Форми державного устрою

Державний устрій - це територіально-політична організація дер­жави, характер взаємовідносин між її складовими частинами, між центральними і місцевими органами влади. Існують прості й складні фор­ми державного устрою.

Простою формою є унітарна (єдина), тобто централізована держа­ва, адміністративно-територіальні одиниці якої (провінції, губернії, воє­водства) не мають політичної самостійності (Франція, Польща, Угор­щина й ін.). Унітарна держава має єдину конституцію та громадянство, єдину систему суду, права, вищих органів державної влади, що діють без обмежень на всій території країни, єдину виконавчу вертикаль. Як виняток унітарні держави можуть мати автономні утворення з особливим статусом (Китай, Україна, Грузія, Молдова).

Україна є унітарною державою (ст. 2 Конституції), територіальний устрій якої ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади. Систему адміністрати­вно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус. В областях і районах виконавча влада здійснюється державними адміністраціями, підпорядкованими Президенту й Кабінету Міністрів. Автономна Республіка Крим має свою Конституцію та інші нормативно-правові акти (які не повинні суперечити Конституції і законам України), свій представни­цький орган (Верховну Раду) й уряд (Раду міністрів).

До складних форм належать федерації і конфедерації. Федерація - це союзна держава, що складається з кількох відносно самостійних дер­жавних утворень (штатів, земель, кантонів, провінцій тощо). Державна влада тут розподілена між федеральними органами, які репрезентують державу в цілому, й органами автономій, що входять до федерації. Суб'єкти федерації мають право видання власної конституції та законів, можуть мати власну правову і судову систему, власне громадянство, уря­дові і законодавчі органи.

Розрізняються симетричні та асиметричні федерації. Перші харак­теризуються рівним політико-правовим статусом своїх суб’єктів (напр., штати США), у других суб’єкти мають різний статус (у Росії - республіки, краї, області, міста федерального значення, автономна область, автономні округи).

Федерація може будуватись за територіальним (США, Німеччина, Австралія й ін.) або національно-територіальним (колишні СРСР, Юго­славія, Чехословаччина) принципом. В останньому випадку суб’єкти феде­рації є зародками національної державності, і тому в певний час можуть зробити кроки до самостійності. У деяких державах ці два принципи співі­снують (Канада, Росія).

Сьогодні у світі існує 22 країни, що мають федеративний устрій.

Конфедерація - це об 'єднання держав на основі договору з метою розв 'язання конкретних завдань (військових, економічних тощо). Для цьо­го утворюється функціональний центр, але члени конфедерації зберігають самостійність. Конфедерації, як правило, є тимчасовими утвореннями, які або швидко розпадаються (напр., Об’єднана Арабська Республіка в 1958­1961 рр., Сенегамбія в 1982-1989 рр.), або поступово перетворюються у федерації (Швейцарія до 1848 р., США у 1781-1787 рр.). На прикладі Єв­ропейського Союзу можна бачити, що межа між конфедерацією як формою державного устрою і міждержавною організацією дуже рухлива. Ознаки конфедерації:

• повноваження центральних керівних органів є строго визначени­ми й обмеженими владою суб’єктів конфедерації;

• загальні рішення приймаються обов’язково за згодою всіх членів конфедерації;

• відсутні єдина для всіх суб’єктів конфедерації територія, грома­дянство, правова й податкова система;

• правовою підвалиною конфедерації є договір, а не конституція;

• бюджет складається не з податків, а з внесків членів конфедера­ції.

Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія - об 'єднання двох держав під спільним правлінням одного монарха.

Специфічною формою державного устрою, відомою в минулому, були ім­перії (напр., Римська, Македонська, Британська та ін.) - насильно створені складні держави, де існували нерівноправні відносини між метрополією й колоніями. Коло­нії могли мати певну автономію, але їх населення було обмежене в політичних пра­вах і зазнавало національного гніту.