Історична концепція

Історична концепція склалася в Німеччині під впливом історіософських ідей Гегеля: християнство - це релігія специ­фічного типу відкриття, релігія істини і свободи. Вона - третя стадія після природної (стародавніх китайської та індійської), а потім художньої (іудейської, грецької та римської) стадії істо­ричного розвитку релігії.

жить життя конкретної видатної історичної особи, біографія якої була міфологізована з метою надання його вченню місти­чного авторитету, і що саме цю традицію відображують твори, які входять до складу Нового Завіту.

Історичний напрям у 20-х роках ХХ ст. був скоригований екзистенціальним підходом до цієї проблеми Р.Бультмана (1884-1976) - у тому розумінні, що слід розрізняти “історич­ного Ісуса” (про якого ми практично нічого не знаємо) від “Ісуса віри”. Віра враховує тільки ситуацію екзистенціального вибору, для означення якого ми звертаємося до новозавітньо- го міфу. Якщо ми відокремлюємо віру від цього міфу, “деміфо- логізуємо” її, сприймаємо її як факт, то ми повинні просто ві­рити в Христа, в його існування. І він стає реальним. Що ж до чудес, то їм можна дати реалістичне тлумачення, а тексти Но­вого Завіту вільно трактувати як іншомовні та умовні. Так, істо­рична школа (це вже в наші часи) набирає нових можливос­тей. Праці Р.Бультмана “Теологія Нового Завіту” (1949), “Віра і розуміння” (1952) є значним кроком протестантського бого­слов’я у науковому розумінні християнства.

Очевидно, в основі і євангельського, і міфічного, й істори­чного погляду на особу Христа все ж лежать уявлення про кон­кретний персонаж. Християнство було продуктом релігійної творчості широких мас, що висунули багатьох осіб. Серед них був і той геніальний проповідник, який дістав ім’я Ісуса Хрис­та. Містичні настрої, що охопили в той час маси, чекання спа- сителів, провісників, чудес створювали сприятливий грунт для обожнювання пророків, нових ідей. Та й ці пророки, “вчителі справедливості”, фанатичні й нестримані у своєму проповід­ницькому запалі були готові відгукнутися на настрої мас. Ось чому й складався образ боголюдини замість реальної особи, очевидно, геніальної, але, безумовно, не Бога, не творця чудес і не надприроднього пророка.

Якщо довіряти євангеліям в описі історії виникнення хри­стиянства, то слід визнати, що фундатором нової релігії був якийсь Іоанн.

Цілком зрозуміло, що вичерпнішу інформацію з цього питання могли б дати незалежні джерела у вигляді свідчень римських хроністів середини І ст. н.е. Але їх немає. Чи вони не існували, чи з якихось причин втрачені (останнє, мабуть, віро­гідніше), але прикрий факт є фактом.

Інша література теж не дає бажаних матеріалів. Сенека, видатний римський письменник і філософ, ідеї стоїцизму яко­го дуже близькі християнству, у своїх творах не згадує про християнство. Філософ і теолог Філон (бл. 25 р. до н.е. - бл. 50 р. н.е.) з Александрії, чиї погляди теж багато в чому були сприйняті християнством, ніде не називає його. Поет Лукіан (39-65 рр. н.е.) описує громадянську війну у Римі в середині І ст. н.е. і не згадує про Христа. Можна ще посилати­ся на Плутарха (46-127), Плінія Старшого (бл. 23 - 79), Юве­нала (60-127), Марціана (40-104), Персія (34-62), які від­значалися сумлінністю, описуючи сучасний їм світ, теж нічо­го не говорять про таку відому постать, як Ісус Христос.

Щоправда, у творах Йосифа Флавія (37-105), який напи­сав “Іудейську війну”, істориків Таціта (54-119), Светонія (70-160) і римського письменника Плінія Молодшого (бл. 62­114) є згадки про християнство. Проте є думка, що ці згадки були пізнішими вставками (інтерполяціями). Втім деякі істо­рики та богослови ці сумніви в істинності названих свідчень відкидають і цілком визнають їхню достовірність. Але треба додати, що всі ці свідчення (крім Флавія) є документами поча­тку ІІ ст. н.е. - часу, коли вже існували деякі документи Ново­го Завіту, не кажучи вже про поширення на той час усної хри­стиянської традиції.

Зваживши на всі ці обставини, можемо сказати, що обме­женість історичних джерел про Ісуса Христа ускладнює побу- дову уявлень про нього, але зовсім не виключає їх. Що ж до євангельської традиції, то вона має бути сприйнята по-науко­вому, критично. Треба лишити осторонь усе, що підлягає сум­ніву і може бути лише предметом віри, та зважити на те, що може відбивати реальні факти і події.