КЛАСОВІ КОНФЛІКТИ В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: АЛЬТЕРНАТИВИ К.МАРКСА - Р.ДАРЕНДОРФА

Суспільство - надзвичайно складна система взаємодії індивідів та соціаль­них спільностей. Історія свідчить, що між ними постійно виникають супереч­ності та конфлікти, які нерідко переростають у криваві зіткнення, повстання, війни, революції.

Відносини між соціальними групами пронизують усю історію розвитку людсь­кої цивілізації. Певні стосунки є між сім’ями, виробничими колективами, народ­ностями й державами, націями та класами. Нерідко виникають суперечності та конфлікти. їх соціальне значення, звичайно, різне. Зіткнення між сім’ями та ро­дами (наприклад, кровна помста) у деяких народів часто призводили до їхнього повного винищення. Конфлікти на релігійному грунті, як правило, породжують кров. Проте найсуттєвіше значення для соціуму в цілому мають, звичайно, сто­сунки, суперечності та зіткнення великих соціальних груп людей, що грунту­ються на засадах корінних інтересів класів.

Між класами у суспільстві встановлюється широкий спектр відносин. Головни­ми з них є: в матеріальному виробництві - відносини з приводу власності (розподілу, обміну, споживання матеріальних благ); в соціально-політичній сфері - з приводу влади, законності та права; в духовному житті - з приводу виробництва, поширен­ня та споживання духовно-культурних, ідеологічних та релігійних цінностей.

Марксизм розглядає класову боротьбу як рушійну силу розвитку антагоніс­тичного суспільства. Всю історію людства К.Маркс і Ф.Енгельс подали виключ­но як боротьбу класів експлуатованих проти класів експлуататорів. На їх дум­ку, ця боротьба завжди вела до революції, здійснення якої, в свою чергу, при­зводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, прогресивнішою.

Найбільшої гостроти класова боротьба, за К.Марксом, набуває за капіталіз­му. Робітничий клас, що протистоїть буржуазії, є найбільш революційним кла­сом в історії. Йому належить здійснити свою всесвітньо-історичну місію пова­лення експлуататорського ладу та побудови комуністичного суспільства. Основ­ними формами класової боротьби пролетаріату є економічна, політична, ідео­логічна. Класова боротьба загострюється в період імперіалізму. Її логіка неод­мінно призводить до захоплення робітничим класом політичної влади, встанов­лення його диктатури, яка сама є тільки переходом до знищення всіх класів і до суспільства без класів.

У працях ортодоксальних марксистів ці твердження набрали статусу істини в останній інстанції, що, безумовно, спотворювало теоретичне бачення суспіль­ної історії й призвело до суттєвих деформацій на практиці.

У чому на сьогодні ми вбачаємо уразливість марксистської концепції класо­вої боротьби як рушійної сили історичного процесу? Передусім - в її безапеля­ційності, однозначності, спрощеному підході до дійсності.

Середина ХХст. докорінно змінила вигляд соціуму. Сьогоденне суспільство не знає класових відносин, описаних К.Марксом, Ф.Енгельсом, В. Леніним. Вони зовсім інші. Проте ортодоксальні марксисти продовжували аналізувати їх на засадах і принципах, започаткованих К.Марксом. Це заводило теорію в глухий кут, породжувало ілюзії, що існують і понині.

Принцип класового аналізу має ще одну ваду: фактично він виключає зі змісту суб’єкта соціального розвитку середні класи суспільства, недооцінює соціальну роль їхньої конструктивно-творчої праці. Безумовно, у рабовласницькому суспільстві раби боролися з рабовласниками.

Все це є свідченням того, що класова боротьба не є всесильною, її конструк­тивна роль має певні межі, за якими вона перетворюється на демонічну силу історії, чинник її регресу. На наш погляд, конструктивна роль класової бороть­би зумовлена тим, що саме вона є найбільш ефективним засобом зламу застарі­лих виробничих відносин і демонтажу тієї політичної та ідеологічної надбудо­ви, що їх охороняє; готує підстави для нового соціально-творчого імпульсу, прилучає до цього процесу все нові й нові соціальні верстви.

Матеріальні та духовні блага створюються не класовою боротьбою, а твор­чою працею людей, згуртованих в єдину конструктивну силу в межах соціально стабільної системи. Таким чином, рушієм історії є не лише боротьба, а й соці­альна злагода, не лише клас-гегемон, а й інші соціальні верстви населення; і не лише шляхом революції, а й засобами соціальних реформ, що проводяться про­гресивними силами суспільства ( здебільшого під впливом класових виступів робітників, селянства, студентів, інших верств населення).

Абсолютизувавши роль класової боротьби та революції в історії, ортодок­сальний марксизм фактично зрадив своєму економічному кредо: проблему роз­в’язання соціальних колізій він перевів з матеріальної сфери в політичну, полі- тизував суспільне життя, що зрештою й призвело вітчизняну історію до хибного шляху розвитку.

Р.Дарендорф передусім намагається переосмислити зміст опорного поняття - класів. На його думку, люди об’єднуються в клас як представники (носії) однаково­го авторитету в системах підпорядкування. Під системою підпорядкування вчений розуміє різноманітні об’єднання людей в суспільстві - державу, фабрику, церкву, футбольний клуб тощо. Через різні обставини й особисті якості члени системи ма­ють різний авторитет, володіють різною владою. Оскільки ж систем у суспільстві надзвичайно багато, то в ньому існує практично необмежена кількість класів. Одні й ті самі люди водночас належать до різних класів. Більше того, в різних системах підпорядкування вони займають різні позиції: в одному випадку - панівну, в іншо­му - підлеглу. Р.Дарендорф дійшов висновків, що вчення К.Маркса про розмежу­вання капіталістичного світу на два антагоністичні класи (буржуазію та пролетарі­ат) не відповідає дійсності і що в сучасному індустріальному суспільстві класова боротьба не має місця. На його думку, люди змінюють свої соціальні позиції: в од­ній системі (наприклад, в економіці) вони можуть бути підлеглими, проте в другій ( наприклад, у футбольному клубі чи церковній ієрархії) займати панівну позицію. До цього треба ставитись терпимо. Головне - суспільна злагода, що дає можливість спільними зусиллями створювати матеріальні та духовні блага, рухатись шляхом прогресивного розвитку.

Як бачимо, марксову крайність (спрощення соціальної структури до проти­стояння двох основних класів та їх конфронтації) Р.Дарендорф замінює на іншу - нескінченну множинність суспільних класів та їх загальне примирення. Звичай­но, це утопія. Історія, - писав М.Чернишевський, - не тротуар Невського прос­пекту. В ній є все: боротьба і злагода, єдність і протистояння, творення й руйну­вання. Для соціальної теорії важливо зважати і на те, і на інше. Підкреслимо ще раз: створення теорії, яка б без спотворень враховувала досвід історії та сьогоден­ні реалії суспільного життя, лише започатковується.