однаковою для різних груп суб'єктів. Так, адміністративна дієздатність колективних суб'єктів виникає з моменту їх легалізації і припиняється з їх ліквідацією. Межі адміністративної дієздатності колективних суб'єктів визначаються їх статутами, положеннями, регламентами тощо. Значною різноманітністю характеризується адміністративна дієздатність фізичних осіб. Її зміст та обсяг залежать від ряду факторів, до яких насамперед належать: вік, стан здоров'я, належність до певних соціальних груп тощо. Так, після досягнення 15-річного віку громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, можуть бути засновниками молодіжних і дитячих організацій; при досягненні 16 років громадянин отримує паспорт і стає суб'єктом адміністративної відповідальності; у 19 років отримує право на керування автобусами; у 21 рік - володіти гладкоствольною, а з 25 років - нарізною зброєю; після досягнення 35 років може бути обраний Президентом України [292, с. 122].

Р. Алієв стверджує, що у повному обсязі адміністративна дієздатність настає з досягненням 18-річного віку. Водночас вона виникає й після досягнення 16-річного віку - одержання паспорта й дотримання правил паспортної системи. Адмініністративна дієздатність може наставати в деяких випадках і до досягнення 16- річного віку, наприклад право на працю [292, с. 122].

На відміну від цивільного законодавства адміністративне законодавство не містить чіткого визначення понять адміністративної правоздатності та адміністративної дієздатності і критеріїв, які впливають на виникнення, зміну чи припинення адміністративної правосуб'єктності взагалі або її складових зокрема. Адміністративно- 80

правові норми, які регулюють ці обставини, розміщені в різних адміністративно-правових актах.

Стаття 23 «Правосуб’єктність особи в адміністративному

провадженні» проекту Адміністративно-процедурного кодексу України містить визначення осіб за цим Кодексом, якими є:

а) фізична особа - громадянин України, іноземець чи особа без громадянства, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також ті, що не досягли цього віку, у справах, що стосуються публічно-правових відносин, у яких вони, відповідно до законодавства, можуть самостійно брати участь;

б) юридична особа, у тому числі іноземна, яка є правоздатною та дієздатною згідно з Цивільним кодексом України [458].

На нашу думку, у проекті Адміністративно-процедурного кодексу доцільно було б помістити визначення поняття адміністративної правосуб’єктності та її складових елементів, а також виключний перелік справ, що стосуються публічно-правових відносин, у яких фізичні особи, які не досягли повноліття, можуть самостійно брати участь.

Складовою адміністративної дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести юридичну (як правило, адміністративну) відповідальність за порушення адміністративно-правових норм [5, с. 187]. Відповідальність - це обов’язок суб’єкта зазнавати якихось стягнень або обмежень, що настає у разі невиконання ним державних приписів.

У фізичних осіб адміністративна деліктоздатність виникає з 16 років. Особи з 16 до 18 років (ст. 13 КУпАП) розглядаються як суб’єкти з обмеженою деліктоздатністю. Особливою складовою делік- тоздатності слід вважати осудність, тобто здатність особи керувати своїми діями та відповідати за них.

На відміну від фізичних осіб колективні суб’єкти адміністративного права набувають деліктоздатності разом з іншими складовими правосуб’єктності з моменту їх легітимації.

Таким чином, адміністративну правосуб’єктність необхідно визначити як потенційну здатність особи мати права й обов’язки у сфері публічного адміністрування (адміністративна правоздатність), потенційну здатність реалізовувати надані права і обов’язки у сфері публічного адміністрування (адміністративна дієздатність).

Виявляється, що для чіткого розуміння такої позиції необхідно брати до уваги не лише загальнотеоретичне визначення, але й на

законодавчому рівні закріпити визначення адміністративної правосуб'єктності, випадки її обмеження та спеціалізації, що дозволить позитивно вирішити проблемні питання, що виникають під час правозастосовної діяльності органів публічної адміністрації.

Отже, із наведених положень можна дійти висновку, що правова природа суб'єкта адміністративного права проявляється в його особливих рисах. Наявність таких характеристик і особливостей у конкретного суб'єкта дає можливість говорити про те, що цей суб'єкт є суб'єктом адміністративного права.

Співвідношення понять суб'єкта адміністративного права та суб'єкта адміністративних правовідносин слід розглядати як співвідношення абстрактного та конкретного, можливого та реального.

Правова природа суб'єкта адміністративного права проявляється в його особливих властивостях. Суб'єкт адміністративного права відрізняється від інших елементів системи адміністративного права тим, що він носій взаємопов'язаних якостей, а саме зовнішньої відокремленості; персоніфікації; волі, детермінованої в адміністративну правосуб'єктність; адміністративно-правової

регламентації. Наявність таких характеристик у конкретного суб'єкта дає можливість говорити про те, що цей суб'єкт є суб'єктом адміністративного права, що функціонує в системі адміністративного права як її елемент і носій. У свою чергу, адміністративне право виступає сферою потенційних і актуальних взаємозв'язків та взаємодії суб'єктів адміністративного права. За межами адміністративного права не існує суб'єкта адміністративного права.

2.2.