КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ (І.КАНТ, Г.ГЕГЕЛЬ, Л.ФЕЙЄРБАХ)

Зміна суспільно-політичної ситуації зумовлювала нові теоретичні обгрунту­вання сутності суспільства і особи, державного устрою та політичної влади. Цю функцію взяла на себе німецька класична філософія в особі таких видатних її представників, як І.Кант, Й.Фіхте, Ф.Шеллінгта Г.Гегель.

Родоначальником німецького класицизму вважається філософ Іммануїл Кант (1724—1804). Він народився й безвиїзно дожив до кінця своїх днів у Кенігсберзі, де дістав університетську освіту, майже десять років працював домашнім учителем та помічником бібліотекаря; пізніше - викладачем та професором Кенігсберзького університету. І.Кант був всебічно освіченою людиною. Його філософська система включає низку оригінальних концепцій щодо побудови Всесвіту, логіки пізнання, етики та естетики. Не менш цікавою є соціально-політична концепція !.Канта. Вона викладена в таких працях, як «Основи метафізики моральності» (1785р.), «Критика практичного розуму» (1788р.), «Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані» (1784р.), «До вічного миру» (1795р.), «Метафізичні начала вчення про пра­во» (1797р.) та ін. Дослідники-кантознавці вважають, що соціально-філософські судження великого мислителя складались під впливом трьох неординарних подій: французької буржуазної революції; ідей Ж.-Ж.Руссо; зіткнення з прусським урядом через твори про релігію (В. Асмус).

Побудову суспільно-філософської концепції !.Кант розпочинає з тверджен­ня, навіяного творами Ж.-Ж.Руссо, про суверенітет особистості та об’єднану волю народу, представлену як суспільний договір в формі держави. Він запере­чує всякі станові нерівності та привілеї, підкреслює рівність громадян перед за­коном, суверенність народної влади.

За !.Кантом, правова держава грунтується на поєднанні волі осіб, що склада­ють народ. Кожен громадянин має право голосу і має підкорятися лише тим зако­нам, на введення яких він дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: а) законодавча, б) виконавча, в) судова. Цим вимогам якнайкраще відповідає рес­публіканський устрій. !.Кант обгрунтовує ідею рівності всіх перед законом.

Іншою засадою суспільної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом «чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили стосовно тебе». Цей при­нцип філософ іменує «золотим правилом моральності». Він вбачає в ньому уні­версальний засіб розумної організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини.

І.Кант бачить і намагається пояснити суперечливість суспільної історії та її прогресу. І хоч дії окремих людей здаються нам нічим не зумовленими, всесвіт­ній історії притаманні певні закономірності. Основа їх - в діяльності людей. Природа створила людину такою, що без діяльності вона не витримає боротьби з природою. В діяльності людина має створювати себе і світ, в якому живе. Про­те парадокс полягає у тому, що людина створює певні умови наприкінці життя. Тому створені умови успадковує нове покоління. Саме в цьому І.Кант вбачає наступність суспільного розвитку і основу прогресу історії.

Розмірковуючи над долею людства, І.Кант прогнозує вічний мир, можливість якого гарантує природа.

Якщо І.Кант пропагує і прогнозує людству вічний мир, то інший всесвітньо відомий представник німецького класицизму в філософії - Г.Гегель - обстоює «високе призначення війни», яка «зберігає моральне здоров’я народу». Цей, без­умовно, реакційний постулат великого ідеаліста не може стати перешкодою на шляху вивчення його соціально-філософських ідей, які багато в чому зумовили подальший розвиток суспільно-історичних пошуків.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) - син високопоставленого чи­новника - прослухав курси філософії та теології в Тюбінгенському інституті, з захопленням сприйняв ідеї французької революції, був прихильником респуб­ліки, вихваляв демократичний устрій суспільного життя Античного світу, кри­тикував феодальні порядки в Німеччині та релігійні догмати. З початком викла­дацької діяльності він критикує погляди І.Канта та Й.Фіхте й займає прорево- люційні позиції. Пізніше, коли він став професором Берлінського університету й дістав визнання в якості офіційного філософа, Г.Гегель скочується на реак­ційні позиції: прославляє Прусську державу, її уряд, підкреслює обраність ні­мецької нації як єдиного спадкоємця й продовжувача загальносвітової культур­ної традиції, виправдовує війни.

Суспільно-політичні погляди Г.Гегеля відбились у багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені в «Філософії права» (1821р.) та лекціях з філо­софії релігії, філософії історії, які були опубліковані після його смерті. Ці погля­ди базуються на постулаті про визначальну роль об’єктивної ідеї, що послідов­но втілюється в різноманітних формах буття й через суспільну свідомість індиві­дів повертається до свого «материнського» (божественного) лона. Світовий ро­зум має своєрідну «хитрість». Він творить історію через діяльність конкретних людей, які виступають виконавцями божественної волі. Суб’єктом історії є дух, конкретними виконавцями - люди.

У своєму розвитку об’єктивний дух проходить три головні стадії: абстрак­тне право, мораль, моральність. Останній ступінь охоплює сім’ю, громадянсь­ке суспільство, державу. Такою є загальна структура суспільно-філософської концепції Г.Гегеля.

Вчення про громадянське суспільство грунтується на ідеї праці, що є визна­чальним чинником становлення людини. Г.Гегель бачив суперечності праці, від­чуження, що виникають у суспільстві, і тому підкреслював не тільки конструк­тивно-творчий характер праці, а й момент заперечення: праця не тільки розви­ває людину, але й калічить її. Розмірковуючи над побудовою суспільства, він не міг не побачити соціальну нерівність, несправедливість, гноблення. Засіб їх ска­сування він вбачав у заснуванні колоній. Разом з тим філософ визнавав право колоніальних народів на боротьбу за визволення. У вченні про державу також виявлялась його прихильність об’єктивній ідеї та Прусській монархії. Держава, за Г.Гегелем, це - мета сама для себе, вона є «ходою бога в світі». Головна фун­кція держави - примиряти суперечності між монархічним принципом та наро­дом. Найкраща держава -прусська, найкращий народ-німецький, вважав Г.Ге- гель. Саме в цьому, об’єктивно кажучи, виявилась консервативність суспільно- філософських поглядів Г.Гегеля, суперечність між його діалектичним методом та консервативною системою. Як діалектик він не міг не бачити розвитку всес­вітньої історії і констатував його як всесвітньо-історичний прогрес об’єктивно­го духу. При цьому рух історії характеризується таким чином: а) як переміни; б) повернення до молодості; в) розум. Зрозуміло, історія прогресує як розвиток (про­грес) свободи свідомості. Дух постійно бореться проти себе, результати ж втілю­ються в практику так, що «все дійсне виявляється розумним і, навпаки, все розумне стає дійсним». Аналізуючи цей висновок засобами гегелівської діалектики, Ф.Ен­гельс прийшов до такого розуміння його тези: варте загибелі все те, що існує, - це основне революційне положення гегелівської соціальної філософії.

Плідними є думки Г.Гегеля про роль особистості та народних мас в історії; роль права та моралі в регуляції людських стосунків; співвідношення форм суспільної свідомості. Проте власне соціальну філософію Г.Гегеля вивчено надзвичайно сла­бо. Стосовно її В.Ленін вважав, що «філософія історії дає дуже і дуже мало...»; це й стало основною перепоною у вивченні соціальної думки великого ідеаліста.

Класикам марксизму більш імпонувала соціальна, точніше, антропологічна філософія Л.Фейербаха. Після «хвороби» молодогегельянством К.Маркс і Ф.Ен­гельс стали «фейєрбахівцями» і вже потім підійшли до створення власної кон­цепції. Тому доцільно зупинитись детальніше на характеристиці соціальних пог­лядів Л.Фейербаха.

Людвіг Фейербах (1804-1872) народився в Німеччині, слухав лекції з теології в Гейдельберзькому університеті, розчарувався в богослов’ї, переїхав до Берліна й два роки відвідував заняття з філософії, які вів Г.Гегель. Виявивши надзвичайну обізнаність з філософії, Л.Фейербах розпочав читати лекції в якості приват-доцен­та в Ерлангенському університеті. За працю «Думки про смерть та безсмертя» (1830р.), якою молодий філософ заперечував безсмертя душі, він був звільнений з університету, оселився на хуторі і двадцять п’ять років безвиїзно провів там, займа­ючись філософією. Знаменитий твір Л.Фейербаха «Сутність християнства» (1841р.), що перекладено багатьма європейськими мовами, безумовно, відіграв позитивну роль у відродженні та розвитку матеріалістичних поглядів.

Соціальну філософію Л.Фейербах будує на розумінні людини як суб’єкта й об’єк­та історичного процесу. При цьому людина трактується як частина природи, сутність сама в собі. Проблема людини, за Л.Фейєрбахом, - це єдиний, універ­сальний і найвищий предмет філософії. Сутність людини незмінна, а почуття і пристрасті, що визначають її поведінку, виступають головними чинниками історич­ного процесу.

В побудові антропологічної концепції Л.Фейєрбах заперечує !.Канта і Г.Гегеля. Людина, на думку Л.Фейєрбаха, керується не абстрактним категоричним імперати­вом, а власним прагненням до щастя.

Внутрішньою домінантою щастя та добробуту людей у суспільстві, за Л.Фейєр­бахом, є так званий розумний егоїзм - правильно зрозумілі інтереси кожної люди­ни, що в такому разі збігаються з суспільними інтересами. Це може здійснюватись лише на основі любові одного індивіда до іншого. Саме в любові, яку Л.Фейєрбах підносить до статусу нової релігії, мислитель вбачає рушійну силу суспільного прогресу.

Привабливість філософії людини очевидна. Філософію Л.Фейєрбаха можна на­звати гімном людині як людині, гімном любові й людському щастю. Проте як важ­ко, а по суті неможливо, реалізувати щастя! Людина - в центрі філософії! Людина, а не дух! Людина, а не розум! Це завоювання, новий виток соціальної філософії. Го­ловне тепер - зрозуміти конкретну людину, перейти від фейєрбахівської абстракт­ної людини до живої в її історичних діях, замінити культ абстрактної людини - ядро нової релігії Л.Фейєрбаха - наукою про дійсних людей в їх історичному ро­звитку. Цю функцію.взяла на себе марксистська філософія, з виникненням якої ми пов’язуємо другу революцію в суспільствознавстві.