Припинення суб'єкта публічної адміністрації, так само як і припи­нення адміністративних повноважень цього суб'єкта, є юридичними фактами, які обумовлюють настання юридичнозначущих наслідків, як правило, для усіх учасників адміністративно-правових відносин, в яких перебував такий суб'єкт публічної адміністрації.

Зокрема, припинення передбачає невідкладне виконання юридич­ного обов'язку (юридичних обов'язків) суб'єктом публічної адміністра­ції, який припинив своє існування (чи адміністративні повноваження якого були припинені) перед іншими учасниками адміністративно-пра­вових відносин.

Рекомендація № R (84) 15 Комітету міністрів Ради Європи держа­вам-членам стосовно публічно-правової відповідальності за спричине­ну шкоду, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 11 вересня 1984 р. на 375-й нараді заступників міністрів, передбачає застосування публіч­но-правової відповідальності, тобто вимагає від органів державної вла­ди відшкодувати шкоду, яку вони завдали своїми актами, здійснюючи це або шляхом надання компенсації, або в будь-який інший відповідний спосіб.

Існування системи публічно-правової відповідальності становить для осіб істотну гарантію, але так само важливо забезпечити реальне функці­онування такої системи на практиці, що дозволяло б особам, яким було заподіяно шкоди, в невідкладному порядку одержати справедливе від­шкодування. Отже, ця Рекомендація не лише містить принципи стосовно права на відшкодування, а й також указує шляхи забезпечення ефектив­ності такого відшкодування та закликає до розгляду доцільності створен­ня, якщо це необхідно, відповідного механізму, який би не допускав неви­конання обов'язків у цій сфері під приводом нестачі коштів.

Наявність відповідальності органів державної влади за спричинену шко­ду слугує для потерпілої особи основною гарантією того, що вона одер­жить належну компенсацію; але вимагати такого відшкодування можна двома різними шляхами. У випадках, коли особу посадовця або того, хто спричинив шкоду, може бути встановлено, потерпіла особа, як це перед­бачається в деяких правових системах, має право висунути вимоги щодо відшкодування або до органу державної влади, в якому цей посадовець працював на відповідний момент, або до самого посадовця, або до обох цих суб'єктів одночасно.

Важливо, розуміти, що:

1) припинення суб'єкта публічної адміністрації у будь-який із вище­зазначених способів (зокрема, припинення суб'єкта публічної адмі­ністрації наказним способом, припинення суб'єкта публічної адмі­ністрації внаслідок досягнення мети, задля якої утворювався суб'єкт публічних повноважень) або

2) припинення адміністративних повноважень цього суб'єкта - мо­жуть обумовлювати ускладнення чи унеможливлення здійснення фі­зичними (юридичними) особами їх прав, здійснення інтересів.

Приклад

Постановою Херсонського окружного адміністративного суду Хер­сонське державне бюро технічної інвентаризації було зобов’язане про­вести державну реєстрацію права власності товариства з обмеженою відповідальністю на нерухоме майно.

У 2013 р. позивач звернувся до Реєстраційної служби районного управління юстиції у м. Херсоні (як до суб’єкта, котрий перебрав на себе адміністративні повноваження бюро технічної інвентаризації¹) з ви­могою виконати припис цієї постанови адміністративного суду.

Втім, таке судове рішення Реєстраційною службою районного управ­ління юстиції у м. Херсоні виконано не було, оскільки: 1) ця служба взагалі не була учасником адміністративної справи; 2) резолютивна ча­стина не містила жодної вказівки щодо обов’язку Реєстраційної служби здійснити державну реєстрацію права власності на нерухоме майно;

3) зобов’язаною стороною судом було визначено саме Херсонське дер­жавне бюро технічної інвентаризації, яке на момент звернення до Реє­страційної служби припинило існування^{[294] [295].}

Саме відсутність відповідних норм права й належної наукової теорії щодо правонаступництва у адміністративно-правових відносинах зумо­вила ситуацію, коли фактично обов’язки суб’єкта публічної адміністра­ції (державного бюро технічної інвентаризації) щодо реєстрації права власності на нерухоме майно не були передані його правонаступнику - Реєстраційній службі районного управління юстиції.

Як наслідок - рішення суду досі не виконане, а здійснити право влас­ності заінтересованим суб’єктом - товариством з обмеженою відпові­дальністю - виявилося неможливим.

Отже, можемо констатувати відсутність законодавчого регулювання й науково-теоретичного обґрунтування процедури передання (набут­тя) адміністративних повноважень одним суб'єктом публічної адміні­страції після іншого.

Нагальність запровадження в науковий обіг та законодавство інсти­туту публічного правонаступництва обумовлюється потребою забез­печення логічного завершення виконання обов'язків суб'єктами пу­блічної адміністрації перед фізичними (юридичними) особами, котрі (тобто обов'язки) існували у межах конкретних адміністративно-пра­вових відносин.

Саме у логічному завершенні виконання обов'язків суб'єктами пу­блічної адміністрації перед фізичними (юридичними) особами й поля­гає призначення такого правонаступництва. Слід зауважити, що зако­нодавець певним чином нормативно закріпив необхідність виконання обов'язків суб'єктів публічної адміністрації перед фізичними (юридич­ними) особами.

Так, у ст. 3 Конституції України, зокрема, передбачено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’яз­ком держави¹.

Також відсутність розуміння публічного правонаступництва усклад­нює здійснення адміністративними судами правосуддя в адміністра­тивних справах, коли відповідач - суб'єкт публічної адміністрації, при­пинивши своє існування чи адміністративні повноваження, фактично позбавляється правомочностей виконати судове рішення, яким щодо нього встановлені зобов'язання^{[296] [297].}

6.4.1.