Українські святині

В Україні у видавництві імені Олени Теліги, м. Київ, 2010 року вийшла в трьох томах книга Володимира Білінського "Країна Моксель, або Московія", в якій науково доводиться, що в давні часи в Оксько-Волзькому міжріччі основою населення скрізь були фінські (мерянські) племена.

Володимир САЮК (Стиль автора збережено)

Але нас, українців, цікавить інше: з цієї книги стало відомо, що 1320 року через 80 років після навали татарських орд Батия (6 грудня 1240 року впав Київ), наші пращури скинули татарське іго.

Цитую з цієї книги: “Литовський князь Гедимін року 1320-го, при­йшовши в межі малоросійські (термінологія вже “великоросійська" — Авт.) з воїнством своїм Литовським, з'єднавшись із Русичами (зрозу­міло, що з Київськими — Авт.), які були під командою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турніла, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над рікою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські.

По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське під начальст­вом вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи князя Ольшансього, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод” [3. — с. 41].

Події розвивалися так: “Цей мужній воїн (Гедимін) у 1319 році пе­реможно закінчив війну з Орденом (Тевтонським), негайно подався на Володимир (Волинський)... Місто взяв штурмом. Доручивши його своїм намісникам, поспішив до Луцька. городяни не оборонялися, і переможець, проявивши розсудливу лагідність, запевнив усіх Росіян (українців — Авт.) у безпеці й захисті. Стомлене військо його відпо­чивало цілу зиму.

Як тільки весна настала й земля покрилася травою, Гедимін з но­вою бадьорістю виступив у поле, взяв Овруч, Житомир, міста Київські і йшов до Дніпра. У верстах 25 від столиці, на березі Ірпеня, зустрілися супротивники і довго сперечалися про перемогу, але відбірна друж и­на Литовська, вдаривши збоку.

Гедимін, віддавши всю здобич воїнам, оточив Київ. Ще мешканці не втрачали надії й мужньо відбили декілька нападів, нарешті, не б а- чачи допомоги ані від князя Станіслава (він правив у 1320 році в Києві, втік з татарами після битви у Рязань), ані від Татар (наслідки поразки в Ірпінській битві) і знаючи, що Гедимін щадить переможених, відчи­нили ворота. Духовенство вийшло з хрестами й разом з народом при­сягнуло бути вірним Володарю Литовському, який, звільнивши Київ від ярма Моголів, залишив там намісника., і невдовзі завоював усю південну Росію (Україну — Авт.) до Путивля й Брянська” [4].

Як бачимо, після перемоги в трьох битвах і в останній, головній, над рікою Ірпінь над татарами, Литовський князь Гедимін спільно з руськими військами звільнив Русь-Україну від татарського ярма. Пе­ршим це відзначив професор М. О. Максимович, перший ректор Ки­ївського університету Святого Володимира: "Київ, Русь-Україна вийш­ли з-під влади Золотої Орди 1320 року” [5].

"Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. "Історія Русів” засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У цих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їх жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть, Золота Орда пос­тупилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно-західному напрямку.

Не будемо забувати: Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі, де зіткнулися інтереси монгольської династії Хулагуїдів [6], яка правила державою, що утво­рилася в XIII-XIV столітті південніше Кавказу (Іран, Ірак, частина Туркменії, Афганістан, Мала Азія, Кіпр) в процесі розпаду монгольсь­кої феодальної імперії і Золотої Орди, що була утворена ханом Бати- єм і його батьком Джучі в 40 роках XIII століття, територія якої була розташована: на заході від Нижнього Дунаю і Фінської затоки до ба­сейнів рік Іртиш і Об на сході, на півдні від Чорного, Азовського, Кас­пійського, Аральського морів, озера Балхаш до Новгородської землі і західного Сибіру на півночі.

Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320-му, ні в наступні роки, хоча при ньому могутність Золотої Орди досягнула піку — до 300 тисяч війська [7]. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю по­вернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавка­зі. Мабуть, боротьба за землі Русів тривала 5-10 років. Ці припущення мають доказову базу..." [2. — с. 230].

Так-от, третя вирішальна битва над рікою Ірпінь 1320 року відбу­лася на теренах Вишгородщини біля села Демидів: внаслідок перемо­ги об'єднаних литовсько-українських військ над татарами Галичина, Волинь, Київщина, Сіверщина-Чернігівщина, тобто Україна в тих ме­жах, скинула монголо-татарське іго. Що стосується нашого північ­но-східного сусіда, Московії, то там монголо-татарське іго було скину­то у 1480 році, тобто через 160 років після Русі-України. “Московські і татарські війська декілька місяців пізньої осені стояли на річці Угра (нині Калузька область) один проти одного і тільки внаслідок удару Кримського хана (союзника Московії) в тил Золотої Орди по її столиці (Сарай-Берке) хан Ахмат вимушений був відвести війська для поряту­нку своїх столичних улусів" [1. — с. 251-252].

Тепер відносно розташування місця битви 1320 року на річці Ір­пінь. 28 жовтня 2006 року в газеті "Вишгород" № 43 у статті “Де підпи­сали мир” Іван Єрченко цитує:

“Після закінчення громадянської війни дорога Димер — Київ ста­ла стратегічною: кордон Совєтського Союзу з Польщею проходив в Житомирській області, за Новоградом-Волинським. Під час весняної повені рух транспорту по дорозі переривався, 2-3 тижні людей пере­возили з одного берега на інший човнами. Постало питання негайно відсипати дамбу до тих відміток, щоб вода у повінь не затоплювала автодорогу. Між старим і новим руслом річки Ірпінь — великий пло­ский піщаний курган довжиною більше ста метрів, що мав назву у народі “Церковне", і землю для насипу в дамбу почали брати звідти.

Автор статті резонно пише: “Це й не дивно. Імперська Росія, на­скільки це було можливо, намагалася викорчовувати пам'ятки старо­вини, бо завжди була зацікавлена в тому, щоб Україна не мала своєї історії". До слів, сказаних п. Єрченком, можна добавить, що “історики московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро-монгольського поневолення в 1320 році, в той час, коли не існувало Великого Московського князівст­ва, ось чому вони пересунули визволення Києва на 1362 рік (битва на Синіх Водах), ближче до Куликовської битви, внаслідок якої не було скинуто татаро-монгольське ярмо, 1382 року через 2 роки хан Тохта- миш зайняв і зруйнував Москву" [2. — с. 296; 1. — с. 220-222].

Практично зі стовідсотковою ймовірністю можна утверджувати, що урочище “Церковне" і є братська могила на місці великої битви на річці Ірпінь 1320 року, яка привела Україну до визволення від монго- ло-татарського іга.

Як відомо, із стратегічних міркувань хан Узбек не міг оголити Кав­казький фронт, але для закриття північно-західного напрямку він був вимушений виставити якісь військові сили, хоча б десятину свого вій­ська — 30 тисяч бійців. Думаю, що литовсько-українська сторона ви­ставила також не менше 30 тисяч вояків, а разом — за 60 тисяч бійців. Для прикладу, у битві під Грюнвальдом 1410 року, не менш доленос­ної, у бойових діях прийняло участь з обох сторін 59 тисяч бійців [8].

При жорсткості і безкомпромісності втрати у битві на річці Ірпінь були великі, так що розміри урочища Церковного, плоского піщаного кургану довжиною більше 100 метрів, про це свідчать. Загиблих вояків було складено на землю, а потім, з поля, із-за ріки підводами навезли грунт, яким шарами покрили полеглих — так утворилася велика братська могила.

Враховуючи, що місце, де відбулася Ірпінська битва 1320 року, має велике історичне значення, воно святе для України — необхідно в уро­чищі "Церковне" найближчим часом виконати такі заходи:

1. Провести археологічні розкопки.

2. До Єврочемпіонату з футболу встановити обеліск з підведенням до нього автодороги. При правильно поставленій рекламі туристи будуть відвідувати цю місцину.

3. Через дев'ять років виповниться 700 років Битві на р. Ірпінь. По­трібно біля обеліска побудувати музей, в якому будуть працювати екскурсоводи для обслуговування туристів. 1980 року під час відзна­чення 600-річчя Куликовської битви мені прийшлося бути на Кулико- вому полі. Росіяни цю дату відзначили на належному рівні. Для нас Ірпінська битва 1320 року більш доленосна, чим Куликовська для ро­сіян. Як відзначати такі події і дати — необхідно повчитися у росіян.

Слава Україні! Героям слава!

Резонанс на мою статтю не забарився. Один із представників лівих кіл Василь Климик виступив у газеті "Вишгород" від 19 лютого 2011 року, №8 зі статтею "Історія справа і зліва" (додається).

Газета "Вишгород", №8, 19 лютого 2011р.