Політична трансформація і модернізація

Політичні системи, особливо політичні режими окремих країн, зна­ходяться у постійній динаміці, й нерідко можуть бути схарактеризовані як перехідні, в яких відбувається перехід від одного до іншого домінуючого типу політичного режиму.

Модернізація політичних режимів на сучасному етапі означає раці­оналізацію влади й політичної бюрократії через органічне поєднання полі­тичних, економічних та духовних чинників соціального розвитку; зростан­ня здатності політичної системи адаптуватись до нових соціальних зразків; ослаблення і заміну традиційних еліт модернізаторськими; подолання від­чуження населення від політичного життя й забезпечення його групової та індивідуальної участі в ньому; постійне вдосконалення нормативної і цін­нісної систем суспільства. Політична модернізація не обмежується полі­тичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя.

Розрізняють два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація, властива розвиненим країнам Західної Європи й Північної Америки, соціально- політичний розвиток яких відбувається у формі переважно безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу починаючи з доби Відродження. На нинішньому, постіндустріальному, етапі (з 70-х ро­ків ХХ ст.) ця модернізація характеризується індивідуалізацією виробничо­го процесу і перетворенням його на засіб самореалізації особи, пріоритетом духовних стимулів над матеріальними, всебічною демократизацією й гу­манізацією суспільного життя, інформаційною революцією.

2. Вторинна (відображена), або неорганічна, модернізація, характе­рна для країн так званого другого й третього ешелонів капіталістичного розвитку (зокрема і для колишніх соціалістичних). Здебільшого вона зумо­влена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку та характеризу­ється нерівномірністю змін у економіці, політиці, культурі, соціальних від­носинах. Основними суперечностями, які часто надають цій модернізації викривленого характеру, є:

• зіткнення місцевих норм і традицій із цінностями та елементами модернізації;

• здійснення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципами «центр - периферія»;

• домінування як суб’єкта модернізації державної адміністрації, за­лежної від колоніальної адміністрації (або впливу інших держав);

• невідповідність форсованої вестернізації (наслідування західних стандартів) прагненням традиційних верств населення (включаючи місцеві політичні й культурні еліти).

Попри це, деяким країнам другого і третього ешелонів (зокрема, в Азії та Латинській Америці) вдалося досягти значних успіхів соціального й техніко-економічного зростання, хоча їх політичні режими залишаються досить суперечливими феноменами з точки зору західних демократичних стандартів. В інших країнах (зокрема й в Україні) модернізація відбуваєть­ся в умовах «кризового синдрому», що посилює визначені вище супереч­ності і спричиняє критичне ставлення. Необхідно визнати, що надмірна ставка на суспільно-політичну раціоналізацію, а також ухил до зовнішньо­го втручання і керування об’єктивно є найслабшими ланками теорії модер­нізації, які на практиці часто призводять до суттєвих прорахунків, помилок та нових криз.