СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ

Загальний обрис Північної Америки, який ми щойно коротко змалювали, буде корисним для створення схеми регіоналізації. яка подаватиметь­ся у другій половині цього розділу. Але щоб повністю оцінити внутрішню регіональну структу­ру цього світу, нам спершу слід досить детально розглянути мінливу суспільну географію кожної країни.

РИСУНОК 4-3

Населення у часі й просторі

Сучасне розміщення населення Сполучених Шта­тів зображене на рисунку 4-4. Варто зазначити, що ця карта є останнім «кадром» кіноплівки, яка розкручується протягом чотирьох століть із часу заснування перших сталих європейських поселень на північно-східному узбережжі. Спершу повільно, а потім із прискореною швидкістю у XlX ст., коли одне велике відкриття в галузі транспорту йшло за іншим, американці (і канадійні) почали керувати своїм чудовим континентом і посунули межу засе­лення у західному напрямі аж до Тихого океану. Швидкість цієї експансії була приголомшливою, адже американці здавна були найбільш мобільним народом світу. Фактично, сьогодні міграції про­довжують змінювати розміщення населення у Сполучених Штатах і, можливо, найбільш важли­

вим сьогодні є постійний рух людей і засобів існу­вання у південному і західному напрямах (так зва­ний Сонячний ПОЯС). І 4

Аби зрозуміти карту сучасного населення, ми повинні з'ясувати головні сили, які сформували і продовжують формувати розміщення американців та їхньої діяльності. З перших днів Сполучені Штати приваблювали стійкий приплив іммігрантів, які швидко асимілювалися в домінуючому суспіль­ному напрямі (див. вставку «Міграційний про­цес»). У цій країні люди швидко пристосовувалися, шоб максимально наблизитися до наявних еко­номічних можливостей, і майже не опиралися пе­реміщенню, оскільки розвиток економічної гео­графії сприяв успішній діяльності на різних місцях.

Упродовж останнього століття ці перетворення породили низку великих міграцій: 1) переселення

РИСУНОК 4-4

на захід, яке все ше триває, але тепер із південним відхиленням — до Сонячного поясу; 2) швидке зростання метрополісних ареалів, яким дала поча­ток Промислова революція кінця XlX ст. і розви­ток яких у 1960-ті роки був спрямований від цент­ру міста до субурбанізованого кільця; 3) пере­міщення афроамериканців із сільського Півдня до міської Півночі, яке з 1970-х років стало силь­нішим зворотним потоком, особливо темношкіро­го населення з середніми доходами; 4) приплив іммігрантів із-поза меж Сполучених Штатів, го­ловно з Європи до 1960 р„ а тепер переважаючими новими потоками із Середньої Америки і Східної Азії, які, відповідно, спрямовані в зону, що приля­гає до південного кордону, та в міські райони Ти­хоокеанського узбережжя.

Подивімося тепер уважніше на історичну гео­графію цієї мінливої структури населення. Спо­чатку розглянемо первинний вплив села, а за тим — вирішальний вплив індустріальної урбанізації.

Міграційний процес

Сполучені Штати, як і Канада, є продуктом міграції (зміни постійного місця проживання). Після десятків тисяч років мешкання у рідних місцях європейські мандрівники, починаючи з Колумба у 1492 р. (а мож­ливо, й кілька століть перед цим), досягли берегів Північної Америки. Перші постійні колонії виникли на початку XVI ст., і з них розвилися сучасні Сполучені Штати Америки. Європеїзація прирекла спільноти корінних жителів. Це була одна з багатьох територій світу, де зіткнулися місцеві культури з іноземними завойовниками. Припускають, що упродовж 1835— 1935 рр. аж 75 млн європейців вирушали у да­лекі краї — більшість із них прямувала до Америки (рис. 4-5). Деякі шукали релігійної свободи, хтось ря­тувався від злиднів та голоду, інші просто сподівалися кращого життя.

Дослідження питання про прийняття рішення що­до міграції вказують на те, що розміри міграційних потоків коливаються залежно від: 1) рівня усвідомле­ної різниці між рідною домівкою чи місцем походжен­ня та місцем призначення; 2) ефективності інфор­маційного потоку, тобто новин про місце призна­чення, які мігранти повідомляли тим, хто залишився вдома, очікуючи прийняття рішення; і 3) відстані між місцями походження і призначення (коротші переїзди значно більше приваблюють мігрантів, аніж довші).

Таке уявлення не змінилося до цих пір, і імміграція значною мірою продовжує формувати карту суспіль­ної географії Сполучених Штатів. Нині на іммігрантів припадає не менше третини щорічного приросту населення країни.

Структура населення до XX ст.

Північна Америка корінних жителів. Коли перші європейці ступили на землю Північної Америки, цей континент був заселений мільйонами людей, чиї предки прибули до Америки з Азії через Аляс­ку і, можливо, через Тихий океан. Це сталося більш ніж 13 тис. років (а можливо, аж ЗО тис. років) тому. Шукаючи Азію, європейці помилково назвали їх «індіанцями», хоча ці перші американці були історично споріднені з народами Східної і

Північно-Східної Азії, а не Індії. У Північній Аме­риці ці корінні американці, або перші народи, як їх тепер називають відповідно у Сполучених Шта­тах і Канаді, трансформувалися в сотні народів з багатою мозаїкою мов та культур (рис. 4-6). Одні вирощували сільськогосподарські культури, яких європейці ніколи не бачили, інші народи залежали переважно від рибальства, випасання худоби, мис­ливства чи від поєднання усього разом. Старанно збудовані будинки, надійні судна, ефективна зброя, оздоблений одяг і досягнення у багатьох

260 РОЗДІЛ 4 І ПІВНІЧНА АМЕРИКА видах мистецтва були ознакою майстерності ко­рінних народів.

Головний удар європейського вторгнення до­велося відчути спочатку східним народам. До кінця XVIIl ст. жорстокі й жадібні на землю посе­ленці вигнали більшу частину корінних жителів з їхніх домівок і земель уздовж узбережжя Атлантич­ного океану і Мексиканської затоки, починаючи наступ на захід з метою знищення індіанських об­щин. Конгрес США у 1789 р. проголосив, що «землю і майно індіанців ніколи не візьмуть у них без їхньої згоди», але фактично саме так і відбуло­ся. Один із найсумнішнх епізодів американської історії — це вигнання східних народів чірокі, чіка- сау, чоктау, крік, семіноле з їхніх рідних земель примусовими маршами на тисячу миль у західно­му напрямі до Оклагоми. Чверть усього населення чірокі вимерла дорогою від голоду, хвороб та неза­хищеності; доля інших була не набагато кращою. І знову Конгрес ухвалив угоди, які могли б принаймні захистити корінні народи Рівнин (рис. 4-6) і тих, що жили далі на захід, однак після середини XIX ст. білі поселенці знехтували й ці га­рантії. Півстолітня війна залишила по собі рештки північноамериканських народів на майже чоти­рьох відсотках території США у вигляді найжа- люгідніших резервацій.

На території теперішньої Канади відносно не­велике населення перших народів було приголом­шене кількістю і силою європейських поселенців, а потім винищене хворобами, які вони принесли. При цьому зусилля відновити і визнати права пер­ших народів були ще менш успішними в Канаді, ніж у Сполучених Штатах.

Колоніальний розвиток у XIX ст. Сучасне прос­торове розміщення населення США бере початок від колоніальної епохи XVII—XVIH ст., коли домінували Англія і Франція. Французи головно намагалися організувати мережу прибуткової торгівлі хутром, у той час як англійці засновували поселення вздовж північно-східного узбережжя. Ці британські колонії швидко стали вирізнятися своїм місцевим господарством з усією його різно­манітністю, яка згодом сформувала американську' культурну географію.

Усі ці колонії незабаром набрали сили і праг­нули розширення. Але британський уряд зреагував на це закриттям внутрішньої межі заселення і жорсткішим економічним контролем. До 1783 р. цей крок призвів до об'єднання колоній та пораз­ки Британії у війні за незалежність, яку отримали новостворені Сполучені Штати Америки. Західна межа заселення молодої країни тепер була відкри­та навстіж, і територія на північ від річки Огайо була одразу заселена після того, як виявилося, що землі та клімат Внутрішніх рівнин були значно сприятливішими для сільського господарства, ніж на рівнині Атлантичного узбережжя та Підмонті. Це дало початок швидкому зростанню сільського господарства на захід від Аппалачів і розширенню торгових зв’язків поза приморські райони. А нові — міжрегіональні — взаємозалежності засвід­чили, що просторова структура США набрана за­гальнонаціональних пропорцій.

До того часу як межа просування переселенців на захід охопила долину Міссісіпі у 1820-х роках, три колишні колонії морського узбережжя (А, В і C на рис. 4-7) стали окремими культурними осеред­ками — основними джерелами і центрами інно­вацій, звідки мігранти понесли культурні традиції в центральну частину Сполучених Штатів, як по­казують стрілки на рисунку 4-7. Північна полови­на цього обширного внутрішнього простору неза­баром стала об'єднаною, оскільки її інфраструкту­ра постійно вдосконалювалася після прокладення залізниці у 1830-х роках. Однак американський Південь не бажав інтегруватися з економікою Півночі, воліючи експортувати тютюн і бавовну зі своїх плантацій на заокеанські ринки; його впер­тість щодо збереження рабства для підтримання цієї системи невдовзі призвела до згубної Грома­дянської війни (1861 — 1865) з її катастрофічними наслідками, які довелося долати ціле століття.

У другій половині XIX ст. межа просування поселенців перейшла західні території, а до 1869 р. до решти країни була приєднана Каліфорнія з її процвітаючим сільським господарством за допо­могою трансконтинентальної залізниці (ті ж самі сталеві рейки також відкрили обійдені напівзасуш­ливі Великі рівнини). Коли американська межа за­селення закрилася в 1890-х роках, сучасна схема сільських поселень була вже міцно сформована й прикріплена до стійких сільськогосподарських районів країни (вони будуть розглядатися пізніше в цьому розділі). Однак до цього часу масовий виїзд американських селян у капіталістичні міста уже почався внаслідок Промислової революції, шо відбулася після 1870 р.

РИСУНОК 4-7

Індустріальна урбанізація у XX ст.

Промислова революція у США відбулася майже на століття пізніше, ніж в Європі, але коли вона врешті-решт перейшла через Атлантичний океан, то мала такий розвій і просувалася так стрімко, шо за якихось 50 років Америка перевершила Європу як найпотужніша промислова сила світу. Промис­лова урбанізація здійснювалася одночасно на двох геопросторових рівнях. На загальнодержавному рівні, чи макрорівні, швидко постала система но­вих міст, які спеціалізувалися на збиранні, пере­робці й розподілі сировинних матеріалів та про­мислових товарів і були поєднані ефективною мережею залізничних шляхів. У межах цієї систе­ми на місцевому рівні, чи мікрорівні, окремі міста процвітали у своїх нових ролях — як промислові центри, створюючи внутрішню структуру, котра все ще формує географічний простір більшості центральних міст — великих метрополітенських ареалів Америки. Розглянемо цю тенденцію на обох рівнях.

Розвиток системи міст. Виникнення цієї систе­ми базувалося на традиційній зовнішній ролі міста: забезпечення товарів та послуг для свого запліччя в обмін на сировинні матеріали. Через те що люди (як виробники, так і споживачі), ко­мерційна діяльність, інвестиційний капітал, транс­портні засоби були вже агломеровані в існуючі допромислові міста, новий індустріальний рух тяжів до таких міст. У свою чергу зростаючі при­бутки дозволяли містам з інтенсивним індустріаль­ним розвитком інвестувати у більшу місцеву інфраструктуру приватних і громадських послуг, а також у житлове будівництво і таким чином пере­творити кожний раунд промислової експансії у нову стадію розвитку міст.

Система міст країни фактично перебувала у процесі формування задовго до її розквіту після 1870 р. Її розвиток протягом понад двох останніх століть досліджував Джон Бочерт. Він визначив п’ять епох метрополітенського розвитку на базі 7 транспортних технологій та промислової енергії: 1) епоха вітрильних суден та кінних екіпажів (1790—1830), шо визначалася примітивним пе­реміщенням по воді й суші; провідними містами були порти на північному сході, які значно більше орієнтувалися на заокеанську торгівлю з Європою, ніж на свої важкодоступні західні запліччя; 2) епоха

РИСУНОК 4-8

«залізних коней» (1830—1870): поява і поширення залізниць і парових потягів; загальнонаціональна транспортна система вже була утворена, і почала формуватися система міст країни; до 1850 р. пос­тав Нью-Йорк як місто-лідер; 3) епоха сталевих рейок (1870—1920), яка охопила Промислову рево­люцію і побачила весь процес створення системи столичних міст країни; новими силами, що фор­мували розвиток, були зростаючий рівень промис­ловості, поява сталеплавильної та автомобільної галузей у містах Середнього Заходу і запроваджен­ня сталевих рейок, які уможливили більшу швид­кість потягів і перевезення важчих вантажів; 4) епоха автомобільних та авіаційних принад (1920—1970), яка обійшла попередню стадію індустріальної урбанізації та визрівання міської ієрархії; її головними елементами стали автомобілі й літаки, збільшення кількості місць з чистою пра­цею і зростаючий вплив принад місця поселення (приємного довкілля), що дедалі більше стимулю­вало урбанізацію передмість і вибір місця прожи­вання у Сонячному поясі; 5) епоха супутників, електроніки, реактивних двигунів (від 1970), шо настала завдяки досягненням в інформаційному менеджменті, комп’ютерних технологіях, глобаль­них комунікаціях і міжконтинентальних подоро­жах; вона сприяє розвиткові глобально орієнтова­них метрополісів (тепер їх часто звуть світовими містами), особливо тих, що розташовані вздовж Тихоокеанського і Атлантичного узбереж і функ­ціонують як міжнародні ворота.

Індустріалізація і зростання системи міст, яке її супроводжує, змінили конфігурацію економіч­ного ландшафту Північноамериканського світу. Найважливішим регіональним перетворенням ста­ло виникнення Північноамериканської серцевини, або Американського промислового поясу, який во- З лодіє левовою часткою промислової діяльності як у Сполучених Штатах, так і в Канаді. З рисунка 4-8 видно, що географічна форма цього регіону, котрий охоплює також південну частину провінції Онтаріо, є майже прямокутником, у чотирьох ку­тах якого розташовані Бостон, Мілвокі, Сент-Луїс та Балтімор. Однак через те, що промисловість є просторово концентрованою діяльністю, лише до одного відсотка території цього регіону відводить­ся в її користування: більшість підприємств тут зо­середжено в дюжині округів, розташованих у місь­ких центрах.

РИСУНОК 4-9

На субрегиональному рівні у зв'язку зі значним поступом сфери транспорту, шо уможливило прогресивну децентралізацію міст і зростання ме­галополісів, відбулося розширення периферії вели­ких міст, які невдовзі зрослися і утворили цілу низку конурбацій. Найважливішими є Мегалополіс Атлантичного узбережжя (рис. 4-9) — урбанізова- на північно-східна смуга, яка простягається від південної частини штату Мен до Віргінії на 600 миль (1000 км) і до якої належать міста Бостон, Нью-Йорк, Філаделфія, Балтімор і Вашингтон. Ця смуга — економічна «серцевина серцевини», місцеперебування уряду США, осередок бізнесу і культури, трансатлантичний торговельний рубіж між більшою частиною Північної Америки та Європою. Зазначимо ше шість провідних конур­бацій: Нижні Великі Озера (Чікаго—Детройт— Клівленд—Піттсбург); Підмонт (Атланта—Шар­лотт—Ролі/Даре.м); Флоріда (Джексонвілл—Там­па— Орландо—Маямі); Техас (Х’юстон—Даллас/ Форт-Верт—Сан-Антоніо); Каліфорнія (Сан-Дієго— Лос-Анджелес—Сан-Франиіско) і Тихоокеанський Північний Захід (Портленд—Сіетл—Ванкувер). За­уважимо, шо останнє назване місто знаходиться по той бік кордону — в Канаді, яка теж породила власну провідну конурбацію — Головну вулицю (Віндсор—Торонто—Монреаль— Квебек).

Мінлива структура метрополісів США. Внут­рішня структура метрополісу відображає таке ж поєднання сил, яке сформувало систему міст країни, особливо транспортні технології. Нап­рикінці XIX ст. кінні трамваї були замінені елект­ричними. Масова поява автомобілів після Першої світової війни принесла нові зміни. А після Другої світової війни Америка повністю відкинула будів­ництво компактных міст на користь великих дис­персних метрополісів епохи автострад. До 1970 р. розбудова нових загальноміських мереж швид­кісних автострад (гайвеїв) зрівняла вартість витрат на вибір місця локалізації у межах усього метро­полісу, даючи передмістям вийти на передній план. Передмістя незабаром перетворилися з житлових заповідників на цілком самодостатні міста зі своїми принадами і престижем, надзвичайно привабливи­ми для світу бізнесу. В міру того як новоурбанізо- вані передмістя дедалі більше освоювали важливі види економічної діяльності, статус великих міст зменшився і зрівнявся з ними. їхні процвітаючі колись центральні ділові райони (ЦДР) звузилися до обслуговування менш заможного населення околиць первинного ядра міста.

Цей процес систематизував Джон Адамс, який визначив чотири етапи внутрішньоміського струк-

РИСУНОК 4-10

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Моніторинг урбанізоції приміських поселень США за останні три десятиліття привів нас до Тайсонс-Кор- нер (штат Віргінія), куди ми здійснили чимало поїздок та зібрали багато даних. Важко уявити, що цей ландшафт кінця 1990-х лише 40 років тому був просто перехрестям майже сільських доріг. Але в міру то­го як сусідній Вашингтон почав дедалі більше децентралізовуватися, Тайсонс-Корнер нажив капітал завдя­ки своїй винятковій регіональній доступності (розташований на столичному кільці та перехресті з радіаль­ною дорогою в аеропорт Даллес), приваблюючи величезну кількість засобів для роздрібної торгівлі висо­кого рівня, відомчих комплексів і допоміжних комерційних послуг. Його можна сьогодні віднести до найбільших і найвпливовіших субурбонізованих середмість, або «красвих міст». Північної Америки».

турного розвитку, шо подані на рисунку 4-10, Етап І (до 1888 р.) був етапом пішоходів і кінних трам­ваїв, шо створив компактне місто, в якому все ма­ло знаходитися у межах тридцятихвилинної дос­тупності пішки; план міста трохи збільшився після 1850 р., коли почали функціонувати трамваї з кінною тягою. Винахід двигуна з електротягою у 1888 р. став початком етапу II — етапу електрич­них трамваїв (1888—1920); більші швидкості умож­ливили переміщення у радіусі тридцяти хвилин їзди і значне розширення урбанізованої зони вздовж нових віддалених трамвайних коридорів; у старому ядрі міста промислове і житлове викорис­тання землі набрало своїх сучасних форм. Етап

III — етап рекреаційних автомобілів (1920— 1945) — визначався початковим впливом авто­мобілів і автомагістралей, які покращували дос­тупність зовнішнього кільця метрополісів, поро­джуючи таким чином хвилю масової субурбанізапії передмість, яка ще більше розширила міську' межу: протягом цього етапу все ше домінуюче ядро міста досягло вершини свого економічного зростання, а також поділу території на квартали, шо відрізня­ються за доходами, етнічністю та расою. Етап

IV — етап автострад, що триває від 1945 р., поба­чив усепоглинаючий вплив автомобілів та метро­полии, які виверталися зсередини назовні, оскіль­ки швидкісні автостради відсунули межу розрос­тання передмість на більш ніж ЗО миль (50 км) від ЦДР.

ІДЕАЛЬНА ФОРМА МУЛЬТИЦЕНТРИЧНОЇ МОДЕЛІ МІСЬКИХ СВІТІВ

РИСУНОК 4-11

Соціа.пьна географія новоутвореного про­мислового метрополісу визначалася розвитком мозаїчності місць проживання, скупченнями тих чи інших груп. Упровадження електричного трам­ваю дало початок масовому міському транспорту, яким міг користуватися кожен мешканець міста, і дало змогу неоднорідному населенню, серед якого переважали іммігранти, формувати етнічно од­норідні квартали. Коли Сполучені Штати різко скоротили число іммігрантів у 1920-ті роки, керівники промислових підприємств відкрили дтя себе існування великої кількості афроамерикансь-

266 РОЗДІЛ 4 І ПІВНІЧНА АМЕРИКА кого населення сільського Півдня, серед якого де­далі більше зростало безробіття у занепадаючому бавовництві, і почали наймати цих робітників ти­сячами на підприємства Промислового поясу. Приплив такого населення негайно відобразився на соціальній географії промислового міста, оскільки біле населення не бажало ділитися своїм життєвим простором з прибульцями іншої раси. Результатом стала мимовільна сегрегація цих най­новіших мігрантів, яких спрямовували у відокрем­лені райони з лише темношкірим населенням. До 1950-х років ці, переважно внутрішні, райони міст

10 стали великими гетто, що розросталися, зміцню­ючи тенденцію до поділу міської спільноти за ра­совою ознакою.

Величезна субурбанізована складова внутрі­міської житлової мозаїки є не лише домівкою для багатших мешканців метрополісу. Впродовж ос­танніх трьох десятиліть вона зазнала такого вели­кого впливу нежитлових видів діяльності, шо пе-

11 ретворилася на цілком сформоване околичне місто. Із послабленням зв'язків з центральним містом незалежність околичного міста утверджувалася через появу великих субурбанізованих ядер (особ­ливо автомобільної епохи) біля вузлів головних ав­тострад для обслуговування нових місцевих еко­номік. Ці багатоцільові вузли діяльності часто роз­вивалися навколо великих регіональних торгових центрів. їхній престижний імідж створений чис­ленними промисловими парками, адміністратив­ними будівлями, висотними спорудами, готелями, ресторанами, атракціонами і навіть спортивними

12 аренами високого рівня. Все це разом формує суб- урбанізовані середмістя — нову версію ЦДР. Розквіт субурбанізованих середмість приваблює десятки тисяч місцевих мешканців, які навколо них улаштовують своє життя, пропонуючи робочі місця, магазини, відпочинкову діяльність та всі інші елементи складного міського довкілля.

Ці найновіші просторові складові сучасного метрополісу зібрані в модель, зображену на рисун­ку 4-11. Виникнення околичного міста сьогодні створило мультицентричний метрополіє, який складається з традиційного ЦДР, а також низки субурбанізованих середмість, однакових за значен­ням, кожен центр діяльності яких обслуговує окремий і самостійний навколишній район. Джеймс Вейне визначив ці підпорядковані райони

13 як урбаністичні світи, зазначаючи, шо кожний та­кий світ має окрему чітко визначену економічну, соціальну і політичну важливість та потугу. На ри­сунку' 4-12 модель урбаністичних світів використа­на на прикладі Лос-Анджелеса. Ми можемо легко накреслити подібну схему регіоналізанії для інших великих метрополісів CUIA.

Становище центрального міста в рамках ново­го мультивузлового метрополісу стає хитким. Не будучи вже домінуючим центром усього метро­полісу для придбання товарів та послуг, ЦДР де­далі частіше обслуговує менш багатих мешканців і працюючих усередині міста. З падінням рівня зай­нятості населення у промисловості багато великих міст успішно пристосувалися, перейшовши на індустрію послуг. Цей перехід супроводжує ко­мерційне відродження міського ядра, однак у ба­гатьох містах із кожним новим хмарочосом зане­падає декілька старих комерційних будівель. Пов­торні інвестиції в житлове будівництво відбува­ються і в багатьох кварталах ядра центрального міста, але це, звичайно, потребує переміщення давно осілих мешканців з нижчими доходами, і це є психологічною проблемою, що призводить до конфліктів. Поза зоною ЦДР величезне внутрішнє місто залишається байдужим до проблем людей з низькими та середніми доходами, більшість яких змушена жити в гетто.

Географія культури

Понад два останні століття у Сполучених Штатах поєднувалися та продовжують поєднуватися куль­турні внески багатьох іммігрантських громад у ба­гатому і розмаїтому комплексі. Величезна кількість цих новоприбулих були готові позбутися своєї культурної спадщини на користь асиміляції у культуру нової батьківщини, культуру, яка сама була гібридом, виведеним у результаті постійних нових впливів. Дія більшості іммігрантів стрибок у цей «киплячий казан» обіцяв путівку в амери­канське суспільство.

Основи американської культури

Гібридна культура Сполучених Штатів визрівала на основі сукупності стійких цінностей та переко­нань: 1) любов до новизни; 2) бажання бути близь­ким до природи; 3) свобода пересування; 4) інди­відуалізм; 5) схвалення суспільством; 6) наполег­ливе досягнення мети; 7) непохитне усвідомлення долі. Брайан Беррі окреслив ці культурні риси у поведінці людей під час становлення міської Аме­рики. «Сільський ідеал» переважав протягом усієї історії США і все ще помітний у стійкому уперед­женні до проживання в містах. Коли індустріа­лізація зробила мешкання у місті неминучим, ті.

які могли собі це дозволити, невдовзі переїхали до передмість, що утворювалися (новизна), де у напів- міському оточенні стала можливою певна форма сільського життя (близько до природи). Фрагмен­тарна житлова мозаїка метрополісів, що складала­ся з міріадів різних кварталів, спонукала до мобіль­ності без перешкод, оскільки життя середнього класу оберталося навколо індивідуального і родинно­го наполегливого досягнення мети, а саме — досту­пу в наступний вищий прошарок суспільства. Для більшості американців ці досягнення були доказом того, що вони могли домогтися своїх цілей завдя­ки тяжкій прані й наполегливості, і того, що вони були здатні реалізувати свою долю, досягаючи аме­риканської мрії — домоволодіння, багатства і цілковитого задоволення.

Мова і релігія

Хоча лінгвістична варіантність відіграє помітнішу роль у Канаді, ніж у Сполучених Штатах, для більш ніж 1/8 населення США головна мова — не англійська, а якась інша. Відмінності у викорис­танні англійської мови очевидні й на суб- наиіональному рівні у США, де регіональні різно­види (діалекти) досить помітні, незважаючи на не­давню тенденцію до однорідного національного суспільства. Одразу на думку приходять Південь та Нова Англія як регіони, які все ще відчутно різняться один від одного.

Калейдоскоп релігійних вірувань Північної Америки з панівною християнською релігією та­кож має важливі просторові відмінності. Населен­ня багатьох великих протестантських віроспо­відань зосереджене в окремих регіонах. Південні баптисти проживають у південно-східному квад­ранті Сполучених Штатів, лютерани — у верхній частині Середнього Заходу і на півночі Великих рівнин. Мормони компактно проживають на захід від Скелястих гір з осередком у штаті Юта. Римо- католики найбільше зосереджені у метрополісах Промислового поясу, Нової Англії та у прикор­донній зоні з Мексикою. Юдаїзм є дуже агломеро- ваною релігійною групою, найбільші громади якої зосереджені в містах і передмістях Мегалополісу, Південної Кароліни, Південної Флоріди, Півден­ної Каліфорнії та Середнього Заходу.

Етнічна структура

Етнічність (національне походження) завжди відігравала вирішальну роль в американській гео­графії культури. Нині біте населення європейсько­го походження вже не є домінуючим на дедалі строкатішій етнічній карті США. Кольорові етнічні групи і населення неєвропейського поход­ження становлять майже ЗО % громадян країни — частка, яка, за передбаченнями демографів, зросте до 50 % у 2050 р. У 2000 р. найчисленнішою мен­шиною були афроамериканці — трохи більше, ніж 12 % загального населення США, але американці іспанського походження (також понад 12 %) кількісно зростали швидшими темпами і до 2003 р. мали стати провідною національною меншиною.

Просторове розміщення чотирьох найбільших етнічних меншин зображено на рисунку 4-13. Аф­роамериканці переважно зосереджені на Півдні, що є спадком рабовласництва і плантаційного гос­подарства. Але велика кількість темношкірого на­селення живе також у центральних містах Промис­лового поясу і Західного узбережжя (це, на жаль, не дуже помітно на таких дрібномасштабних кар­тах). Компактні поселення іспаномовної людності (60 %) розташовані у Каліфорнії, Texaci, Нью- Мексико та на півдні Флоріди. За прогнозами вче­них, ця швидко зростаюча меншина продовжува­тиме поширюватися по всій країні, особливо у західному напрямі та вздовж східного узбережжя. Американці азійського походження найбільш аг- ломеровані з-поміж провідних етнічних меншин, їхнє розміщення визначається компактністю — у містах уздовж Тихоокеанського узбережжя (пунк­тах прибуття великої кількості азійців). Головні місця проживання корінних американців зосе­реджені на Заході, де вони переважно займають родові землі у резерваціях, наданих їм федераль­ним урядом. Проте багато з них живуть громада­ми, що розкидані по всій країні.

На мінливу етнічну строкатість Сполучених Штатів здавна впливала імміграція, так воно зали­шається й донині. В кінці 1990-х років близько 1 млн іммігрантів щороку прибували до США і, мабуть, три чверті з них — легально. Однак поход­ження іммігрантів різко змінилося протягом мину­лого півстоліття. У 1950-ті роки понад 50 % іммігрантів прибуло з Європи (в тому числі ре­емігранти з України, т. зв. переміщені особи), 25 % — із Середньої та Південної Америки, 30 % — з Азії і лише близько 15 % — із Канади. Сьогодні майже 50 % іммігрантів прибуває із Се­редньої та Південної Америки. 30 % — з Азії, і ли­ше близько 15 % — з Європи та Канади. Географія місць призначення іммігрантів також змінюється, хоча вона все ше тяжіє до міських районів. Потік іммігрантів у штати Промислового поясу змен-

ЕТНОРАСОВИЙ СКЛАД НАСЕЛЕННЯ США

РИСУНОК 4-13

шився тепер більш ніж на 25 %, і чимало новопри- бульнів потрапляють у метрополіси Нью-Йорк та Чікаго. Не дивно, що за умов безперервного зрос­тання громад азійських та іспаномовних амери­канців (рис. 4-13) пальму першості утримують штати Сонячного поясу: сьогодні Каліфорнія, Те­хас і Флоріда приваблюють понад 50 % усіх іммігрантів США.

Формування мозаїчної культури

Американська культурна географія продовжує роз­виватися. Нині відбувається нова фрагментація за- 14 гальнонаціональної мозаїчної культури — дедалі різноманітнішої сукупності окремих однорідних «скелець», які намагаються задовольнити потреби щодалі вужчих груп населення. Основою такого ґрунтовного перерозподілу громад мешканців є не лише прибутки, раса та етнічність, — сьогодні во­ни формуються за такими мірилами, як вік, про­фесія і, особливо, спосіб життя. Кількісне зростан­ня таких громад свідчить про те, шо вони захоп­люють дедалі більшу частину американців. Проте така «балканізанія», підтримувана людьми, які ба­жають спілкуватися лише з точнісінько такими, як вони самі, загрожує збереженню загальних демокра­тичних цінностей, шо переважали впродовж усього періоду становлення американського суспільства.

Мінлива географія економічної діяльності

Економічна географія сучасних Сполучених Штатів є результатом усіх вищезгаданих природних, людських і технічних ресурсів, які злилися разом та утворили одну з найбільш потужних економік світу. Мабуть, справжнім тріумфом стало подолан­ня опору відстані, оскільки люди і сфери діяль­ності були об’єднані у загальноконтинентальну просторову економіку, яка максимально скориста­лася з можливостей розвитку сільського господар­ства, промисловості та розвою міст. Утім, незважа­ючи минулі досягнення, американська економічна географія на початку XXI ст. знову перебуває у муках процесу реструктуризації, пов'язаного з переходом від індустріального до постіндустріаль- ного суспільства.

Головні компоненти просторової економіки

Економічна географія здебільшого, хоча й не вик­лючно. займається місцевим аналізом локалізації 15 видів продуктивної діяльності. Тут можна виділити чотири головні групи:

• первинна діяльність: видобувний сектор еко­номіки, в якому працівники та довкілля пере­бувають у безпосередньому контакті, особливо в гірничовидобувній промисловості та сільському господарстві;

• вторинна діяльність: промисловий сектор, в яко­му сировинні матеріали перетворюються на го­тові промислові продукти;

• третинна діяльність: сектор послуг, шо охоплює широкий діапазон сфер діяльності, — від роздрібної торгівлі, фінансів, освіти до рутин­ної канцелярської роботи;

• четвертинна діяльність: тепер це домінуючий сектор, що охоплює збирання, переробку та ви­користання інформації; підгрупа, яку інколи звуть п’ятинною діяльністю, — це менеджерська діяльність, пов'язана з прийняттям рішень у ве­ликих організаціях.

Як показує історія, кожний із цих видів діяль­ності успішно керував робочою силою Америки протягом останніх 200 років, і тепер домінуючим, повторимо, є четвертинний сектор. Сільське гос­подарство панувало до кінця XIX ст., поступив­шись місцем промисловості з початком XX ст. Не­ухильне зростання сфери послуг після 1920-х років урешті випередило промисловість у 50-х роках, поділяючи нині частку популярності з процвітаю­чим четвертинним сектором. Розподіл робочої си­ли серед головних секторів зайнятості США такий: сільське господарство — 2 %, промисловість — 15 %, сфера послуг — 18 %, четвертинний сектор — 65 % (близько 10 % із них у п’ятинному секторі). Нижче ми розглянемо ці основні продуктивні складові просторової економіки в огляді викорис­тання ресурсів, CLibCbKoro господарства, промис­ловості та постіндустріальної революції.

Використання ресурсів

Сполучені Штати і Канада обдаровані багатющи­ми родовищами сировини та енергетичними ре­сурсами. На щастя, цих ресурсів достатньо, щоб створити умови для здійснення довгострокових видобувних робіт в економічно вигідному масш­табі. Більшість із найбагатших ділянок сировинних матеріалів продовжують бути місцем великих бу­рових і видобувних операцій. Більше того, покла­ди сировини і палива на континенті та континен­тальному шельфі являють собою ще не вивчені ре­сурси для майбутньої експлуатації.

Сировинні ресурси. Багаті мінеральні родовища Північної Америки розташовані у трьох зонах: Ка­надському шиті на північ від Великих Озер, Anna- лацьких горах та на розкиданих ділянках гірських хребтів Заходу. Найбільш вартими уваги поклада­ми мінералів Канадського шита є залізна руда, нікель, золото, уран і мідь. Окрім величезних ро­довищ м'якого (бітумінозного) вугілля, район Ап­палачів багатий також твердим (антрацитовим) вугіллям, родовища якого залягають у Північно- Східній Пенсільванії, та залізною рудою в цент­ральній частині Алабами. Західна гірська зона во­лодіє значними запасами вугілля, міді, свинцю, цинку, молібдену, урану, срібла й золота.

Паливно-енергетичні ресурси. Найбільш стра­тегічно важливими ресурсами Північної Америки є нафта, природний газ і запаси вугілля — викоп- 16 ного твердого палива, названого так через те, що воно утворилось як результат геологічної комп­ресії та перетворення рослинних і крихітних тва­ринних організмів, які жили сотні мільйонів років тому. Ці енергетичні запаси зображені на рисунку 4-14. що ілюструє величезні родовища і обширну мережу їх залягання.

Головні райони видобування нафти у Сполу­чених Штатах розмішуються вздовж узбережжя і на континентальному шельфі Мексиканської зато­ки штатів Техас і Луїзіана; у Середньоконтинен- тальному районі, шо простягається через західну частину Техасу і Оклагоми та східну частину Кан­засу, а також уздовж центральної частини пів­нічного схилу Аляски, що виходить до Північного Льодовитого океану. Головні нафтові родовища Канади залягають у формі широкого півмісяця, шо вигинається у південно-східному напрямі від північної частини Алберти до півдня Манітоби, а також під водами навколо острова Ньюфаундленд на крайньому сході. Розміщення родовищ природ­ного газу загалом нагадує географію нафтових ро­довищ через те, що нафта і енергетичний газ зви­чайно залягають у подібних геологічних формаціях (на дні стародавніх мілководних морів). Поклади вугілля Північноамериканського світу належать до найбітьших на Землі, і лише запасів тієї част­ки, шо належить США. вистачить принаймні на 400 років. Головні продуктивні родовища твердого палива розташовані в районі Аппалацьких гір. на

РИСУНОК 4-14

півночі Великих рівнин США й у південній час­тині Алберти (Канада), а також на півдні Ілліной- су і заході Кентуккі.

Сільське господарство

Незважаючи на те, що з початком XX ст. акцент ставився на неголовні сектори просторової еко­номіки, сільське господарство залишається важли­вим елементом суспільної географії Америки. Во­но є найбільш просторомісткою економічною діяльністю. Тому великі плоші ландшафтів США і Канади зайняті полями, засіяними зерновими культурами. Крім того, великі стада худоби випа­сають на луках і годують фуражними кормами, оскільки цей багатий світ може дозволити собі розкіш годувати худобу зі своїх фермерських зе­мель, шоб задовольнити величезний попит на м’ясо для свого столу. Зростаюче впровадження

високотехнологічної механізації у фермерстві по­стійно збільшує як обсяги, так і якість усієї сільсь­когосподарської продукції. Це супроводжується також різким зменшенням кількості активно зай­нятих у сільському господарстві працівників, і сьо­годні лише трохи більше ніж 1.5 % населення США продовжує жити від фермерства.

Районування сільськогосподарського виробни­цтва США показано на рисунку 4-15. Його гео- просторова структура розвивалася головним чином за схемою моделі фон Тюнена (див. розділ 1). Як і в Європі на початку XlX ст. (рис. 1-6), тут початко­ва модель «місто — запліччя» розширювалася на­зовні від так званої локальної «ізольованої держа­ви» через постійне вдосконалення транспортної технології. 1 до початку XX ст. ця модель охопила увесь континент. Із формуванням такої макрогео- графічної структури були модифіковані початкові зони спеціалізації фон Тюнена, які тепер мали тенденцію до значного розширення (рис. 1-5): 1) перше кільце тепер диференціювалося у внут­рішню зону садівництва та овочівництва і у навко­лишній пояс молочного тваринництва; 2) кільце лісівництва змістилося до найвіддаленіших меж регіональної системи через те, шо тепер можна до­сить дешево транспортувати ліс за допомогою залізниці; 3) кільце травосіяння поділилося тепер на внутрішнє змішане кільце травосіяння і впро­шування худоби м’ясного напряму (Зерновий по­яс, як його почали називати) та зовнішню зону, яка спеціалізується на масовому виробництві пше­ничного зерна (Пшеничні пояси); 4) зона ранчо залишилася найбільш віддаленою: це зона, де відгодовують молодняк дія приросту ваги у зерно­вому поясі виробництва м’яса; також це зона роз­ведення овець. Супермістом цієї «макротюненсь- кої» регіональної системи став північно-східний Мегалополіс, який упевнено прямував до зростан­ня як домінуючий ринок продовольчих товарів і транспортний центр усієї країни.

Хоча кругові кільця моделі не позначені на ри­сунку 4-15, можна зауважити багато просторових закономірностей (пам'ятайте, шо фон Тюнен та­кож застосовував цю модель до реального світу і таким чином модифікував свою теоретичну ідеаль­ну структуру). Із збільшенням відстані від ядра національного ринку найбільш важливою є послі­довність регіонів фермерського господарства, зо­крема на захід від Мегалополісу в напрямі до Цент­ральної Каліфорнії, що йшло у річиші головного історично спрямованого поштовху сухопутного

проникнення у глиб Сполучених Штатів. Атлан­тичний пояс садівництва та овочівництва, пояс молочного тваринництва, зерновий пояс, пше­ничні пояси і регіон пасовищного тваринництва справді відповідають логічній структурі цієї мо­делі, і кожна зона послідовно посувається далі вглиб за основним трансконтинентальним марш­рутом. Ми можемо констатувати певні відхилення від цієї схеми внаслідок природних чи інших унікальних умов. Приміром, цілорічні вегетація і збирання врожаю у Каліфорнії та на узбережжі Мексиканської затоки й Флоріди дають змогу цим віддаленим регіонам за допомогою ефективного рефрижераторного транспорту конкурувати з пер­шою овочево-фруктовою зоною регіональної сис­теми, шо перебуває деякий час у зимовій сплячці.

Промисловість

У географії промислового виробництва Північ­ної Америки здавна домінує Промисловий пояс (рис. 4-8). Поява цього регіону була зумовлена, по-перше, кращим доступом до національного ринку Мегалополісу, який утворив свій край на сході, і, по-друге, близькістю до викопних ре­сурсів, зокрема залізної руди і вугілля для важли­вої сталеплавильної галузі, що виникла в його західній половині. Раніше ми згадували, шо про­мисловців дуже приваблювали великі міста, і внутрішня структура цього поясу почала формува­тися навколо дюжини промислово-урбаністичних районів, пов'язаних між собою густою транспорт­ною мережею. Коли ці промислові центри розрос- 17 талися, вони швидко досягали економії на обсягах.

тобто заощаджень, які збільшувалися від велико­масштабного виробництва. При такому вироб­ництві вартість одиниці товару дедалі знижувала­ся, оскільки в окремих компаніях механізувалися складальні лінії, спеціалізувалася робоча сила і у величезних кількостях купувалися сировинні матеріали.

Ця ефективна модель виробництва добре слу­жила країні протягом останнього періоду індустрі­альної епохи. Внаслідок ефекту історичної інерції — необхідності використання великомасштабних ви­робничих потужностей на повну силу з метою покриття початкових капіталовкладень — Промис­ловий пояс ше не скоро збирається припинити своє існування. Але оскільки його обладнання зношується, розміщення американської промисло­вості змінюватиметься. Тут діють такі чинники: І) транспортні затрати вирівнюються між регіона­ми США: 2) енергетичні затрати тепер сприяють видобуванню нафти і газу в південно-центральних штатах; 3) високі технології у виробництві змен­шують попит на менш кваліфіковану робочу силу; 4) надається перевага неекономічним факторам при прийнятті рішень на місцях. Отож промисло­вий менеджмент дедалі більше демонструє го­товність до переміщення у райони Півдня і Заходу як більш бажаних із цього погляду.

Частини Промислового поясу чинили опір цій тенденції, особливо на Середньому Заході, перс­пективи якого значно поліпшилися з часу «Іржа­вого поясу» 1970—1980-х років. Останнім часом, відкидаючи цей ярлик, промисловці Середнього Заходу успішно реінвестують свою діяльність, усу­ваючи неефективні операції, роблячи вкладення у високоякісні технології та обладнання, і не лише витримують іноземну конкуренцію у Сполучених Штатах, а й значно розширюють свій експорт. І все ж існує інший бік цього поступу, бо із зростан­ням високотехнологічного виробництва працівни­ки старих заводів виявляють, шо попит на їхню кваліфікацію нижчих технологій відповідно падає.

Оскільки карта промисловості США продов­жує змінюватися, іншого вигляду набуває еко­номічне життя численних спільнот. Якщо 1990-ті роки були знаком прийдешніх дій. підприємниць­ка реструктуризація також відіграватиме дедалі значнішу роль, бо корпоративні злиття і придбан­ня часто супроводжуються географічними зрушен­нями тисяч робіт. Ще однією тенденцією останніх років, шо, ймовірно, посилюватиметься, є «еко­номічна війна», коли роботодавці з метою роз­міщення важливих нових проектів свідомо наць­ковують міста, округи і навіть штати один на од­ного, аби підписати найвигіднішу угоду. Дуже час­то окремі громади під впливом політиків, які до­биваються повторного обрання, пропонують комплексні угоди, що надають тимчасове звіль­нення від податків, перепідготовку працівників та інфраструктури! вдосконалення. Однак така кон­куренція може закінчитися неспроможністю отри­мати значну норму прибутку. Приміром, коли не­давно штат Алабама робив усе можливе для того, шоб спонукати «Мерседес-Бени» до спорудження нового складального заводу, компанія підняла вартість одного робочого місця до 200 000 доларів для уряду штату (кілька років тому, щоб заохотити будівництво автомобільного комплексу «Сатурн», вартість одного робочого місця для уряду штату Теннессі складала одну десяту цієї цифри). Крім того, такі ділові стратегії можуть спрацьовувати і у зворотному напрямі. Не так давно Нью-Йорк-Сіті запропонував стимулюючий пакет угод на 60 млн доларів, аби утримати дві брокерські фірми із Волл-стріт від переїзду в передмістя, а Діснейленд змусив своє місто і штат витратити сотні мільйонів доларів для покращання місцевих доріг після того, як ця компанія погрожувала скасувати свої плани розширення і, можливо, навіть забрати свій парк із Південної Каліфорнії.

Постіндустріальна революція

18 Ознаки постіндустріалізму є видимими на всій те­риторії Сполучених Штатів і більшій частині Ка­нади, і їх можна популярно об’єднати під такими ярликами, як «комп'ютерна ера» або «нова еко­номіка». Сам термін постіндустріальна вказує здебільшого на ту характерну рису, котрої амери­канська економіка вже не має. І все ж багато соціологів уживають цей термін стосовно певних суспільних рис, які сигналізують про історичний розрив з минулим (наприклад, виробничий досвід тепер, як правило, зосереджується на взаємодії людини з людиною, а не людини з продуктом чи з довкіллям). Багато з виявів просторової урбанізації безперервних суспільних перетворень вже були висвітлені; тут ми звертаємо увагу на дешо ширші економічно-географічні моделі.

Високі технології, «чисті комірники», праця в офісі — усе це властиве провідним зростаючим га­лузям постіндустріальної економіки, більшість з яких є відносно незалежними, а тому чутливими до таких неекономічних чинників локалізації, як географічний престиж, місцева привабливість і близькість до рекреаційних можливостей. Силіко­нова Долина Північної Каліфорнії — світовий центр комп’ютерних досліджень і розробок, головний офіс мікропроцесорної промисловості США — представляє поєднання місцевих особливостей, які притягують більшість компаній з високими техно­логіями до певного місця. Маємо на увазі: І) уні­верситет наукових досліджень світового рівня (Стенфорд); 2) технологічні ноу-гау у вигляді ве­ликої групи високоосвічених висококваліфікова­них працівників; 3) близьке розташування від кос­мополітичного міського центру (Сан-Фраішіско); 4) великий венчурний капітал (капітал ризикових підприємств); 5) місцевий економічний клімат і підприємницьку культуру, яка підтримує прийнят­тя рішень, що потребують неабиякого ризику, і пробачає невдачі як малих, так і великих ком­паній; 6) систему глобальних ділових зв’язків, створену на основі даного місця; 7) надзвичайно привабливе довкілля у вигляді високоякісного житла, приємного клімату, мальовничих сільських краєвидів і цілорічних рекреаційних можливостей.

Створення Силіконової Долини є настільки важливим для нової постіндустріальної ери, що вчені, які займаються регіональним плануван­ням, — Мануель Кастеллс і Пітер Голл — узагаль-

19 нили це явище в окремій концепції технополісу. Технополіси є спланованими техноіндустріальни- ми комплексами, що запроваджують численні інновації, стимулюють і розробляють обладнання та програмне забезпечення нової інформаційної економіки. У ландшафті окраїнного субурбанізо- ваного міста, де розташовані майже всі ці комп­лекси, технополіс вигідно вирізняється розосеред­женістю невисоких ультрамодних будинків; він є таким самим символом просторової економіки на­шого часу, як століття тому фабрика з димовими трубами. Від Силіконової Долини технополіси по­ширилися в усіх напрямах — від Сан-Дієго на крайньому південному заході Каліфорнії до транс­портного коридору 128-го шосе навколо Бостона і від Трикутника наукових досліджень Північної Кароліни до передмість Сіетла, розташованих на березі озера. Більшість технополісів згадуватимуть­ся у тій частині розділу, де йдеться про регіони. Такі комплекси високих технологій нині стають глобальним явищем, оскільки постають в інших географічних світах. Вони часто виникають як спільні підприємства державного та приватного секторів. Серед назв, які вони отримали, такі: нау­кове містечко (Японія, Росія), технополіс (Фран­ція, Японія), науковий парк (Тайвань) і навіть Силіконова Лісиста долина (Шотландія).