<<
>>

Порядок формування Європейського парламенту

10 вересня 1952 р. відбулося засідання Асамблеї Європейського об’єднання вугілля й стали, у якій країни-учасниці представляли 78 членів. Римський договір 1957 р. установив, що загальна для трьох об’єднань Асамблея (згодом - Європейський парламент) «здійснює повноваження по обговоренню та контролю», одночасно вказав, що вона складається з «представників народів держав-членів, що об’єдналися в Співтовариство».

Хоча Римський договір у принципі передбачав, що парламент повинен обиратися на основі «прямого загального голосування по єдиній для всіх держав- членів процедурі», до 1979 р. формування Європейського парламенту здійснювалося на підставі положень, які встановлювали, що Асамблея формується з “делегатів, які призначаються відповідними парламентами із числа їхніх членів і відповідно до процедури, установленої кожним державою-членом”. Саме так була утворена перша Асамблея, що зібралася на своє перше засідання 19 березня 1958 р. Такий порядок повинен був зберігатися до видання органами Співтовариства акту, що встановлює єдину виборчу систему.

Ще в травні 1960 р. Асамблея прийняла перший проект конвенції, яка передбачала прямі вибори у вищий представницький орган Співтовариства. Однак до реалізації цього проекту пройшло більше 15 років.

У вересні 1976 р. Рада, нарешті, прийняв Акт «Про обрання Європейської парламентської асамблеї загальними прямими виборами». Він установив лише невелике число правил, віддавши інше на розсуд держав-членів.

У ст. 1 Акту була зафіксована норма, що населення держав, об’єднаних у Співтовариство, обирає своїх представників у Європейський парламент на прямих і загальних виборах.

Акт установив також число представників, що обирають від кожної держави. Воно було визначено з досить приблизним обліком чисельності населення кожної країни.

Станом на 1989 р. найбільше число депутатів - 81 обиралося від ФРН (61 млн.

жителів), Франції (56 млн.), Італії (57 млн.) і Великобританії (55 млн.), Іспанія (39 млн.) обирає 60 депутатів, Нідерланди (14,7 млн.) - 25 депутатів, Бельгія (9,9 млн.), Греція (10 млн.), Португалія (9,8 млн.) - по 24 депутата, Данія (5,2 млн.) - 16 депутатів, Ірландія (3,5 млн.) - 15 депутатів і Люксембург (372 тис.) - 6 депутатів. Таким чином, усього обиралося 518 депутатів, тобто в середньому один депутат від приблизно 622 тис. жителів. Однак, дана квота витримується тільки в середньому по Європі, в окремих країнах співвідношення може бути іншим. У Люксембурзі один депутат обирається від 62 тис. жителів, а у ФРН - від 755 тис. Подібна нерівність на користь малих країн теоретично розглядається як спосіб забезпечення прав народів в умовах політичної й, особливо, економічної гегемонії великих держав. Станом на 1 грудня 1997 р. у Європейському парламенті було 626 депутатів, згідно до Амстердамського договору (1997 р.) гранична чисельність Європейського

парламенту повинна була дорівнювати 700, Ніццький договір 2001 р. встановлював чисельність депутатських мандатів у 732.

Депутати обираються в Європейський парламент строком на п’ять років. Відповідно до існуючого правила, вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій, що на практиці означає звичайну для демократичних країн заборону імперативного мандата.

Стосовно євродепутатів діє класичний конституційно-правовий принцип несумісності. Так, згідно ст. 6 Акту, діяльність члена Європейського парламенту визнана несумісною з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою-членом. Разом з тим допускається подвійний мандат, тобто поєднання мандата депутата національного парламенту й депутата Європейського парламенту. Несумісність поширена також на ряд посадових осіб Співтовариства.

Акт обмовив також, що ніхто не може голосувати на виборах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися у всіх державах-членах із четверга по неділю одного й того ж тижня.

Найбільш важливе положення міститься в ст. 7 Акту, у якій вказувалося, що до прийняття у майбутньому Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему та процедуру, вибори в кожній країні повинні проводитися відповідно до прийнятих в ній виборчими законами, тому треба в принципі говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право по виборам депутатів Європейського парламенту окремих держав.

Підкреслимо, що національне виборче законодавство європейських держав при наявності великої кількості загальних рис, має й значні відмінності. Загальні принципи виборчого права було остаточно зафіксовано у 2002 р., проте Співтовариство і на цей раз відмовилося від спроби створити єдині правові норми по виборах депутатів Європейського парламенту. Виборча система у всіх державах- членах - пропорційна. Виключення становить Великобританія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною

перешкодою в створенні єдиного виборчого закону Співтовариства з’явилася позиція Великобританії, що не погоджується на введення пропорційної системи при виборах Європейського парламенту, побоюючись, що це могло б сприяти введенню пропорційної системи й при обранні палати громад.

Як відомо, на результати виборів за пропорційною системою певний вплив може здійснювати розподіл країни на виборчі округи. У 14 країнах - у Швеції, Фінляндії, Словаччині, Словенії, Данії, Литві, Греції, Естонії, Угорщині, Чехії та на Кіпрі та на Мальті, Португалії, Люксембурзі створюється єдиний виборчий округ. В інших країнах, де вибори здійснюються за пропорційною системою, утворюється кілька виборчих округів (у Великій Британії - 11, Польщі - 13, у Італії - 5, у Франції - 8), причому, як правило, границі округів визначаються адміністративно - територіальним подолом країни.

Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні дуже гострою є проблема національних відносин між фламандцями та валлонами.

Законом 1984 р. встановлено, що з 24 депутатів Європейського парламенту, що обирають у країні, 11 обираються від валлонського регіону (офіційна мова французька) і 13 - від фламандського регіону (офіційна мова фламандська). У той же час у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького населення, фламандського населення та населення Брюсселю, мешканці якого є носіями обох мов. Підрахунок голосів проводиться по регіонах, причому кожний виборець столиці країни самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону повинен бути віднесений його голос. Таким чином, у законодавстві Бельгійського королівства знайшло відбиття унікальний територіальний устрій цієї країни, що є одною з небагатьох монархій, яка має яскраво виражені рисами федералізму.

Цікаво відзначити, що активне виборче право надається в більшості країн громадянам, що досягли 18-літнього віку, і лише в Греції - тільки громадянам, що досягли 20 років. Як правило, активним виборчим правом користуються не тільки громадяни даної країни, але й проживаючі в ній громадяни інших держав Співтовариства, які перебувають на момент виборів на території даної країни. У Бельгії, однак, громадяни інших держав-членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у цієї країні, і не можуть реалізувати своє право голосу в державах їхнього походження. Бельгійці, які проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. В Данії у виборах депутатів Європейського парламенту не беруть участь жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, що проживають в інших державах - членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, якщо ж вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. У той же час іспанські громадяни, що проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великобританії не беруть участь у виборах у палату громад, але вони можуть брати участь у виборах Європейського парламенту.

Пасивне виборче право також не відрізняється однаковістю. У п’яти країнах (Бельгія, Греція, Ірландія, Люксембург і Великобританія) право бути обраним належить громадянам, що досягли 21 року. У чотирьох країнах (Данія, ФРН, Іспанія

й Португалія) нижча межа встановлена в 18 років. У Франції бути обраною може бути людина не молодче 23 років, а в Італії й Нідерландах - не молодче 25 років.

У ряді країн вжиті заходи проти висування кандидатур партіями й особами, які не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менш 5% голосів виборців, не приймається в увагу при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься застава, яка до впровадження єдиної європейської грошової одиниці становила 100 тис. франків, що не поверталися, якщо список на виборах не збере, принаймні, 5% голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Вона повертається, якщо кандидат збере не менш однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. Нарешті, у Великобританії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не повертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.

Багато з зазначених обмежень є досить дієвими. Наприклад, під час загальних виборів у Європейський парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев’ять не змогли переступити 5-процентний рубіж.

Визначення переможців виборних перегонів також здійснюється у різний спосіб. Так, у більшості країн застосовується система д’Ондта, Швеція та Латвія використовують квоту Сен-Лагю, Словаччина - квоту Друпа і лише у Німеччині застосовується виборча система Хера.

Висновок до питання № 2. Вибори в Європейський парламент викликають менший інтерес населення в порівнянні з виборами в національні парламенти. Це приводить до проблем абсентеїзму в рамках усього Європейського співтовариства. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижче, ніж на національних виборах. Наприклад, якщо в 1984 р. у виборах у Європейський парламент брало участь 63% всіх виборців, то в червні 1989 р. - усього лише 58,4%. В окремих країнах активність виборців була ще нижче. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менш 49,4%, а в Нідерландах і того менше - 47,2% виборців.

Хоча повноваження Європейського парламенту не настільки вуж значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом відносно Загального ринку.

3.

<< | >>
Источник: Степаненко К.В.. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. Дніпро - 2016. 2016

Еще по теме Порядок формування Європейського парламенту:

  1. Порядок формування комісії
  2. Функції та повноваження Європейського парламенту
  3. Структура й організація роботи Європейського парламенту
  4. Статус Європейського Парламенту
  5. Тема № 5: “Європейський парламент”
  6. Порівняльно-правовий аналіз нормативно-правового забезпечення виборів до Європейського Парламенту
  7. Порядок та способи ухвалення рішень Радою Європейського Союзу
  8. Правовий статус та порядок діяльності Європейської ради в системі органів Європейського Союзу
  9. Теоретико-правовий аналіз формування та функціонування виборчих систем
  10. Загальні засади діяльності Європейського Суду Аудиторів. Статус Європейського цивільного трибуналу
  11. Європейське право та європейська інтеграція
  12. Поняття та особливості європейського права та права Європейського Союзу
  13. Судебно-административные функции верхних палат зарубежных парламентов второй половины XIX — начала XX в.
  14. Алексеров Ф.Т. и др.. АНАЛИЗ И ПОДДЕРЖКА РЕШЕНИЙ ВЛИЯНИЕ и СТРУКТУРНАЯ УСТОЙЧИВОСТЬ В РОССИЙСКОМ ПАРЛАМЕНТЕ (1905-1917 и 1993-2005 гг.),
  15. Рада Європейського Союзу
  16. Громадянство Європейського Союзу
  17. Система джерел європейського права
  18. Європейська Комісія
  19. Загальні засади діяльності Європейського Суду Справедливості