ПІВДЕННА АФРИКА

Південна Африка як географічний регіон скла­дається з усіх країн та територій, які лежать на південь від Демократичної Республіки Конго, що в Екваторіальній Африці, і від Танзанії — у Східній Африці (рис.

РИСУНОК 8-14

узбережжях Атлантичного та Індійського океанів) до Південноафриканської Республіки та охоплює півдюжини внутрішніх держав. Північну межу регіону визначають Замбія та Малаві. Замбію ділить майже навпіл довгий клин від Демократич­ної Республіки Конго, а Малаві глибоко проникає в територію Мозамбіку. Колоніальна структура кордонів тут, як і у будь-якому іншому місці Африки, створила багато перешкод.

Південна Африка утворює географічний регіон як у фізико-географічному, так і в суспільному вимі­рі. Її північну зону позначає південний кордон ба­сейну Конго у вигляді широкого нагір’я, яке прос­тягається східніше від плато Біге (див. рис. 8-2). Озеро Ньяса (Малаві) є найпівденнішим озером Східної рифтової долини. У Південній Африці не­має вулканічної діяльності чи землетрусів. Переваж­на частина регіону — це плато, і Великий Уступ на

Особливий Мадагаскар

На картах географічного світу Африканської Субса- хари Мадагаскар часто не виділяється як окремий регіон. Це, на нашу думку, не зовсім правильно, Ма­дагаскар суттєво відрізняється від Південної Афри­ки — регіону, який розташований до нього найближ­че, всього за 400 км (250 миль). Він також відрізняєть­ся від Східної Африки, звідки отримав деякі культурні домішки. Мадагаскар є четвертим за величиною ост­ровом у світі, велетенським куснем Африки, який відірвався від головного масиву 160 млн років тому. Близько 2000 років тому сюди прибули перші посе­ленці — не з Африки, а з Південно-Східної Азії.

Малайські та індонезійські іммігранти привезли на острів африканців як дружин та рабів, і внаслідок цього виник африканський компонент населення Мадагаскару, яке загалом становить 15,8 млн осіб. Усього на Мадагаскарі співіснують майже 20 розріз­нених етнічних груп, із яких найчисленнішими є меріна (4 млн осіб) і бетсімісарако (2 млн). Як І материкова Африка, Мадагаскар пережив колоніальне вторгнен­ня та суперництво за нього. Португальські, британські та французькі колоністи з'явилися після 1500 р., проте меріна були добре організовані та протистояли підкоренню. Врешті-решт Мадагаскар став частиною Французької імперії, а французька стола мовою міжнаціонального спілкування освіченої еліти.

Внаслідок азійського культурного впливу го­ловним продуктом харчування на острові є рис, а не кукурудза. Мадагаскар багатий на деякі мінерали, зокрема хроміти, залізна руда та боксити, але його економіка є слабкою. Переживши довготрива­лий політичний неспокій, воно тепер обтяжена швидким зростанням населення. Інфраструктура острова зруйнована: у 1990 р. по «головному шосе» між столицею та найближчим портом довжиною 150 миль (рис. 8-15) вантажівка пленталася аж 10 годин.

Щодо унікальних флори І фауни острова, то во­ни відступили перед шаленим натиском людей. Бага­товікова ізоляція Мадагаскару так виразно зберегла тут природну еволюцію, що сам острів є окремим зо­огеографічним світом. Приматів, які живуть тут, не знайти ніде на Землі: одних лише лемурів налічується 33 різновиди. Унікальними також є багато птахів, амфібій та рептилій. їхній дім — тропічні ліси — зай­мав 168 000 кв. км (65 000 кв. миль) у 1950 р. Але сьогодні з цих лісів збереглося близько однієї третини, їх зруйнували лісорозробки, запроваджені колоніста­ми, знищило вирубне сільське господарство, а сильні засухи в 1980-х та 1990-х роках довершили цю спра­ву.

Культурний ландшафт Мадагаскару зберігає південносхідноозійський відбиток — як у містечках, так і в сільських хатинах. Столиця Антананаріву є головним містом країни, і її архітектура та атмосфе­ра поєднують культурну спадщину Азії та Африки. У міському ландшафті панують злидні: тут мало що може зацікавити іммігрантів (острів лише но 22 % урбанізований). Однак, мабуть, найбільш зловісною статистикою є подвоєння населення Мадагаскару впродовж 24 років. У цьому він схожий скоріше на Африку, ніж на Південно-Східну Азію.

РИСУНОК 8-15

їхньому тлі дуже помітний. Тут існують дві головні річкові системи: Замбезі (яка утворює кордон між Замбією та Зімбабве) і Оранжева—Вааль (півден­ноафриканські річки, перша з яких відмежовує Намібію від Південноафриканської Республіки).

Соціальна, економічна та політична географія Південної Африки також підтверджує її визначен­ня як регіону. Континентальна держава Замбія, економічною серцевиною якої є Мідний пояс північніше від Ндоли, завжди шукала на півдні ви­ходів до моря, електроенергію і пальне. Серцевин­на частина Малаві та її потенційний вихід до моря лежать на півдні. Мозамбік, із його розтягнутим узбережжям Індійського океану, слугує виходом не лише для Малаві, а й для Зімбабве (через порт Бейра) та Південноафриканської Республіки (через порт Мапуту). Прибережний Мадагаскар, однак, залишається особливою територією (див. вставку «Особливий Мадагаскар»),

Південна Африка є матеріально найбагатшим регіоном континенту. Величезний пояс мінераль­них родовищ простягається через центральну час­тину регіону — від Мідного поясу Замбії через Ве­ликий Дайк у Зімбабве, басейни Бушвелд та Вітва- терсренд Південноафриканської Республіки до ко­палень золота та алмазів Оранжевої Вільної Дер­жави та Північної Капської провінції у центрі ПАР.

Різноманітність сільськогосподарської про­дукції Південної Африки змагається з її мінераль­ним багатством. Виноградники прикрашають схи­ли гір Південноафриканської Республіки; план­тації чаю міцно тримаються східних уступів гір Зімбабве. Перед тим як громадянська війна зруй­нувала економіку Анголи, ця країна була одним із провідних виробників кави у світі. Відносно ви­сокі широти ПАР та незначні амплітуди її висот над рівнем моря створюють природне довкілля для яблуневих і цитрусових садів, бананових план­тацій, розсадників ананасів та багатьох інших культур. Далі на північ тютюн є одним із головних сільськогосподарських продуктів Зімбабве. І хоча кукурудза є основним продуктом харчування для багатьох селян Південної Африки, вони вирощу­ють також пшеницю та інші зернові. Навіть ско­тарство є різноманітним — великі стада корів на трав'янистих нагір’ях, десятки мільйонів овець на пасовищах південного сходу, обов'язкові молочні ферми навколо великих міст тощо.

Незважаючи на такі значні багатства, країни Південної Африки аж ніяк не процвітають. Як ілюструє рисунок І-ll, більшість країн і далі зали­шається в категорії з низькими доходами (Мо­замбік із його 210 доларами США на особу — одна з найбідніших держав світу).

Північна група держав

У чотирьох країнах, які простягаються через північну частину регіону — Анголі, Замбії. Малаві та Мозамбіку, проблем не бракує. Ангола (13,7 млн осіб), що колись залежала від Португалії, є однією з найбагатших країн Африки стосовно сировинних матеріалів і сільськогосподарського потенціалу. На час здобуття незалежності (1975 р.) вона мала процвітаючу економіку, яку згодом зруйнували громадянська війна і зовнішнє втручання. Уряд, який перебував на півночі й підтримувався пів­нічними народами, вибрав комуністичний шлях розвитку. Коли на півдні вибухнуло повстання, підтримане тодішнім режимом ПАР, а також Спо­лученими Штатами, керівництво Анголи зверну­лося по допомогу до Радянського Союзу. Тисячі кубинських загонів прибули до столиці Луанди, спричиняючи ескалацію війни, зате захищаючи державну владу.

Війна спустошила економіку Анголи. Ферми були покинуті, поля всіяні мінами, залізниці пош­коджені, порти зруйновані. Залізниця від Катанги до порту Бенгела — колись основне джерело при­бутків — лежала в руїнах. Утрати цивільного насе­лення були величезними. Проте уряд продовжував війну. Звернемося до рисунка 8-14 і пригадаймо, що невелика частина Анголи лежить окремо від основної території по інший бік ріки Конго. Це ексклав Кабінда. що володіє нафтовими запасами, які власне, й підтримували уряд Луанди впродовж війни.

Наприкінці 1990-х років через посередництво OOH був підписаний договір між урядом та повс­танцями, згідно з яким останнім обіцяли крісла в адміністрації.

Мозамбіку на протилежному узбережжі (насе­лення 19,6 млн осіб) поталанило ше менше. Теж колишня колонія Португалії, яка вибрала маркси­стський курс розвитку, ця країна не володіє таки­ми ресурсами, як Ангола. Перед незалежністю го­ловними джерелами прибутків були плантації кеш’ю та кокосових горіхів, а також вигоди відносного розміщення Мозамбіку. Як видно на карті, порт Бейра ідеально розташований для зовнішньої торгівлі Зімбабве та Малаві, а столиця Мапуту є найближчим портом до великого гірни- човидобувного та промислового комплексу, що знаходиться у Вітватерсренді (ПАР). У кращі часи через ці порти переправлялися товари, а коли на ріці Замбезі була збудована електростанція, здава­лося, перспективи відкривалися чудові, одначе згодом економіка Мозамбіку занепала внаслідок хибного управління. Повстанський рух, підтрима­ний на якийсь час Південноафриканською Рес­публікою в її власних інтересах, знищив суспіль­ний порядок, настав голод, і країна поринула у хаос. Понад мільйонний потік біженців стрімко поплив у Малаві, гідроелектростанція була пош­коджена. портове обладнання у Бейра перестало працювати, транзитна роль Мапуту також зійшла нанівець.

Наприкінці 1990-х років до Мозамбіку повер­нулося шось схоже на стабільність. Уряд полишив свої марксистські принципи, повстанці склали зброю, біженці повернулися, а оновлена ПАР замість зброї пропонувала сільськогосподарську і технічну допомогу. В 1996 р. ці дві країни почали впроваджувати проект під назвою «Коридор роз­витку Мапуту», тобто план відновлення ліній спо­лучення (залізничних, шосейних і повітряних) між Йоганнесбургом і його найближчим портом з метою оживити торгівлю та інвестування, а також сприя­ти видобувній, фермерській діяльності та туризму вздовж цього маршруту (рис. 8-14). Проте для того, шоб вибратися з глибин зубожіння, куди опустилася країна, потрібні зусилля не одного покоління.

Між Анголою та Мозамбіком розташовані три внутрішні держави, які були частиною Британсь­кої колоніальної імперії: Замбія. Малаві й Зімбаб­ве. Замбія (10,0 млн осіб) та Малаві (10,8 млн жи­телів) менш розвинуті, ніж Зімбабве, хоча у Замбії залягає багатий мінералами Мідний пояс. Падіння світових цін на сировину, а також проблеми, пов'язані з їх транспортуванням на далеку від­стань, завдали шкоди економіці Замбії. Еко­номічна географія Маїаві майже цілком є сільсь­когосподарською і визначається різноманітністю культур, у тому числі чаю. бавовнику, тютюну й арахісу. Акцент на землеробство допомагає захис­тити економіку' країни від коливань ринку й озна­чає, шо більше працездатних людей можуть знайти роботу порівняно з багатьма іншими африкансь­кими країнами. Утім, чимало робітників віддають перевагу тяжкій прані на чужоземних копальнях замість діяльності у самій Малаві.

Південні держави

Шість країн утворюють окремий субрегіон у межах Південної Африки: Зімбабве, Намібія, Ботсвана, Свазіленд, Лесото і ПАР. Як ілюструє рисунок 8-14, чотири з шести є внутрішніми державами. Ботсвана, яка експортує алмази, займає центр пустелі Калахарі й прилеглі степи: лише 1,6 млн осіб, переважна більшість яких живе з землі, за­селяє країну. У 2001 р. жодна країна Африки не була так сильно вражена епідемією СНІДу, як Ботсвана. Південноафриканська Республіка оточує Лесото (2,2 млн осіб) і охоплює більшу час­тину Свазіленду (1,0 млн) — батьківщини народ­ності свазі. Ботсвана, Лесото і Свазіленд дуже залежать від переказів, які робітники, шо працю­ють на рудниках, заводах та полях ПАР, надсила­ють додому.

Крім Південноафриканської Республіки, ве­летня цього регіону, найважливішою південною країною, безсумнівно, є Зімбабве (11,5 млн жи­телів). Континентальна держава, щедро обдарова­на мінеральними та сільськогосподарськими ре­сурсами. Зімбабве є переважно піднесеним плато, розташованим між річками Замбезі та Лімпопо, з пустелею на заході і Великим Уступом на сході. Серцевинний ареал країни окреслений багатим на мінерали Великим Дайком та його довкіллям у південно-західному напрямі від околиць сто­лиці Хараре до другого за значенням міста країни Булавайо. Мідь, азбест та хром (поклади яких — одні з найбагатших у світі) виділяться серед її головних експортних мінералів, але Зімбабве є не просто експортером сировини. Ферми виробляють тютюн, чай, цукор, бавовну та інші продукти, а кукурудза ε основним продуктом харчування. Запекла громадянська війна передувала незалеж­ності, проте багато білих, заохочених урядом, залишилися на своїх фермах після того як біль­шість темношкірих африканців перебрала владу. Незважаючи на суперечки навколо земельних пи­тань, політичні зміни у Зімбабве не спричинили руйнування економіки, як це сталося у багатьох інших країнах.

Однак проблеми Зімбабве загострилися протя­гом 1980-х років, коли неодноразова посуха змуси­ла африканських селян покинути свою землю, яка їх годувала. Оскільки тисячі голів худоби загинуло. уряд Мугабе в 1998 р. оголосив, що відбере землю в білих фермерів і роздасть її темношкірим сім'ям. Зросло соціальне й політичне напруження, особ­ливо тоді, коли фермери звинуватили уряд у тому, шо він виділив набуту землю своїм прихильникам, а не тим, кому вона була необхідна. У 2000 р. ситу­ація погіршилася, коли тисячі так званих «вете­ранів війни» вдерлися на ферми білих, вигнали, а в деяких випадках убили їхніх власників, зруйну­вали приміщення і зайняли землі. Режим Мугабе допустив ці дії з огляду на близькі вибори, але врешті-решт економіка сільського господарства була подірвана. Наслідки цих подій турбуватимуть країну ше багато років.

Більшість населення Зімбабве утворюють дві нації — шона (71 %) і ндебеле (16 %), яка зосере­дилася на південному заході країни. Панування народу шона створило уряд, який до початку но­вого століття утримував владу 20 років. Довгостро­ковий президент Роберт Мугабе очолював режим. що визначався корупцією, включно з законодав­чими перешкодами для приватних осіб конкурува­ти з комерційними підприємствами, в яких члени уряду мали особистий фінансовий інтерес. Оскіль­ки спроби модернізувати інфраструктуру стриму­валися, а колись багатообіняюча змішана еко­номіка похитнулася, уряд відреагував на важке становише порушенням прав людини.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

І «Коли я вдруге оглядов греблю Корібо но ріці Замбезі між Північною то Південною Родезією (нині Замбія І то Зімбабве), велетенська стіна греблі була завершена, о озеро наповнювалося. Автомагістраль з чотир- I ма рядами по верхній частині греблі ще не було відкрита для транспорту, і велися будівельні роботи у турбінному корпусі та інших місцях. Це був час, коли думали, що мегогреблі вирішать проблеми розвитку: гребля Карібо постачало б електроенергію до таких віддалених місць, як Солсбері (тепер Хараре), а І Мідний пояс підтримував би риболовну промисловість, сільське господарство то сприяв би індустрії туриз- I му. Тому це вартувало того, щоб відселити десятки тисяч людей, які проживали в цій долині, а також док- I ласти величезних зусиль, аби врятувати диких тварин, пійманих на островах, коли зріс рівень води). Про­те, як і всі мегапроекти такого роду в Африці чи деінде у менш розвинутому світі, гребля Корібо не лише І не виправдала сподівань, а й створила непередбачені проблеми, пов'язані зі здоров'ям, та інші. Натяк но ¹ останнє вже можна бачити на лівому крої фотографії: плаваюча ряско при вході в тунель турбіни. І Бразільський водяний гіацинт, завезений, як переказують, двома тамтешніми монахами, які збудували ма- I леньку церкву на місці нової берегової лінії, встелив верхів'я озеро Корібо й поширився на ріки Ekbo- I торіольної Африки».

Колись країна була в авангарді держав «лінії фронту», які боролися проти апартеїду в ПАР. Але згодом керівництво Зімбабве ослабло, особливо після того як ПАР покінчила з владою білих і пос­тала як регіональна сила. Шукаючи нових можли­востей, шоб вийти з тіні та з-під впливу ПАР відносно африканських справ. Мугабе втрутився в кризу в Демократичній Республіці Конго нап­рикінці 1990-х років. Він послав війська для підтримки режиму Кабіли, незважаючи на те, шо ПАР віддавала перевагу дипломатичному роз­в'язанню проблеми. У ході подій Зімбабве завдала удару не лише верховенству ПАР, а й усе ще дієво­му Співтовариству розвитку Південної Африки.

Західний край Зімбабве майже торкається північно-східного «пальця Капріві» Намібії — най­молодшої держави регіону. Ця країна, колись німецька колонія під назвою Південно-Західна Африка, була наділена берлінськими картографа­ми вузькою смужкою землі, яка з’єднувала її з рікою Замбезі. Коли ПАР перебрала контроль над цією колонією після Першої світової війни, смуга Капріві стала стратегічно важливою; у 1980-ті роки навіть ходили чутки про ракетні (навіть ядерні) випробування в цьому районі. Однак Намібія здо­була незалежність у 1990 р.. і ПАР відмовилася від своєї програми ядерних випробувань (проте в 1999 р. народність лозі на цій смузі почала невда­лу кампанію розколу). У 1994 р. були ліквідовані останні територіальні залишки ПАР. коли порт Волфіш-Бей, ексклав ПАР. став намібійським.

Країна названа від пустелі Наміб. оскільки її узбережжя розташоване паралельно цій пустелі. Лише 1,9 млн осіб, найбільше зосереджених у північних районах із вологішим кліматом, заселя­ють цю величезну країну. Столиця Віндгук займає центральне положення, віддалена як від північно­го геопросторового осереддя, де провадиться важ­лива економічна діяльність — видобувні роботи в районі Цумеб, так і від степових районів півдня, де панує скотарство.

Намібія, без сумніву, зазнаватиме структурної перебудови. Майже вся її продуктивна здатність поки перебуває в руках іноземних власників, і країна змушена довозити продовольство, шоб до­повнити ті мізерні обсяги, які вона виробляє. Для Намібії довгий шлях до справжньої суверенності тільки-но розпочинається.

Південноафриканська Республіка

Південноафриканська Республіка — цей велетень Південної Африки — є центром світової уваги, яскравим променем надії не лише для Африки, а й для всього людства.

Будучи довгий час у лещатах найбільш го­резвісної расистської політики у світі — апартеїду, 17 тобто відокремленості, та її похідної — окреміш- 18 нього розвитку, сьогодні ПАР відкидає своє минуле і творить майбутнє. Те, що практично всі учасни­ки недавнього протиборства тепер разом працю­ють задля реструктуризації країни під новим пра­пором, із новим національним гімном і під новим керівництвом, було однією з найвизначніших подій XX ст. На початку нового століття станови­ше ПАР стабілізувалося, і вона спроможна взяти на себе довгоочікувану роль економічного двигуна цього регіону, а можливо, і за його межами.

Південноафриканська Республіка простягаєть­ся від теплих субтропіків на півночі до охолодже­них Антарктикою вод півдня. З площею понад 1,2 млн кв. км (470 тис. кв. миль) та населенням 44,5 млн осіб, ПАР є домінуючою державою Південної Африки. Вона володіє основною части­ною мінеральних родовищ регіону, більшістю ро­дючих сільськогосподарських земель, найбільши­ми містами, найкращими портами, найбільшими виробничими потужностями і найрозвиненішою транспортною мережею. Транспортування міне­ралів на експорт від Замбії та Зімбабве здійснюєть­ся через південноафриканські порти. На копаль­нях, заводах та полях ПАР працюють робітники з таких далеких країн, як Малаві, і таких близьких, як Лесото.

Історична географія

Розміщення Південноафриканської Республіки має багато спільного з її суспільною географією. На Африканському континенті народи мігрували у південному напрямі — спершу народи, які розмов­ляють койсанськими мовами, а згодом народи банту. З боку океану прибули європейці, шоб зая­вити претензії на найпівденніший мис як на одне з найбільш стратегічних місць на Землі, ворота з Атлантичного до Індійського океану, проміжну станцію на шляху до азійських багатств. Компанія «Датч Іст-Індія компані» заснувала Кейптаун ще у 1652 р., і невдовзі голландці почали привозити на мис південно-східних азійнів для роботи домаш­ньою обслугою та чорноробами. Коли британці перебрали владу майже через 150 років, більшість населення Кейптауна була змішаного походження: звідси витоки теперішнього так званого кольоро­вого сектора громадян країни.

Британці теж змінили цю демографічну мо­заїку, ввозячи десятки тисяч пов'язаних контрак­тами робітників із своїх південноазійських тери­торій для роботи на цукрових плантаціях провінції Натал, розташованої на східному узбережжі. Біль­ша частина цих робітників залишилася тут після закінчення контракту, і сьогодні населення ПАР налічує близько мільйона індусів. Переважна їх більшість зосереджена у провінції Натал, також є помітне зосередження у метрополісі Дурбан.

Як зауважувалося вище, ПАР була окупована європейцями задовго до того як почалася ко­лоніальна «бійка за Африку». Голландці, після то­го як британці заволоділи мисом, вирушили вглиб країни і на плато, яке вони назвали Високим Вел- дом. заснували власну республіку. Коли там знайшли алмази і золото, британці почали домага­тися прав на ці трофеї у бурів (нащадків гол­ландських поселенців). У 1899—1902 рр. британці та бури воювали між собою у Бурській війні. Бри­танці перемогли, і британські капіталісти почали контролювати економічне й політичне життя ПАР. Проте бури домовилися про розподіл влади і, зрештою, здобули гегемонію. Давно втративши свої європейські зв’язки, вони називали себе африканерами та розпочали формувати систему, відому як апартеїд.

Ця «бійка за Африку» відбувалася на землях, якими вже давно володіли місцеві народи. В той час, коли європейці висадилися на мис Доброї Надії, народи банту виганяли слабші за себе наро­ди кой та сан на гірші території та змушували їх працювати як рабів. Велике суперництво тривало й на сході та південному сході, під Великим Усту­пом. Народ хоса рухався в напрямку до Папської провінції уздовж цього природного коридору. Зго­дом, уже в XIX ст., імперія зулу стала наймо- гутнішою силою у провінції Натал. На Високому Велді північні та південні сото, тсвана та інші на­роди не могли чинити опір зростаючій владі євро­пейців, однак їхня численність допомогла їм уціліти (на відміну від багатьох груп австралійсь­ких аборигенів, які взагалі зникли).

Поступово ПАР стала найбільш плюралістич­ним і гетерогенним суспільством континенту. Лю­ди зійшлися тут із Західної Європи, Південно- Східної Азії, Південної Азії та з інших частин Аф­рики. Наприкінці XX ст. африканці переважали неафриканиів у співвідношенні 4:1 (табл. 8-1).

Таблиця 8-1

ДЕМОГРАФІЧНІ ПОКАЗНИКИ

ПІВДЕННОАФРИКАНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Соціальна географія

Різнорідністю характеризується і просторова де­мографія Південноафриканської Республіки. Нез­важаючи на століття міграції та шлюби між людь­ми різних національностей (переважно у Капській провінції), на переміщення робочої сили й широ­комасштабну урбанізацію, регіоналізм усе ж виз­начає суспільну мозаїку. Народ зулу все ше здебільшого зосереджений у провінції Натал. На­род хоса і далі скупчений у східній Капській провінції — від міста Іст-Лондон до кордону Ната­лу та під Великим Уступом. Тсвана продовжують займати землі предків уздовж кордонів Ботсвани. Кейптаун і далі залишається ареалом кольорового населення; у Дурбані й досі дуже помітний вплив індійських традицій. Помандруйте Південноафри­канською Республікою, і ви побачите значне роз­маїття сільських культурних ландшафтів у місцях поселень свазі, ндебеле, венда тощо.

Цей стійкий регіоналізм підвів уряд після 1949 р.. очолюваний африканерами, до думки замкнути країну у грандіозному проекті її ок- ремішнього розвитку. Утворюючи «батьківщини», які згодом стали б «незалежними» республіками, біла меншість прикріпила всіх африканців до їхніх національних територій, роблячи їх іноземцями у країні білих, хоча вони там працювали. Це була форма правління, яку тепер називають етнічною чисткою. За період 1960—1980 рр. аж 3,5 млн тем­ношкірих африканців примусово покинули свої домівки й перемістилися до призначених «батьків- шин». Державні витрати на програму апартеїду бу­ли величезними, і наслідки цього відчуватимуться ще довго. За умовами окремішнього розвитку близько 80 % території ПАР було відведено білим і лише понад 15 % залишалося для «батьківшин» африканців. Звичайно, перенаселення призвело до надмірного виснаження землі, прискорення ерозії ґрунтів і до загального нівечення природного дов­кілля. Велика концентрація людності також спри­чиняла конфлікти між жителями «батьківшин». При цьому найзапекліші прихильники апартеїду (приміром, ті хто служив у призначених урядом адміністраціях «батьківшин») завзято боролися проти будь-яких проявів невдоволення режимом.

Та все ж попри велике лихо та безладдя, яке він спричинив, окремішній розвиток не зміг зат­римати процес урбанізації в Південноафри­канській Республіці. Мільйони робітників, шу­качів роботи й нелегальних мігрантів створили об- ширні халупкові містечка навколо великих міст. Ті •ділянки», відведені для «туземців», що колись бу­ли найбІднішими частинами міст, тепер стали порівняно заможнішими. А такі райони для тем­ношкірих, як, наприклад, Совето в метрополісі Йоганнесбург, затверджені апартеїдом, навіть от­римали деякі побутові служби. Але частіше за все мешканцям халупкових містечок загрожувало ви­корінення. Бульдозери, бувало, вимітали цілі посе­лення за одну ніч, а злидарів садовили на ван- тажівкі та відсилали на «батьківщину».

Однак число жителів таких районів невпинно збільшувалося, і вони стали центрами опозиції апартеїдові. Рішучі повстання та паралізуючі страйки виявили зростаючу силу більшості та неспроможність держави контролювати їх. До се­редини 1980-х років на ПАР зосередилася міжна­родна увага, і на країну було накладено економічні санкції. Наближався кінець апартеїду. Президент країни Пітер Бота почав домовлятися з найвідо- мішим політичним в’язнем ПАР Нелсоном Ман­делою. Забороненому Африканському Національ­ному Конгресу (AHK) було знову дозволено брати участь у політичній діяльності, і його керівники почали повертатися із заслання. Коли в лютому 1990 р. Мандела вийшов на волю після 28 років ув’язнення, він і останній африканерський прези­дент де Клерк розпочали переговори, які, зрештою привели до передання влади демокрачно вибрано­му урядові. У квітні 1994 р. для ПАР настала нова ера. Нелсон Мандела, із знатного роду хоса, став президентом уряду AHK у Кейптауні.

Політична реорганізація

Шлях від в’язниці до президентства не був легким ні для Мандели, ані для ПАР. якою він сподівався керувати. 1 знову велику роль відіграла географія. Де Клерк очолював меншість білих, а Мандела — більшість темношкірих. Однак була і третя сила: найбільша нація у Південноафриканській Рес­публіці — зулу. їхній вождь Мангосуту Бутелезі вбачав у домовленості між Манделою та де Клер­ком шкоду інтересам зулу. Політичний рух. очо­люваний Бутелезі (Інката), вимагав рівності в новій країні та обіцяв зривати будь-які мирні кон­ференції. 1 він здійснив свої обіцянки. В районах для туземців і в гуртожитках видобувних компаній вояки Інкати вбили тисячі людей. Це було насил­лям, яке загрожувало перерости у громадянську війну. Бутелезі та його прихильники також гово­рили про відособлення провінції Натал, якщо но­ва ПАР не буде їй до вподоби.

Врешті географія прийшла на допомогу країні, їй були потрібні вибори, які б дали AHK більшість голосів, але не надто велику, щоб придушити інте­реси меншості. Аби домогтися співпраці всередині руху, Інкаті конче було потрібно здобути перемогу в провінції Натал. З іншого боку, щоби підтверди­ти свою обіцянку встановлення демократії в ПАР. AHK мала обов’язково програти в якійсь про­вінції.

Для здійснення цих планів (щоб не сказати для проведення штучних виборів) конференція, яка готувала зміну влади, перекреслила карту ПАР. а отже й карту виборів. Починаючи з 1910 р. у ПАР було чотири провінції: Капська, Натал, Оранжева (північніше ріки Оранжевої) і Трансвааль («через Вааль» — головну притоку Оранжевої). Ці про­вінції по суті представляли європейську окупацію країни: Капська провінція і Натал були британсь­ким оплотом, а Оранжева і TpaHCBaajib були рес­публіками бурів до їхньої поразки у Бурській війні (рис. 8-16). Нова карта (рис. 8-17) створила дев'ять провінцій, залишаючи цілими Натал (назвавши її Квазулу-Натал) і Оранжеву (тепер Фрі-Стейт). Три нові провінції та частина четвертої були вик­роєні з Капської: Західнокапська (по суті Кейпта­ун та його запліччя, де електорат у більшості ста­новить кольорове і біле населення): Східнокапсь- ка, де домінує народ хоса; Північнокапська — на­багато рідше заселена переважно сільська про­вінція; і Північно-Західна, частина Капської та частина Трансваалю, де зосереджений народ тсва­на. Залишок Трансваалю теж утворив три провін­ції: Гаутенг — центр серцевинного ареалу країни з розташованим у ньому Йоганнесбургом; Північну

РИСУНОК 8-16

РИСУНОК 8-17

провінцію — батьківщину багатьох африканерів, які чинили опір новій ПАР; і Мпумалангу — суміш заможного білого фермерського населення і свазі та інших африканських народів.

У виборах 1994 р. AHK переміг у семи з дев'я­ти провінцій. Він програв у Квазулу-Натал, де со­юз зулу, азійських та білих виборців переважив йо­го, а також у Західнокапській провінції, де білі й кольорові виборці розбили кандидатів АНК. І як­що б AHK не набрав 70 % голосів, він був би при­речений на правління без підтримки опозиції. Те, що здійснили всі партії в ПАР після понад 40- літнього гноблення та хибного управління, було прикладом для світу, скорого на використання си­ли для досягнення політичних цілей.

Однак перехід Південноафриканської Рес­публіки до нормального життя й стабільності не закінчився. Президент Мандела забезпечив країні керівництво, необхідне у критичний час, але тепер ПАР вступила у постманделівську еру. 2 червня 1999 р. лідер AHK Табо Мбекі, який був помічни­ком Мандели, став другим всенародно вибраним президентом. В інших африканських державах та­ка наступність від героїчного засновника до його політичного спадкоємця зазвичай не проходила гладко. Але нова конституція ПАР належним чи­ном ураховувала це питання. Вона набирала чин­ності поетапно від 1996 до 1999 р. і була спромож­ною захистити країну від проблем, які випали на долю багатьох інших держав регіону.

Невдовзі новому президентові завдали удару дві кризи. У 2000 р. Світова конференція в Дур- бані, присвячена СНІДу, звернула увагу на кри­тичне становище у самій Південноафриканській Республіці: наближена статистика ВІЛ-інфікова- них осіб вікової групи 15—49 років коливалася від 13 до 20 %. Президент залишив оглядачів спанте­личеними — було незрозуміпо, чи визнав він нау­кові докази стосовно цього питання. У тому ж році захоплення ферм білих у Зімбабве викликало страх у прилеглій до цієї країни Північній провінції ПАР. Представники білих у парламенті закликали президента засудити керівників Зімбабве, проте деякі темношкірі депутати противилися такій ви­мозі ба навіть висловили підтримку режиму Мугабе.

Щодо президента Мбекі, то він у такій складній політичній ситуації не висловив своєї думки.

Економічна географія

Без сумніву, найважливішими нагальними пробле­мами для нової Південноафриканської Респуб­ліки, є економічні, і це одна з сильних сторін пре­зидента.

По великих містах Африканської Субсахари

Йоганнесбург

В Африканській Субсахарі є лише одна конурбація, і Йоганнесбург лежить в її центрі. Заледве століття то­му Йоганнесбург був маленьким, хоч і швидкозроста- ючим гірничим містечком, яке виросло завдяки відкри­тим родовищам золота у Вітватерсренді.

Нині Йоганнесбург являє собою мегалополіс, який налічує близько 6 млн. жителів і простягається від Преторії на півночі до Ферінігінґа но півдні та від Спрінґса на сході до Крюґерсдорпа на заході. У 2002 р. населення власне метрополісу Йоганнесбург становило 2,4 млн осіб, що поступається лише Кейп­тауну (3,1 млн).

Обриси Йоганнесбурга на небосхилі є найбільш уражаючими в усій Африці — це ліс хмарочосів, які відображають багатство, зібране тут упродовж ос­танніх сотень літ. Подивімося на південь з висоти, і ми побачимо насипи жовтувато-білого шлаку з копалень Ренду, зараз частково зарослі, серед передмість і районів для туземців. Загалом Йоганнесбург розви­вався як місто для білих на півночі й для темношкірих на півдні. Совета, район для чорних, лежить но півдні, а Гуґтон та інші просторі передмістя виключно для білих, розташовані на півдночі.

Йоганнесбург не може похвалитися ні пейзажами Кейптауна, ні кліматом і пляжами Дурбана. Місто ле­жить на висоті близько 1850 м над рівнем моря, і йо­го розріджене повітря часто забруднене смогом, ут­вореним автомобілями, фабриками, пилом від зва­лищ та численними вогнищами у бідних халупкових містечках, що кільцем оточують метрополіє.

У минулому столітті ареал Йоганнесбурга вироб­ляв майже половину всього золота світу, але нині Йоганнесбург розташований у центрі нового промис­лового, торгового й фінансового комплексу, назво

якого на сучасних кортах Південної Африки — ҐаутенГ.

Відтоді, коли родовища алмазів були відкриті у Кімберлі в 1860-ті роки, ПАР асоціюється з мінералами. Знахідки в Кімберлі. віддаленому за­кутку території, що тоді називалася Оранжевою (британці незабаром анексували її до Капської провінції), ввели в дію нову економічну географію. Залізничну колію провели від узбережжя до «ал­мазної столиці» саме тоді, коли потоки шукачів долі, капіталістів і десятків тисяч африканських робітників прямували туди. Одним із таких капіталістів був Сесіл Родез, який використав свій спадок, щоб допомогти Британії заволодіти Південною Африкою.

Через 25 років після відкриття родовищ ал­мазів були розвідані родовища золота на плато Вітватерсренд (рис. 8-14). Цього разу це місце зна­ходилося у провінції Трансвааль. Йоганнесбург став «золотою столицею» світу, туди ринув новий. ще більший потік іноземців разом із величезною кількістю африканських робітників. Дешева робо­ча сила збільшувала прибутки. Йоганнесбург нест­римно зростав, розвивалися міста-супутники, а райони для темношкірих росли як гриби. Бурська війна була лише проміжним епізодом тут, на бага­тому мінералами Вітватерсренді (чи просто Ренді. як його звуть місцеві).

Протягом XX ст. виявилося, шо Південноаф­риканська Республіка значно багатша, ніж перед­бачалося. Родовища золота були відкриті також в Оранжевій Вільній Державі. У величезних кількос­тях було знайдено вугілля та залізну руду, шо дало початок потужному виробництву заліза й сталі. Інші метали, включно з хромом і платиною, при­носили великі прибутки на світових ринках. Видо­бували та продавали також азбест, марганець, мідь, нікель, сурму і олово. Потоки капіталу плив-

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Дивлячись згори но гігантський залізничний комп­лекс, ми ще раз усвідомили той факт, що майже весь цей континент перетворився на суцільне джерело си­ровинних матеріалів, які везуть до узбережжя із внутрішніх районів і завантажують для Європи та інших частин світу. Цей комплекс, розташований біля Вітбанко у Східному Ренді, — величезна форму­вальна станція товарних потягів, готових транспорту­вати різні види руд із цього плато до Дурбана та Мапуту. Хоч би як там було, але ПАР принаймні отримала чинну транспортну мережу, яка забезпе­чує зв'язок між регіонами. У більшості африканських країн залізниці майже завжди слугують для сполучен­ня родовищ із прибережними виходами на ринки збуту».

ли до країни, імміграція білого населення не спи­нялася, поставали нові ферми та ранчо, збільшува­лася кількість ринків.

Міста Південноафриканської Республіки швид­ко зростали. Йоганнесбург був не лише гірничим містом, він став також промисловим комплексом та фінансовим центром. Давня столиця бурів, Преторія, шо на 50 км (ЗО миль) північніше Вітва- терсренду, перетворилася на адміністративний центр країни протягом періоду апартеїду. В Оран­жевій значне промислове зростання ( в тому числі технологія виробництва нафти й вугілля) йшло в ногу з розширенням видобувної діяльності. Тоді як серцевинний ареал набув ознак мегалополісу, прибережні міста теж розросталися. Порт Дурбан служив не лише Вітватерсренду, а й ширшому регіональному запліччю. Кейптаун ставав найбіль­шим містом ПАР: його портова індустрія і продук­тивне сільськогосподарське запліччя забезпечува­ли йому зверхність над великою територією.

Проте апартеїд зруйнував ці перспективи і ви­явив слабини економіки ПАР. Уряд африканерів вкладав величезні кошти у здійснення своєї політики окремішнього розвитку, яка суперечила основним принципам економічної географії. Міжнародні санкції проти апартеїду завдали шко­ди економіці ПАР. заворушення робітників осла­били її ше більше, а низькі ціни на продукти, шо еспортувалися, доклали своє. У районах для тем­ношкірих шкільна система розвалилася під гаслом «Спочатку визволення — потім освіта», створю­ючи величезну, недостатньо освічену (а згодом і безробітну) масу молодих людей.

Для Південноафриканської Республіки минуле поки є теперішнім, і вона вже зустрілася з пробле­мами. шо є відлунням апартеїду. На світанку XXI ст. економіка ПАР усе ше дуже залежала від експорту металів і сировини, однак шахтарі, які вимагали вищої зарплатні, зменшили ці прибутки. Вироблені товари заледве відігравали якусь роль у структурі експорту. Безробіття було на високому рівні, оскільки найняті робітники намагалися збільшити свою платню. У містах біте населення перебралося у передмістя, ділові центри перетво­рилися на робочі місця для «маятникових» мігрантів, а вулиці стали суцільним базаром. На­сильницькі грабежі замінили політичні злочини доперехідного періоду. Та найзловіснішою є рево­люція зростаючих сподівань — феномен, який пе­режили багато африканських країн після скинення колоніалізму.

Важке становище із землеволодінням і житлом не можна полегшити за один день, але більшість, тепер наділена правами, очікує від свого уряду не­гайних дій. Безробіття, нестача житла і землі для ведення сільського господарства можуть ство­рити небезпечну суміш для дестабілізації су­спільства. і уряд ПАР стоїть перед цим загрожую­чим викликом.

У таблицях показників розвитку Південноаф­риканська Республіка виступає як економіка з ви­тими за середні доходами, але цифри мало що оз­начають у цій країні гострих контрастів внутрішніх областей із периферією. У своїх великих містах, промислових комплексах, механізованих фермах і велетенських ранчо ПАР нагадує економіку високих прибутків, зокрема Австралію чи Канаду. Проте за межами серцевинного ареалу, а також поза друго­рядними серцевинами та коридорами, що з'єдну­ють їх, лежить цілком відмінна країна, схожа скоріше на Замбію чи Зімбабве. За такими показ­никами, як середня тривалість життя, смертність дітей і немовлят, загальний стан здоров'я, харчу­вання, освіти й багатьма іншими, існує велика

ПІВДЕННА АФРИКА 499 різниця між групами населення, переліченими у таблиці 8-1. Південноафриканську Республіку на­зивають мікрокосмом світу, який у єдиній державі виявляє не лише розмаїття культур, а й широку амплітуду соціальних умов. Якшо ПАР зможе втримати нинішній курс, то час, коли вона була відкинута назад за апартеїду, стане лише однією з віх на шляху до кращого майбутнього.