Історія досліджень суб’єктів права

Кожному етапу історичного розвитку права притаманні особливі уявлення про права і обов’язки, свободу та несвободу суб'єкта права. У цьому сенсі історія права - це і історія формування уявлень про суб’єкта права [302, с.

Види суб’єктів права та наукові підходи їх дослідження безпосередньо залежали від світогляду вчених у конкретний історичний період, який обумовлювався економічними, соціальними, культурними та іншими факторами конкретної історичної епохи.

Історичний аналіз досліджень суб’єкта права дасть можливість визначити тенденції його розвитку та сприятиме розкриттю змісту в сучасних умовах, адже зміст цього поняття може бути розкритий саме шляхом вивчення його історичних витоків, джерел, що, у свою чергу, збагатить обґрунтованість наукових висновків.

Виділяють такі періоди розвитку уявлень про право, в яких прослідковується формування та розвиток суб’єкта права: 1) період держави та права давнього світу, 2) середніх віків, 3) нового і найновішого часу [558, с. 405-413].

В період держави та права давнього світу, що характериється рабовласницьким суспільством, особою (percona), тобто істотою, здатною мати права, визнавалась не кожна людина. Що свідчило про те, що правоздатність (здатність бути суб’єктом, носієм права) це не природна ознака людини, а є як і держава, і право надбудовою на базисі економічних відносин суспільства [309, с. 47].

Сучасному поняттю «правоздатність» в Римі відповідав термін caput. Повна правоздатність складалась з трьох основних елементів або станів (status):

- status Iibertatis - стан свободи;

- status civitatis - стан громадянства;

- status familiae - сімейний стан.

За статусом свободи розрізняли вільних і рабів. Раби визнавались не суб’єктами, а об’єктами права. Вільних поділяли за станом громадянства - на римських громадян та інших вільних осіб (латини, перегріни), а за сімейним станом виділяли самостійних батьків сімейств та підвласних батькам сімейств [309, с.

Як стверджує І. Б. Новицький, сучасне розмежування суб’єктів права на фізичних та юридичних осіб в Римі напрацьованим не було, хоча для практики було відоме [309, с. 47].

Так, І. А. Покровський в лекціях з історії римського права звертає увагу на існування колегій жреців, які були наділені майном, що належало не окремій особі, а саме колегії. Вчений зазначає, що хоча розвиток теорії юридичної особи належить до більш пізнього часу, однак на практиці інтенсивно почали втілювати ці положення в життя [350, с. 164].

До колективних суб'єктів з правами юридичної особи вчений відносив римську державу; її підрозділи - curiae, tribus, civitates, municipia, coloniae тощо; корпорації жреців, фесталів, пантифіків; добровільні об'єднання осіб - collegia, до числа яких відносились корпорації, релігійні, ремісничі, взаємодопомоги [350, с. 165].

І. А. Покровський звертає увагу на те, що Lex Julia de collegiis визначив обмеження щодо створення корпорацій, яке полягало в отриманні попереднього дозволу держави [350, с. 165]. З виникненням християнства та визнанням його державною релігією, права юридичної особи отримали церкви, монастирі, установи для бідних, хворих, мандрівників.

Занепад Римської імперії призвів до поділу держави між відокремленими феодальними правителями. На зміну імперській ідеології прийшла система, яка приділяла багато уваги колективним правам аристократії, з одного боку, і релігійного істеблішменту - з іншого. У цьому сенсі Фома Аквінський зазначав, що імператор, надаючи певні привілеї людям, інститутам або класам міг їх і забрати назад, у той час коли у феодальних суспільствах привілеї були «прив'язані» до своїх володарів, які таким чином набували певних «конституційних» гарантій, що практично були відсутні в імперіях [27, с. 125]. У феодальній Європі був поширений тип свавільного, некерованого правителя. Причиною цього була відсутність представницьких органів управління, процедури колективних рішень, політичної культури громадянського суспільства.

Глосатори в середні віки (XI-XIII ст.) і постгло сатори коментували античні тексти, намагалися пристосувати їх до потреб господарства того часу, але не прийшли до висновку про існування юридичних осіб [571, с. 30].

У XIII столітті спостерігаються спроби кодифікації права. Про це свідчить поява Саксонського і Швабського зерцала. Їх джерелами

стали норми звичаєвого і канонічного (церковного) права, а також запозичення з кодексу Юстиніана.

Незабаром після Великої селянської війни був розроблений у 1532 р. і затверджений рейхстагом звід законів, названий на честь імператора Кароліною. З 219 статей кодексу - 142 присвячені

кримінальному процесу, решта - кримінальному праву.

В. Ф. Чигир зазначав, що юридична особа як реальний суб'єкт права з'явилась із розвитком капіталістичного способу виробництва і виникненням торгових товариств. У XIII-XIV ст. в Італії були створені підприємницькі об'єднання, які стали прообразом акціонерних компаній [571, с. 31].

Досліджуюючи період історії Київської Русі, професор М. Ф. Владимирський-Буданов у праці «Обзор історії руського права» зазначив, що спочатку (у період Київської Русі) публічне та приватне начало не розмежовувались, а особами визнавалися соціальні союзи: сімейний, родовий, общинний, державний. Фізична особа як суб'єкт права сприймалась через колективних суб'єктів [104, с. 384]

Вчений звертає увагу на те, що в руських пам'ятках особою називали або раба-полоненого, або річ [104, с. 385].

Взагалі, продовжує вчений, весь перший земський період є епохою не безмежного превалювання приватної особи, а навпаки, повного її нівелювання правами суспільних союзів.

У другому періоді (період Московської держави) особа звільняється від впливу сімейного, родового, общинного, але її права пригнічуються правами держави; навпаки в Литовській державі спостерігається значний розвиток прав приватної особи завдяки впливу німецького та римського права.

У період імперії в загальноруському праві поступово визначаються межі діяльності та влади особи відносно держави.

Зважаючи на такий розвиток подій, вчений звертає увагу на недоцільність пошуку в старовинному праві будь-яких точних визначень умов правоздатності фізичної особи.

Разом з тим вчений виділяє умови правоздатності, що визначають­ся фізичними та духовними особливостями та місцем у суспільстві.

Професор звертає увагу на суттєву відмінність руського права від старовинних законів більшої частини світу, які повне значення приватної особи приписували особам чоловічої статі. Обмежуючи в цьому жінок, натомість руське право визнавало рівну правоздатність за чоловіком і жінкою.

Крім того, в період Київської Русі статус жінки був практично необмежений порівняно з наступними періодами розвитку.

Щодо віку, то він також у старовинному законодавстві визначений не точно. Строк настання повноліття визначається періодом від 15 до 20 років.

З настанням 15 років закінчувалось малолітство, з настанням 20 - неповноліття.

Хоча в договірних грамотах інколи повнолітніми визнавались в 12 років, вчений підкреслював, що це був строк політичного повноліття [104, с. 387].

У період імперії цивільне повноліття визначалось «Указом о единонаследии». Катерина II встановила межі малолітства 14 роками, неповноліття - 17 роками і 21 роками [104, с. 389].

Впливав на правосуб'єктність особи фізичний та розумовий, а також моральний стан, однак, як зазначає професор, вони практично не регулювалися правом.

Особливий статус мали іноземці, ізгої та раби. Іноземцями на Русі називали жителів інших руських земель, чужоземцями - жителів неруських країв [104, с. 392]. Іноземці не допускались свідками в суді. Наприклад, договір Новгородців з Казимиром забороняв їм володіти нерухомістю на новгородській території [104, с. 392]

Щодо права чужоземців, вчений, порівнюючи його з новою Європою, зазначає, що чужоземці на Русі взагалі не мали таких обмежень, як у східних чи класичних народів.

Серед такого ставлення тієї чи іншої держави до іноземців особливо варто виділити політику нетипового сприяння іноземцям, здійснювану правителями Монгольської імперії, а саме: Золотої Орди. Як зазначає у своєму дослідженні Р Ю. Почекаєв, на території Золотої Орди завжди перебувала велика кількість іноземців: торговців, дипломатів, правителів васальних держав тощо. Самі монголи не мали досвіду адміністративної, торгової, дипломатичної діяльності, а тому нерідко намагалися залучити на службу іноземних фахівців. У свою чергу, іноземцям гарантувалась безпека їх перебування на території, 22

підлеглій хану, здійснювалось зрівняння прав з ханськими підданими та забезпечувалась можливість займати державні посади.

Виникнення статусу іноземної особи, що перебуває під владою хана Золотої Орди, передбачалось у момент отримання ним відповідної ханської грамоти - «проїзного» ярлика, яку він міг отримати і не перебуваючи на території Золотої Орди. Важливість отримання ярлика за межами Золотої Орди полягала в тому, що іноземець починав користуватися наділеними правами на території держав, правителі яких були васалами ординського хана [356, с. 369].

Необхідно звернути увагу на те, що носіями правового статусу іноземця в Золотій Орді могли бути як конкретні індивіди, так і представники окремих груп, наприклад торговці, духовенство: ханський ярлик наділяв привілеями та пільгами не окрему особу, а всю «корпорацію» [356, с. 370].

У період XIV-XV ст. у світовій політиці починається процес формування нового державного і суспільного устрою - національних держав, що був пов’язаний як з розпадом старих імперій, так і з появою і становленням суб’єкта національних держав - національної буржуазії. Розвиток капіталістичних відносин спричинив повільний поділ державної та економічної влади, зумовив утворення в західній Європі XVI-XVII ст.

Правове становище індивідів XVII-XIX в Російській імперії визначалось становим та професійним статусом.

Відповідно до цього все населення поділялось на служилих та податних. Служилі люди виконували перш за все функції державної служби.

Український дослідник В. Шаповал стверджує, що на ґрунті поширення ідей народного суверенітету і поділу влади склалося уявлення про державу як засіб здійснення влади, що об’єктивно має складну організацію, елементами якої є державні органи, з цього ж періоду почало вживатися поняття державного органу [540, с. 27].

М. С. Суворов у своїй праці «Про юридичних осіб по римському праву» звертав увагу на те, що юриспруденція аж до XIX ст. продовжувала підводити будь-яку юридичну особу під загальну категорію корпорацій, тобто поняття юридичних осіб науково розвивалося тільки відносно Universitates personarum. Вперше

встановив кілька категорій юридичних осіб Гейзе, за вченням якого юридична особа є все, що в державі визнається за окремий суб'єкт прав; але кожна така особа повинна мати будь-який субстрат, який утворює або представляє юридична особа. Цим субстратом можуть бути: 1) люди, а саме: окрема людина в даний час, наприклад посадова особа; одночасний союз багатьох (univer-sitas); 2) речі, а саме: поземельні ділянки як суб'єкти сервітутного права; ціле майно особи (фіск, спадок); яка-небудь майнова маса, присвячена загальнокорисній меті і поставлена під особливе управління [510, с. 66].

Вчені ХІХ століття Б. Кістяківський [184], М. Коркунов [220], М. Дювернуа [146], М. Ренненкампф [592], Є. Трубецький [535], Л. Петражицький [521], Г Шершеневич [583; 584], епізодично

досліджуючи суб'єкта права, визначали його як волездатну особу, тобто особу, наділену розумною волею, як суб'єкта користування, інтереси якого забезпечуються законом, як особу, здатну мати права незалежно від того, користується вона ними в дійсності чи ні, як формально визнаного об'єктивними нормами. Існували погляди, які відкидали саму ідею суб'єкта в праві, обґрунтовуючи існування безсуб'єктних прав і обов'язків.

Аналіз різноманітних наукових правових джерел дозволяє виділити певні тенденції у дослідженні суб'єктів права вченими- юристами зазначеного періоду.

Однією з найдавніших теорій суб'єкта в праві є вольова теорія [521, с. 78], відповідно до якої змістом суб'єктивного права є воля індивіда, і тому єдиним реальним суб'єктом права є волездатна особа, тобто людина [82, с. 29]

Внаслідок чого початкове поняття про особу або суб'єкта права має збігатися з поняттям про людину. Логічним наслідком такого висновку стала так звана теорія фікцій (юридичних осіб). Після Савіньйо вольова теорія суб'єктивного права найбільш послідовно захищалася Віндшейдом. На думку Віндшейда, тільки людина є «особою», бо лише вона має волю [614, с. 219; 82, с. 29-32].

В. М. Хвостов стверджує, що суб'єктом права може бути тільки той, хто належить до розряду істот, наділених розумною волею. Такими істотами є, по-перше, окрема людина, за якою визнана правоздатність, - особа фізична. З такою ознакою суб'єкта прав в обороті виступають і цілі соціальні організації, також наділені правоздатністю, хоча і в обмеженому обсязі, - юридичні особи. За

загальним правилом, кожен суб'єкт прав володіє своїми правами у своїх особистих інтересах, тобто для задоволення своїх власних потреб. Але це не є принципово необхідним. Можливі й такі явища, коли особа має право на користь іншої особи (римська fiducia cum amico). Такі суб'єкти права називаються фідуціарні-уповноважені (Treuhander) [556, с. 874].

Тобто, продовжує В. М. Хвостов, суб'єктом права може бути одна особа, а здійснення цього права насправді може перебувати в руках іншої особи, на підставі даного останній повноваження. До того ж цими повноваженнями може наділяти не тільки сам суб'єкт права, але і закон, і публічна влада, внаслідок цього не є неможливим володіння суб'єктивними правами (тобто визнаною правом сферою влади) з боку недієздатних осіб (наприклад дітей). Здійснення належних їм прав надається іншим особам і тим самим для них забезпечується можливість отримувати вигоду з існування самої категорії суб'єктивних прав [556, с. 874].

Однак вольова теорія підлягала жорсткій критиці. Право належить тому, хто ним користується, а не тому, хто проявляє волю, зазначає В. Залєський, здатність проявляти волю може бути відсутня, а право зберігатися. Особи, не маючи волі, наприклад недієздатні діти, володіють правами [164, с. 261].

На те, що суб'єктами права є не тільки волездатні індивіди, але й діти, а також божевільні, тобто особи, що не володіють розумною волею, вказав Ієрінг [611, c. 326]. Вони, не володіючи розумною волею, мають інтереси. Відповідно мінімальною вимогою для того, щоб виникло право, є наявний інтерес. Право виникає при охороні інтересу. Таким чином, право в загальному змісті є охороною інтересу. Право в об'єктивному змісті - це сукупність норм, які охороняють інтереси, право в суб'єктивному сенсі слід визначити як наявність охоронюваного інтересу [164, c. 255]. Два моменти створюють, на думку Ієрінга, поняття права - субстанціональний, що полягає в його практичній меті, а саме: користування, вигода, і формальний, що є засобом відносно цієї мети, - право на захист. [611, c. 338]. Наявність охоронюваних інтересів дає можливість суб'єкту, наділеному волею, певну владу над об'єктами зовнішнього світу та діями інших людей, а за осіб, воля в яких відсутня, таку владу проявляє саме суспільство, яке охороняючи їх інтереси, діє через опікунів, представників тощо [164, c. 255]. Суб'єкт права - це не вольовий суб'єкт, а суб'єкт

користування [611, c. 336]. Діти і божевільні - суб'єкти користування. Закон забезпечує їх інтереси, тому вони суб'єкти права.

Суб'єктом права, за Є. Трубецьким, може бути будь-хто, здатний мати права незалежно від того, користується він ними в дійсності чи ні. Здатність мати право Є. Трубецькой визначає як правоздатність [535, с. 166].

Критикуючи теорію інтересу, Є. Трубецький зазначає, якщо теорія інтересу правильна, то суб'єктом права може бути лише жива людина. Пануюча теорія, на його думку, зводить зміст права в суб'єк­тивному змісті до інтересу, відповідно власником інтересу може бути лише жива особа. Тобто, за Ієрінгом, інтереси можуть бути лише у живих осіб або у групи живих осіб. Інтереси індивіда разом з ним народжуються і разом з ним відмирають. У покійника не може бути інтересу, і, відповідно, якщо право це те, що й інтерес, то суб'єктами права можуть бути лише особи, які фізично існують [535, с. 166]. У дійсності ж, продовжує Є. Трубецький, існують і визнаються ряд суб'єктів права, яким зовсім не відповідають конкретні люди. Право охороняє не лише осіб, які народились, але й зародок. Караючи за витравлення плоду, право забезпечує правильний розвиток зародку, різними адміністративними і кримінальними методами охороняючи його майнові та спадкові права. Отже, робить висновок Є. Трубецький, раз закон визнає і охороняє права зародка, останній таким чином визнається суб'єктом права. Таким чином, суб'єкт права і жива особа, фізично існуюча, не співпадають між собою. Суб'єкт права може продовжувати своє існування, коли відповідна йому людина фізично вже не існує. Таким чином, підсумовує вчений, суб'єктами права можуть бути не лише люди існуючі, але й уявні [535, с. 168]. Визначаючи суб'єкта права, Є. Трубецький виходить із свободи як основи, змісту «правомочия». Свобода, на його думку, це не фізичний або психічний стан чи якість реального суб'єкта, свободою як «правомочием» особа наділяється нормами об'єктивного права. Для того щоб наділити свободою, визнати її за будь-якою особою, немає необхідності в реальному існуванні такої особи, для цього достатньо уявне, можливе існування такої особи [535, с. 170]. Одночасно вчений наголошує, що, крім індивідуальних осіб, яких зазвичай називають «фізичними», суб'єктами права можуть бути і юридичні особи [535, c. 174], так звані штучні, які створюються для задоволення колективних цілей групи приватних осіб.

Право завжди відображає відносини між особами або суб’єк­тами права, права і обов’язки можуть виникати лише між ними. Особою в юридичному значенні називають правоздатного суб’єкта. Правоздатність полягає в наділенні особи певним колом прав і обов’язків [592, с. 155]. М. Ренненкампф звертає увагу на те, що від правоздатності слід відрізняти здатність до юридичних дій, яка полягає в праві особи встановлювати правовідносини власною волею та діяльністю. Останнє поняття обмеженіше за перше, тому що не всі правоздатні суб’єкти мають здатність діяти особисто (наприклад, малолітні, слабоумні) [592, с. 155-156]. Одночасно особою в юридичному змісті він називає правоздатного суб’єкта, зазначаючи, що право завжди виражає відносини між особами або суб’єктами права.

В. Дурдєнєвський писав: «З суто формальної точки зору суб’єк­том права є все, що визнається таким об’єктивними нормами» [145, c.84]. Г Шершеневич зазначає, що суб’єкт права - це той, кому об’єктивне право присвоює в юридичному відношенні суб’єктивне право. Суб’єкт права інакше називається особою. Присвоєння права суб’єкту, зв’язування права з суб’єктом полягає в тому, що тільки йому надано здійснення інтересу, забезпеченого нормами права, тільки від його волі залежить приведення в рух соціального апарату, що забезпечує його інтереси. Якщо суб’єктивне право, розмірковує Г. Шершеневич, присвоюється суб’єкту об’єктивним правом, то суб’єкт права є штучним продуктом творчості об’єктивного права. Людина стає суб’єктом права не через своє людське походження або моральну гідність, а внаслідок веління об’єктивного права. Суб’єкт права - не антропологічне, а суто юридичне поняття. Суб’єкт права не те саме, що людина, - це тільки одна його властивість, створена об’єктивним правом [584, с. 568-628; 559, с. 699].

Л. Петражицький вважав, що суб’єктами прав і обов’язків можуть бути не лише індивідуальні, конкретні особи, а й їх класи, роди, види, наприклад клас батьків і клас дітей. На його думку, із сутності пануючого вчення про право випливає, що правовідносини між неіндивідами, між родами або видами осіб зовсім немислимі, але фактично вони існують. Як приклад він наводить абсолютні правовідносини, суб’єктами обов’язків у яких є клас: «всякий», «кожен» [521, с. 417-418].

Історії правових вчень відомі погляди, уявлення, які певною мірою відкидають або піддають сумніву саму ідею особи - суб'єкта права. Так, професор Е. Беккер свого часу висловив критичне ставлення до поняття суб'єкта права і запропонував замінити його на «користувача» і «уповноваженого». На його думку, користувачем може бути не тільки особа, але й річ, наприклад тварина, але за наявності уповноваженої особи. На цій підставі він допускав можливість подання позову від імені собаки, коня, нерухомого майна і т.д. [615, с. 28]

У курсі німецького пандектного права Б. Віндшейд висловив ідею безсуб'єктних прав і обов'язків. Він зазначав: «...справедливо, що будь-яке право має обумовлене призначення і без цього призначення юридичний порядок не створює і не охороняє ніякого права; але якщо призначенням права бачити в його суб'єкті, то суб'єктом не прийнятого спадку буде майбутній спадкоємець, а суб'єктом майна будь-якої установи буде ціль (мета), якій воно служить» [97, с. 109].

Таким чином можна констатувати неоднозначність розуміння поняття «суб'єкта права» вченими дореволюційного періоду, аргументи яких видаються досить переконливими та актуальними і в сучасній теорії суб'єкта права. Таке розмаїття поглядів обумовлювалось західним впливом на формування системи права. Саме в цей період виходять перші праці з адміністративної юстиції, починають формуватися ідеї становлення адміністративного права як управлінського та поліцейського з притаманними їм особливостями.

У період переходу від капіталізму до соціалізму, від приватної власності до суспільної, ліквідація індивідуальної власності на засоби виробництва фактично означали заперечення самостійного статусу і значення індивіда, окремої людини як суб'єкта економіки, права і політики, радикальну відмову від індивідуального на користь загального (суспільного, колективного), всебічну трансформацію людини в живе знаряддя і допоміжний засіб загального цілого, у простого виконавця відповідних функцій пролетарсько-організованої соціалістичної спільноти, словом, - у знеособлений ординарний, безправний «гвинтик» єдиної величезної машини колективного придушення, насильства, владно-централізованого виробництва, розподілу і споживання [304, с. 154].

Таке розуміння проблеми суб'єкта в праві було мовлене розумінням самого права. Так, О. Іоффе зазначав, що поняття адміністративного і цивільного права в СРСР не має нічого спільного з поняттям публічного і приватного права в буржуазних державах, тому що, розмежовуючи адміністративне та цивільне право, радянська юридична наука виходить не з їх протиставлення, а з того, що вони є галузями єдиної системи радянського соціалістичного права. «Ми нічого приватного не визнаємо, для нас все у сфері господарства є публічно-правове, а не приватне» [173, с. 22].

П. Стучка зазначав, що особа (persona) в сенсі радянського періоду розвитку права не являє собою просто людину, індивіда. Вислів римського юриста, що «право створене заради людини» (hominem causa) та мало свого часу буквальне значення, юристами давно забуте. У правовому сенсі особа, з одного боку, являє собою абстракцію, суб'єкта прав, з іншого - містить у собі поняття господарюючої одиниці [590, с. 766]. Спочатку, продовжує П. Стучка, особа є цілком конкретною главою нижчого економічного осередку суспільства. Таким чином, розвиток поняття суб'єкта права до сучасного розуміння, як простої персоніфікації, становить результат тисячолітньої історії, в якій зник сам зв'язок між конкретним поняттям людини й абстрактним поняттям особи, суб'єкта права.

Стверджуючи, що думка К. Маркса «про осіб, воля яких панує у речах (як товарах)», зустрічається і у юристів, які не бачили книг К. Маркса, як-то: «Річ, так як вона безвольна, має призначення бути підвласною волездатній (правоздатній) особі». Але К. Маркс дав одночасно і уявлення про річ, як пануючу над людиною. П. Стучка доходить висновку, що одна особа, як уособлення речі, являє собою волю речі, яка панує над іншою особою, яка нею не володіє, розділяючи таким чином активного і пасивного суб'єкта права [590, c. 767].

Критикуючи буржуазне право, яке, на думку вченого, не розділяє, не конкретизує суб'єктів права, а навпаки, виводить зовсім абстрактне поняття особи, сторони у правовідносинах, байдуже на якому з протилежних полюсів, П. Стучка зазначає, що, щоб дійти до своєї досконалої форми, ця абстракція робить довгий шлях, особа повинна бути правоздатною, тобто мати законне право бути суб'єктом права. Отже, влада видає закон, який визначає, хто має це право, тобто право ніби делегується державною владою [590, с. 769].

Правоздатність не є особливою якістю людини через те, що вона людина, навіть не через те, що вона громадянин держави, а з огляду на існування про це закону, норми права [590, c. 448].

Таких позицій дотримувались і Є. Пашуканіс, О. Малицький, Д. Курський тощо.

Висловлюючи ідеї щодо суб'єкта права в контексті своєї «мінової теорії права», у 20-ті рр. Є. Б. Пашуканіс писав, що не визнає жодної абсолютної правоздатності, ніяких недоторканних суб'єктивних приватних прав [330, c. 184]. О. Малицький відмовляв особі бути носієм і джерелом прав [267, c. 49]. Д. І. Курський вважав, що в умовах диктатури пролетаріату, «воєнного комунізму» не повинно бути місця для визнання та захисту прав і свобод індивіда [239, c. 38-42]. Таких самих поглядів дотримувався М. А. Рейснер, інші автори [302, c. 113-261]. B. C. Нерсесянц, детально дослідивши підстави та генезис цих уявлень, доходить висновку про те, що «комунізм за своєю суттю і визначенням (а соціалістична практика - і фактично) заперечує людину як особистість, як незалежного та самостійного (економічного, правового, морального і т.д.) суб'єкта» [302, c. 113-261].

З середини 50-х років на противагу «вузьконормативного» визначення суб'єкта права його стали трактувати як єдність правової норми та правовідносин (С. Ф. Кечекьян, А. А. Піонтковський) або як єдність правової норми, правовідносини і правосвідомості (А. К. Стальгевіч, Я. Ф. Миколенко)

У цей період суб'єкта права зазвичай ототожнювали з учасником (суб'єктом) правовідносин, хоча окремі автори (зокрема, Г І. Петров, Ц. А. Ямпольська, В. Я. Бойцов, В. Д. Сорокін, Р О. Халфина) розмежовували суб'єкта права і учасника правовідносин.

С. Ф. Кечекьян, обґрунтовуючи розуміння своєї позиції суб'єкта в праві, зазначає, що особа, стаючи власником певних прав, лише реалізує ту здатність, яка їй була властива і раніше, і не отримує жодних нових якостей, крім тих, які цілком пов'язані з набутими правами та покладеними на неї обов'язками. Виходячи з цього, слід визнати, продовжує вчений, що достатньо одного терміна «суб'єкт права» для позначення як особи, здатної стати носієм прав та обов'язків, так і особи, яка вже бере участь у правовідносинах. Під суб'єктом права слід розуміти особу: а) яка бере участь або б) що може брати участь у правовідносинах. Під суб'єктом права

розуміється особа, що може бути учасником правовідносин, в такому випадку поняття суб'єкта права зливається з поняттям правоздатності. У випадку участі особи в окремих правовідносинах під суб'єктом права розуміється носій прав і обов'язків у даному конкретному правовідношенні [182, c. 84].

Поняття «суб'єкт права» і «суб'єкт правовідносин» цілком не збігаються, вважає Г І. Петров. Правосуб'єктність реалізується не тільки у правових відносинах, але і в багатьох випадках, минаючи їх. Так, наприклад, покладені на суб'єктів права юридичні обов'язки не робити певних (зазначених у нормах права) антигромадських дій реалізуються шляхом стримування від них, крім участі суб'єктів права в правових відносинах. Отже, правовими відносинами не вичерпуються можливості реалізації правосуб'єктності. Вступаючи в правові відносини, суб'єкти права виявляються в конкретних юридичних зв'язках з іншими суб'єктами права, яких у них до вступу в ці відносини не було. Тому слід розрізняти ці два поняття, не забуваючи про їх тісний взаємний зв'язок [339, c. 41].

P. O. Халфина вважає, що поняття учасника правовідносин вужче ніж поняття суб'єкта права, оскільки правовідносини як єдність форми і змісту знаходяться тільки у сфері дійсності, у сфері реалізації права, підкреслює вчена. Тому в даному випадку нас повинні цікавити не всі потенційні можливості осіб, які беруть участь у правовідносинах, а ті їх особливі властивості та якості, які зумовлюють можливість участі в правовідносинах. Оскільки правовідносини - не єдина форма реалізації права, норми, що визначають становище суб'єкта права, реалізуються в першу чергу, створюючи правовий статус. Вони встановлюють становище особи - людини або колективу - у суспільстві, їх потенційні можливості. Наявність правового статусу, якість суб'єкта права - необхідна умова участі у правовідносинах [551, c. 115]. Учасниками правовідносин є людина або певним чином організоване громадське утворення. Залежно від характеру відносин, в яких бере участь людина, розкриваються різні сторони її особистості. Вона виступає як член суспільства, як член сім'ї, як працівник, як посадова особа, яка виконує покладені на неї функції, тощо. Усі ці властивості розкриваються в різних видах суспільних відносин. У кожному з них виявляються різні сторони, властивості, характеристики людини.

Вчена звертає увагу на індивідуалізацію характеристик колективів, що виступають як учасники правовідносини. Для участі в правовідносинах колектив повинен бути певним чином

організований. Характер і форма організації мають велике значення для участі колективу у правовідносинах. Це можуть бути громадські організації, створені для виробничої діяльності, для споживання, творчі спілки, культурні, спортивні та інші товариства. Індивідуалізована характеристика колективів-учасників

правовідносин досить істотна для даних відносин.

Таким чином, підсумовує Р О. Халфіна, доцільним є виділення більш вузького поняття, ніж суб'єкт права, - поняття учасника правовідносин, яке дасть можливість охарактеривати певну сторону реального буття суб'єкта права - його участь у конкретних суспільних відносинах [551, с. 116].

Саме ці положення було покладено в основу подальших наукових досліджень суб'єкта в праві.

З 90-х років в юридичній науці помітно посилився інтерес до теорії розрізнення права і закону, до ідеї правової свободи, стали можливі перші кроки в бік правової державності. Приймається Конституція України, основою якої є фундаментальна людиноцентристська спрямованість.

Право у доктринальному розумінні визначається як сукупність визнаних у суспільстві і забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, що регулюють боротьбу і узгодження вільного волевиявлення в їх взаємовідносинах [315, с. 19].

Аналіз наукових та науково-публіцистичних джерел дозволяє дійти висновку, що основну увагу в цей період вчені-юристи приділяють дослідженню правового статусу суб'єктів окремих галузей права взагалі та як учасників тих чи інших правовідносин зокрема.

Так, під суб'єктом адміністративного права розуміють учасника суспільних відносин, який має суб'єктивні права та виконує юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами [5, с. 189]. Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Суб'єктів адміністративного права поділяють на: державні організації та їх представники і недержавні

організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо [5, с. 190, 192].

У фінансово-правовій науці суб'єкта фінансового права визначають як особу, яка має правосуб'єктність, тобто потенційно здатна бути учасником фінансових правовідносин, оскільки вона наділена необхідними правами та обов'язками. Вчені з фінансового права підкреслюють, що юридичні права та обов'язки у сфері фінансової діяльності належать суб'єктам фінансового права внаслідок дії фінансово-правових норм незалежно від участі в конкретних правовідносинах. Таким чином, суб'єкт фінансового права, вступаючи в конкретні правовідносини при реалізації своїх прав і обов'язків, набуває нових властивостей - він стає суб'єктом (учасником) правовідносин та при цьому зберігає свої якості, якими володів до вступу в них, тобто залишається суб'єктом фінансового права.

Особливість кола суб'єктів фінансового права полягає в тому, що в нього входять три основні групи: а) держава та її територіальні підрозділи; б) колективні суб'єкти; в) індивідуальні суб'єкти. Кожна з них відрізняється своєрідністю [557, с. 56].

Цивільно-правова наука суб'єктами цивільного права визначає учасників цивільних правовідносин, до яких відносить: 1) фізичних осіб - громадян України, іноземців і осіб без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими і особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі; 2) юридичних осіб - вітчизняних, іноземних, спільних, вітчизняних з іноземними інвестиціями тощо; 3) суб'єктів публічного права — державу Україна, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення [554, с. 96].

Поняття суб'єкта господарського права обґрунтоване теорією господарського права, яка випливає з того, що суб'єктами господарського права є учасники господарських відносин. Згідно зі ст. 2 ГК учасниками відносин у сфері господарювання є: а) суб'єкти господарювання; б) споживачі; в) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією; г) громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них

організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Таким чином, усіх вищезазначених суб'єктів можна розглядати як суб'єктів господарського права [587, c.100].

Розглянувши підходи до визначення поняття суб'єкта права в фундаментальних галузях права, а також види таких суб'єктів та існуючі варіанти їх класифікації, слід визнати, що поняття суб'єкта у праві є далеко не однозначним. Можна констатувати відсутність загальноприйнятого підходу до його трактування в дослідницькій літературі, зважаючи на те, що його значення великою мірою визначається контекстуально, виходячи з того, в рамках якого концептуального поля воно функціонує.

Фундамент нової теорії суб'єкта права, що передбачає переоцінку існуючих правових цінностей і переосмислення вихідних правових підстав, намагається закласти С. Архіпов, який доходить однозначного висновку про те, що суб'єкт права є явищем багатоаспектним. Вчений стверджує: «Суб'єкта права може бути розглянуто: як правову особу; як правову волю; як єдину сукупність правових зв'язків, відносин; як цілісну систему правових уявлень, почуттів, емоцій, переживань (індивідуальну правосвідомість); як вищу соціально-правову (само) цінність, яка визначає в праві всі інші цінності; як правового діяча - джерело будь-якої правової активності, від якого виходять правові акти, юридичні дії, вчинки і т.д. Безліч аспектів розгляду суб'єкта права не виключає єдність його поняття, яке вчений визначає наступним чином: суб'єкт права є сукупністю укладених у спеціальну юридичну форму (у форму юридичної особи або індивіда) правових якостей людини» [37, с. 108-109].

Отже, у різні історичні епохи поняття суб'єкта права неодноразово видозмінювалось. Таке різноманіття підходів безпосередньо залежало від світогляду вчених, який, у свою чергу, визначався економічними, соціальними, культурними та іншими факторами конкретної історичної епохи.

1.3.