ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ основ РОЗВИТКУ ЛЮДСТВА

Як відомо, загальноцивілізаційні засади суспіль­ного життя, тобто ті інституції, на яких грунтується соціальність, виявили й теоретично описали Конфу­цій та античні мислителі. Наступні соціально-філо­софські вчення послідовно поглиблювали розуміння основ суспільного життя відповідно до загальної ево­люції історії, вимог часу, нових людських потреб.

У поняття цивілізаційних основ соціальності філософія вкладає насамперед викристалізоване, апробоване історією розуміння природи і суті таких фунда­ментальних понять, як праця і власність, соціальна справедливість і влада, гро­мадянська культура та індивідуальна духовна свобода особистості. Цивіліза- ційним вважається те життя народу, нації, країни, що грунтується на загально- історичному досвіді організації зазначених інституцій. Будь-яке відхилення від нього є збоченням з цивілізаційного шляху розвитку людства і не може бути оцінене інакше як деформація соціальності.

Першою і головною засадою соціальності є праця - доцільна діяльність лю­дей з метою перетворення і освоєння природних і суспільних сил для задоволен­ня людських потреб. Праця є вічною природною умовою людського життя. Нею створено все надприродне оточення людини. Праця лежить в основі культури і відіграє вирішальну роль у формуванні людини як особистості.

Другою, не менш важливою загальноцивілізаційною домінантою соціальності є власність. Завдяки їй людина здобула можливість усвідомити свою відокрем­леність від інших людей, утвердитись як індивід. Власність є основою людсько­го «Я». Без неї (земельної, речової, предметної чи інтелектуальної) людина втра­чає власну гідність і, як справедливо вважали О.Шпенглер і Х.Ортега-і-Гассет, перетворюється на руйнаційно-демонічну силу історії. Цивілізованим є суспіль­ство, яке визнає недоторканність власності індивіда, його права на володіння тим, що даровано йому соціально-історичними обставинами або здобуте пра­цею, успадковане або примножене власними чеснотами та мудрістю.

Питання про цивілізаційність в контексті власності безпосередньо пов’язане з питанням про розміри і форму власності. Платон вважав, що за розмірами власність має бути однаковою для індивідів в межах тих чи інших соціальних верств. Арістотель обстоював усереднення власності. Цієї ж позиції дотримува­лися П.Прудон, М.Штірнер і М.Бакунін. Більшість теоретиків вважали питання про розмір власності несуттєвим. Протестуючи проти марксистського обгрун­тування усуспільнення власності, вони все наполегливіше обстоювали ідею при­ватної власності як загальноцивілізаційної основи людського життя, всяке збо­чення від якої загрожує соціальними катаклізмами і руйнацією культури.

Життєві реалії ХХст. демонструють різнобарвний спектр форм власності, що суперечливо уживається в колі того чи іншого локального соціуму. Йдеться про індивідуальну і колективну, державну і кооперативну, особисту та інші форми власності. Сьогодення все рельєфніше повертається до визначення плюралізму форм власності як найбільш ефективного розв’язання проблеми їхнього співвід­ношення. Разом з тим жоден з реалістичних мислителів ХХст. не піддав навіть сумніву необхідність приватної власності, її соціо- і людинотворчу сутність. Це дає підстави для висновку про те, що повернення до цивілізаційних основ соці­ального розвитку в контексті власності означає не що інше, як забезпечення плюралізму форм власності при збереженні домінантної ролі приватної влас­ності як основи людської індивідуальності, соціальної незалежності і свободи.

Не менш важливою домінантою цивілізованого суспільного життя є феномен влади. Мислителі прагнули проникнути в її суть і майже завжди наштовхували­ся на перешкоду невизначеності критеріїв взаємоузгодження інтересів і волі, за­гальної мети і дій людей, як тільки вони намагались обійти інституцію держави. Показовими у цьому плані є соціально-філософські вчення марксизму й анар­хізму. Невизначеність критеріїв «бездержавних» владних структур призвели до побудови деформованих соціальних систем. Ймовірно, саме з цього моменту людство дійшло висновку про неможливість оптимальної організації влади на «бездержавних» засадах, що лише держава є саме тією суспільною інституцією, яка дозволяє налагодити соціальне управління, взаємоузгодити волю та дії лю­дей, спрямувати їх на вирішення суспільних завдань.

Повернення в коло історії в контексті влади означає насамперед становлен­ня державно упорядкованого, злагодженого життя на правових засадах, право­вої держави, пріоритет в теоретичному обгрунтуванні сутності якої належить Ж.-Ж.Pycco та !.Канту.

Цивілізаційне вирішення проблем власності і влади забезпечує втілення в життя ще однієї опорної інституції - соціальної справедливості як визначально­го принципу і норми суспільного життя, міри соціального добра для кожного, пропорційного співвідношення заслуг людини перед суспільством та винагоро­ди за них як ступеня соціальної рівності всіх членів громадянського суспільства.

Повернення до цивілізованої соціальної справедливості означає організацію життя за пріоритетами, що виходять з розв’язання проблем власності і влади в загальноісторичному, загальнолюдському розрізі. Будь-який інший підхід за­вжди наштовхуватиметься на опір історії.

Нарешті, та чи інша система може бути визнана цивілізованою, якщо вона забезпечує культурний прогрес людства; можливості самореалізації особистості; розвиток і реалізацію індивідуальної духовної свободи. Повернення до магістраль­них шляхів розвитку людської цивілізації є поворотом до культурного самозабез­печення народу в контексті світових надбань, пріоритету особистості та її духов­них свобод, творчої самореалізації у суспільному та індивідуальному житті. ¹