Юридична конструкція суб’єкта права

При будь-якому типі держави і права центральне місце у правовій дійсності займає суб'єкт права. До нього звернені юридичні приписи, він - об'єкт судового та іншого правового захисту, на ньому

фокусуються різноманітні правові зв’язки і процеси.

Відповідно до нової правової доктрини головним компонентом (підсистемою) і одночасно центром, ядром правової системи є суб’єкт права. Перш за все - це людина в її юридичній якості носія суб’єк­тивних юридичних прав і обов’язків та учасника правових відносин, тобто суб’єкт, що володіє здатністю мати права і обов’язки, який їх реально має та своїми власними діями здійснює ці права та обов’язки.

Вчені-правознавці під час здійснення своїх наукових досліджень, присвячених питанням суб’єктів права, досить часто звертають увагу на розкриття поняття та структури правового статусу суб’єктів, його галузевих різновидів та особливостей, на правосуб’єктність як вагому ознаку суб’єкта права, саме тому у наукових працях можна знайти різноманітні підходи до визначення та зіставлення цих категорій.

Однак поза увагою науковців лишилася проблема юридичної конструкції суб’єкта права, а тому з метою систематизації масиву категорій, що характеризують суб’єкта в праві, варто приділити їй належну увагу.

У науковій літературі юридична конструкція розглядається як гносеологічна категорія, інструмент, засіб пізнання правових явищ, що являє собою ідеальну модель, яка відображає складну структурну будову врегульованих правом суспільних явищ, їх елементів та служить формою відображення дійсності [566, с.12].

Юридичні конструкції в сучасній теорії права розглядаються як найбільш важливий за значенням елемент змісту права, його внут - рішньої форми [34, c. 9]. Побудова юридичних конструкцій служить реалізації практичних завдань правового регулювання. У зв’язку з цим вона повинна відповідати цілому ряду вимог:

1) мати цілісний, гомогенний характер, відповідати іншим конструкціям;

2) її повинні відрізняти ясність, простота і легкість застосування;

3) вона покликана полегшити розуміння явища.

Юридична конструкція, як і будь-яка модель, є спрощеним образом, абстракцією правових явищ. Через це вона відрізняється чіткістю, необхідною наглядністю і приводить знання в певну систему, полегшуючи розуміння та інтерпретацію досліджуваних об’єктів [258, с. 35-36].

Юридична конструкція розкриває, з яких елементів складається досліджуваний об’єкт, відтворює його як системно-структурне явище чи механізм дії.

Звідси юридичні конструкції, як правило, позначаються термінами «склад», «структура», «зміст», «механізм» [169, с. 216].

Юридична конструкція як ідеальна модель може мати дві форми: нормативну та теоретичну (гносеологічну). Під нормативними конструкціями розуміють юридичні конструкції, виражені і закріплені в нормах права, а теоретичні конструкції розглядаються як конструкції, які застосовуються юридичною наукою як метод пізнання правових явищ. Між цими видами юридичних конструкцій немає межі, яка б їх різко розділяла. Нормативні юридичні конструкції знаходять відображення в конструкціях юридичної науки, а теоретичні конструкції, будучи орієнтиром, методом пізнання правових явищ, можуть перетворитися в нормативні та використовуватись як засоби побудови нормативного матеріалу. Юридична наука не лише осмислює ті конструкції, які виражені в праві. Виявляючи їх недоліки, вона може формулювати пропозиції з метою їх удосконалення, розробляти нові, які більше відповідають рівню розвитку теоретичних знань та інтересам держави на певному етапі розвитку суспільства [565, с.

Нормативна юридична конструкція співвідноситься з науковою юридичною конструкцією відповідно до принципу Кюрі (симетрія- дисиметрія конструктивних елементів), таким чином відображаючи вплив волі законодавця - творця позитивного права і вплив правової догми на трансформацію наукової юридичної конструкції в нормативну [44, с. 27].

Юридична конструкція суб’єкта в праві відображає його складну структурну побудову, розкриття її змісту можливе через аналіз 36

структурних елементів, враховуючи характерні системні властивості, оскільки внутрішній зв’язок між її елементами виявляється у впорядкуванні її складових та їх єдності і повноти у певному змістовному і функціональному спрямуванні [170, с. 18].

Дослідження джерел права, що регулюють функціонування суб’єк­тів, свідчить, що не природа, не суспільство, а лише держава дійсно визначає, хто і на яких умовах може бути суб’єктом права, а відповідно і учасником правовідносин, якими якостями він повинен володіти. Лише законом може встановлюватись та визнаватись особлива сукупність юридичних якостей, яка дозволяє особі стати суб’єктом права. Варто зазначити, що для формування юридичної конструкції важливим є момент виникнення суб’єкта в праві, який безпосередньо залежить від його різновиду.

Так, фізичні особи як суб’єкти права виникають з моменту засвід­чення факту їх народження, однак реалізувати права самостійно або через представника вони можуть лише після реєстрації у відповідних органах. Саме в момент реєстрації особа набуває ідентифікуючих ознак: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження.

Момент виникнення фізичної особи як суб’єкта права визначає цивільне законодавство. Так, ЦКУ встановлює, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту її народження. Засобами індивідуалізації фізичної особи є ім’я та її місце проживання.

Аналогічним є момент виникнення колективного суб’єкта права, який вчені пов’язують із його реєстрацією та набуттям відповідних ідентифікуючих ознак (зовнішня відокремленість, найменування та інші).

Порядок утворення (виникнення) юридичних осіб публічного та приватного права визначається Цивільним кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осі та фізичних осіб- підприємців», Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» тощо.

Таким чином, виникнення суб’єкта права здійснюється шляхом юридичної фіксації його ідентифікуючих ознак, дозволяє та породжує можливості мати права і обов’язки, що визначається категорією «правосуб’єктність».

Ця властивість зумовлюється чинним законодавством і не залежить від самих суб’єктів права (фізичних осіб, колективних

утворень), вона виступає як абстрактна можливість правоволодіння осіб, складає обов’язкову передумову їх самостійної участі в правовідносинах [171, с. 154-155].

Формування системи права в суспільстві зумовлює формування певної правосуб’єктності. І залежно від рівня розгорнення в суспільстві системи права розкривається кількісна та якісна її сторони [284, с. 21].

Правосуб’єктність як властивість суб’єкта права є передумовою його правового статусу, вона вказує на здатність до свідомої поведінки та породжує можливість визначення його конкретного місця у правовій системі [336, с. 26; 99, с. 25].

Розглядаючи правосуб’єктність, вбачається за доцільне проаналізувати її структурні елементи, щодо яких у науці висловлюються різні точки зору.

Так, найрозповсюдженішою є позиція, за якою структура правосуб’єктності має три елементи:

- правоздатність - здатність мати суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

- дієздатність - здатність реалізувати права та обов’язки своїми діями;

- деліктоздатність - здатність нести юридичну відповідальність за свої дії [272, с. 187; 336, с. 25].

М. С. Андрейкін розуміє категорію правосуб’єктності комплексно як сукупність понять - суб’єкт права, його правоздатність, дієздатність, а також виникнення, припинення прав та їх обсяг [36, с.

Подібну позицію висловлює М. Перепелиця, досліджуючи суб’єктів фінансового права, до змісту фінансової правоздатності включає як саму здатність мати фінансові обов’язки і права, так і сукупність таких обов’язків і прав, наголошуючи при цьому на важливості та необхідності обох елементів. Немає сенсу суб’єкту фінансового права володіти даною можливістю, не маючи при цьому відповідного комплексу юридичних обов’язків і прав [332, с. 220].

Така думка не є новою для правової науки, свого часу Ю. Толстой вказав, що конституційні права при наявності у громадянина відповідної правоздатності (політичної, адміністративної, трудової) виникають спочатку як елементи останньої і лише із виникненням юридичного факту переходять у стан суб’єктивних прав. Визнанням

конституційних прав елементами правоздатності не лише не зменшується їх значення, а навпаки, підкреслюється їх загальність та гарантованість кожному [533, с. 71-72]. У свою чергу, Є. Флейшиц зазначає, що визнання основних прав елементами правоздатності означає, що для певних громадян ці права не виникнуть [546, с. 277­180].

Дієздатність означає здатність набувати і здійснювати права і обов’язки, а також здатність самостійно нести відповідальність за свої неправомірні дії [62, с. 49]. На думку Л. Г Кузнецової, зміст дієздатності полягає у здатності набувати права та створювати для себе обов’язки; здатності реалізовувати своїми діями права та виконувати обов’язки, належні та покладені на іншу особу; здатність своїми діями припиняти належні даній особі права і обов’язки [229, с. 80].

У свою чергу, Є. Белькова вважає, що змістом дієздатності охоплюється здатність своїми діями реалізовувати права та виконувати обов’язки. Разом з тим обов’язки можуть виникати не лише із правочинів, а й із правопорушень, тобто обов’язок може бути у вигляді деліктної відповідальності [62, с. 49].

У деліктному праві особи, що не досягли 14 років, не відповідають за нанесену шкоду, за них відповідальність несуть батьки або піклувальники [229, с.

Таким чином, виникення самостійної деліктної відповідальності пов’язується із дієздатністю особи.

Р О. Стефанчук, досліджуючи цивільну дієздатність фізичних осіб, не виділяє в ній деліктоздатності, аргументуючи це тим, що деліктоздатність є не зовсім точною та вдалою ознакою, оскільки передбачає лише здатність своїми діяннями нести відповідальність за вчинене правопорушення. Однак таке трактування деліктоздатності, на думку вченого, залишає поза увагою той факт, що особа повинна мати не лише здатність нести відповідальність, однак і будь-які інші наслідки негативного характеру і не лише за протиправні діяння, однак і в передбачених законом випадках діяння правомірні [503, с. 141].

Тобто такий елемент доцільно виділяти у структурі дієздатності, у такому випадку недієздатна особа автоматично стає і неделіктоздатною, що зумовлено рівнем дозрівання волі, в результаті якої правоздатність перетворюється в дієздатність у міру формування волі суб'єкта.

Ряд вчених не вбачає необхідності виділення дієздатності і делік- тоздатності як елементів правосуб'єктності і ототожнюють останню із правоздатністю. Так, С. Кечекян додержується позиції, що правоздатність включає дієздатність. Правознавець вважає, що особа, набуваючи певних прав, не здобуває ніяких нових якостей, крім тих, які повністю пов'язані зі змістом прав, що набуваються нею, і покладених на неї обов'язків, а лише реалізує ту здатність, що була властива їй раніше [182, с. 84-85].

На думку М. Матузова, правоздатність реалізується, тобто трансформується у дійсність через дієздатність, під якою розуміється не тільки можливість (здатність) особи мати права і обов'язки, а й здійснювати їх своїми особистими діями, нести відповідальність, вступати у відповідні правовідносини. І якщо правоздатністю наділені всі громадяни, починаючи з моменту народження і закінчуючи смертю, то дієздатністю - не всі: нею не володіють з огляду на зрозумілі причини малолітні діти і душевно хворі особи, за яких виступають їх законні представники - батьки, опікуни, піклувальники [272, с. 16-30]. У словнику Брокгауза та Єфрона вказується, що дієздатність, на відміну від правоздатності, означає на юридичній мові здатність особи здійснювати юридичні дії, спрямовані на встановлення, зміну, припинення чи здійснення цивільних прав. Тобто під дієздатністю розуміють здатність людини усвідомлено виражати свою волю при здійсненні юридичних правочинів і керувати своїми діями із усвідомленням їх наслідків. Дієздатність є цивільно- правовою осудністю. Відсутність дієздатності впливає і на загальний склад правоздатності особи. Дієздатність називають фактичною правоздатністю [589, с. 324].

Ю. С. Гамбаров зазначає, що відносини між право- та дієздатністю ті самі, що і між правом та його здійсненням, оскільки перше виражає пасивний, а друге - активний стан суб'єкта права: в першому випадку необхідно бути лише особою, у другому - володіти усвідомленою та самостійною волею [238, с. 457].

О. М. Нечаєва, досліджуючи правоздатність і дієздатність фізичних осіб, наголошує на відмінностях між цими категоріями, що полягають у наступному:

- правоздатність не пов'язана з віком громадянина, а дієздатність прямо залежить від нього;

- на правоздатність не впливає стан здоров’я фізичної особи, а її дієздатність у деяких випадках визначається серйозними відхиленнями у стані здоров’я суб’єкта права;

- правоздатність належить до стабільних понять, що не підлягають зміні, тоді як обсяг дієздатності може розширюватись і, навпаки, скорочуватися у випадках, передбачених законодавством;

- правоздатність не визначається законом, вона властива природі людини, тоді як дієздатність заснована на законі [305, c. 34].

С. Братусь пояснює різницю між правоздатністю і дієздатністю з позиції можливості здійснення волі, що є одним із істотних моментів участі у правовідносинах [82, c. 29-32].

Зрілість волі для фізичної особи в правовій науці оцінюється або визначається таким поняттям, як вік. Вік як підстава для вирішення питання про зрілість волі суб’єкта, необхідної для здійснення правових дій, встановлюється для фізичних осіб законодавцем. Законодавець виходить з того, що, перш за все, саме вік визначає розумовий рівень, готовність суб’єкта і, як наслідок, можливість усвідомлення ним характеру здійснюваних дій або, навпаки, необхідність утримання від їх здійснення, адже вік - це період, ступінь зростання в розвитку людини. У повному обсязі така дієздатність настає, за загальним правилом, після досягнення повноліття для фізичної особи. Проте в правовій науці таке положення не є беззаперечним. Так, Д. І. Мейєр писав: «Фізична особа досягає такого віку, в якому розумові здатності її стають слабкіші, а у зв’язку з цим стає слабкіше і її здатність до громадської діяльності. Тому зрозуміло, що і старість повинна здійснювати певний вплив на юридичне становище особи» [281, c. 98; 332, c. 226].

Однак існують і інші умови, що впливають на дієздатність суб’єкта. Так, С. Архіпов узагальнив класифікацію умов функціонування суб’єкта в праві, звертаючи увагу на те, що деякі з них однаково належать до характеристики як фізичних осіб, так і юридичних. Учений виділив такі їх види: «умови, що характеризують готовність суб’єкта права з точки зору його волі, здатності приймати правові рішення; організаційні умови; умови, що характеризують майновий стан особи; умови, які характеризують, можливості правової взаємодії особи, її участі у правових зв’язках, відносинах з іншими суб’єктами права; умови, що характеризують функціональні можливості (якості, здатності) правової особи; умови, що визначають дієздатність особи та пов'язані зі здійсненням особою правопорушень і прийняттям відносно неї рішень про застосування окремих видів покарань та інших примусових заходів впливу» [37, с. 194-195; 332, c. 226].

Враховуючи зазначені умови, розрізняють загальну та спеціальну правосуб'єктність.

Спеціальна правосуб'єктність, на відміну від загальної, виникає не одразу з моментом виникнення суб'єкта права, а лише з набуттям встановлених законодавством та імперативно визначених умов.

Так, відповідно до статті 50 Цивільного кодексу України, право на здійснення підприємницької діяльності має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Відповідно до статті 34 Цивільного кодексу України повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років [562].

Спеціальної правосуб'єктності колективний суб'єкт набуває пер­манентно, наприклад за умови необхідності ліцензування або патентування.

На відміну від науки чинне законодавство використовує поняття правосуб'єктності, не даючи його визначення та не розкриваючи структури.

Так, стаття 92 Конституції України зазначає, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства [217].

Кодекс адміністративного судочинства у главі 5 «Учасники адміністративного процесу» містить 48 статтю під назвою «Адміністративно-процесуальна правосуб'єктність», зміст якої зводиться до визначення понять адміністративно-процесуальної правоздатності та адміністративно-процесуальної дієздатності [188].

У Господарському кодексі також використовується поняття «спеціальної правосуб'єктності», яке, по суті, ототожнюється з господарською компетенцією (ст. 207 ГК) [123].

У ЗУ «Про громадянство» також міститься ця категорія, так стаття 20 має назву: «Правосуб'єктність громадянина України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства». Однак у змісті самої статті акцентується увага на правах і обов'язках, якими користується

громадянин та які він несе до видання Указу Президента про припинення громадянства [381]. Використовується категорія «правосуб'єктності» і в Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» [428]. Натомість норми Цивільного кодексу України містять поняття цивільної правоздатності і дієздатності, дають їх визначення та здійснюють повну характеристику форм прояву [562].

Таким чином, у результаті аналізу наукових досліджень правосуб'єктності, її структури можна стверджувати про відсутність єдиного підходу як до визначення правосуб'єктності, так і до переліку її елементів та їх співвідношення. Чинне законодавство, незважаючи на використання цієї категорії, також не дає її визначення, що необхідно усунути шляхом формування дефініції самого поняття та визначення його структурних елементів. З метою формування чіткої для сприйняття юридичної конструкції правосуб'єктість слід визначати як сукупність певних передумов, що забезпечують можливість особі формуватися та функціонувати як суб'єкт права, основними складовими елементами якої необхідно визначити правоздатність, дієздатність та деліктоздатність, що взаємопов'язані між собою та за наявності відповідних умов трансформуються, змінюючи форму.

Такий висновок дозволяє підтримати думку О. Якимова, що правосуб'єктність можна уявити у вигляді своєрідного «буфера» між реальною особою і статусом суб'єкта права. Цей «буфер» є правовою конструкцією, що відображає склад юридичних фактів, наявність яких дозволяє конкретній особі (або змушує її) виступити суб'єктом права, що має відповідний правовий статус [597, с. 19].

Властивість особи бути суб'єктом права породжує можливість визначення конкретного місця у правовій системі, тобто встановлення її правового статусу [336, c. 26].

Наступною частиною юридичної конструкції суб'єкта права є його функціонування в праві, яке забезпечується за рахунок встановлення правового статусу суб'єкта права.

Правовий статус визначає межі можливої та необхідної поведінки, міру користування конкретними матеріальними і духовними благами суб'єкта права визначає правовий статус через визначення прав та обов'язків у всіх сферах суспільних відносин. Правовий статус - це самостійне явище, відмінне від правосуб'єктності. Багато дослідників розуміють під правовим статусом систему прав і обов’язків, законодавчо закріплену державою в конституціях та інших нормативних актах [257, c. 276]. У науковій літературі поняття правового статусу прийнято розкривати через його складові. На сьогодні склались два підходи (вузький і широкий) на структуру категорії «правовий статус». Прихильники вузького підходу до її складу відносять лише права і обов’язки (стосовно особистості) або компетенцію (щодо органів та деяких інших суб’єктів) [603; 466, c. 69; 100, c. 3-6]. На їх думку, інші інститути лише доповнюють характеристику правового статусу, обслуговують його, однак не входять до нього як структурні елементи. За широкого підходу структурне ускладнення та змістовне розширення правового статусу здійснюється за рахунок включення до нього інших елементів (місце в системі управління, правосуб’єктність, принципи і гарантії реальності правового статусу тощо) [599, c. 54].

Н. Якимчук, досліджуючи правовий статус розпорядників бюд­жетних коштів, до його структури відносить правові категорії, що характеризують їх правове становище в системі суспільних відносин: 1) принципи правового статусу; 2) законний інтерес; 3) права та обов’язки; 4) повноваження; 5) гарантії; 6) правові обмеження; 7) фун­кції та завдання; 8) засади відповідальності; 9) бюджетна правосуб’єктність [599, c. 62].

О. Ф. Скакун під правовим статусом особи розуміє систему закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві [484, c. 387].

Аналіз наукової літератури та чинного законодавства як основних структурних елементів правового статусу суб’єкта дозволяє виокремити суб’єктивні права та юридичні обов’язки, для державних органів вони можуть іменуватися повноваженнями. Зазначені елементи є незмінними та проявляються у галузевих статусах. Додатковими елементами правового статусу, які забезпечують функціонування суб’єкта в праві, можна визначити принципи, правообмеження, функції, завдання, правові привілеї та імунітети, відповідальність.

Не логічним, на нашу думку, є віднесення до елементів правового статусу гарантій суб’єкта в праві, які являють собою ряд конкретних засобів, завдяки яким стає реальним ефективне 44

здійснення суб’єктами права свого статусу, охорона та захист прав від правопорушення. Їх головне призначення полягає в забезпеченні всіх і кожного рівними правовими можливостями для набуття, реалізації, охорони та захисту суб’єктивних прав і свобод.

У чинній Конституції України термін «статус» вживається як стосовно окремої особи, колективу, так і щодо територіальних одиниць. Так, у статті 92 Конституції України зазначається, що виключно законами України визначаються статус іноземців та осіб без громадянства - ч. 2; статус суддів ч. 14; статус столиці України; спеціальний статус інших міст ч.16; статус народних депутатів України ч. 21 [217].

У Цивільному кодексі України термін «правовий статус» вживається при визначенні правового режиму діяльності юридичних осіб, однак визначення даної категорії не наводиться. Так, у частині 3 статті 81 ЦКУ зазначено, що правовий статус юридичних осіб приватного права визначається цим кодексом, аналогічне положення міститься і у частині 1 статті 135 ЦКУ, якою встановлено, що правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов’язаннями товариства встановлюються положеннями цього кодексу про учасників повного товариства, а статтями 137-138 встановлено права, обов’язки та відповідальність повних учасників командитного товариства [562].

Таким чином, функціонування суб’єкта в праві проявляється через реалізацію його правового статусу, який має складну багатогранну структуру взаємопов’язаних між собою елементів.

Суб’єкт в праві не вічний, відповідно виникає необхідність виз­начення моменту його припинення.

Припинення суб’єкта в праві як елемента юридичної конструкції відрізняється залежно від виду суб’єкта: індивідуального чи колек­тивного.

Специфіка індивідуальних суб’єктів права полягає в тому, що єди­ним способом їх припинення є фізична смерть особи, всі інші випадки, наприклад звільнення з посади, припинення підприємницької діяльності, є трансформацією правового статусу індивідуального суб’єкта.

Другий спосіб припинення фізичної особи є визнання її у встановленому законом порядку безвісти відсутньою або оголошення судом померлою, що передбачено цивільним законодавством. У такому випадку індивідуальний суб'єкт припиняється на певний період, тобто можна стверджувати про тимчасове припинення індивідуального суб'єкта в праві.

Колективні суб'єкти припиняються в праві шляхом ліквідації або реорганізації, яка може здійснюватися у спосіб злиття, приєднання, поділу, перетворення. Колективний суб'єкт - юридична особа визнається припиненою з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Підсумовуючи викладене, юридичну конструкцію суб'єкта в праві доцільно представити блоками, що фіксують: а) виникнення суб'єкта права, що проявляється в правосуб'єктності та набутті ідентифікуючих ознак; б) його функціонування, яке характеризується категорією «правовий статус»; в) припинення суб'єкта в праві.

Така юридична конструкція суб'єкта в праві: по-перше, полегшить його розуміння, забезпечить цілісне сприйняття в науці, по-друге, сприятиме простоті нормотворення, адже будь-яка теоретична конструкція у правовій науці повинна, у першу чергу, бути основою для розробки відповідного законодавства.

1.4.