ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО СВІТУ

Чи можна вважати Середню Америку окремим географічним світом? Дехто з географів об’єднує Середню і Південну Америки в єдиний світ, який вони називають Латинською Америкою, беручи до уваги домінуючу іберійську (іспанську і порту­гальську) спадщину та переважання римо-католи- цизму над іншими релігіями.

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ

Суходільний міст

Порівняно з територією Південної Америки ре­гіон Середньої Америки є розділеним і фрагмен-

Головні географічні особливості Середньої Америки

/. Середня Америка є фраґментовоним світом, до якого входять усі континентальні країни від Мексики до Панами, а також усі острови Карібського басейну на сході.

2. Континентальна частина Середньої Америки являє собою суттєвий бар'єр, що розділяє во­ди Атлантичного і Тихого океанів. З фізико- географічного огляду реґіон є суходільним мостом, що з'єднує континентальні частини Північної та Південної Америк.

3. Середня Америка є світом значної культурної та політичної фрагментації. Політична геогра­фія перешкоджає об'єднавчим зусиллям, але країни та окремі райони починають співро­бітництво з метою вирішення спільних проблем.

4.

5. До цього світу належать найменш розвинуті території Америки. Нові економічні можли­вості можуть допомогти викоренити притаман­ну Середній Америці бідність.

6. З огляду території, населення та економічного потенціалу Мексика є країною, що домінує у цьому світі.

7. Мексика перебуває у процесі реформування своєї економіки і останнім часом переживає період суттєвого економічного зростання.

Середня і Центральна Америки

У даному обговоренні Середня Америка охоплює всю кон­тинентальну частину і всі острови й території, які лежать між Сполученими Штатами та континентом Південної Аме­рики, Інколи для визначення цього регіону вживається термін Центральна Америка, але Центральна Америка насправді є районом у межах Середньої Америки (рис. 5-2).

До Центральної Америки належать країни, які займають смугу землі між Мексикою і Панамою: Гватемала, Беліз, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа і Коста-Ріка. Панама в да­ному дослідженні також належить до Центральної Америки. Однак багато центральноамериканських країн не вважа­ють Панаму «своєю», оскільки ця країна довгий час була у складі Колумбії, яка входить до Південної Америки.

тованим. Навіть його подібна до лійки материкова частина, довжиною 6000 км, яка з'єднує Північну і Південну Америки, звужується у Панамі до смуги завширшки не більше 65 км. У цьому місці так званий перешийок вигинається у східному напрямі, так що Панама простягається зі сходу на захід, а Панамський канал перетинає її з півночі на південь. На карті континентальна Середня Амери­ка має вигляд мосту між двома Америками. Фізико-географи називають подібні перешийки 1 суходільними мостами.

Упродовж своєї геологічної історії Північна та Південна Америки не завжди були з'єднані між собою в такий спосіб. Більш ніж 200 млн років то­му Мексика і Південна Америка разом з Африкою складали єдиний суперконтинент, який учені назвали Пангеєю.

Якщо дослідити земну кулю, можна побачити інші сучасні та колишні суходільні мости: Сінайсь- кий півострів між Азією і Африкою, вже не існую­чу в наш час суходільну смугу між крайньою північно-східною Азією і Аляскою та мілини між Новою Гвінеєю та Австралією. Такі мости відігра­вали вирішальну роль у розселенні тварин і людей по всій планеті. Але хоча континента,!ьна Середня Америка і формує суходільний міст, його внут­рішня фрагментація завжди ускладнювала ці пе­реміщення. Гірські хребти, вулкани, болотисті уз­бережжя і густі тропічні ліси утруднюють контакти і взаємодію, особливо якщо всі ці перешкоди у більшості районів Центральної Америки присутні одночасно (див. вставку «Середня і Центральна Америки»).

Ланцюги островів

Як видно з рисунка 5-2, приблизно 7000 островів Карібського моря простягаються довгою дугою від Куби і Багамських островів на схід і південь до Трінідаду. Сюди також входять численні острови, розташовані за межами головного ланцюга — як з його зовнішньої (Барбадос), так і внутрішньої сто­рони (наприклад, острови Кайман).

І знову карта натякає на фізичну географію. Весь Антильський архіпелаг (ланцюг островів) 2

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Ми провели понеділок і вівторок у Ломо- ної — величезному і геть укритому рос­линністю стародавньому поселенні майя, схованому глибоко в лісах Белізу. В середу ми переїхали на машині з Беліз-Сіті до по­селення Алтун-Ґа, що являє собою дуже відмінну картину. Період розквіту заснова­ного близько 200 р. до P. Xp. Алтун-Ґо при­падає но 300—900 рр., коли воно було процвітаючим центром торгівлі Класичного періоду. Поселення лежало но перехресті водних шляхів, по яких пересувалися торгівці но каное, і виконувало роль складу для товарів, які надходили до нього сухопут­ними шляхами. Деякі з цих шляхів простяга­лися аж до Теотіхуакано. Площа Алтун-Ґа становить понад 6 кв. км. Його головні спо­руди, одну з яких видно на фото, були роз­ташовані навколо двох площ у центрі. Я піднявся на вершину споруди, щоб оцінити навколишній краєвид, сів перекусити і спро­бував уявити собі, як виглядало це місце, коли воно було жвавим торговельним і це­ремоніальним центром. Однак через більш нагальні обставини я не зміг зробили цього. З широкої тріщини у розпеченій сонцем платформі виповз десятисантиметровий та- ронтул, якого я помітив лише тоді, коли він опинився за якихось півметра від мене. Очевидно, його привабили крихти хліба і маленький шматочок салямі. Деякий поспіх, з яким я залишив це місце, поклав край моїм історично-географічним роздумам».

складається з гребенів і вершин гірських хребтів, шо підіймаються з дна Карібського моря. Це є ре­зультатом того ж самого типу геологічних про­цесів. унаслідок яких піднявся суходільний міст Середньої Америки на заході.

СПАДЩИНА МЕЗОАМЕРИКИ

Суходіл Середньої Америки був колискою великих стародавніх цивілізацій. Саме тут був один із го­ловних світових осередків культури (див. рис. 7-3) — З те джерело, з якого поширювалися нові ідеї. Насе­лення цього регіону пройшло відповідний період розвитку і змогло досягнути значного матеріально­го та інтелектуального прогресу, для якого були характерні сільськогосподарська спеціалізація, урбанізація та розвиток транспортних мереж. Писемність, наука, мистецтво, архітектура, релігія та інші сфери життя досягли тут високого рівня. Антропологи називають цей осередок культури Мезоамерикою, яка простягалася у південно- східному напрямі від місця, де сьогодні розташо­ване Мехіко, до центральної частини Нікарагуа. Розвиток Мезоамерики особливо вражає через те. шо він відбувався у дуже відмінних географічних умовах. По-перше, більш ніж 3000 років тому на низинних тропічних рівнинах тієї частини Мезо­америки, де нині розташовані Північна Гватемала.

Беліз і мексиканський півострів Юкатан, а також, можливо, у той самий час південніше, у висо­когір’ях Гватемали, виникла цивілізація майя.

Низинні майя

Як зазначалося, цивілізація майя є єдиною ци­вілізацією на Землі, яка виникла переважно у ни­зинних тропіках. Її великі міста з кам'яними пірамідами, грандіозними храмами та іншими де­тально спланованими будівлями і в наш час є безцінним джерелом археологічної інформації. За чотири тисячі років свого існування культура майя переживала послідовні періоди піднесення і зане­паду, досягнувши розквіту — Класичного періо­ду — з III по X ст. нашої ери.

Цивілізація майя, створена низкою міст-дер- жав, об'єднала територію, площа якої була біль­шою від будь-якої із сучасних середньоамери- канських країн, за винятком Мексики. Її населен­ня, можливо, досягало 2—3 млн. Мова майя — місцева «латина» — і деякі споріднені з нею мови до сьогодні вживаються у цьому регіоні. Для пра­вителів майя була характерна династична спад­коємність, поєднана з могутньою та складною релігійною ієрархією. Величаві міста з імпозантни­ми спорудами, які сьогодні лежать у руїнах, вико­нували роль головним чином церемоніальних центрів. Також відомо, шо культура майя дала майстерних митців, письменників, математиків і астрономів. Окрім цього, вона розвивала прак­тичні види діяльності: її носії досягли значних здо­бутків у сільському господарстві й торгівлі. Вони вирощували бавовну, створили текстильні про­мисли і навіть вивозили готові вироби до інших частин Середньої Америки за допомогою морсь­ких каное. Взамін вони отримували, серед іншого, боби какао, які цінувалися так високо, шо вико­ристовувалися як гроші; обсидіан для виготовлен­ня знарядь і зброї та пір'я птаха кетцаль для оздоб­лювання одягу.

Високогірні ацтеки

Значний культурний розвиток відбувався також у високогір’ях сучасної Мексики. Тут, не так далеко на північ від теперішнього Мехіко, знаходився Теотіхуакан — перший урбаністичний центр у Західній півкулі, заснований приблизно на почат­ку нашої ери. Місто, населення якого могло ста­новити 150 000 мешканців, процвітало приблизно сім століть. Над його краєвидом домінували ве­личні піраміди, а вплив розповсюджувався по всіх землях майя. Згодом у цей район із півночі мігру­вали тольтеки, які завоювали і поглинули місцеві індіанські народи і сформували потужну державу. Період гегемонії тольтеків був відносно коротко­часним — менше трьох століть від їхнього приходу до BjiaAH приблизно в 900 р. по P. Xp. Проте толь­текам удалося завоювати частину володінь майя, перейняти багато їхніх винаходів і звичаїв і запро­вадити їх потім на Мексиканському плато. В той час, коли держава тольтеків своєю чергою зазнала втручання нових елементів з півночі, вона вже пе­реживала період занепаду. Але її технології були з готовністю запозичені й розвинуті завойовника- ми-ацтеками.

Вважається, шо держава ацтеків, яка була вер­шиною організації та могутності в доколумбовій Середній Америці, зародилася на початку XIV ст. після заснування поселення на острові одного з численних озер, які в той час вкривали Мекси­канську долину (сьогодні вона безпосередньо при­лягає до столиці Мехіко). Цей урбаністичний комплекс, який називався Теночтітлан, незабаром став найбільшим містом на американському кон­тиненті і столицею могутньої держави. Завдяки со­юзові з сусідніми народами ацтеки встановили контроль над всією Мексиканською долиною — цим географічним стрижнем Середньої Америки, яка продовжує залишатися серцем сучасної держа­ви Мексики. Долина площею 50 ? 65 км є оточе­ною горами чашею, розташованою на висоті май­же 2500 м над рівнем моря. Її висота і замкнутість визначають кліматичні умови цього району: як для тропіків, тут доволі сухо і дуже прохолодно. Завдя­ки озерам було сформовано унікальну мережу внутрішніх сполучень (ацтеки збудували канали, які з'єднали деякі з озер). Це посприяло розвит­кові транспорту, основним засобом якого були ка­ное, довезенню продукції сііьського господарства до міст, а данини, сплачуваної численними суб’єк­тами, — до головного міста.

Впродовж усього XlV ст. держава ацтеків зміцнювала свою військову потугу і на початку XV ст. розпочала завоювання сусідніх народів. Розширення імперії ацтеків проходило головним чином у східному та південному напрямах, де спротив був майже відсутній. Метою ацтеків було не захоплення нових територій, не поширення своєї культури, а радше підкорення народів і міст заради збирання податків і данини. По мірі того як їхній вплив поширювався по всій Середній Америці, зростали обсяги товарів, що текли рікою у Мексиканську долину і до числа яких входили золото, какао і бавовняна тканина. Держава става­ла дедалі багатшою, її населення зростало на очах (у період розквіту тільки населення Теночтітлана перевищувало 100 000 осіб). Міста вже не слугува­ли виключно церемоніальними центрами, а були містами у повному значенні слова. Вони викону­вали численні економічні й політичні функції та мали значне населення, частиною якого була спеціалізована кваліфікована робоча сила.

Ацтекам належить ціла низка вражаючих до­сягнень, хоча слід зазначити, що вони були кра­щими запозичальниками і вдосконалювачами, ніж винахідниками. Ацтеки практикували зрошення шляхом підведення річкової води до угідь і будува­ли старанно продумані тераси на схилах, яким заг­рожувала ерозія. Якщо говорити про спадок, що його залишили мезоамериканські індіанці своїм послідовникам і людству в цілому, то найбільшим він був у галузі сільського господарства. Кукурудза (маїс), батат, різноманітні види бобових, помідо­ри, гарбузи, какао, тютюн — це лише деякі з куль­тур, які вирощували у Мезоамерині в той час, ко­ли туди вперше прийшли європейці.

ЗІТКНЕННЯ КУЛЬТУР

Люди на Заході часто переконані в тому, що історія тих чи інших частин земної кулі починала­ся лише після того як європейці прибували туди, а також у тому, що вони приносили тубільцям нечу- ваний прогрес, який затьмарював будь-які посе­редні здобутки. Середня Америка переконливо спростовує подібні думки. Так, могутня держава ацтеків, від якої все тремтіло навкруги, була подо­лана відносно нечисельною групою іспанських за­войовників за дивовижно короткий відтинок часу (1519—1521). Але не слід забувати про деякі факти. Спочатку ацтеки повірили, що іспанці були «біли­ми богами», чий прихід передбачався їхнім про­роцтвом. Але невдовзі ці «боги» побачили, що ац­теки володіють величезними багатствами. Ернан Кортес, у розпорядженні якого було 508 солдатів, завоював цю потужну імперію не лише своїми си­лами. Він розпалив повстання індіанських народів, поневолених ацтеками, чиїм богам вони повинні були навіть офірувати своїх родичів. Під проводом Кортеса з його кіньми і вогнепальною зброєю ці тубільні народи підняли повстання проти ацтеків і приєдналися до іспанського загону, який вирушив на Теночтітлан. У боротьбі з ацтеками загинули тисячі індіанців; без їхнього героїзму Теночтітлан не був би захоплений іспанцями з такою легкістю.

Перемога Іспанії над домінуючою в Середній Америці державою відкрила двері для іспанського проникнення і панування в усьому регіоні. Жодна з інших середньоамериканських держав того часу не змогла протидіяти конкісті — європейському вторгненню. Лише деякі общини, захищені самою природою глибоко в лісах або високо в горах, змогли пережити цей шалений натиск, і то до ча­су. Врешті-решт вони також стали жертвами сол­датів, священиків та хвороб, принесених сюди іспанцями.

Наслідки конкісти

Конфронтація між іспанською та місцевими куль­турами обернулася катастрофою для американсь­ких індіанців. Чисельність тубільного населення стала різко зменшуватися, ліси вирубували; рос­линність поїдалася завезеними з Європи свійськи­ми тваринами; пшениця, теж завезена звідти, по­чала витісняти кукурудзу, а самі індіанці змушені були жити в новозбудованих містах. За швидкою перемогою над державою ацтеків сталося катаст­рофічне скорочення кьпькості населення. На час прибуття іспанців у Середній Америці, згідно з різними джерелами, мешкало від 15 до 25 млн місцевих жителів. Через 100 років їх тут залишило­ся лише 2,5 мільйона.

Іспанці були нещадними колонізаторами, про­те не гіршими від інших європейців — підкорю­вачів народів. Не можна заперечувати, шо іспанці були першими поневолювачами американських індіанців, рішуче налаштованими знищити міць їхнього суспільства. Але те, чого вони не змогли добитися завдяки своїй жорстокості за такий ко­роткий час, було досягнуто внаслідок біологічних факторів. Ніхто з місцевого населення не мав імунітету до захворювань, які принесли з собою іспанці: віспи, черевного тифу, кору, грипу і свин­ки. Не мали вони захисту і проти тропічних хво­роб, які потрапили до них через африканських рабів, привезених європейцями. Усі ці хвороби завдавали неймовірних людських втрат у спекот- них та вологих низинах Середньої Америки.

Культурний ландшафт Середньої Америки — з її великими містами, полями на терасах і числен­ними селами аборигенів — був докорінно зміне­ний. Міста американських індіанців занепали. Іспанці зруйнували Теночтітлан, так і не оцінивши його величі, і відбудували місто з тим. щоб розмістити тут свою штаб-квартиру. Але якщо індіанці застосовували у будівництві майже вик­лючно камінь, іспанці вживали з цією метою вели­ку кількість дерева, а для опалення, приготування їжі та виплавлення металу — деревне вугілля. Отож вирубування лісів набуло величезних розмірів, і навколо іспанських міст швидко почали оголювалися великі площі. Крім цього, іспанці привезли з собою домашніх тварин, кількість яких невпинно зростала. Кормом для них була не лише трава на навколишніх луках, а й нові сільськогос­подарські культури. Велика рогата худоба та вівці швидко стали джерелом збагачення, і власники стад робилися заможними людьми. Між людьми і худобою почалося своєрідне змагання за джерела їжі та кормів. Це вимагало освоєння значних тери­торій окраїнних високогірних та посушливих зе­мель, що стало причиною порушення балансу у

РИСУНОК 5-4

виробництві продуктів харчування в регіоні. Біль­ше того, іспанці почали запроваджувати євро­пейські культури (передусім пшеницю) і викорис­товувати новий, більш ефективний, сільськогоспо­дарський реманент. Незабаром невеликих клап­тиків землі, на яких місцеві жителі вирощували кукурудзу, вже не було видно через величезні поля пшениці, що їх оточили з усіх боків. Щоб задо­вольнити зрослі потреби у воді для зрошення та приведення в рух водяних млинів, іспанці мо­дифікували місцеві дренажні та іригаційні мережі. Як результат, поля індіанців стали отримувати не­достатньо вологи, і запаси їхньої їжі відчутно зменшилися.

Найбільш значними культурним наслідком конкісти було перенесення до Америки іспанських міських традицій. Індіанці зганялися зі своїх зе­мель і розселялися у спроектованих і збудованих завойовниками містах і селах. Тут іспанці могли забезпечити собі той тип правління і адміністру­вання, до якого вони звикли (рис. 5-3). Ядром кожного іспанського міста була плаза (ринкова площа), біля якої розташовувалися церква і уря­дові будинки. Плай навколишніх вулиць був нав­мисне розроблений у формі грат; отож будь-яке повстання переселених до міст індіанців могло бу­ти придушене з використанням незначної військо­вої сили (бунтівні квартали просто перекривали і порушників спокою ліквідовували). Кожне місто, як правило, засновувалося поблизу родючих зе­мель, аби індіанцям було де працювати протягом дня. Зібрані у великих кількостях у цих містах і се­лах, тубільці впритул зіштовхнулися з іспанською культурою, довідалися про римо-католицьку ре­лігію і навчилися іспанської мови. їх також при­мусили сплачувати податки і данину новим госпо-

310 РОЗДІЛ 5 І СЕРЕДНЯ АМЕРИКА дарям. Окремі індіанські селища вижили, але в них запровадили іспанську адміністрацію, на зміну якій пізніше прийшли постколоніальні чиновни­ки. І в наші дні село продовжує залишатися спе­цифічною особливістю віддалених районів півден­но-східної частини Мексики та глибинних районів Гватемали, де місцеві мови все ще переважають над іспанською (рис. 5-4).

Після того як тубільне населення було завойо­ване і переселене, іспанці дістали можливість ви­конати своє головне завдання у Новому Світі — експлуатувати його багатства. Прибуткова торгівля, товарне сільське господарство, відгодівля худоби і особливо гірництво були прямою дорогою до успіху. З-поміж усіх цих видів діяльності видобу­ток золота був найбільш багатообіцяючим. Іспанці просто підпорядкували собі наявну робочу силу, якою були індіанці-гірники. Але незабаром запаси золота зменшилися, тому іспанці розпочали по­шук інших мінералів. Довго шукати їм не довело­ся — зовсім поряд залягали щедрі поклади срібла і міді. Найбільше їх було у широкій зоні на північ від Мексиканської долини (див. рис. 5-9). Резуль­татом розробки цих ресурсів стали численні зміни у цьому районі Середньої Америки, оскільки ко­пальні вимагали робочої сили, обладнання, поста­вок харчів, транспортного сполучення тощо. Та­ким чином, народилася нова міська система, яка інтегрувала і організувала іспанські володіння в Середній Америці, а також здійснювала ефектив­ний економічний контроль в її більш віддалених частинах. Гірництво стало справжньою опорою колоніальної Середньої Америки.

Хоч би де управляли іспанці — в містах, на фермах, у копальнях чи індіанських селищах, — Римська церква була верховною культурною си­лою, яка трансформувала суспільство американсь­ких індіанців. Єзуїти і солдати розширювали іспанські кордони дедалі на північ і захід, і церква мовчки погоджувалася з часто брутальним захоп­ленням індіанських територій. Ідучи у фарватері конкісти, церква контролювала, упокорювала, ор­ганізовувала і окультурювала тубільні народи.

РИСУНОК 5-6

МАТЕРИКОВА

ТА ОКРАЇННА ЧАСТИНИ

У Середній Америці, крім Мексики, лише Панама з її можливостями транзиту між двома океанами і покладами золота стала раннім об’єктом іспансь­кої експансії (іспанці заснували місто Панама 1519 р.). Якщо не враховувати сухопутний шлях між Атлантичним і Тихим океанами, шо приблиз­но повторював маршрут сучасного Панамського каналу, іспанці цікавилися головним чином Тихо­океанським узбережжям перешийка. Воно було базою, звідки іспанські впливи невпинно поши­рювалися на північний захід — до Центральної Америки. Однак основним районом іспанської діяльності залишалася територія, яка в наші дні є Центральною і Південною Мексикою.

Головною ареною міжнародної конкуренції у Середній Америці було не Тихоокеанське по- рубіжжя, а острови і узбережжя Карібського моря. Саме тут британці змогли встановити свій плац­дарм на материковій частині, контролюючи вузьку низинну прибережну смугу, що простягалася на південний схід від півострова Юкатан до того місця, де нині знаходиться Коста-Ріка. Як видно з рисунка 5-5, у Карібському морі іспанцям доводи­лося змагатися з британцями, французами і гол­ландцями, оскільки всі вони були зацікавлені в надзвичайно прибутковій торгівлі цукром, шукали миттєвого збагачення і можливостей для розши­рення своїх імперій.

Пізніше, після декількох століть колоніального суперництва європейських країн у басейні Каріб­ського моря, на арену вийшли Сполучені Штати Америки, вплив яких почав відчуватися у прибе­режних областях материкової частини не вна­слідок колоніальних завоювань, а через запровад­ження повсюдного широкомасштабного вирощу­вання бананів. Наслідки цього були не менш серйозними. Економічна географія карібської прибережної зони була сильно видозмінена, бо ти­сячі акрів не використовуваних раніше алювіаль­них грунтів у річкових долинах були засаджені ба­нановими деревами.

Оскільки хвороби, які європейці завезли до Нового Світу, набули найбільш загрозливих форм у цих спекотних і вологих районах, індіанці, які вижили, були надто малочисельними, щоб їх ви­користовувати як робочу силу. Порівняно невели­ке тубільне населення архіпелагу піддалося жорс­токому натиску європейців та дії епідемій навіть швидше, ніж материкові індіанці. За неповних

312 РОЗДІЛ 5 І СЕРЕДНЯ АМЕРИКА півстоліття від нього не залишилося ані сліду, ре­зультатом чого стали гостра нестача робочої сили і початок трансатлантичної работоргівлі з Африки, шо докорінно змінило демографію Карібського регіону (див. рис. 8-6). Коли виникла потреба у робочій силі на материковому узбережжі Карібсь­кого моря, десятки тисяч темношкірих робітників були привезені туди з Ямайки та інших островів. Ще більше їх прибуло пізніше, під час будівництва Панамського каналу між 1904 і 1914 роками. Та­ким чином, демографічний склад населення був істотно змінений.

Відмінності між високогірними і прибережни­ми районами Середньої Америки і карібськими островами були концептуалізовані Джоном Аугел-

4 лі, який розрізняв тут материкову та окраїнну час­тини (рис. 5-6). Згідно з Аугеллі, Середня Америка поділяється на: 1) євроіндіанську материкову час­тину, до якої входить територія від Мексики до Панами, за винятком карібського прибережного поясу від середньої частини півострова Юкатан і далі на південний схід; і 2) євроафриканську окраїнну частину, до якої входять прибережний пояс, а також карібські острови.

Терміни «євроіндіанський» та «євроафрикансь- кий» указують на культурну спадщину кожного з регіонів. У материковій частині європейські (іспан­ські) впливи і впливи американських індіанців є

5 головними; сюди також належать сектори метисів, у яких два родоводи змішані. В окраїнній частині спадщина є європейською та африканською.

Як видно з рисунка 5-6, материкова частина поділяється на декілька районів залежно від сили впливу індіанської культури. У Південній Мексиці та Гватемалі впливи американських індіанців є суттєвими; у Північній Мексиці й деяких частинах Коста-Ріки вони обмежені; між цими двома райо­нами розташовані сектори метисів із помірними індіанськими впливами. Окраїнна частина також має райони. Найбільш очевидним є поділ між зоною плантацій прибережної частини материка і островами. Але самі острови можуть також кла­сифікуватися згідно з їхньою культурною спадщи­ною на групу островів з іспанським впливом (Куба, Пуерто-Ріко і Домініканська Республіка на о. Гаї­ті) і ще одну групу з впливами інших європейських держав, до якої входять колишня британська Вест- Індія, низка французьких островів і голландські Антильські острови біля самих берегів Південної Америки.

Відмінності у розселенні людей доповнюються відмінностями в їхньому світогляді та орієнтації. Окраїнна частина була легкодоступним районом цукрових і бананових плантацій, з виходом до мо­ря і з сумішшю різноманітних культур. Материко­ва частина, розташована далі від узбережжя, була більш ізольованим районом. Окраїнна частина відводилася під величезні плантації, тому її товар­на економіка була чутлива до коливань на світових ринках і прив'язана до заморського інвестиційного капіталу. Материкова ж частина була районом гасієнд — більш самодостатнім і значно менш за­лежним від зовнішніх впливів.

Гасієнда

Уже сама відмінність між землеволодінням на плантаціях і гасієндах є сильним доказом ваго­мості поділу на материкову і окраїнну частини. Гасієнда була іспанською інституцією, а плантації, згідно з Аугеллі, являли собою європейське по­няття більш північного походження. Якщо говори­ти про гасієнду, то іспанські землевласники ніколи 6 не переймалися збільшенням продуктивності своїх маєтків. Саме володіння обширним помістям пе­редбачало соціальний престиж і комфортний спосіб життя. Місцеві трударі жили на землі — що, можливо, колись була їхньою землею — і мали свої наділи, на яких вони могли вирощувати зернові культури, котрі забезпечували їх засобами існуван­ня. В індіанських селах, які влилися до ранніх гасієнд, збереглися традиції та методи ведення сільського господарства, а також засоби транспор­тування продукції на ринки. Хоча все це описуєть­ся в минулому часі, спадщина гасієнди з її неефек­тивним використанням землі та робочої сили продовжує відчуватися практично в усіх куточках материкової частини Середньої Америки, а також у деяких районах Південної Америки.

Плантація

Плантація розглядається як форма організації 7 прані, ціпком протилежна гасієнді. У своїй книзі «Середня Америка: країни і люди» Роберт Бест і Джон Аугеллі перелічують п’ять характерних особ­ливостей плантацій у Середній Америці, які відрізняють Lx від гасієнд: 1) плантації розташовані у вологих тропічних прибережних низинах цього географічного світу; 2) вирощена на них продукція

(як правило, це монокультура) іде майже виключ­но на експорт; 3) капітал і кваліфікована робоча сила часто імпортуються, тому для плантаційного господарства характерні іноземна форма власності та відплив прибутків; 4) робоча сила є сезонною (її потрібно багато у сезон збирання урожаю, але в інший час вона простоює) і також імпортується через нестачу індіанських працівників; і 5) через широке вживання техніки плантація є більш ефек­тивною у використанні землі й робочої сили, ніж гасієнда. Завданням у даному випадку є не само­достатність, а прибуток, τoxty головною причиною організації та експлуатації плантацій є багатство, а не соціальний престиж.

Зміна спадщини землеволодіння

Протягом XX ст. обидві традиційні системи земле­володіння значно змінилися. В окраїнній частині масові інвестиції американських корпорацій у прибережний карібський пояс Гватемали, Гонду­расу, Нікарагуа, Коста-Ріки і Панами повністю трансформували цей регіон і запровадили в ньому нове поняття плантаційного сільського господар­ства. У материковій частині система гасієнд поча­ла зазнавати дедалі більшого тиску національних урядів, які розглядали її як гальмо на шляху еко­номічного, політичного та соціального розвитку. Деякі гасієнди були подрібнені між окремими зем­левласниками, а інші були змушені спеціалізува­тися і підвищувати свою продуктивність. У Мек­сиці землі гасієнд були об’єднані у так звані ехідос. якими можуть спільно володіти декілька сімей. Протягом століть і гасієнда, і плантація ро­били свій внесок у соціальне і економічне життя материкової та окраїнної частин цього світу, наділивши їх характерними регіональними особ­ливостями.

ПОЛІТИЧНА ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ

У наш час материкова Середня Америка поділена між вісьмома незалежними країнами, і всі вони, крім однієї, мають іспанське походження. Цей виняток — Беліз (колишній Британський Гонду­рас), та й він зазнає трансформації, оскільки ти­сячі іспаномовних іммігрантів, які прибували до нього з навколишніх буремних країн за останні два десятиліття, скоро стануть переважати серед на­селення. Найбільшою з усіх цих країн є Мексика — гігант Середньої Америки з площею і 910 000 км², що становить 70 % території цього географічного світу, враховуючи острови Карібського моря. За кількістю населення, яке становить 104 млн осіб, вона випереджає всі інші країни і острови Се­редньої Америки разом узяті.

Культури карібської частини Середньої Аме­рики характеризуються набагато більшим роз­маїттям. Тут домінує Куба, плоша якої маііже дорівнює сумарній плоші всіх інших островів Карібського моря, а її населення (11,3 млн) наба­гато перевищує населення Домініканської Рес­публіки — другої за людністю країни регіону (8,8 млн). Як зазначалося, Карібський басейн нав­ряд чи є регіоном із переважаючими іспанськими впливами. Для прикладу, в той час як Куба успад­кувала іспанські традиції, її південний сусід, Ямайка (населення якої становить 2,7 млн осіб і є у більшості темношкірим), відчувала британські впливи, а на розташовану поблизу Гаїті (населення 6,6 млн. переважно темношкіре) найбільший відбиток наклали африканська і французька куль­тури. Перенаселений о. Гаїті (15,4 млн осіб) по­ділений між Гаїті та Домініканською Республікою, в якій переважає іспанська культура. Іспанські впливи також домінують на останньому з Великих Антильських островів — Пуерто-Ріко (4,0 млн осіб), який входить до співдружності Сполучених Штатів Америки.

На Ma_jTttx Антильських островах також існує велике культурне розмаїття. У цьому регіоні розта­шовані: Віргінські острови Сполучених Штатів (колись належали Данії); французькі Гваделупа і Мартініка; група островів із британськими вплива­ми, до якої належать Барбадос, Сент-Люсія, Сент- Вінсент, Гренада; голландські острови Сент-Мар­тен (спільне володіння з Францією), Саба-Сент- Еустатіус, а також голландські Антильські остро­ви — Аруба. Бонайре і Кюрасао, шо лежать біля північно-західного узбережжя Венесуели. На схід від дуги Антильських островів розташований Трінідад — ще одна колишня британська колонія, яка разом із сусіднім о. Тобаго стала суверенною державою у 1962 р.

Рух за незалежність сколихнув Середню Аме­рику на ранньому етапі її розвитку. В регіоні Вели­ких Антильських островів, де Іспанія утримувала в покорі Кубу і Пуерто-Ріко, а Британія контролю­вала Ямайку, афрокарібське населення підняло повстання проти французьких рабовласників. Уже в 1804 р. вдалося створити республіку Гаїті. На ма­терику починаючи з 1810 р. повстання проти іспанської Bjiaan привели до незалежності Мекси­ку (1821 р.) і центральноамериканські республіки (до кінця 1820-х років).

Колоніальна карта Карібського басейну була мішаниною британських, французьких, іспанських і голландських колоніальних володінь (рис. 5-5). Усі ці країни були конкурентами у цукровому бумі, який став можливим завдяки примусовій міграції африканської робочої сили. Сполучені Штати, стривожені європейською присутністю у цьому географічному світі, проголосили у 1823 р. доктрину Монро, метою якої було запобігти утвер­дженню влади європейських держав у нових неза­лежних республіках та подальшому розширенню їхніх володінь у регіоні. Сполучені Штати поки ще не мали впливу в Середній Америці, але рес­публіки, які постали на їхньому порозі, являли для них очевидні економічні та стратегічні можли­вості.

До кінця XlX ст. США стали головною силою у Середній Америці. Одними з наслідків іспано- американської війни 1898 р. були незалежність Куби, а також перехід Пуерто-Ріко під прапор Сполучених Штатів. Незабаром американці з'яви­лися в Панамі, будуючи там знаменитий канал. Тим часом американські корпорації переживали бум, але пов'язаний не з цукром, а з експлуа­тацією величезних бананових плантацій. Цент­ральноамериканські республіки фактично стали справжніми колоніями Сполучених Штатів.

Незалежність приходила до Великих і Малих Антильських островів із великими труднощами. Афрокарібські Ямайка, а також Трінідад і Тобаго, на які британці привезли значну кількість вихідців із Південної Азії, отримали повну незалежність від Об’єднаного Королівства у 1962 р. Інші британські острови (Барбадос. Сент-Вінсент і Домініка) стали суверенними дещо пізніше. Франція, однак, до цього часу утримує Мартініку і Гваделупу у статусі своїх заморських департаментів, а голландські острови перебувають на різних стадіях автономії. Віргінські острови Сполучених Штатів, придбані у Данії в 1917 р., мають територіальний статус без будь-яких перспектив отримання незалежності.

НАЙБІЛЬШІ МІСТА СЕРЕДНЬОЇ АМЕРИКИ