Економічні методи управління раціональним природокористуванням та їх види

Економічні методи управління процесом природоко­ристування належать до найпоширеніших у світовій практиці. Це — платежі за ресурси та забруднення, надання пільг в оподат­куванні підприємств, надання на пільгових умовах коротко- і довгострокових позичок для реалізації проектів щодо забезпе­чення раціонального використання природних ресурсів та охо­рони навколишнього природного середовища, звільнення від оподаткування фондів охорони довкілля; передача частини кош­тів позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища на довготривалих договірних умовах підприємст­вам, установам, організаціям і громадянам для вжиття заходів із гарантованого зниження викидів і скидів забруднювальних ре­човин, на розвиток екологічно безпечних технологій та вироб­ництв, інвестиції на охорону природи, створення державного та регіональних екологічних фондів.

В економічній науці тривалий час застосовувались різні під­ходи до економічної оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх використання. їх можна класифікувати за на­ступними групами:

Затратний підхід. Відповідно до нього оцінка природних ре­сурсів визначалася за величиною затрат на їх видобуток, освоєн­ня чи використання. На цьому принципі базується встановлення плати за забір води промисловими підприємствами, що діє в да­ний час. Основним недоліком даного підходу є те, що ресурс кращої якості, який розташований у вигідному для освоєння міс­ці, одержує меншу вартість, в той час як його споживна вартість буде вищою, ніж гіршого за якістю. Таким чином, даний підхід не сприяє раціональному природокористуванню і подальшому сталому розвиткові.

Результативний підхід. У відповідності з цим підходом еко­номічну оцінку (вартість) мають тільки ті природні ресурси, які приносять прибуток. Іншими словами, вартість ресурсу визнача­ється грошовим вираженням первинної продукції, яку одержують від експлуатації природного ресурсу, чи різниці між одержаним прибутком і поточними витратами.

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до цього підходу при визначенні вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та прибуток від використання. Дана концепція має ту перевагу, що оцінка природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання раціонального використання при­родних ресурсів. Однак, він має і недоліки попередніх підходів.

Рентний підхід. Використання теорії ренти при оцінці природ­них ресурсів визнано більш обґрунтованим:

• при рентних оцінках «кращий» ресурс (використання якого приносить більший дохід при однакових затратах) одержує біль­шу вартість;

• затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і, отже, їх оцінка об’єктивніша;

• обґрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;

• рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Даний підхід є порівняно новим, оскільки пов’язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність середовищеутворювальних (відновлюваль- них і невідновлювальних) природних ресурсів на визначеній те­риторії та стан навколишнього середовища, наближені до природ­ного (заданого) рівня, розглядаються як деякий стандарт, від­правний рівень.

Монопольно-відомчий підхід. Даний підхід є різновидом за­тратного. Суть його полягає в тому, щоб розмір платежів за ви­користання природних ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами. В Законі України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» цей підхід знайшов відобра­ження в поділі плати за використання природних ресурсів на два види — плата за право використання і плата на відтворення і охорону природних ресурсів. Другий вид являє собою компенса­цію затрат спеціальних відомств, які здійснюють відтворення і охорону природних ресурсів.

При визначенні розміру цього виду плати потрібно враховува­ти дві обставини. По-перше, дані платежі повинні включати в се­бе частину диференційної ренти, оскільки затрати на відновлення ресурсів у кращих умовах будуть меншими, ніж у гірших. Отже, розміри платежів повинні бути диференційованими в залежності від умов використання. По-друге, при визначенні затрат спеціалі­зованих служб необхідно враховувати економічну ефективність цих затрат для того, щоб звести суб’єктивні фактори при визна­ченні розмірів платежів до мінімуму.

Система платежів за користування природними ресурсами включає в себе не тільки способи визначення розмірів плати, але й механізми її встановлення, вилучення і використання.

Плата за право користування природними ресурсами повинна залежати від умов, які визначають попит і пропозицію на цей ре­сурс на конкретній території, і вилучатися у вигляді конкретного податку (збору) або плати за ліцензію, що дає таке право, чи у вигляді орендної плати. При цьому даний вид платежу не несе в собі ресурсоощадної чи іншої подібної функції.

Плата за відтворення (компенсацію) природного ресурсу по­винна залежати від середовища і визначатися затратами на під­тримання заданого рівня якості навколишнього природного се­редовища з урахуванням встановлених для даного регіону пріоритетів розвитку і фактора часу. Враховуючи сказане, друга складова повинна мати на першу прямий вплив. Тому ставки платежів за користування природними ресурсами не можуть бути постійною величиною в умовах ринкової економіки.

Формування і використання коштів від плати за відтворення природних ресурсів доцільно поставити в залежність від рівня управління і від величини можливих затрат. При такому підході неважко визначити перелік природних ресурсів і об’єктів, основ­ні затрати на відновлення яких нестиме державний бюджет. Від­повідно і розпорядження цими ресурсами, включаючи порядок і методи встановлення платежів за їх використання, має визнача­тися державними службами.

Можна сформулювати два критерії для визначення подібного переліку — економічний і екологічний.

У відповідності з економічним критерієм до державної компе­тенції повинні відноситися сировинні ресурси, які відіграють стратегічну роль для економіки України. В перелік попадуть та­кож унікальні ресурси та об’єкти, програми охорони і відновлен­ня яких не можуть бути реалізовані на регіональному чи місце­вому рівні.

Відсутність чіткості з економічних проблем природокористу­вання в Конституції України, а також суперечливість законодавчих актів у цій сфері не дозволяє в даний час розробити однозначний і ефективний механізм визначення і введення плати за користування природними ресурсами. З урахуванням сказаного вище науковою основою для визначення розмірів такої плати служить їх економічна оцінка, в основу якої покладено диференційну ренту. У загальному вигляді розрізняють шість видів платежів за ресурси:

1) платежі за право користування природними ресурсами;

2) плата за відтворення та охорону природних ресурсів;

3) рентні платежі за експлуатацію кращих природних ресурсів чи за якістю, чи за місцем їх розташування стосовно ринку;

4) штрафні платежі за понаднормативне використання природ­них ресурсів;

5) компенсаційні платежі за вибуття природних ресурсів із ці­льового використання або погіршення їхньої якості, спричинене діяльністю цих підприємств;

6) плата підприємств за використання середовища для розмі­щення відходів виробництва.

Нормативи платежів за землю диференціюються за видами сільськогосподарських угідь, за типами ґрунтів і використову­ються в розрахунках кошторисної вартості об’єктів, що спору­джуються на землях, вилучених із сільськогосподарського обігу. Нормативи платежів різняться залежно від землекористувачів. Так, для промислових об’єктів за відведення орних земель і бага­торічних насаджень платежі в 2—2,5 раза вищі, ніж за відведення кормових угідь, сіножатей і пасовищ.

Платежі за воду здійснюються промисловими підприємствами і комунальним господарством. Вони диференціюються по басей­нах рік і коливаються в межах від 1,5 до 3 коп. за 1 м³ води.

Упродовж останніх десятиріч ціни на паливні ресурси в Україні були настільки низькими, що це призвело до збитковості вугільної промисловості.

До економічних методів управління процесом природокорис­тування належать також платежі за забруднення. Згідно з Поста­новою Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 р. № 18, пла­та за забруднення навколишнього середовища встановлюється за:

• викиди в атмосферу забруднювальних речовин стаціонарни­ми та пересувними джерелами забруднення;

• скиди забруднювальних речовин у поверхневі води, терито­ріальні та внутрішні морські води, а також у підземні горизонти, в тому числі скиди, що проводяться підприємствами через систе­му комунальної каналізації;

• розміщення відходів у навколишньому середовищі.

Розміри вказаних платежів встановлюються на підставі лімітів викидів і скидів забруднювальних речовин, що визначаються для підприємств з урахуванням гранично допустимих викидів (ГДВ) і скидів (ГДС) щодо кожного інгредієнта в тоннах на рік. Ліміти розміщення відходів у навколишньому природному середовищі визначаються для підприємств як фізичний обсяг відходів за кла- сами їх токсичності. Встановлюють їх органи Міністерства охо­рони навколишнього природного середовища України у формі видачі дозволів на викиди і скиди забруднювальних речовин і розміщення відходів. Ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин встановлюються на один рік і доводяться до підприємств не пізніше 1 липня попереднього року.

За понадлімітні викиди і скиди забруднювальних речовин і розміщення відходів (понад ГДВ, ГДС) установлюються штрафні платежі — підвищений розмір плати порівняно з базовими нор­мативами плати (податками в межах від 1 до 5 разів).

Платежі за забруднення навколишнього природного середо­вища (крім розташованих у містах республіканського підпоряд­кування) перераховуються в таких розмірах: 70 % — до позабю­джетних фондів охорони навколишнього природного середовища рад народних депутатів; 20 % — до позабюджетних фондів охо­рони навколишнього природного середовища Автономної Респуб­ліки Крим та обласних рад народних депутатів; 10 % — на раху­нок республіканського позабюджетного фонду Міністерства охо­рони навколишнього природного середовища України.

Підприємства, розташовані в містах республіканського підпо­рядкування, платежі за забруднення навколишнього природного середовища перераховують: 90 % — до позабюджетних фондів охорони природи міських рад народних депутатів і 10 % — на рахунок республіканських позабюджетних фондів охорони при­роди Міністерства охорони навколишнього природного середо­вища України.

Критерієм для розрахунку платежів за забруднення є збитки від нього. Ці збитки проявляються рівночасно в моральному, со­ціальному, естетичному, натуральному, економічному аспектах. Але здебільшого оцінюються економічні збитки, які завжди є тільки частиною, хоч і дуже вагомою, загальних збитків. Оцінка моральних і соціальних збитків становить певні труднощі через відсутність відповідних методик.

Під економічними збитками від шкідливого впливу на навко­лишнє середовище відходів виробництва розуміють фактичні або можливі витрати на компенсацію цих утрат. Забруднення навко­лишнього середовища призводить до виникнення двох видів ви­трат: на запобігання впливу на забруднення середовища та на за­побігання впливу забрудненого середовища на них. Витрати на відвернення забруднення здійснюються безпосередньо на під­приємстві чи в іншому джерелі забруднення для зменшення шкід­ливих викидів. Це може бути будівництво очисних споруд, впро­вадження екологічно чистих технологій, попередня обробка па­лива (наприклад, видалення сірки) тощо. Ці витрати зменшують економічні збитки.

Витрати на компенсацію збитків разом із власне збитками і становлять економічні збитки. Ці дві форми збитків виступають одна щодо одної як своєрідна альтернатива.

Економічні збитки — величина комплексна. Найчастіше їх виражають сумою основних локальних збитків:

а) від погіршення здоров’я населення;

б) в комунальному господарстві;

в) у сільському та лісовому господарствах;

г) в промисловості.

Сутність збитків від погіршення здоров’я населення полягає в недовиробництві національного продукту через втрати робочого часу, додаткові витрати на медичне обслуговування, на виплату за листом непрацездатності і пенсій тощо. Збитки в комунально­му господарстві можна розглядати як додаткові витрати на при­бирання пилу, часте фарбування дерев’яних і металевих конструк­цій, витрати на миючі засоби тощо. Збитки в сільському госпо­дарстві обумовлюються зниженням цінності посівних площ на забруднених ділянках, причому це, по-перше, зниження врожай­ності сільськогосподарських культур, а по-друге — забруднення сільськогосподарської продукції. Урожайність зернових культур внаслідок забруднення зменшується на 20—25 %, соняшнику — на 15—20, овочів — на 15—ЗО %. У забруднених районах зростає захворюваність великої рогатої худоби: лейкозом — у 2, тубер­кульозом — в 1,5, маститами — в 1,9 раза вище, ніж в екологічно чистих районах. Знижується продуктивність худоби: наприклад, у Донецькому регіоні надої молока на 13—14 % нижчі, ніж в умовно чистих господарствах.

Забруднення сильно позначається на лісовому господарстві: відомо, що забрудненням пошкоджено в Німеччині 35 % лісових масивів, в Австрії — ЗО %. Збитки, що їх завдає атмосферне за­бруднення виробничим фондам, приховують у собі збитки на по­точні капітальні ремонти основних виробничих фондів, збитки від передчасної утилізації обладнання, збитки від простоїв облад­нання в ремонті тощо.

Дослідження, проведені у США, показали, що в структурі економічних збитків від забруднення повітря перше місце посі­дає здоров’я населення (37,9 %), друге — комунальне й побутове господарство (31,7 %), третє — транспорт і промисловість (29,8 %). Сільське господарство — на останньому місці (0,6 %).

7.2.