§ 3. Предмет і метод сімейного права України. Співвідношення сімейного та цивільного права

У сімейно-правовій літературі вже тривалий час точаться дискусії з приводу співвідношення сімейного та цивільного права.

Одна група вчених дотримується думки, що сімейне право є самостійною галуззю права.

Для вирішення цього питання необхідно визначити специфі­ку предмета та методу правового регулювання сімейного права, оскільки саме ці два критерії у загальній теорії права розгляда­ються як підстави поділу права на галузі та інститути.

Предметом правового регулювання будь-якої галузі або ін­ституту права є така сукупність однорідних суспільних відносин, яка внаслідок своєї специфічності вимагає особливого регулюван­ня. Визначити предмет сімейного права означає виявити сутність та риси відносин, що ним регулюються.

Частина 1 ст. 1 СК України визначає засади шлюбу, особисті немайнові і майнові права та обов’язки подружжя, підстави вини­кнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів й усиновлених, інших членів сім’ї та родичів. Ця норма певним чином окреслює предмет правового ре­гулювання сімейного права. Проте вона містить лише приблизний, неповний перелік тих відносин, які є предметом правового регу­лювання сімейного права.

Предметом правового регулювання сімейного права є су­спільні зв’язки, що складаються виключно між індивідуальними суб’єктами, які мають особливий статус: вони є членами однієї сім'ї (подружжя, батьки та діти, усиновлювачі й усиновлені, опікун (піклувальник) і підопічний тощо), колись ними були (особи, шлюб між якими розірвано) або ніколи не були однією сім'єю, проте внаслідок особливого юридичного факту - кровного спорід­нення - перебувають у правових відносинах (дитина та батько чи мати, які ніколи з дитиною не проживали; баба, дід та онуки, які спільно не проживають).

Суспільні сімейні відносини складаються з приводу ство­рення сім'ї, народження та виховання дітей, здійснення майнових прав, захисту прав та законних інтересів дітей-сиріт і дітей, позба­влених батьківського піклування.

Підставами руху сімейних відносин можуть служити як по­дії (народження дитини), так і дії у вигляді правочинів (шлюбний договір, договір подружжя про надання утримання, договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно, договір про патронат тощо), юридичних вчинків (фактичне виховання дитини, позбавленої ба­тьківського піклування) або адміністративного акта (рішення суду про всиновлення, рішення органу опіки та піклування про встанов­лення опіки над дитиною, позбавленою батьківського піклування).

Для сімейних відносин властивим є те, що вони мають особ­ливо довірчий, особистий і тривалий, а в деяких випадках і довіч­ний характер та у нормальному їх стані ґрунтуються на почуттях любові й взаємної прихильності. При цьому слід мати на увазі, що далеко не всі ці відносини можуть зазнати правового регулювання.

За своєю соціальною природою шлюбно-сімейні відносини поділяються на особисті немайнові та майнові.

Особисті немайнові відносини у сім'ї знаходять свій прояв у духовних зв'язках, що ґрунтуються на почуттях любові й поваги, на подружній вірності, моральній підтримці членів сім'ї та їх тур­боті одне про одного. Проте значна частина особистих немайнових відносин не підвладна впливу закону. Зокрема, залишаються за межами правового регулювання такі явища, як любов, дружба, повага, подружня вірність тощо. У цій сфері право лише визначає зовнішні межі початку та закінчення особистих немайнових відно­син: умови вступу у шлюб, припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, установлення батьківства, позбавлення батьківських прав тощо. Крім того, право встановлює деякі загальні імперативні заборони, загальні межі, в яких здійснюються особисті сімейні відносини, власне зміст яких перебуває поза межами правового регулювання¹. Наприклад, закон надає батькам право обирати фо­рми та методи виховання дитини, забороняючи використовувати такі, що суперечать закону та моральним засадам суспільства (ч. 3 ст. 151 СК України).

Більш детально регламентуються майнові відносини у сім'ї (відносини між подружжям щодо спільного майна, надання утри­мання одне одному, відповідальності за зобов'язаннями перед тре­тіми особами, виконання обов'язку з утримання дітей, батьків, ін­ших родичів тощо).

Крім того, сімейне право регулює і такі відносини, які мають організаційний характер, тобто спрямовані на впорядкування (но­рмалізацію) інших суспільних відносин і дій їх учасників. До них належать відносини, які складаються з приводу укладення шлюбу, встановлення походження дитини, передання дитини, позбавленої батьківського піклування, в сім'ю на всиновлення, під опіку, до ди­тячого будинку сімейного типу тощо.

Головним аргументом прибічників думки про самостійність сімейного права як галузі є те, що серед сімейних відносин перева­жають особисті немайнові відносини. Із цим можна погодитися, проте не в контексті правового регулювання цих відносин. У чин­ному СК України однією із засад регулювання сімейних відносин проголошується їх регулювання лише у тій частині, в якій це є допу­стимим і можливим із точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. І хоча в СК України, на відміну від КпШС, міститься зна­чно більше норм, покликаних регулювати особисті немайнові від­носини у сім'ї, більшість із них має декларативний характер і не ви­конує своєї регулятивної й охоронної функцій. Із цього приводу ще Г. Ф. Шершеневич справедливо зазначав, що до сімейних прав не можуть належати права на взаємну любов і повагу, тому що це «уявні права», позбавлені санкцій. Право ж «має справу лише із зов­нішнім світом, але не з душевним»^{[5] [6]. Сімейне право так само, як і право цивільне, переважно регулює майнові відносини, і стається це, перш за все, тому, що ці відносини краще піддаються правовому регулюванню. Саме тому серед відносин, які регулюються нормами сімейного права, все ж таки переважають не особисті немайнові, а майнові відносини, що також є властивим і для цивільного права.}

Предмет сімейного права характеризує те, що відносини, які підпадають під його регулюючий вплив, покликані обслуговувати інтереси сім'ї й інтереси її членів, які випливають зі здійснення сім'єю її функцій.

Втім, відносинам, які регулюються нормами сімейного права, крім специфічних, властиві і загальні ознаки, якими характеризу­ються відносини, що регулюються нормами цивільного права. Зо­крема, сімейні відносини так само, як і цивільні, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової відокремле­ності їх учасників.

Для вирішення питання про співвідношення сімейного та ци­вільного права необхідно також визначити метод його регулю­вання, під яким розуміють сукупність специфічних прийомів, за­собів та способів впливу права на суспільні відносини, які застосо­вуються тією чи іншою галуззю права. Метод визначається особ­ливостями самих відносин, що регулюються, тобто особливостями предмета регулювання.

Метод правового регулювання складається з таких елемен- тів^[7]:

а) установлення меж відносин, які регулюються сімейним правом, що залежить від особливостей цих відносин, економічної необхідності, зацікавленості держави у впорядкуванні цих відно­син; так, у сімейному законодавстві визначено межі правового ре­гулювання особистих немайнових відносин подружжя, батьків та дітей, інших родичів, що обумовлюється, з одного боку, важливіс­тю цих відносин для нормального розвитку суспільства, а з іншого боку, тим, що особливості цих відносин не дозволяють здійснюва­ти їх детальну регламентацію;

б) видання відповідних нормативних актів, які передбачають права та обов'язки суб'єктів і приписи про необхідну та можливу поведінку; із точки зору сімейного законодавства поведінка учас­ників сімейних відносин може регулюватися як нормами права, так і актами індивідуального регулювання, тобто договорами; сі­мейне законодавство містить обов'язкові для учасників сімейних відносин правила поведінки (обов'язок батьків утримувати своїх дітей, обов'язок чоловіка та дружини матеріально підтримувати одне одного тощо), а також правила можливої поведінки (право по­дружжя на укладення договорів між собою, право батьків залучати до виховання дитини інших осіб, передавати її на виховання фізи­чним та юридичним особам тощо);

в) наділення учасників сімейних відносин правоздатністю та дієздатністю, які дозволяють їм вступати у різноманітні сімейні відносини; зокрема, СК України надає батькам і дітям у межах їх правоздатності право бути самостійними власниками майна; шлюбна дієздатність згідно зі ст. 22 СК України виникає у 18 років;

г) визначення заходів відповідальності в разі порушення встановлених сімейним законодавством правил поведінки; сімей­не законодавство містить різні санкції, які застосовуються в разі порушення його норм; такими санкціями є відшкодування заподі­яної майнової або моральної шкоди (ст.

Із загальної характеристики елементів методу правового ре­гулювання у сімейному праві можна зробити висновок, що в сі­мейному праві посилилися диспозитивні засади і як наслідок роз­ширилися можливості ситуаційного регулювання з боку самих учасників сімейних відносин: договори щодо утримання, шлюбні договори тощо.

Способи регулювання сімейних відносин, які розкривають зміст методу сімейного права, у теорії сімейного права поділяють­ся на заборони, дозволи, правила-роз'яснення та приписи до здій­снення певних дій^[8].

Заборони мають визначеність і чітко формулюються у нор­мативно-правових актах, застосовуються до конкретних дій та вчинків.

Залежно від форми вираження заборони поділяються на прямі та непрямі.

Прямі заборони - це заборони, в яких воля законодавця вира­жається чітко та відкрито. Відступити від прямих заборон можна тільки у випадках, передбачених законом.

Так, ст. 26 СК України містить перелік осіб, укладення шлюбу між якими заборонено. Зокрема, ч. 5 цієї статті серед таких осіб називає всиновлювача й усиновлену ним дитину. Проте шлюб між усиновлювачем й усиновленою ним дитиною може бути зареєст­ровано в разі скасування всиновлення.

Непрямі заборони - це заборони, зі змісту яких випливає ви­сновок про недопущення яких-небудь дій. Винятки з них передба­чаються законом. Відповідно до ч. 1 ст. 32 СК України шлюб реєст­рується після спливу 1 місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. Це є непрямою забороною реєструвати шлюб до спливу вказаного терміну. Водночас законодавець допускає скорочення або подовження зазначеного терміну в разі наявності поважних причин або особливих обставин.

Дозвіл - це згода, що дає право на вчинення дій, зафіксованих у нормах права. Дозволи на відміну від заборон адресуються, крім учасників сімейних відносин, юридичним особам (органам опіки та піклування, суду), вони менш визначені й тісніше пов'язані з процесуальними нормами.

За формою вираження дозволи також бувають прямими та непрямими.

Прямі дозволи - ті, в яких дозвіл виражено відкрито. Частина 1 ст. 64 СК України надає дружині та чоловікові право на укладення між собою всіх договорів, не заборонених законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Непрямі дозволи - приписи, зміст яких свідчить про можли­вість певної поведінки. Так, згідно з ч. 2 ст. 154 СК України батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захис­том прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина чи дочки як їхні законні представники без спеціальних на те повно­важень.

Поряд із заборонами та дозволами норми сімейного права міс­тять приписи щодо вчинення певних дій (позитивні зобов'язу­вання). Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 143 СК України мати, батьки дитини, які перебувають у шлюбі, зобов'язані забрати дитину з по­логового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я.

До способів регулювання сімейних відносин належать пра- вила-роз’яснення. Наприклад, у ч. 1 ст. 21 СК України наводиться визначення шлюбу; в ч. 2 ст. 26 роз'яснюється, хто є неповнорід- ними та повнорідними братами й сестрами; у ст. 207 СК України визначається, що таке всиновлення.

Таким чином, метод сімейного права за змістом впливу на відносини, що регулюються, є дозвільним, а за формою приписів - диспозитивним.

Дозвільний характер сімейно-правового регулювання означає, що сімейне право наділяє громадян правовими засобами задоволення їх потреб та інтересів у галузі сімейних відносин. До них належить сімейна правоздатність громадян, яка визначає їх можливість участі у сімейних правовідносинах, і конкретні суб’єк­тивні права подружжя, батьків, дітей та інших учасників, яким від­повідають і певні обов’язки. Тому всі норми, включені у систему сі­мейно-правового регулювання, спрямовано на досягнення єдиного сімейно-правового результату - наділення суб’єктів правовими за­собами, достатніми для забезпечення відповідних інтересів у галузі сімейних відносин.

Диспозитивність сімейно-правового регулювання слугує для тієї ж мети - забезпечення інтересів учасників сімейних відно­син. Полягає вона в тому, що у чинному сімейному законодавстві міститься значна кількість диспозитивних норм (які можуть бути змінені за згодою сторін). Так, сімейне право диспозитивно визна­чає правовий режим майна подружжя, який може бути встановле­ний законом або договором, порядок здійснення батьками прав щодо виховання дитини, способи та порядок виконання батьками обов’язку з утримання дитини тощо. Сімейне право допускає встановлення прав та обов’язків за угодою сторін. Наприклад, ба­тьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим із них, хто проживає окремо від дитини (ч. 4 ст. 157 СК України), подружжя має право укласти до­говір про надання утримання одному з них, в якому визначити умови, розмір та строки виплати аліментів (ч. 1 ст. 78 СК України) тощо.

Розгляд предмета й методу правового регулювання сімейно­го права дає змогу зробити висновок про співвідношення сімейно­го та цивільного права. Хоча сімейні відносини і мають певну спе­цифіку, яка, втім, не стосується суті цих відносин, вони так само, як і цивільні відносини, ґрунтуються на рівності учасників, їх майновій самостійності та вільному волевиявленні. Метод сімейно-право­вого регулювання має у своєму складі такі ж само прийоми та спо­соби, які властиві методу регулювання цивільних відносин. Саме це дозволяє підтримати тих науковців, які вважають сімейне пра­во підгалуззю цивільного права.