СПЕЦИФІКА СОЦІАЛЬНОГО ПІЗНАННЯ

Досить довго філософи заперечували саму можливість пізнання суспіль­ства. Логіку їх міркувань можна охарактеризувати таким чином: у природі ді­ють об’єктивні закономірності (наприклад, закон всесвітнього тяжіння), що дає можливість її пізнання.

Подібний погляд, притаманний здебільшого мислителям давнини, трапля­ється й в сьогоденній літературі, хоч і в дещо видозміненій формі. Скажімо, в працях неокантіанців Г.Рекерта та В.Віндельбанда досить однозначно йдеть­ся про те, що істинними науками можуть бути лише науки про природу. Суспільні ж науки, на їх думку, виступають як «прості регістратори» фактів, бо всі явища суспільного життя - індивідуальні й неповторні. Подібна думка трапляється й в працях англійського філософа й історика А.Тойнбі, німець­кого соціолога О.Крауса, англійського філософа К.Поппера.

У суспільстві немає закономірностей, у ньому все можливе, - писав, зокрема, А.Тойнбі. Соціологія, як і історична наука, повинна лише фіксувати фак­ти, описувати процес, аналізувати явище. Будь-яка спроба узагальнення й доведен­ня останнього до фіксації закономірності є приреченою і шкідливою. Вона, на дум­ку вченого, спотворює реальну картину людського життя й підштовхує його до деформації в майбутньому.

Дещо раніше за А.Тойнбі про це ж писав французький соціолог, засновник пози­тивізму О.Конт. Подібний принцип він поширював не лише на соціологію чи істо­рію, а на науку взагалі: ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причину явищ, вони мають досліджувати лише те, що відбувається. Наука, вва­жав О.Конт, пізнає не сутності, а лише феномени.

На перший погляд, ці міркування не безпідставні. Але якщо до суспільного жит­тя придивитися пильніше, стає ясно - без відповідної інтерпретації й узгодження певних позицій з ними погодитися важко, якщо й взагалі можливо. І ось чому. Куди б не був спрямований проникливий погляд дослідника, він фіксує одну незаперечну істину: незалежно від кліматичних і інших умов, щільності розселення тощо люди скрізь живуть «як люди». Вони працюють, користуючись приблизно однаковими знаряддями праці; міркують (мислять) приблизно однаковими (й аналогічними) поняттями і категоріями; переживають приблизно однакові чуттєві стани - страх і трепет, надію і любов, віру тощо; формують свої соціальні інститути і виховують дітей. Вони приблизно однаково усвідомлюють межі свого існування і велич Кос­мосу, свою неміч, незахищеність перед загрозою катастрофи, прагнуть спасіння і звільнення від страждань, намагаються доторкнутися й осмислити абсолютне, спро­ектувати за ним своє майбутнє. І що характерно, в своїй історії люди різних конти­нентів і природних ареалів проходять приблизно однакові етапи, фази, стадії. Що­правда, бувають і винятки.

Намагаючись виявити, описати й осмислити означену єдність людської цивілі­зації, К.Маркс висунув і спробував довести гіпотезу про існування об’єктивних за­кономірностей суспільно-історичного процесу: визначальна роль суспільного бут­тя щодо суспільної свідомості, базису щодо надбудови, а також способу виробниц­тва матеріальних благ у житті суспільства, класової боротьби і ролі народних мас в історії, революції як локомотиву історії... Близько століття (починаючи з 1890 року) марксизм протиставляв себе всій іншій соціологічній науці як «об’єктивно істинне вчення» - суб’єктивізму, ідеалізму, містицизму. Близько 70-ти років під домінант­ним тиском марксизму (ленінізму, сталінізму) жило і розвивалося радянське сус­пільство. Історію, проте, обдурити неможливо: радянське суспільство розвалилося на окремі самостійні держави; його філософсько-світоглядна та ідеологічна основи виявилися загалом хибними; «об’єктивні закономірності» не змогли забезпечити історичної логіки руху у «світле майбутнє».

І знову, як і на початку століття, перед соціальним філософом постало питання: якщо немає об’єктивних закономірностей, що ж тоді належить вивчати і чи може існувати соціальна філософія як наука взагалі?

Досвід століть не проходить марно. Він витвережує і навчає, застерігає від пос­пішних і свавільних дій, підказує напрям пошуку і варіант прийняття рішення. Від­мінностей між людьми, народами і культурами більш ніж достатньо. Але ж є і певна єдність, є своєрідний стрижень життя цивілізації - загальнолюдські норми, принци­пи, виміри соціальної організації. Згадаймо Біблію: «...Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і нема нічого нового під сонцем!» Що ж це таке - вічне, незмінне, субстанційне в цивілізації? У чому її (цивілізації) таїнство? Можли­во, воно становить основу тих головних питань, на які має відповісти соціальна філософія?

Звернемося до історії розвитку нашого предмета. Таїнство людського співжиття античні філософи вбачали в наслідуванні природи; середньовіччя апелювало до Бога; Гегель - до абсолютної ідеї; Вол. Соловйов вбачав його розгадку в духовно-релі­гійній єдності, В.Вернадський - у ноосфері, Л.Гумильов - в обумовлених приро­дним перебігом подій імпульсах пасіонарності. Різні епохи, різні вчені, різні підхо­ди. Однак не можна не побачити й іншого: всіх цих, як і багатьох інших мислителів, єднає спроба осягнути субстанційну основу життя людства. Вона, ця субстанційна основа, своєрідне таїнство людського життя, якраз і є тією предметністю, яку нама­гається осмислити соціальна філософія. Соціальна філософія у цьому розумінні пос­тає як наука, що вивчає загальнолюдські (субстанційні) засади цивілізаційного існу­вання та розвитку суспільства і людини. Не примарні і видумані «закономірності», не проста «реєстрація» фактів, подій і процесів, а субстанційна основа соціально­го - ось поле залучення соціально-філософських зусиль, одна із головних особли­востей соціального пізнання.

Друга особливість соціального пізнання обумовлена тією обставиною, що сус­пільство пізнає само себе.

Суб’єктом пізнання завжди виступає людина. Коли вона пізнає природу, то об’єкт її пізнання є значною мірою поза нею, оскільки людина як біологічна істота також є частиною природи. Коли ж йдеться про пізнання суспільства - суб’єкт і об’єкт збігаються. Пізнаючи суспільство, людина пізнає себе. І навпа­ки, пізнаючи себе, водночас вона пізнає суспільство, в якому живе і діє. У цьому розумінні надзвичайно справедливими і дієвими є поради мислителів давнини: «людина - міра всіх речей» та «пізнай самого себе». Звичайно, щоб пізнати сус­пільство, людина має уявляти його як незалежне від себе. Тільки тоді можна досягти істини. Але як важко це зробити! І ось чому. Людина - суб’єкт пізнання - завжди має якісь інтереси, потреби, цілі, прагнення. Хіба можна відокремити їх від того середовища, де вони формуються й мають отримувати життєву реаліза­цію? А якщо зробити це неможливо, то, виходить, неможливо досягти об’єктив­ного результату в пізнанні, бо ж інтереси і потреби, пристрасті і надії «увійдуть» у нього! Чи, може, тут щось не так?

Саме в тому й полягає об’єктивність соціального пізнання, - бачити в сус­пільстві не те, що хочеться тому чи іншому суб’єктові згідно з його власними потребами та інтересами, а те, чим воно є само по собі як існуюче об’єктивно, тобто незалежно від них. Здійснити це можна лише через пізнання суспільства в контексті суспільно-історичної практики, де діють різноманітні суб’єкти - інди­віди і соціальні спільності, що мають різноспрямовані та однакові інтереси і потреби, де існують боротьба та злагода історичного розвитку. Об’єктивність соціально-філософського пізнання у даному вимірі полягає у тому, якою мірою, як глибоко і грунтовно відтворює воно весь спектр суспільних суперечностей, потреб, інтересів; як чітко віддиференційовує воно ці суперечності стосовно різ­номанітних суб’єктів - дійових осіб та виконавців історичної драми; як виваже­но і толерантно інтерпретує різноспрямовані точки зору й залучає їх до пошуку шляхів побудови оптимально (у відповідності з вимогами історичного просто­ру і часу) організованого суспільства.

Підкреслимо ще одну особливість соціального пізнання, зумовлену специфікою суспільства як його об’єкта. Вона полягає в обмеженості застосування такого по­ширеного методу пізнання, як експеримент. У природознавстві здавна застосову­ється метод експериментального здобуття знань. Загальнофілософське обгрунту­вання він дістав у працях Ф.Бекона. Сучасна наука користується різноманітними експериментами - простими, складними, інтелектуальними. У широкому розумінні соціальне експериментування почалося приблизно з 20-х років ХХст. Воно дає змо­гу втілити в життя нові форми соціальної організації та управління суспільством, оптимізувати ті чи інші соціальні процеси. Разом з тим не можна не зважати, що об’єктом соціального експерименту виступають, з одного боку, живі люди, з друго­го - сам експериментатор (або експериментатори), що в разі невдачі експерименту негативно позначиться на їх долі й на «чистоті» останнього, обумовлює відпові­дальність дослідника перед суспільством і самим собою.

Як позначився на долі людей і людства «соціальний експеримент» Жовтне­вого перевороту 1917 року, індустріалізації і колективізації, культурної рево­люції і перебудови?

Як виправити, наприклад, «експеримент» переселення «малих» народів, зок­рема кримських татар або значної частини населення прибалтійських республік, Західної України в центральні райони_Росії чи до Сибіру? Як підрахувати збитки й відшкодувати культурно-моральні втрати політичного експерименту «зближення і злиття націй»? І хто за все це має нести відповідальність?

Всі ці питання мають риторичний характер. їх ми розглянемо дещо пізніше. Тут же зауважимо, що застосування експерименту в соціальному пізнанні має певні межі, що й зумовлює його специфіку на відміну від пізнання природи.

Можна було б назвати й інші особливості соціального пізнання, але справа не в тому. Головне - воно існує. Отже, існує суспільствознавство як система піз­нання соціальної реальності, загальних закономірностей, конкретно-історичних форм розвитку. Ця система об’єднує такі самостійні суспільні (гуманітарні) дис­ципліни, як соціологія, історія, психологія, юридичні науки, філософія та ін.