Суб'єкт права як наукова категорія

Теорія суб'єкта права як і будь-яка наукова теорія є найвищою формою організації наукового знання, що забезпечує цілісне уявлення про закономірності та інтегративні зв'язки суб'єктів права.

Слід зазначити, що дослідження понятійного апарату будь-якої науки належить до важливих завдань її методологічного аналізу. Саме в поняттях концентруються підсумки та результати розвитку науки. Більше того, гнучкість і адекватність понятійного апарату науки є найважливішою умовою ефективності наукового дослідження, а отже, і необхідною передумовою подальшого розвитку науки.

Серед усіх наукових понять особливе місце займають категорії науки. Вони є найбільш загальними, фундаментальними поняттями, широкими за обсягом і важливими за своїм значенням як для теорії, так і для практики. Критерієм категоріальності наукових понять виступає їх першорядна необхідність для розвитку наукового знання, фундаментальна методологічна роль у пізнанні. Без гранично загальних понятькатегорій неможливі мислення, пізнання властивостей предметів, їх зв'язків з іншими предметами, їх розвиток [495, с. 234].

Правильно зазначав О. С. Автономов, що «недостаточные или неадекватные знания о правовых категориях... осложняют правопознание и... правоприменение» [6, с. 6].

Термін «категорія» своїм виникненням історично зобов'язаний філософам. У тлумачному словнику В. Т Бусела категорія визначається як основне логічне поняття, що відбиває найзагальніші закономірні зв'язки й відношення, які існують у реальній дійсності [92, с. 529]. Проте спочатку в історії філософії категорії пов'язували з формами мислення [312, с.

мислення, але і базові поняття, які «максимально узагальнюють особливе, специфічне в об’єкті цієї науки» [518, с. 9].

Категорії - наукові поняття, що відображають буття або його фрагменти у вигляді структурних елементів, процесів, взаємозв’язків і т. п. тільки на рівні їхніх атрибутивних якостей (атрибутивними є лише ті якості, без яких втрачається сутність або форма предмета, явища, відносин).

Наукові категорії мають різний зміст і різний рівень впливу на науку. Одні виступають як метод наукового пізнання, будучи центром акумуляції наукових знань, інші - «опорними пунктами знання» [85, с. 68], треті дають можливість розширити горизонти мислення відносно тих або інших явищ, допомагають аналізувати процеси, що відбуваються в практичній діяльності.

На основі категорій утворюються нові наукові поняття, теоретич­но осмислюються, екстраполюються дані досвіду, з’єднуються результати пізнання, досягнуті в різний час, різними способами і, здавалося б, не мають відношення один до одного. Але категорії здатні не тільки направити думку на утворення нових понять і теорій в науці, а й, освоюючи їх, змінювати свій власний зміст, утворювати інші категорії. Тільки таким шляхом мислення здатне переходити межі в пізнанні, осягати такі об’єктивні його властивості, які раніше здавалися незбагненними [218, с. 327].

Категорії як фундаментальні поняття, які найбільш місткі за своїм обсягом, мають важливе значення в окремій галузі знання та необхідні для розвитку відповідних галузей знання.

Проте найголовніше призначення наукових категорій полягає у створенні умов для розвитку науки в цілому.

Категоріальний апарат є необхідним інструментом правового пізнання, виступаючи базою для науки, її фундаментом, від якого вже відштовхуються всі інші напрями галузей знань. Розподіл понять за галузями має важливе значення, дозволяє класифікувати всю систему категорій за певними напрямами. Категорії бувають принаймні трьох рівнів.

Перший рівень - філософські категорії (порівняно невелика кількість понять, які відображають і системно узгоджують між собою всі сфери світобудови).

категорій, для бачення зв'язків між, здавалося б, абсолютно незалежними науками.

Другий рівень - категорії загальних теорій природних або гуманітарних наук. Їх завдання - адаптувати загальнофілософське визначення до сфер своїх наук.

Третій рівень - категорії конкретних природних і гуманітарних наук, що деталіють загальні категорії щодо практичної діяльності, досліджуваної цими науками.

У зв'язку з цим категорія «суб'єкт права» розглядається як категорія теорії права (правознавства) і категорія правових галузевих наук, проте категорія суб'єкта може виступати одночасно і як загальна категорія стосовно науки в цілому і категорія приватна щодо юридичної науки.

Слід враховувати, що процес формування і вироблення понять права в цілому такий же, як і в будь-якій іншій науці, вони підпорядковані загальним логічним закономірностям і в практиці застосування цих понять, в операціях з ними керуються законами логіки, проте ці поняття утворюють особливу сферу наукових понять, їм властива деяка специфіка, обумовлена особливостями правової форми відображення дійсності [158, с. 4].

Будучи граничними за рівнем узагальнення й абстрактними поняттями, правові категорії (у тому числі поняття «суб'єкт права»), якщо взяти їх окремо, будуть односторонніми і недостатніми, щоб відображати всі правові форми суспільного життя. Водночас вони є головною, важливою ланкою пізнання, яка дозволяє глибше проникнути у зміст права, досліджувати його сутність і форми прояву.

Разом з тим юридичні категорії не можуть мислитися ізольованими, відірваними одна від одної. Лише з урахуванням їх взаємозв'язку, субординації і взаємопереходів можна визначити істотні закономірності розвитку правових явищ, їх реальну структуру.

Тому такий підхід до вивчення правової категорії означає вихід за межі особливого в праві і пояснення правової специфіки через закономірності суспільного життя в цілому.

На думку Т В. Кашаніної, поняття в праві можна розділити на дві групи: правові поняття, що відображають специфічні правові 8

явища дійсності, і поняття, що прийшли з інших сфер людського життя (економіки, техніки, моралі та ін.) [179, с. 36].

Правові категорії можуть мати самостійні витоки формування, які покладені в основу предмета спеціальної науки. Але базою формування ряду нових категорій в окремих науках можуть служити і загальнозначущі категорії. Щодо аналізу категорії «суб’єкт права», потрібно зазначити, що її формування має відбуватися у двох напрямах:

- при поширенні філософського поняття «суб’єкт» на предмет загальної теорії права;

- при накопиченні емпіричного матеріалу в галузевих юридичних науках.

Таким чином з гносеологічної точки зору категорія суб’єкт права є абстракцією високого філософсько-соціологічного та юридичного рівня і її адекватне осмислення вимагає залучення філософсько- соціологічних засобів пізнання.

Загальнотеоретична категорія «суб’єкт права», на відміну від конкретно-наукових понять, відображає не конкретне, приватне в загальному, а навпаки, загальне в конкретному, приватному. У зв’язку з цим стає очевидним, що зміст цієї категорії не може бути розкрито з достатньою повнотою, якщо обмежуватися рамками самої правової науки.

У цьому аспекті вихідною є необхідність визначення змісту суб’єк­та права порівняно із загально діалектичною категорією «суб’єкт».

Загальне поняття «суб’єкт» є науковим і розробляється в філософії, а лише потім у інших галузях знання, наприклад соціології, політології, психології, правознавстві, можна зробити висновок, що воно відноситься до першої групи правових понять, оскільки відображає специфічні особливості суб’єктів.

У філософсько-теоретичному дискурсі під категорію «суб’єкт» підводиться або гносеологічна, або лінгвістична, або психологічна, або політична основа.

До Нового часу термін subjectum мав тільки формально-

апофатичне значення [286, с. 102]. У середні віки він

використовувався як латинський переклад грецького, що означає лежачий унизу, той, що знаходиться в основі. Аж до XVII ст. все суще, саме по собі, тобто суще в його первинному аристотелівському сенсі розглядалося всередині метафізики як subjectum. Так, О. В.

Мерзляков, посилаючись на М. Хайдеггер, зазначає, що суб'єктом можуть виступати каміння, рослини, звірі у мірі ані трохи не меншій, ніж люди [286, с. 122].

Цитуючи Д. Мейсі, вчений вказує на новоєвропейську генеологію сучасного розуміння суб'єкта, зазначаючи, що термін «суб'єкт» нерідко використовується як субститут таких понять, як «індивід», «людина», «особистість», «актор». Залежно від контексту цей термін може означати «підданого» - особа, яка піддалася процесу підпорядкування (subjection), або вільного агента - дійова особа, основа дискурсу і діяльності [286, с. 66].

У сучасних філософських дискурсах характерне використання поняття «суб'єкт» для визначення носія предметно-практичної діяльності та пізнання. Як суб'єкти тут виступають індивіди або соціальні групи, тобто «тілесні» суб'єкти. Що зумовлювало, в першу чергу, розробку гносеологічної проблематики, пов'язаної з цим поняттям. Саме гносеологія вирішувала проблему тотожності суб'єкта як активного начала в пізнавальному процесі і об'єкта в процесі досягнення загального і необхідного знання [459, с. 244].

Розглядаючи проблему формування суб'єкта крізь призму взаємодії системи з її елементами, М. А. Степанова, посилаючись на О. І. Пригожого, зазначає, що методологічною підставою варто вважати положення, згідно з яким у соціальних системах носіями системотворчості є індивіди, що володіють властивостями суб'єкта. Головною є діяльна самосвідомість, тобто розуміння своєї особистої ініціативи як можливої та суспільно значущої основи власного існування. У соціальному сенсі суб'єкт - це автор вибору [502, с. 146]. Іманентні якості соціального суб'єкта обумовлюються його потребами взаємодії з соціальною реальністю [502, с.

Отже, умовою існування людей, задоволення їх життєзабезпечуючих потреб є кооперація і координація їх взаємних зусиль. Таким чином початковою формою людської діяльності є взаємодія людей, що передбачає їх здатність впливати один на одного, стикатися один з одним і мати між собою той чи інший зв'язок... За відсутності такого впливу (однобічного або взаємного) неможливе ніяке соціокультурне явище [492, с. 20].

З урахуванням цього застереження суб'єкта можна визначити як носія діяльнісної здібності, з яким пов'язані її пускові та регулятивні механізми.

Діяльність є головне, за допомогою чого визначається суб'єкт і через що відбувається перехід із суб'єктивного в об'єктивне [114, с. 20].

М. Вебер спеціально підкреслював, що дією стає будь-яка активність індивіда або індивідів, що пов'язують з нею свій суб'єктивний «сенс», - не виключаючи ситуації, коли дія не

передбачає спеціальних зусиль для досягнення мети, а «зводиться до невтручання». Діяльність - це спосіб існування суб'єкта.

Статусом суб'єкта володіє носій не будь-якої, а лише цілеспрямованої активності, що володіє свідомістю і волею, що опосередковують його зв'язок з об'єктом діяльності.

О. Г Спіркін розглядає свідомість як здатність відображення об'єктивних властивостей дійсності, перетворення цих властивостей на суб'єктивні образи. Завдяки свідомості людина не лише відтворює об'єктивну реальність, але і здійснює ідеальну підготовку до певної діяльності, ставить мету і шукає засоби для її досягнення [497, с. 83].

Свідомість - це іманентна властивість суб'єкта, його здатність до цілепокладання і цілереалізації, що здійснюється за допомогою впливу на певні об'єкти.

Рухомою силою свідомості є потреби, які викликають активність, вольові зусилля. Воля - це практичне втілення свідомості [497, с. 83].

Здатність до вільного вибору варіантів поведінки характериє будь-яку з форм людської діяльності, відрізняючи людей від сил і явищ природи.

Г С. Батищев розглядає суб'єкта в аспекті діяльністної сутності людини: людина є суб'єктом діяльності, яка здійснюється в різних фор­мах. Діяльність уявляється вченим як взаємоперехід суб'єкта в об'єкт. Саме в такому суб'єктивно-обєктивному процесі людина пізнає себе, усвідомлює себе як суб'єкта предметної діяльності, як творця світу речей та самої себе [47, с. 79-85].

П. В. Алєксєєв та О. В. Панін дають загальне визначення понять «суб'єкт» та «об'єкт». Суб'єкт - це джерело цілеспрямованої активності, носій предметно-практичної діяльності, оцінки і пізнання. Суб'єктом може бути індивід, соціальна група, суспільство в цілому. Об'єкт - це те, що протистоїть суб'єкту, на що спрямована предметно- практична, оцінююча та пізнавальна діяльність суб'єкта [28, с. 187— 188].

Вплив суб'єкта на об'єкт визначається як субстанціальна властивість суб'єкта, реалізація властивої йому діяльнісної здібності. Принципово важливо розуміти, що ця здатність до дії властива суб'єкту і відсутня в об'єкта, аж ніяк не тотожна самій дії, а є його можливість, яка стає дійсністю, лише з'єднавшись з об'єктом, на який вона спрямована. Нерозуміння цієї обставини призводить до неправильної інтерпретації діяльності, в якій вона перестає бути процесуальною єдністю суб'єкта й об'єкта, субстанцією своїх модусів і перетворюється на щось похідне від суб'єкта - притаманну йому властивість або навіть стан.

Таким чином суб'єкт як філософська категорія (від лат. sitbjectum — той, що лежить в основі) - означає людину, соціальну групу, які є носіями діяльнісної можливості та володіють волею незалежно від їх конкретних індивідуальних характеристик.

Саме таке розуміння категорії «суб'єкт», вироблене на рівні філософії та суспільних наук, суттєво впливає на формування категорії «суб'єкт права». Разом з тим необхідно вказати і на тісний взаємозв'язок даних категорій, який проявляється в їх субординації. Іншими словами, можна говорити про те, що загальнотеоретичне поняття «суб'єкт права» входить до складу іншого поняття, у нашому прикладі - поняття «суб'єкт» у філософії і в суспільних науках.

Слід вказати, що не можна провести абсолютну межу між предметами суспільних і юридичних наук, оскільки правові явища і процеси органічно пов'язані між собою, взаємодіють і

взаємопроникають один в одного за час свого розвитку. Більше того, цю межу неможливо провести між предметами самих юридичних наук, які вивчають один і той же об'єкт - право. Але виділити специфічний предмет тієї чи іншої науки завжди можна. Примітно те, що ступінь узагальнення явищ і процесів у наукових поняттях і визначеннях залежить не тільки від рівня розвитку відповідної науки, а й призначення цих понять і визначень. Так, якщо в філософії для пізнання, пояснення і характеристики закономірностей розвитку визнаються достатніми найбільш загальні поняття явищ і процесів, то загальна теорія права такими визначеннями задовольнитися не може, оскільки призначення цієї науки полягає також і в методологічному «обслуговуванні» галузевих юридичних наук. А це означає, що загальна теорія права повинна не тільки проникати в суть відповідних правових явищ і процесів, а й розкривати їх особливості і специфіку. У цьому сенсі категорії загальної теорії права є більш конкретними за ступенем пізнання права порівняно з філософією.

Доцільним у даному аспекті уявляється розгляд класифікації юридичних понять, здійснений М. М. Тарасовим [514, с. 165-166].

Усі правові поняття вчений поділяє на органічні та асоційовані. Органічні юридичні поняття генетично й історично пов’язані і належать тільки правовій науці. Вони виникають в межах юридичної діяльності і на власне правових підставах. У цьому сенсі суб’єкт права це не органічне юридичне поняття, тому що, як було раніше зазначено, зародилося в надрах неюридичних за своєю природою наук.

Консолідовані юридичні поняття являють собою поняття, які генетично виникають в інших галузях знання, але входять у правову сферу і внаслідок цього адаптуються до особливостей юридичної науки і практики (правова система, правова культура та інші).

Асоційовані юридичні поняття також виробляються в межах інших сфер знання, але вони не мають самостійного правового значення. Виникнувши як асоційоване, поняття може набувати з часом статус консолідованого.

Беручи до уваги зазначену класифікацію, можна зробити висновок, що категорія «суб’єкт права» є консолідованим юридичним поняттям, виробленим в рамках інших наук і адаптованим до юридичної дійсності.

Дослідження місця і методологічної ролі категорії «суб’єкта права» в юридичних науках покає, що, незважаючи на систематичне вживання в юридичній літературі, в теорії права зміст цього поняття до сьогодні «не є однозначним і чітко встановленим» [26. с. 83]. І водночас ця категорія має суттєве значення, особливо в межах реалізації методологічної функції теорії держави і права при вирішенні конкретних проблем правознавства.

Було б помилкою вважати, що будь-яка правова категорія починає використовуватися лише після того, як з’ясовано її внутрішній зміст та визначена її дефініція. Поки категорія функціонує нормально, у дослідника не виникає потреби в теоретичному аналізі її змісту. Він користується тим інтуїтивним знанням про поняття, яке стихійно складається в процесі постійного оперування з визначення, що відображає цю категорію. Однак рано чи пізно проблеми, для вирішення яких правова категорія застосовується, стають настільки складними, що інтуїтивного уявлення про неї стає недостатньо і дослідник починає замислюватися над її змістом.

Процес пізнання соціально-правових явищ і закономірностей досить складний, пов’язаний з пізнанням різноманіття типів суб'єктів і виявляється складнішим, ніж у інших сферах реальності. Це обумовлено специфікою і складністю законів суспільного розвитку і тим, що на відміну від законів природи вони проявляються через діяльність людей, що володіють свідомістю, і тому тут важливе значення має суб’єктивний фактор.

Для будь-якої правової науки суб’єктивний фактор має принаймні два аспекти: хто визначається суб’єктом нормами об’єктивного права (поняття суб’єкта права в об’єктивному значенні, абстрактному) і хто є суб’єктом правовідносин (поняття суб’єкта конкретних правовідносин, власника (носія) суб’єктивного права) [578, с. 82].

І хоч поняття «об’єктивного права» використовується у значенні, яке не відноситься до того чи іншого конкретного суб’єкта, на думку М.С. Шакарян, правомірно говорити про суб’єкта права, оскільки саме нормами об’єктивного права встановлюється, хто може бути носієм прав і обов’язків в тій чи іншій сфері суспільних відносин [578, с. 83].

Право проявляє себе, коли сформована правова потреба суб’єкта, що перетворюється в його інтерес, який об’єктивується в правових поглядах та фактичних правомірних діяннях [118, с. 48]. Сприйняття права є його буття в соціальному суб’єкті та обумовлене цим його внутрішня готовність відповідно до своїх інтересів та потреб діяти правомірно або протиправно [118, с. 48].

Категорія «суб’єкт права» тут виступає акумулятором соціально- юридичних якостей, одержуваних суб’єктом від суспільства і держави, і, як будь-яка абстракція, є підсумком проникнення в глиб цих якостей, виявлення їх сутності, а також як аналіз і синтез юридично значимої інформації про досліджуване явище.

Сучасне право як своїх суб’єктів визнає людей або певні соціальні організації людей, яких норми права наділяють правами та обов’язками... Людина не стає суб’єктом права сама по собі, вона

визнається таким законами держави... Ззовні перетворення людини в суб'єкта права відбувається у формі визнання за нею певних юридичних властивостей, які є необхідною умовою її участі у правових відносинах. Без цих соціально-юридичних якостей, одержуваних індивідом від суспільства і держави, немає суб'єкта права. Суб'єктом права може бути тільки людина (або колектив людей), мисляча істота, яка наділена здатністю приймати рішення і володіє свободою волі [268, с. 33-34].

Поняття суб'єкта права в об'єктивному значенні - категорія аб­страктна, але, як будь-яка абстракція, вона допоможе правильному вирішенню ряду правових проблем.

При вирішенні всіх цих питань потрібно враховувати, що норми права адресовані абстрактним особам, їх адресат, як правило, не відомий. Але без такого адресата (суб'єкта права) об'єктивне право не існує. Тому можна стверджувати, що норми об'єктивного права мають загальний, безликий характер [570, с. 7] лише в тому значенні, що вони не звернені до конкретних осіб (суб'єктів), але їх можливий адресат (носій правоздатності чи компетенції), тобто потенційний суб'єкт права визначається ними [578, с. 88].

Без вказівки у нормах права потенційних носіїв права (суб'єктів права) неможливі були б правовідносини, виникнення суб'єктивних прав і обов'язків у конкретних осіб (суб'єктів правовідносин). У цьому - практичне значення виділення поняття суб'єктів права, на відміну від поняття суб'єкта правовідносин, характерне для будь-якої галузі права [578, с. 31].

Характерними рисами категорії «суб'єкт права» можуть бути: особливий предмет відображення, у вигляді якого виступає сфера державно-правової дійсності, а більш конкретно - права, обов'язки, юридична відповідальність суб'єктів. Специфіка тут полягає в тому, що держава і право є особливими соціальними явищами, які зумовлюють і юридичні поняття. Звідси нерозривний зв'язок суб'єкта права з державою і правом, яка є головною, суттєвою ознакою, що визначає його характерні риси.

Суб'єкт права має своєрідну форму, закріплену в законодавстві. Подібна законодавча фіксація є досить суттєвим моментом, але все ж вона не є вагомим критерієм оцінки значущості категорії «суб'єкт права», оскільки незалежно від цього вона все одно має нормативний

характер, який проявляється у взаємозв’язку досліджуваного поняття з нормами права.

У процесі правового регулювання суспільних відносин перед законодавцем виникає необхідність наділення того чи іншого суб’єкта юридично значущими якостями і відповідно надання йому визначеної правової форми. Так, існування стійкого зв’язку між особистістю і державою стало підставою для виникнення інститутів громадянства і підданства, які позначили певний правовий стан особи у взаєминах з державою, на території якої вони проживають. Відповідно правове регулювання зв’язку привело до закріплення останнього як юридично значущого явища, тобто правового інституту, що тягне за собою певні правові наслідки.

При визначенні кульмінаційного моменту у розробці категорії важливо мати на увазі не тільки ступінь складності та істотність досліджуваних наукою явищ і відносин, але і цілі, для досягнення яких ці явища і відносини досліджуються. Так, потреба в аналізі загальних властивостей категорії «суб’єкт права» може виникнути і при дослідженні суб’єктів адміністративного, фінансового, цивільного, господарського права. Більше того, досліджуючи галузеві особливості суб’єктів права, необхідно враховувати

загальнотеоретичний характер даної категорії.

Слід зазначити, що «суб’єкт права» є загальноправовою категорією, являючи собою фундаментальне поняття, яке виступає як межі узагальнення як в окремій галузі знання, так і в юриспруденції в цілому. Отже, поняття «суб’єкт права» як загальнотеоретична категорія має такі властивості: по-перше, виступає у формі фундаментального теоретичного поняття правової дійсності. І в цьому сенсі відіграє методологічну роль відносно галузевих юридичних наук, оскільки утворює «несучі конструкції» галузевих суб’єктів права, задаючи їм певний рівень. Тому вивчення суб’єкта права в межах галузевих юридичних наук має будуватися на основі загальнотеоретичного поняття «суб’єкт права», спиратися на нього.

Таким чином, категорія «суб’єкт права» є науковою цінністю, методологічна роль якої визначається тим, що її застосування відкриває можливість розкрити деякі нові зв’язки, більш глибоко визначити сутність, структуру, функції і динаміку як окремих юридичних об’єктів, так і правової системи суспільства в цілому. Не можна з належною повнотою досліджувати юридичну дійсність,

різноманітні форми її прояву без глибокого спеціального аналізу суб'єктів права, що являють собою один з необхідних елементів юридичної реальності.

По-друге, являє собою складну соціально-юридичну категорію, яка існує лише в правовій дійсності, з властивими їй специфічними галузевими особливостями [598, с. 5]. Це одна із найважливіших категорій юридичної науки і практики [596, с. 274]. Дана категорія допомагає виявити сферу дії права [519, с. 355]. Утворюючись із потреб та соціальних інтересів конкретних людей та їх об'єднань, право підіймається до рівня соціального феномена, що має ознаки загальносоціального явища, абстрагованого від конкретної особи, і врешті-решт знаходить своє логічне завершення та втілення в правовій діяльності суб'єкта.

По-третє, сприяє об'єднанню правових знань, розроблених у спеціальних юридичних науках, дозволяє розглядати правову форму суспільного життя з єдиної, спільної позиції, теоретично відтворювати її картину і тим самим сприяти цілісності пізнавальної діяльності у всіх сферах юридичної науки.

Наповнюється безпосередньо змістом саме на рівні галузевих юридичних наук. Саме в галузевих юридичних науках формується внутрішня будова даної категорії, відбувається взаємодія з іншими правовими категоріями. Саме на цьому рівні розвиваються внутрішні і зовнішні взаємозв'язки галузевих статусів суб'єктів права.

Аналіз галузевих трактувань суб'єктів права дає можливість дослідити поняття «суб'єкт права» як загальнотеоретичну категорію, забезпечуючи той емпіричний матеріал, який стає необхідним при узагальненні поняття і формулюванні його як загальнотеоретичної категорії.

Таким чином, відображаючись у об'єктивному праві, загальнотеоретичне поняття «суб'єкт права» виконує гносеологічно- методологічну функцію рівною мірою у всіх галузях пізнання. Поняття галузевих юридичних наук відносно загальнотеоретичної категорії «суб'єкт права» у гносеологічному аспекті виконують іншу функцію - функцію конкретно-наукового матеріалу.

Виведення подібної категорії має дати можливість глибше і повніше осягати правову дійсність, висловлювати суть і закономірності процесів, що відбуваються у правовій сфері суспільного життя, фіксувати уявлення про це.

Таким чином, «суб'єкт права» як наукова категорія є результатом пізнання правової дійсності, її узагальнення, синтезу того спільного, що притаманне всім галузевим суб'єктам права. У ній фіксуються суттєві ознаки суб'єкта права і виділяються всі ті відмінні риси, притаманні йому як загальнотеоретичному поняттю.

Одночасно необхідно вирішувати питання практичного використання категорії «суб'єкт права» з метою ефективного та усвідомленого регулювання суспільних відносин, оскільки тільки в процесі політико-правової і суспільної практики вона пройде перевірку своєї істинності.

Отже, як видно з проведеного огляду, проблема суб'єкта в праві може бути віднесена до однієї з центральних у сучасній юридичній науці. Сама категорія «суб'єкт» є багатогранною, що досліджується фахівцями філософії, соціології, права та інших наук.

Теоретико-методологічні можливості категорії «суб'єкт права» визначають два наукових підходи - філософсько-соціологічний та спеціально-юридичний, які орієнтують на необхідність використання як філолсофсько-соціальних, так і правових засобів пізнання.

Суб'єктом права може бути лише соціальний суб'єкт, який є невід'ємним учасником соціальних процесів, наділений розумною волею, суб'єктивні права якого закріплюються нормами об'єктивного права.

Тобто суб'єкт права - це окремий випадок суб'єкта суспільних відносин. Замкнутого, самодостатнього, відособленого від суб'єкта економіки, політики тощо суб'єкта права, формалізованого (а отже, народжуваного) законодавством, бути не може. Суб'єкт права існує в нерозривній цілісності (переважно в одній особі) з суб'єктом економічних, політичних і інших відносин. Ці «зрізи», сторони суб'єкта, - це його соціальні статуси, ролі, з яких складається реальне становище особи в суспільстві [569, с. 22-30]

Досить тривалий час учені, досліджуючи різні питання як галузевих, так і загальнотеоретичних юридичних наук, активно оперують цим поняттям, формуючи його юридичну конструкцію. Слід зазначити, що сьогодні досить гострою є потреба загальнотеоретичної розробки поняття «суб'єкт права», визначення його змісту, специфічних ознак і рис, його співвідношення із суміжними правовими явищами, тобто дослідження його як категорії теорії права, що має фундаментальне методологічне значення не лише для окремих галузей права, але і для юридичної науки в цілому.

1.2.