Історія справа і зліва

У попередньому номері газети "Вишгород" (від 12 лютого) бу­ла надрукована стаття В. Саюка "Ірпінська битва 1320 року". Зда­валось би, українці зітхнули з полегшенням, коли за нової влади з екранів телевізорів, шпальт газет залунали заклики — покінчити з фальсифікацією історії.

Василь КЛИМИК, член Спілки художників України

Ось і у В. Саюка читаємо про те, що ". історики Московської ім­перії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не могли дозволити Києву звільнитися від татаро-монгольського поневолення в 1320 році, в той час, коли не існувало великого Московського князівства...". Так, не було цього князівства у Києві. Воно було у Володимирі, а Москов­ське князівство, засноване Юрієм Долгоруким у 1147 році, тільки на­бирало сили. Міжусобні чвари київських князів допомогли орді Батия у 1240 році захопити і повністю знищити Київ. А надалі у ньому за­лишались нащадки князів, які виконували роль намісників хана, отримуючи право на княжіння тільки після одержання "ярлика" від Золотої Орди.

То яка ж битва відбулась у 1320 році? Орда на той час потерпала від внутрішнього розбрату між Ногаєм і Туля-Буги, з півночі загрожу­вав литовський князь Гедимін. Узбек намагався зміцнити свої позиції з допомогою російських князів, сприяючи їхнім шлюбам з литовськими княжнами. Але, незважаючи на це, Гедимін почав свій наступ на Пів­денну Русь. Читаємо у М. Карамзіна: "Как скоро весна наступила и земля покрылась травою, Гедимин с новою бодростию выступил в поле, взял Овруч, Житомир, города киевские и шел к Днепру. В Киеве властвовал Станислав, один из потомков Св. Владимира; он имел вре­мя призвать моголов, соединился с Олегом Переяславским, с изгнан­ным князем Луцким Львом, с Романом Брянским верстах в 25 от сто­лицы, на берегу Ирпени...

Після обміркування фактів і варто подумати про те, кому ж стави­ти пам'ятник на р. Ірпінь, а кому давати Нобелівську премію за черго­ву фальсифікацію історії.

Мною на допис Василя Климика була написана відповідь, в якій історичні події того часу висвітлюються правдиво і все стає на свої місця (додається).

Відповідь Василю Климику на статтю "Історія справа і зліва”, газе­та "Вишгород”, №8, 19 лютого 2011 року.

Відносно зауважень п. Климика В. про вислів, що ". історики Московської імперії, приписуючи собі минуле Київської Русі, не мог­ли дозволити Києву звільнитися від ординського поневолення у 1320 році, в той час, коли не існувало великого Московського князівст­ва...”. Цей вислів належить не мені, а Володимиру Білінському, автору книги "Країна Моксель, або Московія” [2. — c. 296], при написанні цього тритомника, він перелопатив гори літератури першоджерел. Відносно зауваження, що "не було великого князівства у Києві, воно було у Володимирі, а Московське князівство, засноване Юрієм Долго­руким у 1147 році, тільки набирало сили.” Так от, "міжусобні війни за першість і наслідство, що постали були за розподілом Князівств і все тривали між Князями, спершу ослабили Велике Князівство Київське, а згодом і зовсім його розірвали, і з 1161 року назвалися Великими Князівствами: Галицьке у Чермнорусії, Володимирське на Клязмі” [3. — с. 40]. Московське князівство виникло у 1277 році. Хронологія його наступна:

- заснування Москви 1272 року з відома хана Менгу-Тимура, а не 1147 року, засновник Юрій Долгорукий;

- викроювання Московського уділу 1276 року;

- призначення на Московський улус 1277 року Данила, сина Олек­сандра Невського [2.

Тепер відносно Ногая і Талабуги. Ногай, темник Золотої Орди, л е- гендарний герой улуса Жоші, внук хана Джучі. Будучи сином старшої сестри хана Батия і великого воєначальника роду Мангит, Ногай під час походів хана Батия показав себе талановитим воєначальником і батиром. Переможець лицарського війська під Легницею (Польща, біля Вроцлава), де 9 квітня 1241 року ординці розбили об'єднані заго­ни лицарів Польщі, Угорщини, Данії, Молдови, Німеччини, першим

вийшов до Балтійського моря.

(1256), другий син князя Данила та Анни, доньки галицького та смо­ленського князя Мстислава Удатного, будучи васалом та сподвижни­ком улусбека Ногая, за допомогою ординських військ здійснював по­ходи в Литву, Польщу та Угорщину, зумів відновити єдність Галиць­ко-Волинської держави, значно розширивши її кордони на сучасне Закарпаття, Люблінську землю і навіть Київ. Хан Тохта, прагнучи зба­витися від могутнього улусбека, розпочав військові дії проти Ногая, який 1300 року потрапив у полон, де його було вбито. Галицькі князі утримували територію Київщини до наступу Тохти в 1300/1301 роках, який повів війну проти Ногая, посадив у Києві путивльських Ігоричів [45. — с. 6, 7; 74. — с. 280].

З 1313 року ханом Золотої Орди став Узбек, який правив до 1342 року [9;10]. На час битви на річці Ірпінь 1320-х років Золота Орда знаходилася в піку своєї могутності (біля 300 тисяч військ), але майже всі війська хана Узбека перебували на Кавказі, де зіткнулися інтереси монгольської династії Хулагуїдів і Золотої Орди. Як видно, чвари між темником Ногаєм і ханом Талабугою були на 30 років раніше і на Ір- пінські битву ніякого впливу не мали.

Відносно фальсифікації історії, оприлюднення антиісторичних фактів на фоні покращення стосунків між Україною і Росією. Суть справи в наступному. В радянську добу при комуністичному режимі були історичні події, закриті для публікації. Коли Україна отримала Незалежність, табу на публікацію цих історичних подій відпало і на­роду України постала правда такою, якою вона є, що викликало роз­гублення, а то і шок у певних кіл як в Україні, так і за її межами, звідки виникла теза про фальсифікацію історії.

Виходячи із сказаного вище, вважаю, що моя публікація про Ір- пінську битву 1320-х років правдива, бо я ніде не відійшов від істини, патріотична — нащадки повинні цінувати подвиги наших пращурів, вона не шкодить, відповідно, покращенню відносин з Росією. 21.02.2011 року. З повагою, Володимир Саюк.

Після поради із мешканцем села Демидів Володимиром Ткачом, журналістом по фаху, очільником гуманітарної політики Вишгород- ської міської ради, вирішили, що цю мою відповідь у пресі публікува­ти не будемо, я даю В. Климику відповідь м'якішу і більш ґрунтовні­шу, а В. Ткач йому відповість як журналіст. Ці дві статті "Підгрунтя Української держави закладалося на нашій землі” та "Ірпінська битва забуттю не підлягає”, що надруковано в газеті "Вишгород” від 12 березня 2011 року, надаються.

Газета "Вишгород", 12 березня 2011р., №11.