СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ ПРО ДЖЕРЕЛА РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

Пошук і обгрунтування джерел розвитку суспіль­ства - одне з головних питань соціальної філософії. Яку б теоретичну модель соціуму не будували ті чи інші мислителі, питання про джерело його розвитку завжди посідало чільне місце в їх роздумах.

Арістотель визнавав за джерело розвитку першо- поштовх. Б.Спіноза вбачав його в природі (тотож­ній Богу). Г.Гегель апелював до абсолютної ідеї тощо. «Легше самому рухати світ, - з відчаєм підсу­мовував Птолемей, - ніж відповісти на запитання про джерела його руху».

Поступово філософська думка прийшла до більш- менш спільного розуміння проблеми: джерело роз­витку системи - в суперечності, в єдності й боротьбі між протилежними сторонами, властивостями, тен­денціями, об’єктивно притаманними всім формоут­воренням матеріального та духовного світу. Кожне явище становить єдність протилежних сторін, які виключають, протидіють і водночас зумовлюють одна одну. Зазначене співіснування охоплюється за­коном єдності й боротьби протилежностей. Апорії Зенона, суперечні сторони буття та пізнання Плато­на, збіг протилежностей М.Кузанського, Дж.Бруно, антиномії !.Канта, діалектика діяльності Й.Фіхте і, нарешті, змістовно-логічний принцип гегелівського вчення про єдність і боротьбу протилежностей - віхи філософського розуміння головного джерела розвит­ку природи й соціально-історичної дійсності. Геге­лівський аналіз є в принципі завершальною ланкою філософського розуміння джерела розвитку. Що­правда, пізніше своєрідну інтерпретацію гегелівської діалектики дали К.Маркс, Ф.Енгельс та В.Ленін. Ці­каві повороти розуміння протилежностей є в філо­софії німецького й французького екзистенціалізму. Оригінальну спробу їх пояснення - обгрунтування принципів так званої негативної діалектики - здійснили Т. Адорно та Г.Марку­зе. Проте гегелівський аналіз можна вважати класичним. Саме він заклав осно­ву, з позицій якої (і завдяки якій) досягається категоріальне бачення проблем джерел розвитку явища, системи, процесу.