Розвиток психологічних знань із середини XIX ст. до другої половини XX ст.

Наступний вагомий крок і одночасно радикальний поворот у вченні про природу психіки і поведінку людини був зроблений у другій половині XIX ст. Цей поворот був пов'язаний з багатьма важливими подіями, які сталися в другій половині XIX ст.

Усе більш гострим і таким, що не отримує розумного рішення, стає питання про роль у житті людини самих феноменів душі. Якщо організм функціонує за законами фізіології, а тіло працює за законами механіки, то навіщо людині розум та інші психічні процеси і явища?

У дослідженнях природи виявлялося все більше й більше раціонального. Виразно видимим ставав адаптивний, пристосувальний характер біологічних природних явищ, і лише значення психіки для життя й діяльності організму як і раніше залишалося загадкою.

Механістичне пояснення поведінки людини, спочатку вельми багатообіцяюче, втрачало свою привабливість через примітивність, нездатність породити яке-небудь нове цінне знання на рівні людини. Воно непогано слугувало розумінню простих, одноманітних рухів, але не в змозі було пояснити їх варіативність, мінливість, залежність від психічного стану організму. Думка як вища форма розумної людської поведінки ніяк не укладалася в прокрустове ложе рефлексу.

У середині XIX ст. з’являється теорія еволюції Ч. Дарвіна, яка анатомічно зближувала людину і тварину, показуючи спільність їх тілесної організації.

У світлі цих даних виник інтерес до пошуку загального між людиною і тваринами в інших відношеннях, наприклад, в інтелектуальних і мовленнєвих здібностях. Він був реалізований дослідженнями в галузі зоопсихології, які активно проводилися в кінці XIX на початку XX ст.

Із другої половини XIX ст. психологія стає самостійною наукою. Її основним методом оголошується інтроспекція. Завдяки оригінальним роботам німецького ученого В. Вундта у психологію «входить» науковий лабораторний експеримент. Створюються перші в світі психологічні лабораторії, спочатку в Німеччині, потім у Росії та США.

На перетині психології й фізіології організму виникає особлива гранична наука - експериментальна психофізіологія органів чуття. Разом із нею з'являються психофізика, психометрика (вимір психічних явищ), у яких широко використовуються природничо-наукові, зокрема, математичні, методи. Остання чверть XIX ст. проходить під знаком успіхів саме цих галузей знань.

Услід за цим виникає психологія індивідуальних відмінностей (диференціальна психологія - у сучасній назві). Стимулом до її розвитку стають успішні спроби використання математичних методів у психології англійським ученим Ф. Гальтоном. Він увів метод близнюків для з'ясування співвідношення між спадковістю й середовищем у детерміації індивідуальних психологічних відмінностей.

Істотний внесок у становлення психології на експериментальній основі зробив Р. Кеттел. Він запропонував серію тестів, спрямованих на вивчення особистості людини. На початку XX ст. кількість тестів, які використовувалися в психології, стала нестримно зростати.

Незадоволення штучним лабораторним експериментом породило інтерес до експериментування в природних умовах, до вивчення реальної життєвої психіки й поведінки людей.

На початку XX ст. у психології виникає кризова ситуація. На це було кілька причин, а саме: відрив психології від практики; багаторічне використання інтроспективного методу наукового дослідження як основного у психології. Наслідком цього стала неможливість пояснити низку засадничих проблем самої психології, зокрема, зв’язку психічних явищ із фізіологічними явищами та поведінкою людини. Одночасно виявився значний розрив між теорією і практикою. Численні теоретичні конструкції, які мала в своєму розпорядженні психологія на той час, не були достатньо обґрунтованими й підтвердженими експериментально, а ті з них, які використовувалися для доказів відповідних теорій, не витримували критики з точки зору статистичної достовірності. Положення, постулати інтроспективної, атомістичної (асоціативної) психології надзвичайно важко було примирити з новими фактами, тенденціями вдосконалення в інших психологічних галузях знань. До цього часу зразком науки стають точні й природні знання. Психологія відповідним вимогам не відповідала. Криза призвела до краху основних напрямів у психології. Спроби її подолання були спрямовані на вирішення сформульованих вище проблем. Таких спроб виявилося кілька, і найбільшу популярність з них мали три, що незабаром оформилися в самостійні наукові напрями, як-от: біхевіоризм, гештальтпсихологія та психоаналіз (фрейдизм) (див. рис. 2).

Основоположником біхевіоризму є американський учений Д.

Д. Уотсон вважав, що кінцева мета науки про поведінку полягає в тому, аби зрозуміти й пояснити її [поведінку], а не душевні феномени, без яких наука про поведінку взагалі може обійтися. Для досягнення цієї мети сповна достатньо виконати три умови, зокрема: точно описати самоповедінку, з'ясувати ті фізичні стимули, від яких вона залежить, і встановити зв'язки, що існують між стимулами та поведінкою. Науковий пошук біхевіористів в основному й був спрямований на з’ясування відповідних зв’язків, щоб на їх основі пояснювати поведінку людини як реакції на стимул.

З точки зору біхевіориста (того часу), поведінка тварини і людини принципово подібна. Тому цілком припустимо вивчаючи поведінку тварин безпосередньо переносити на людину результати відповідних досліджень і, навпаки, «по-людськи» трактувати види і форми поведінки тварин. Стверджувалося, що людина відрізняється від тварини лише більшою складністю своїх поведінкових реакцій і великою різноманітністю стимулів, на які вона здатна реагувати.

Проте Д. Уотсон не міг повністю заперечувати ні наявності, ні значення психічних явищ у житті людини. Їх він уважав «функціями», які виконують конкретну активну роль у пристосуванні організму до умов життя, але водночас учений визнавав, що точно визначити ці ролі неможливо.

Д. Уотсон заперечував принципову можливість наукового дослідження свідомості людини, оскільки при об’єктивному вивченні поведінки людини методами, запозиченими з природних наук, біхевіорист «не спостерігає нічого такого, що він міг би назвати свідомістю, чуттям, відчуттям, уявою, волею, поза як він більше не вважає, що ці терміни вказують на справжні феномени психології».

Рис. 2. Основні наукові напрями, та їх представники

Прагнення до об’єктивації науки про поведінку, безумовно, було позитивним моментом порівняно з наукою про душу, відірвану від реальних життєвих проблем.

Сприйнявши основні біхевіористичні ідеї, котрі включають природничо-наукову поведінкову орієнтацію досліджень, і, прагнучи зробити психологію об’єктивною, практично корисною наукою, Е. Толмен відмовився від розуміння поведінки лише як системи реакцій на стимул і обґрунтував положення про іманентну активність (не реактивність) організму, про цілеспрямованість, розумність і доцільність поведінки. Мета являлася організуючим і спрямовуючим началом поведінки для Е. Толмена; її стали розуміти як кінцевий результат, який має бути досягнутий у результаті практичного виконання організмом серії взаємопозв’язаних поведінкових актів.

Е. Толмен дійшов висновку, що зв’язки між стимулом і поведінковими реакціями не прямі, а опосередковані. Їх змінюють, модифікують так звані «проміжні змінні», серед яких багато власне психологічних явищ. Найважливішими з них для людини є такі: мета, очікування, гіпотеза, когнітивна карта світу, знак і його значення. «Поведінка, - писав Е. Толмен, -...є цільовою і когнітивною. Цілі та пізнавальні моменти складають її безпосередню основу і тканину».

Свідченням цілеспрямованості поведінки є наступні її ознаки:

(а) мимовільне виникнення без зовнішніх стимулів, що породжують її;

(б) збереження поведінки й підтримка її активності протягом тривалого часу без видимих стимулів; наявність змін у поведінці, невикликаних зовнішніми діями; (в) припинення поведінки в умовах, коли стимули ще продовжують діяти (коли мета вже досягнута); (г) наявність поведінкових змін, що з'являються до того, як стимули починають діяти (здібність організму до передбачення й попереднього налаштування на стимул, що впливає); (д) удосконалення поведінки при її повторенні в одних і тих же умовах.

Ідеї Е. Толмена дістали подальший розвиток у роботах К. Халла, який запропонував теоретичну модель поведінки організму.

Як у біхевіоризмі, так і в необіхевіоризмі як наукових напрямках не досліджено те, що відбувається в свідомості людини, тому даний підхід у цілому інколи називають підходом до людини з позиції «чорного ящика». Психологи, які дотримуються даної філософії й методології, вважають, що наука, пояснюючи людську поведінку, повинна мати справу лише з тим, що спостерігається, вимірюється, входить в організм у вигляді стимулів і виходить з нього у формі реакцій на ці стимули. На цьому будується халлівська теорія научіння, заснована на системі фізіологічних постулатів і низки законів, котрі поєднують між собою стимули і реакції.

У новітній час біхевіористські ідеї не користуються особливою популярністю серед психологів, але продовжують привертати до себе увагу, особливо у зв'язку з цікавими роботами про людину одного з найбільш відомих сучасних прибічників цього підходу Б.Ф. Скіннера.

Другий напрям, який заявив про себе в період кризи психології, - гештальтпсихологія. Якщо біхевіоризм як одна з доріг виходу із стану кризи психології виник і набув розвитку в США, то гештальтпсихологія зародилася в Німеччині і отримала визнання в Європі. Гештальтпсихологія теж орієнтувалася на природні науки як на зразок наукового знання, але більше використовувала досягнення фізики й математики, а не фізіології організму.

Представників цього напряму, серед яких можна назвати М. Вертгеймера, В. Келера, К. Левіна та інших вчених, більше за все не влаштовував спрощений атомістичний підхід до вивчення й аналізу психічних явищ, характерний для асоціативної інтроспективної психології. Така психологія розкладала всі складні явища на елементарні, прагнучи з їх поєднання за асоціативним принципом вивести закони формування цілісних структур психічного. Психічні явища, по суті, зводилися до всіляких поєднань простих елементів за обмеженим числом законів. Гештальтпсихологи заявили про себе твердженням про існування власних законів формування складних, цілісних систем психічних явищ, що не зводяться до елементарних законів поєднання елементів. М. Вертгеймер, характеризуючи специфіку цього підходу в психології, писав: «Основну проблему гештальттеорії можна було б сформулювати так: існують зв'язки, при яких те, що відбувається в цілому, не виводиться з елементів, що існують нібито у вигляді окремих частин, що поєднуються потім разом, а, навпаки, те, що виявляється в окремій частині цього цілого, визначається внутрішнім структурним законом цього цілого». У дослідженнях гештальтпсихологів вивчення складних явищ за елементами та їх зв'язків було замінене з'ясуванням структури цих зв'язків і законів формування структури. З цієї причини цей напрям в історії психології інколи називають структурною психологією (один з перекладів слова «гештальт» на російську мову якраз і означає «структура»). Багато представників гештальтпсихології, окрім психологічної, мали базову освіту в галузі однієї з точних наук, і це значним чином вплинуло на їхні психологічні погляди. В. Келер, наприклад, вивчав фізику й користувався відповідними знаннями при поясненні процесів сприйняття та мислення.

Установки й принципи гештальтпсихології стосовно особистості та міжособистісної поведінки реалізував у своїх теоретичних та експериментальних дослідженнях К. Левін. Учений писав: «Для того, щоб зрозуміти й пояснити поведінку людини в її фізичному й соціальному оточенні необхідно для кожного психічного явища (дії, емоції, переживання тощо) визначити ту короткочасно триваючу цілісну ситуацію, яка являє собою утворену на даний час структурою поля і стан особистості». Середовище, згідно К. Лєвіну, повинне визначатися не у фізичних одиницях, як прийнято у біхевіористів, а в психологічних, тобто так, як воно [середовище] представлене на феноменальному суб’єктивному рівні сприйняття світу людиною.

Ідеї гештальтпсихології відіграли вагому роль у розробці низки важливих проблем психології. Вони торкнулися процесів сприйняття, мислення, пам'яті, особистості людини, міжособистісних стосунків. Вони також сприяли застосуванню в галузі психології корисних і цінних для неї теорій і понять, запозичених із природничо-наукових досліджень. Вони перетворили стару інтроспективну психологію, зробивши її відповідною досягненням природних наук. Разом із тим основні проблеми, котрі породили загальну кризу психологічної науки, гештальтпсихологія так само, як і біхевіоризм, не вирішила, а лише дещо знизила їх гостроту, привертаючи увагу дослідників до нових цікавих проблем.

Третім напрямом, котрий виник у період кризи, став психоаналіз. Його основи були розроблені австрійським психіатром і психологом З. Фрейдом. Представники психоаналізу, на відміну від біхевіористів і гештальтпсихологів, не орієнтувалися на точні й природні науки як на зразок для побудови наукового психологічного знання. Вони прагнули знайти вихід із кризи в самій психології, утворивши тісніший її союз із іншими науками, наприклад, з медициною, яка також має справу з психічними явищами.

Фрейдизм (і в цьому його заслуга) - прагнув наповнити психологічні знання про людину новою життєвою правдою, створити теорію і на її основі отримати інформацію, корисну для вирішення практичних, перш за все психотерапевтичних завдань. Не випадково, що свої наукові дослідження З. Фрейд почав якраз із аналізу й узагальнення психотерапевтичної практики і тільки потім перетворив накопичений досвід на психологічну теорію.

Психологія у психоаналізі знову віднайшла живу людину, з давніх часів притаманну їй глибину проникнення в єство душі та поведінки людини. Проте, захоплений своїми розумовими вивідними теоретичними побудовами (більшість з них, як виявилося згодом, не мали під собою статистично достовірної фактологічної основи), З. Фрейд віддалявся від емпіричної реальності в галузь психологічної фантазії, і це призвело до відмови від багатьох його ідей не лише з боку багатьох учених, але й учнів З. Фрейда.

Для психоаналізу ключовими поняттями стали «свідомість» і «несвідоме». Останньому була відведена особливо важлива роль у поясненні людської поведінки. З. Фрейд писав, що є вагомі докази того, що «тонка» й трудомістка інтелектуальна робота, яка вимагає глибокого й напруженого мислення, може протікати поза сферою свідомості; що існують люди, «у яких самокритика і совість виявляються несвідомими і, залишаючись такими, обумовлюють найважливіші вчинки». Несвідомим, за З. Фрейдом, може бути й відчуття провини.

Подальша доля психоаналітичного вчення і відношення до нього в різних країнах складалися по-різному. Спочатку всі, крім найближчих учнів і послідовників З. Фрейда, відносилися до нього вельми прохолодно. Пізніше вчення набуло прибічників у Німеччині, Австрії, Європі, США, де й до цього часу є досить популярним.

У перші роки радянської влади психоаналізом цікавилися й вітчизняні психологи, побачивши в цьому науковому напрямку одну з можливих матеріалістичних альтернатив, що панувала тоді в інтроспективній ідеалістичній психології. У 30-ті роки разом з обмеженнями на психологічні дослідження, початком потужного некомпетентного ідеологічного тиску на психологічну науку ЦК ВКП(б), що особливо посилився після виходу постанови «Про педологічні збочення в системі Наркомпроса» (1936), різкій критиці було піддане все вчення З. Фрейда. Припинилися переклади й публікації у нашій країні наукових праць З. Фрейда та його послідовників і до кінця 60-х років вони практично не публікувалися. За цей час виник і набув розвиток неофрейдизм, що здійснив значний внесок у психологічну науку (Е. Фромм та ін.), але цей напрям залишався практично невідомим радянському читачеві. Лише з другої половини 80-х рр. ХХ ст. стали виходити друком твори вчених- неофрейдистів у нашій країні.

Крім трьох перерахованих спроб науковим способом вирішити проблеми, що породили кризу, робилися спроби іншого роду. Одна з них полягала, наприклад, у відмові від будь-яких пояснень психологічних феноменів і заклику до їх опису й розуміння на інтуїтивному рівні. Це була так звана розуміюча психологія, яку представляв В. Дільтей. Він вважав, що атомістична, елементаристська, заснована на запозичених із природних наук пояснювальних методах психологія не може запропонувати цілісного розуміння людини як реальної, живої особи. Її місце повинна посісти розуміюча психологія.

Основне завдання розуміючої психології - розкрити смисловий зміст душевного життя людини, систему її цінностей. «Не можна не побажати появи психології, - писав В. Дільтей, - здатної вловити в мережі своїх описів те, чого в творах поетів і письменників є більше, ніж в нинішніх ученнях про душу». Предметом такої психології повинен стати розвиток душевного життя в усій його повноті. Описова

психологія в той самий час має бути аналітичною, і в аналіз необхідно включити живий, художній процес розуміння. Розуміюча психологія прагнула отримати й зібрати відомості про елементи свідомості, які необхідні та достатні для того, щоб представити весь перебіг індивідуального душевного життя людини. Хорошими психологами, на думку Дільтея, є письменники, історики, актори, педагоги, лікарі.

Починаючи з 30-40-х років XX ст., у розмежуванні й диференціації психологічних знань, ініційованих періодом відкритої кризи психологічної науки, стали відбуватися важливі зміни. Якщо перші самостійні напрями психологічних досліджень, які виникли протягом двох десятиліть XX ст., - біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм і розуміюча психологія (які майже не перетинаються і в своїх постулатах важко сумісні одне з одним) - представляли собою різні лінії розвитку думки, то з 30-х років разом з продовженням процесу диференціації психологічних знань починається й поступово набирає силу процес їх інтеграції, тобто об’єднання і використання в новостворених теоріях, в експериментах і на практиці різних підходів, що відображають позиції біхевіоризму, гештальттеорії, психоаналізу та інших напрямів дослідження. Розглянемо деякі з концепцій такого роду, характерних для психології середини XX ст.

Когнітивна психологія. Цей напрям виник у 60-х рр. (США) у зв'язку з розвитком кібернетики, інформатики, математичного програмування ЕОМ і, певною мірою, стала негативною реакцією на недоліки всіх психологічних концепцій, котрі ігнорують свідомість і які принижують роль мислення в детермінації поведінки людини. Головна увага була звернена на те, як людина сприймає, переробляє й зберігає різноманітну інформацію про світ і про себе, яким чином вона використовує її при ухваленні рішень і в повсякденній поведінці. Значним стимулом у розвитку цієї галузі психології стала розробка програмованих мов високого рівня для ЕОМ і технологій програмування.

Найбільш яскравим представником когнітивної психології був Ден Брунер.

Відомо, що одні й ті ж вихідні дані, введені в обчислювальну машину, породжують різні результати в процесі їх обробки залежно від того, за якою програмою працює машина. Так і на рівні людини: для того, щоб пояснити й передбачити її поведінку у відповідь на певну сукупність зовнішніх і внутрішніх стимулів необхідно знати, як вона їх сприймає і переробляє в своїй голові, яким чином вона приймає рішення.

Когнітивні процеси для психолога є аналогом програми обчислювальної машини. На їх вивчення й орієнтована ця галузь знань, що цікавиться головним чином тим, як людина реагує на навколишній світ у пізнавальному плані. Когнітивну психологію цікавить, як влаштована свідомість людини, її система знань. У дослідженнях, які здійснюються в цьому напрямку, «пізнання людиною навколишнього світу розглядається як активний процес, необхідним компонентом якого є психологічні засоби, котрі формуються у процесах навчання, включаючи навчання самим життям».

Разом з ідеями кібернетики та інформатики до психологічних теорій когнітивного напряму увійшло багато спеціальних термінів, запозичених із цих наук: сигнал, програма, інформація, кодування, вхід і вихід системи і т.п. Основне спеціальне поняття когнітивної психології - «схема». Вона представляє собою наявний у голові людини план збору і програму переробки інформації про об'єкти і події, сприйняті органами чуттів. В організмі є безліч пов’язаних одна з одною в динамічну систему схем. Вони за своєю структурою та способом функціонування мало залежать від джерел і характеру інформації.

Сприйняття, пам'ять, мислення та інші когнітивні процеси визначаються схемами приблизно так само, як пристрій організму генотипом. Когнітивні схеми складаються в індивідуальному досвіді людини, але частково є природженими. Вони дозволяють певним чином сприймати, переробляти й зберігати інформацію про минуле, справжнє та вірогідне майбутнє.

Неофрейдизм. Цей напрям «виріс» із класичного психоаналізу З. Фрейда і представлений такими іменами вчених, як А. Адлер, К. Юнг, К. Хорні, Г. Саллівен, Е. Фромм та ін. Характерні для неофрейдизму проблеми та основна система понять, якими для їх вирішення користуються прибічники цього наукового напряму, мають багато загального з теорією З. Фрейда, хоча окремі концепції, представлені в цьому напрямі, вельми радикально від цієї теорії відрізняються. Проте фрейдизм і неофрейдизм об'єднує віра в існування і особливу роль несвідомого в психіці та поведінці людини, переконаність у наявності в людини багатьох стійких негативних явищ, названих «комплексами».

Основні положення психоаналітичної концепції А. Адлера зводяться до наступного. У ній заперечується безпосередня залежність психічного розвитку людини від органічних чинників. Стверджується, що з перших років життя у дитини виникає виражене, глибоко пережите нею відчуття власної неповноцінності, яке вона прагне здолати це відчуття. Крім комплексу неповноцінності дитині з перших років життя приписується прагнення до творчого самовдосконалення. Людина розглядається як істота, яка спочатку прагне до певної життєвої мети, діє в основному розумно, доцільно й обдумано. Мета життя встановлюється самою людиною. Від її характеру залежить багато що в поведінці людини: під впливом мети у неї формуються образи, пам’ять, складається специфічне сприйняття дійсності, утворюються ті або інші риси вдачі, схильності й здібності, моральний образ, емоції та відчуття.

Іншу психоаналітичну концепцію, розроблену К. Юнгом, інколи називають «аналітичною психологією». Відповідно до неї психіка є складним цілим, відносно незалежні частини якого своєрідно відокремлені одна від одної. Центр людської індивідуальності складає так званий «комплекс Я». З ним пов'язано два типи несвідомого; особисте і колективне. Перше представлене тим, що надбане людиною в ході індивідуального життєвого досвіду; друге передається їй спадково і відображає суспільний досвід, накопичений людством. Особисте несвідоме містить комплекси, які складають невід'ємну частину психічного життя індивіда. Колективне несвідоме включає міфи, первісні форми мислення, враження і образи, що відклалися в мозку людини з давніх часів і які передаються від покоління до покоління. Вони можуть виявлятися, наприклад, у сновидіннях, зміст яких наче повертає людину в далеке минуле.

Особисте несвідоме уявляється людині частиною її власного життя; зміст колективного несвідомого - чимось чужим їй, дивним, незвичайним, таким, що викликає сильні негативні переживання, неврози. Типовим способом існування і уявлення колективного несвідомого є релігійне вчення, пов'язані з ним історії, міфи, образи, думки. Іншим вираженням того ж у культурі людства виступають казки.

Важливою заслугою К. Юнга перед психологічною наукою є введення у науковий обіг уявлень про два типи особистості: інтровертивної і екстравертивної. Першій властива зверненість до себе в пошуках причин, що пояснюють здійснювані вчинки; другій властива тенденція до живого відгуку на зовнішні дії і знаходження в них витоків поведінки. Обидві тенденції в тій або іншій мірі властиві (притаманні) всім людям, але представлені в них - у їхній психології та поведінці - в різних пропорціях. Інтровертами називають людей, у яких перша тенденція явно домінує над другою, а екстравертами, навпаки - тих індивідів, для яких характерне яскраве переважання іншої тенденції.

К. Юнг також запропонував одну з найцікавіших психологічних типологій особистості, поділивши людей на такі типи: мисленнєвий, емоційний та сензитивний. Важливим теоретичним поняттям у К. Юнга стало уявлення про «індивідуації». Цим словом учений позначив розвиток психологічного індивідуума як істоти, відмінної від суспільства. Індивідуація, за К. Юнгом, є процесом особистісної диференціації, що відбувається за життя та має на меті розвиток індивідуальності людини. Е. Фромм став автором концепції «гуманістичного психоаналізу». На відміну від свого вчителя З. Фрейда, який утвердив біологічну обумовленість психіки та поведінки людини, Е. Фромм доводив, що вони соціально обумовлені. Характер людини твориться суспільством, обставинами її життя, і там, де пригнічується свобода особистості, виникають патологічні характери. Найбільш типові з них такі: конформізм, мазохізм, садизм, схильність до руйнування та відлюдництво.

Генетична психологія. Засновником цього напряму є швейцарський психолог Ж. Піаже. Цей напрям безпосередньо пов'язаний з вивченням психічного розвитку дитини, її інтелекту. Широко поширеними в концепції Ж. Піаже є поняття логіки і математики, а сам інтелектуальний розвиток представлений у вигляді вчення про розвиток логічного мислення дітей від народження до раннього юнацького віку.

Подальший розвиток психологічних знань в сучасному зарубіжному світі характеризується кількома тенденціями. Одна з них полягає в поступовому стиранні кордонів між різними школами та напрямами. Це, зокрема, відображується в тому, що в світі все більше з'являється психологічних теорій, автори яких свідомо прагнуть інтегрувати знання, накопичені в різних психологічних концепціях - біхевіоризмі, гештальтпсихології, психоаналізі, розуміючій психології, когнітивній психології та генетичній психології.

Друга тенденція полягає в тому, що психологія поступово виходить за межі академічної науки та стає надзвичайно корисною практичною галуззю знань. Окрім традиційних для неї додаткових наукових сфер (медицина, педагогіка), вона широко використовується у промисловості, економіці, політиці, юридичній практиці - одним словом усюди, де виникають проблеми, пов’язані з людиною, її психічною діяльністю.

Третя тенденція полягає в розширенні й збагаченні як понятійного, так і методичного апарату психологічних досліджень за рахунок тих наук, з якими психологія контактує при розв’язанні різноманітних наукових і прикладних проблем. Особливо багато корисного їй обіцяє альянс, що посилюється з кібернетикою та обчислювальною технікою.

4.