Принцип ієрархічної вищості закону

Розвиток та утвердження цього принципу є необхідним кроком у на­прямі становлення сучасного адміністративного права, заснованого на чіткій супідрядності юридичних актів, найвище місце в ієрархії яких займає закон.

Принцип вищості закону прямо не зафіксований у Конституції Украї­ни, однак він випливає зі змісту її окремих положень. Так, наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України та видає у межах своєї компетенції постанови і розпорядження (ч. 1 ст. 117), які, як випливає з викладеного, мають відповідати законам.

Проте для реального втілення цього принципу у сферу адміністра­тивно-правового регулювання суспільних відносин необхідно дати чіт­ку відповідь на питання про зміст категорії «закон», тобто з'ясувати, юридичні акти якого саме виду можуть називатися законом.

У вітчизняній юридичній науці нині можна зустріти кілька підходів до тлумачення категорії «закон». В одному випадку під законом розуміють­ся лише юридичні акти, прийняті Верховною Радою України, в іншому законами вважаються також юридичні акти Президента України та Ка­бінету Міністрів України. Останній підхід до тлумачення категорії «за­кон» скоріш за все був викликаний до життя Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю Укра­їни (справа про тлумачення терміна «законодавство»)^[92], де до поняття «законодавство» (терміна, похідного від категорії «закон», який можна тлумачити як сукупність законів) включено закони, міжнародні догово­ри, ратифіковані Верховною Радою, а також постанови Верховної Ради, укази Президента, декрети і постанови Кабінету Міністрів, прийняті у межах їх повноважень і відповідно до Конституції й законів України.

Подібне розширене тлумачення категорії «законодавство» є доволі небезпечним, насамперед для приватних осіб, оскільки воно відкриває для влади можливість визначати порядок реалізації прав, свобод та за­конних інтересів громадян не через закони, а шляхом видання підзакон- них актів. Такі акти, на відміну від законів, характеризуються меншим рівнем стабільності, юридичної визначеності, більш залежні від політич­ної ситуації у країні.

Приклад

Відповідно до ч. 2 ст. 12 КАС України «кожен має право знайомитися в установленому законодавством порядку із судовими рішеннями у будь-якій розглянутій у відкритому судовому засіданні справі, які набра­ли законної сили». Отже, виходячи з названого вище Рішення Консти­туційного Суду України порядок ознайомлення із судовими рішеннями може визначатися як законами України, так і актами Президента Укра­їни та Кабінету Міністрів України, з чим, однак, не можна погодитися.

Закон та інші види нормативних актів (акти Президента України та уряду України) не можуть об'єднуватися у межах поняття «законодав­ство», оскільки між ними існує принципова відмінність, яка дістає вияв у тому, що:

по-перше, закони видаються винятково Верховною Радою України (п. 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України), у зв'язку з чим закон не може бути зміне­ний чи скасований будь-яким іншим органом публічної влади;

по-друге, закони контролюються лише Конституційним Судом України, тоді як усі інші нормативні акти можуть бути об'єктом, скажімо, прокурор­ського нагляду;

по-третє, закони мають вищий рівень легітимності порівняно з іншими юридичними актами, оскільки вони приймаються всенародно обраними представниками;

по-четверте, закони є абсолютно обов'язковими для усіх органів, поса­дових та службових осіб, а також приватних осіб. Водночас дія норматив­них актів органів виконавчої влади можуть бути зупинена. Так, дію поста­нови Кабінету Міністрів України відповідно до чинного законодавства має право зупиняти Президент України;

по-п'яте, збитки завдані прийняттям закону, як правило, не відшкодову­ються.

по-шосте, суддя адміністративного суду відповідно до положень КАС України має право перевіряти законність будь-якого подзаконного норма­тивного акта, прийнятого суб'єктом публічної адміністрації, однак переві­ряти акти законодавчого органу він не має права.

З огляду на положення Конституції України необхідно зробити висно­вок, що законом може вважатися лише юридичний акт, виданий Вер­ховною Радою України з назвою «закон». Разом з цим законами відпо­відно до ч. 1 ст. 9 Конституції України та Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України»^[93] є також міжнародні дого­вори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Інші види юридичних актів, зокрема постанови Верховної Ради Украї­ни, укази Президента України чи постанови уряду, називатися «закона­ми» та, відповідно, «законодавством» не можуть.

Принцип вищості закону дозволяє також вирішувати проблеми, пов'язані з конкуренцією юридичних норм. Відповідно застосовується той нормативний акт, що має вищу юридичну силу. Тобто закон завж­ди має вищу юридичну силу порівняно з іншими видами нормативних та правозастосовних актів. Юридичні акти, що суперечать закону, вва­жаються незаконними та, відповідно, не застосовуються на території України. Особи, які застосували очевидно незаконні (злочинні), тобто такі, що суперечать закону, юридичні акти, притягаються до юридичної відповідальності (ч. 2 ст. 61 Конституції України).

3.4.