Поняття та види прав і свобод людини і громадянина в Україні

Істотним складовим елементом конституційно-правового статусу особи є інститут прав і свобод людини і громадянина в Україні. Цей Інститут слід розглядати в органічному зв’язку з інститутом громадянства, оскільки права 1 свободи людини і громадянина визначають сутність і зміст правових зв’язків особи і держави.

ідея природних і невідчужуваних прав людини як основи її правового статусу сягає своїми витоками ще часів античності. Так, у кінці XIX ст. відомий російський правознавець Б. М. Чи- черін. розмірковуючи у своїй роботі «Загальне державне право» (1894 р.) над походженням прав людини, писав, що давні наро­ди мало переймалися особистими правами людини, а за часів античності ці права зводилися переважно до можливості бра­ти участь в управлінні державними справами. Водночас уже в давнину заява особи «civls Romanns sum» («я громадянин Риму») захищала таку особу від свавілля з боку влади^[56].

Надалі ідея прав людини почала набувати свого звичного для сьогодення значення лише через призму реалізації ідеалів кла­сичного європейського конституціоналізму під час буржуазно- демократичних революцій у Європі та війни за незалежність у США в кінці XVIII - на початку XIX ст. Хоча були й більш ранні спроби конституювання прав людини. Зокрема, права люди­ни стали ідеологічним стрижнем Конституції Пилипа Орлика 1710 року, яка мала відомий вплив на розвиток європейської конституційно-правової думки.

Права людини стали основним гаслом і найбільшим здобут­ком тогочасних революцій і воєн за незалежність. Не випадково, що одним із перших загальновизнаних конституційних актів в історії людства стала Декларації прав людини і громадянина 1789 року у Франції, яку можна вважати предтечею Загальної декларації прав людини 1948 року.

Надалі, в XIX - XXI століттях, розвиток конституціоналізму супроводжувався розширенням номенклатури унормованих прав людини та удосконаленням юридичних механізмів їх гаранту­вання.

З огляду на це засновники ООН. приймаючи Статут цієї по­важної міжнародної організації на Конференції в Сан-Франциско в 1945 році, визначили принцип поваги до прав людини осно­вною метою та завданням діяльності ООН. На виконання своїх статутних завдань уже в 1946 році ООН заснувала Комісію з прав людини - основний орган у рамках системи ООН. що ви­значає політику цієї організації у сфері прав людини. Утім по­воєнний світ очікував не лише на поновлення ідеалів гуманізму та людяності, втілених у правах людини, а й на їх визнання та гарантування на міжнародному рівні. Відповідна клопітлива робота була з успіхом здійснена членами Комісії.

Після ретельного вивчення підготованого Комісією проекту Загальної декларації прав людини і 1 400 етапів голосування майже за кожним його пунктом і словом Генеральна Асамблея урочисто прийняла Загальну декларацію прав людини. Ця ви­значна подія відбулася 10 грудня 1948 р. в Парижі. Відтоді від­значення річниць з дня прийняття Декларації стало справедли­во вважатися святом консолідації всіх правозахисників світу.

У новітніх конституціях, до яких відноситься й чинна Консти­туція України, поряд із розширенням системи громадянських, політичних, економічних, культурних (духовних) прав і свобод, закріплюються нові види прав і свобод - інформаційні та еколо­гічні. При цьому нині значна увага приділяється не лише роз­ширенню прав і свобод людини, а й їх реальному змістовному наповненню та гарантованості.

ГЄнєзис прав і свобод людини сприяв удосконаленню знань про їх юридичну природу. В українській правовій науці уста­лилася думка, що права людини - це передусім її, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості, це певні невід’ємні можливості її особистої свободи, вільної життєдіяль­ності в суспільстві. Натомість, свобода людини - це також спосіб її можливої та дозволеної поведінки^[57].

Під конституційними правами і свободами людини і гро­мадянина прийнято розуміти гарантовану Конституцією та

державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колек­тиву осіб) з метою задоволення своїх законних потреб та інтер­есів у політичній. економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя.

За своїм змістом права і свободи людини - це право на воло­діння. користування і розпорядження політичними, економіч­ними. соціальними та культурними (духовними) цінностями: за формою вони є видом, способом поведінки або діяльності особи чи колективу осіб у суспільстві з метою задоволення своїх полі­тичних. економічних, соціальних і культурних (духовних) потреб та інтересів.

На сьогодні конституційні права і свободи людини відрізня­ються своєю багатоманітністю, а питання їх класифікації та систематизації стали традиційними для юридичної науки і прак­тики. Як правило, виділяють офіційну та неофіційну (доктри- нальну) класифікацію прав людини. Перша із них передбачена чинними міжнародними договорами, а друга здійснюється вче- ними-правознавцями. При цьому конкретні найменування груп прав людини відчутно різняться, що зайвий раз підтверджує тезу про множинність сучасних прав людини.

Прийнято вважати, що першу групу так званих «елементар­них» прав і свобод на цивілізаційному рівні закріпила Загальна декларація прав людини 1948 року. Йдеться про унормування на міжнародному рівні права на життя; свободу і недоторканість особи; свободу від рабства; заборону тортур або жорстокого, нелюдяного ставлення або покарання; рівність перед законом тощо. Другу групу прав людини склали її особисті цивільні пра­ва: право особи на визнання її правосуб’єктності; свобода пере­сування та вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство; право володіння майном. Третю і четверту групи прав людини складають політичні права і свободи, а також економічні, соціальні та культурні права^[58].

Утім існують і інші класифікації прав і свобод людини. Зокре­ма. права людини розрізняють за сферою суспільних відносин, у яких ці права існують, називаючи громадянські, політичні, соціальні, економічні, культурні та екологічні права. Така кла­сифікація застосовується протягом багатьох років, ґрунтується на міжнародних документах. Іноді правознавці виділяють і так звані «новітні» права - «колективні» або солідарні - такі, як пра­ва народу, національних меншин чи інших соціальних груп чи асоціацій на самовизначення (правову самоідентифікацію). на розвиток, на здорове довкілля тощо. У сучасній юридичній науці поширені й інші точки зору щодо системи прав і свобод людини та її складових.

Зокрема, права і свободи людини можуть бути класифікова­ними. 1) за предметом конституційні права і свободи людини і громадянина поділяються на політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні), інформаційні, екологічні; 2) за суб'єктами - це індивідуальні та колективні права; права і свободи громадян України та права і свободи іноземців і осіб без громадянства; 3) за походженням - природні та позитивні (похідні); 4) за віковою приналежністю - права дитини, права молоді; права людей по­хилого віку; 5) за статевою приналежністю - права жінки тощо. У своїй сукупності ці права і свободи утворюють систему осно­вних прав і свобод людини і громадянина, основними еле­ментами якої традиційно вважають громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи людини і гро­мадянина.

3.