ПРОСВІТИТЕЛЬСТВО І СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР

Узагальнивши ідеї утопістів більш пізнього періоду - Г.Маблі, Мореллі, К.Сен-Сімона, Ш.Фур’є, Р.Оуена, - до цих проблем звернеться марксистська соціологічна думка. А поки що ці ідеї просто відсовувались вбік від головних шляхів теоретичного пошуку матеріальних і духовних засад побудови оптималь­ного для різних соціальних верств суспільства.

Утвердження буржуазних суспільних відносин сприяло поширенню антифео­дальної ідеології, яка дістала назву просвітительської. У вузькому розумінні сло­ва просвітительство - це обгрунтування шляхів переходу до нових суспільних відносин (від феодальних до капіталістичних) засобами реформ, освіти, розвит­ку науки, без насильства; у широкому - це синонім всієї антифеодальної ідео­логії періоду становлення капіталізму. Ця ідеологія мала два напрями: радикаль­ний (революційний) та мирний (ліберальний). Теоретичним обгрунтуванням цих напрямів, звичайно ж, займалась філософія, яка відроджувала старі й народжу­вала нові ідеї суспільного устрою, форм організації суспільства, виховання лю­дини, регуляції суспільних відносин. Засновниками філософського обгрунтування нової ідеології були француз Р.Декарт та англієць Ф.Бекон.

Розмірковуючи над математичними, космогонічними та фізичними проб­лемами, Рене Декарт (1596-1650) дійшов висновку, що пізнання матерії має розпочинатися з сумніву, розвиватися на основі певного методу - дедукції, що людина тільки тоді існує (в широкому розумінні цього слова), коли мислить. І хоч у висновках Р.Декарт визнає Бога як загальну причину руху Всесвіту, він все ж підносить роль розуму («Міркування про метод», «Початки філосо­фії») як суттєвого чинника пізнання та організації життєдіяльності людей в сус­пільстві.

Про метод і пізнання розмірковує також Ф.Бекон (1561-1626). У «Новому Органоні» він обгрунтовує всезагальність індукції як методу пізнання матерії, підкреслює роль розуму в побудові нових суспільних відносин і однозначно ство­рює власну утопію - змальовує ідеальне суспільство, що процвітає на основі раціональної організації, розуму, науки, техніки («Нова Атлантида», 1627p.), щоправда, зі збереженням майнової нерівності та панівних класів.

Ідеї Р.Декарта та Ф.Бекона про раціональні основи суспільного життя, роль та значення розуму й пізнання, що суперечили релігійним вченням, відповідали вимогам часу і, безперечно, сприймалися більш пізніми мислителями цієї епохи. Основане на сумніві скептичне ставлення до феодальної дійсності розвиває в «Дослідах» (1589р.) Мішель де Монтень (1533-1592). Критичними виступами під­ривав довіру до богослов’я П’єр Бейль (1647-1706), який обгрунтував ідею ро­зв’язання етичних проблем засобами природного розуму, а не релігійною вірою. Божественну теорію держави й права не приймав і англієць Томас Гоббс (1588— 1679), що емігрував до Парижа. Там він написав «Левіафана», де опрацював концепцію держави як суспільного договору. Вчення про розумну душу людини створив французький філософ П’єр Гассенді (1592-1655). Роль географічного чинника в житті суспільства зазначав французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689-1755).

Особливе місце серед вільнодумців цього періоду посів Вольтер - Франсуа Марі Apye (1694-1778) - письменник і публіцист, поет і філософ, пристрасний борець проти релігійного містицизму, що ввійшов в історію як вождь французь­кого просвітительства.

Вольтер прожив цікаве й яскраве, хоч і надзвичайно важке життя. Він писав епіграми і філософські есе, висміював всіх і вся, був призначеним до складу по­сольства і виконував державні доручення, а також був в’язнем Бастілії за «дов­гий та їдкий язик». Філософська спадщина Вольтера - величезна. Чільне місце посідають в ній «Філософські листи» (1733р.), «Філософія історії» (1765р.), «До­сліди про загальну історію...» (1756—1769рр.).

Вольтер намагався розглядати історію в цілісності. Він відмовився від домі­нуючої європоцентристської традиції, закликав до широкого вивчення історії культури народів світу - китайців, арабів, індійців, росіян. Саме Вольтер вису­нув і обгрунтував ідею прогресивного розвитку суспільства на основі його внут­рішніх законів. Як своїми ідеями, так і особисто він справив величезний вплив на нове покоління просвітителів - Ж.Ламетрі, Д.Дідро, К.Гельвеція, П.Гольбаха.

Не менш цікавою й впливовою фігурою був французький письменник і мис­литель, ідеолог дореволюційної дрібної буржуазії Жан-Жак Pycco (1712-1778). Він виступав проти нерівності людей в суспільстві, шукав шляхи її ліквідації. Головну причину соціальної нерівності мислитель вбачав у приватній власності. Тому її треба обмежувати, регулювати, щоб кожна людина мала приблизно од­накову частку. Більш за все, мабуть, тут позначився вплив ідеї «усереднення майна» Арістотеля, з творами якого Ж.-Ж.Pycco був грунтовно обізнаний.

У праці «Про суспільний договір» він розмірковує про неправомірність дер­жавної влади, що протистоїть народові, його життєвим інтересам; проводить думку про право народу на революційне повалення всякої антинародної влади. Ідеалом Ж.-Ж.Pycco була республіка. Філософ бачив суперечності суспільного прогресу, які важким тягарем падають на плечі трудящих; підкреслював необ­хідність викорінення народних страждань. Проте він безпідставно заперечував роль науки та мистецтва в поліпшенні життя народу.

У розквіті творчого таланту Ж.-Ж.Pycco познайомився й заприятелював з Д.Дідро та Е.Кондильяком.

Творча доля французького філософа-матеріаліста Дені Дідро (1713-1784) неор­динарна. Закінчивши один з паризьких коледжів і відмовившись стати священи­ком, він почав займатися самоосвітою й перебивався дрібними заробітками, пере­писуючи ділові папери, перекладаючи з англійської тощо. За анонімно опубліко­вані «Філософські думки» (1746р.), де філософ пориває з християнством, та «Листи про сліпих на науку зрячим» (1749р.), де викладено атеїстичні погляди, Д.Дідро був ув’язнений. Його було звільнено лише за клопотанням відомих людей, зокрема і Вольтера.

Наступні двадцять років Д.Дідро віддав «Енциклопедії», до написання якої він залучив Вольтера, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, А.Тюрго, К.Гельвеція, П.Голь­баха, Ж.Д’Аламбера, Ж.Бюффона та багатьох інших філософів, природознав­ців, письменників. Знаменною подією у житті Д.Дідро стала поїздка до Росії на запрошення Катерини II. Він мав двогодинні бесіди з імператрицею кожного дня, знайомив її з ідеями просвітительства, пізніше за її дорученням розробив і запропонував план перебудови Росії на засадах скасування кріпацтва, рівності всіх верств населення, виборності парламенту й конституційної монархії. Запро­понований проект Д.Дідро не здійснився, як і мрія мислителя про перевидання «Енциклопедії» в Росії.

Не менш драматичною була доля іншого «енциклопедиста» - філософа-мате­ріаліста Клода Анрі Гельвеція (1715-1771). Ставши фінансистом, завдяки впли­вовим зв’язкам батьків він обіймав посаду генерального відкупника Франції, що приносило йому величезний прибуток - 300 тис. ліврів на рік. Виїжджаючи у службових справах до провінції, К.Гельвецій бачив поневолення й страждання народу. Його поетична душа бунтувала проти цього. Знайомство й спілкування з Вольтером підштовхнули його до пошуку соціальних рішень. Залишивши по­саду, філософ заснував салон й провадив надзвичайно цікаві й плідні розмови з талановитими сучасниками.

Як і Вольтер, К.Гельвецій виходить з розуміння суспільства як суми ізоль­ованих індивідів, свідомість та пристрасті яких є головними рушійними силами суспільного розвитку. Від народження люди рівні в здібностях та інтелектуаль­них можливостях. Відмінності з’являються пізніше, зумовлені різницею умов життя та виховання. Моральні якості формуються також певним середовищем. Вони зумовлені інтересами індивідів, головним з яких має бути суспільний інте­рес. К.Гельвецій висунув ідею повної ліквідації феодальних відносин і феодаль­ної власності. Найсприятливішою формою правління, на його думку, є просві­тительський абсолютизм.

Подібні погляди на суспільство та державу пропагував і французький фі- лософ-матеріаліст, німець за походженням Поль Анрі Гольбах (1723-1789), за освітою хімік. Критикуючи релігію та релігійну мораль, за шість років філо­соф написав близько 10 праць, де розмірковував про природні можливості лю­дини, державний устрій, що має бути заснований на засадах буржуазної влас­ності, про етичні якості людей та деякі інші соціально-філософські проблеми.

У цьому ж руслі плідно працював ще один відомий представник французько­го матеріалізму XVIIIct. Жульєн Офре де Ламетрі (1709-1751). Діставши освіту лікаря, він служив у французькій гвардії. Захворівши на гарячку, лікуючись і спостерігаючи за хворобою, дослідник дійшов висновку щодо визначеності ду­ховної діяльності людини її тілесною будовою. Результатом спостережень стала книга «Природна історія душі» (1745р.), яку за матеріалістичні та атеїстичні ідеї було спалено. Виїхавши в Голландію, Ж.Ламетрі пише новий твір «Людина-ма- шина» (1747р.), який також було публічно спалено.

Результатом соціально-філософської концепції просвітительства та французь­кого матеріалізму XVIIIct. була концепція суспільного договору, ідеї якої відіг­рали надзвичайно конструктивну роль у розвитку соціальної філософії не тіль­ки у Франції, але й в усьому світі.

Згідно з цією концепцією держава та право створені людьми за законами людського розуму. Домовившись між собою, люди уклали угоду. Таким чином, державна влада залежить від народу, а не є проявом божественної волі. Суспіль­ний договір - це угода рівних, суверенних індивідів, що самі узгоджують й встановлюють норми, правила, закони співжиття в суспільстві. Держава має охо­роняти життя, волю й приватну власність громадян. Влада повинна контролю­вати дотримання норм. Правителі є не більш як слуги народу. І якщо вони порушують даровані ним права, народ має право замінити правителів і навіть стратити їх.

Теорія суспільної угоди мала величезний політично-практичний резонанс. Вона стала ідейно-теоретичною основою для повалення абсолютних монархій в Англії та Франції, в боротьбі за незалежність у Північній Америці, була досить поширеною в Росії (О.Радищев, декабристи) і в Україні.