Питання 1. Поняття і сутність конституції.

Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства.

Термін "конституція" походить від латинського слова "сопбйШо", що буквально можна перекласти як "устрій, встановлення, утвердження". Разом з тим існує думка, що він бере початок від звороту "rem publicum co", з якого починаються окремі акти римських імператорів. Конституція - категорія історична. Окремі її елементи були сформульовані в працях древньогрецьких філософів, зокрема Платона і Арістотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу - хартіях (Магдебурзьке і Любекське право 13 - 18 ст.). Сучасне розуміння слова "конституція" (конституція держави) бере свій початок із періоду зміни в Європі феодального ладу на буржуазний (XVII -XVIII ст.) і кінцево викристалізовується на початок XX ст. уже як сутність основного закону держави. Першими (писаними) конституціями довгий час вважали Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., Конституцію США 1787 р., Конституції Франції та Польщі 1791 р.

Сучасна наука конституційного права використовує термін«конституція» у кількох значеннях, насамперед, розрізняє конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, живу тощо).

Юридична конституція — це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації і функціонування органів публічної влади (органів державної влади й органів місцевого самоврядування), визначають територіальний устрій держави.

- по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні акти, що іменуються конституціями. Але аж ніяк не в усіх із них уже склався конституційний лад, засади якого має встановлювати конституція. Тому подібні акти з досить великим наближенням можна вважати конституціями — це скоріше «квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації державної влади (тобто такої, що базується на засадах поділу влад), не забезпечують її обмеженість правом, реально не гарантують права і свободи людини і громадянина;

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конституція» вживається термін «основний закон», при цьому, в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні. Звичайно, для цього є певні історичні передумови, оскільки ще у працях Г. Гроція та інших представників школи природного права XVH-XVHT ст. термін «основний закон» використовувався для характеристики закону, який би мав особливу юридичну силу та виступав би підґрунтям виникнення держави. Протез позиції сьогодення такий підхід певною мірою виглядає досить спрощеним, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно інших законів, наприклад, конституція Великої Британії чи Ізраїлю, з іншого, —не всі закони, проголошені основними, можна вважати дійсно конституціями — багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного закону, що саме собою є алогічним — загальновідомо, що саме Велика Британія є батьківщиною конституції і однією з перших у світі конституційних держав. Крім того в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов’язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юридична сила признається не за цим актом, а за Кораном.

Більш привабливим є підхід щодо доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон», що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» — актів, що лише створюють конституційну видимість.

У зв’язку з цим доречним є запропонований ще в ХІХ ст. поділ конституцій на формальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) конституція являє собою закон (або кілька законів), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу по відношенню до всіх інших актів національного законодавства (є основним законом держави). Наприклад, Конституцію Швеції складають чотири акти — «Акт про престолона_слідування» (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.), «Акт про свободу друку» (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань», Конституцію Фінляндії — чотири органічних закони — «Форма правління Фінляндії» (1919 р.), «Акт проЕдускунте» (1928 р.), «Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної Ради і канцлера юстиції»(1922 р.) та «Акт про державний суд» (1922 р.).

Матеріальна (неформалізована) конституція являє собою значну кількість прийнятих у різні часи нормативних актів, судових рішень та конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють та гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою. Матеріальна конституція не носить формалізованого характеру, тобто акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо до інших законів.

Якщо юридична конституція — це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція застосовуються для характеристики реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають чинні в країні основи державного ладу, фактичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміну «фактична конституція» пов’язана з тим, що юридична конституція, з погляду причин її появи, демонструє певну ідеальну модель устрою держави, відносин держави і людини, що передбачає встановлення деяких механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що дійсно чинні механізми таких обмежень не співпадають абсолютно з ідеальною моделлю, більше того, юридична і фактична конституції можуть суттєво відрізнятися, як це було характерно, наприклад, для так званих «радянських конституцій».

Наука конституційного права знає різні підходи (погляди різних правових шкіл) щодо визначення поняття конституції. Одним із найуніфікованіших вважають визначення, за яким:

Конституція - це Основний Закон держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

Конституція - це Основний Закон держави, який регулює у відповідності з волею та інтересами пануючого класу (класів, народу) суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення основоположних засад організації суспільства й держави. Конституція - політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне - державний і адміністративне - територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція - це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні.

Сутність конституції - це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті.

Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції. Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах.

Конституції, в їхньому формально-юридичному значенні з’являються в ХУІІ-ХУІІІ ст. під час демократичних буржуазних революцій, їх поява обумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка б унеможливила або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузько корпоративних інтересах, що, в свою чергу, мало б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав та свобод людини. Саме в цей час виникає і таке поняття як конституціоналізм.

Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основних етапи.

Перший етап (ХУІІ-ХУІІІ ст. — перша світова війна) — це період утвердження буржуазного суспільства у країнах Європи й Америки і початок становлення конституційного ладу.

Другий етап конституційного розвитку (період між першою та другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов’язане з демократизацією державно-політичних режимів (наприклад, у Німеччині), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, в Ефіопії), або ж утворилися внаслідок розпаду Російської та Австро-Угорської імперій (наприклад, у Латвії, Чехословаччині, Естонії).Для другого етапу притаманне певне розширення предмету конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку.

Третій етап конституційного розвитку (1945 р. — кінець 80-х років XX ст.) пов’язаний із тим, що конституційний процес набуває загальносвітового характеру, до нього залучаються практично всі держави світу. Цей етап характеризується використанням різних конституційних моделей: ліберальних (американської та континентальної), які склалися на першому та другому етапах; соціалістичної; а також «нової», втіленої в конституціях країн, що звільнилися від колоніальної залежності.

Четвертий (сучасний) етап конституційного розвитку починається з кінця 80-х років XX ст. і пов’язаний із ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, за період 1989-1995 рр. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила своє існування соціалістична модель конституції.

Зміст конкретної конституції визначають різні чинники —час прийняття, юридичні і релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо.

У сучасній науці конституційного права виробилося декілька узагальнених підходів до класифікації конституцій. Класифікацію конституцій можна проводити за такими чинниками :

1. за формою виразу конституції бувають писані, неписані і змішані. Писана конституція - це один або декілька документів (законів), які визначені власне як конституція держави, - найпоширеніший вид Основного Закону сучасної держави. Якщо конституція складається з декількох окремих, але змістовно узгоджених між собою документів, то її називають писаною, кодифікованою (приклад - Конституція Швеції). Неписана конституція - явище дуже рідкісне в сучасному світі. Під нею буквально розуміють групу політико-правових уявлень, концепцій, доктрин стосовно організації державного життя у суспільстві. Змішана конституція - Основний Закон держави, який органічно поєднує у собі як елементи писаної, так і неписаної конституцій. Прикладом може служити те, що сьогодні прийнято називати Конституцією Великобританії - зібрання великої групи законів, конституційних звичаїв, правових прецедентів, доктрин тощо;

2. за порядком прийняття конституції бувають даровані, народні та договорні. Даровані конституції, як звичайно, підготовлені і введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти. Різновидом дарованих є конституції, введені в дію (даровані) метрополією у своїй колишній колонії. Народні конституції - це ті, що прийняті загальновизнаними демократичними способами. Вони поділяються на конституції, прийняті парламентом, через референдум, конституційною асамблеєю (зборами). Договірна конституція - Основний Закон, прийнятий через укладання відповідної угоди між різними суб’єктами конституційного процесу. Приклад: договір про зміст Основного Закону федеративної держави укладений між суб’єктами федерації (Конституція СРСР 1924р. - Договір між РРСФР, ЗРСФР, УРСР, БРСР);

3. за порядком внесення змін і доповнень конституції поділяються на конституції гнучкі і жорсткі. Гнучка конституція - це такий Основний Закон, зміни й доповнення до якого вносять за порядком, встановленим для будь-якого іншого закону. Внесення змін та доповнень до жорсткої конституції передбачає наявність особливої, відмінної від внесення змін і доповнень до звичайних законів процедури. Ця особливість може полягати, наприклад, у залучені до внесення змін і доповнень спеціального суб’єкта (парламент вносить зміни в конституцію, однак вони набувають чинності після схвалення останніх на референдумі) чи у вимозі підтримання внесених змін кваліфікованою більшістю голосів парламентаріїв (2/3, тоді як зміни до звичайного закону приймають більшістю у голосів парламентаріїв);

4. за часом дії конституції поділяються на тимчасові і постійні. Постійна конституція - основний закон, який прийнято (затверджено, даровано) на невизначений строк. Конституції, що їх приймають на певний термін чи до настання певної події, називають тимчасовими;

5. за характеристикою форми державного устрою країни конституції поділяються на федеративні (федеральні), конституції суб’єктів федерації і конституції унітарних держав.