ЛЮДНІСТЬ

Етно- і націогенеза українців

11 Етногенеза — це походження, виникнення і початки становлення певного народу. Проблема етногенези складна. Зокрема, етногенеза нерозривно пов’яза­на з антропогенезою (походження людей на даній території).

Етногенеза охоплює також культуро- і психо­генезу. Отже, психічні та культурні особливості давніх народів і племен можуть у той чи інший спосіб виявлятись у сучасних етнопсихічних та ет­нокультурних рисах певного народу. Наприклад, росіяни, маючи відповідно слов'янський і угро- фінський етнічний суперстрат і субстрат, у психо- і культурогенезі характеризуються багатьма влас­тивостями, що з'явилися внаслідок кількасот- літнього співжиття з тюркським населенням Золо­тої Орди. Введення російського етносу у східний геокультурний світ, шо було характерне для Moc- ковії аж до початку XVlIl ст., не могло не вплину­ти на його психіку і культуру. Такі риси, як «ши­рота душі», колективізм, просторова мобільність (схильність до переміни місця проживання), певна агресивність тощо, росіяни запозичили у своїх східних тюркських сусідів.

З культурогенезою тісно пов'язана лінгвогенеза. тобто походження мови того чи іншого народу, мовних спільностей — сімей, груп мов тощо. На­явність мовних сімей і груп, які входять у ці сім’ї, свідчить про давню спорідненість багатьох мов, але внаслідок історичного розвитку мов та їхніх носіїв відбулася складна лінгвістична дифе­ренціація, яка не завжди збігається з етнічним поділом. Класичним прикладом є англійська мова, що є мовою двох різних націй — англійської та американської.

_{навааанааив}^_{ннаянаннмвамнааввавана}|

Територія України заселена з найдавніших часів. Археологічні розкопки свідчать, що приб­лизно 600 тис. років тому у Закарпатті (біля нинішнього села Королеве) вже проживали люди.

Існує кілька теорій шодо походження ук­раїнців. Перша з них — теорія давнього походжен­ня — трипільська. Друга — ранньослов'янська те­орія. третя — староруська.

Згідно з трипільською теорією український етнос походить від племен трипільської культури, яка досягла розквіту між 3,5 та 2,7 тис. років до P. Xp. Ареал цієї культури займав спочатку басейн Дністра, Пруту, Південного Бугу, а згодом розши­рився до Дніпра і далі на схід. Трипільці були осілими землеробськими племенами. Вони жили великими селами по 600—700 осіб у довгих та вузьких оселях, розгороджених на сімейні частини з окремими кімнатами, в одній з яких була глино­битна піч. Тоді панував патріархат: родовід вели по лінії батька.

Відомо, шо трипільці знали дерев'яний плуг (рало), яким обробляли землю. Вони користували­ся першим в Україні механічним пристроєм — свердлом для утворення отворів у камені й дереві. Використовували мідь.

Очевидно, трипільці створили передписем- ність з використанням символів та знаків, що збе­реглися на керамічних виробах. В орнаментиці че- 156 РОЗДІЛ 2 І УКРАЇНА реп’яного посуду переважають плавні візерунки жовтого, чорного і білого кольорів. Це свідчить про магічні ритуали та віру людей у надприродні сили. На ритуальних керамічних виробах трипільці зображували колосся, небесні дощі, собак-сто- рожів тощо.

Учені не знають, чому близько двох тисяч років до Христа трипільська культура зникла. Є припущення, що трипільці частково відійшли на північ у лісову зону (на Полісся і далі), частково були асимільовані прибульцями-степовиками. Деякі науковці стверджують, що між сучасними укра­їнцями і трипільцями існують етнографічні зв’язки (у культурі), але немає антропологічних зв'язків.

В останнє важко повірити, оскільки степовики як кочівники з пастушим способом життя завжди мали нижчий рівень культури порівняно з осілим землеробським населенням. Кочівники приходили і відходили, а корінне населення залишалося і зберігало свої традиції, культуру тощо.

Пастухи-кочівники з'явились у лівобережній степовій частині України ще десь близько 3.0 тис. років до P. Xp. (племена так званої ямної культу­ри), тобто тоді, коли у Лісостепу розквітла трипільська культура. Вони пригнали з собою зі сходу великі табуни коней, на яких ще не вміли їздити верхи. З того часу український Степ став простором, який перемінно займали одні кочівни­ки, витіснюючи інших. Десь близько 1,5 тис. років до P. Xp. до Причорномор'я з Прикаспійської рівнини вторглися кіммерійці, які проживали тут до VlI ст. до P. Xp. і опанували верхову їзду на ко­нях. Кіммерійці як «споживачі кобилячого моло­ка» не могли культурно асимілюватись з місцевим хліборобським населенням Лісостепу. Це був ко­човий тип культури. Вони започаткували добу заліза, принісши мистецтво його обробки з Кавка­зу. їх змінили скіфи, а з Il ст. до Христа по II ст. після Христа — сармати.

«Степова смуга, — писав Євген Маланюк, — становила відвічний «коридор», відвічний гео­графічний «протяг» в нашім історичнім «помеш­канні». Через той «коридор» проходили хвилі кочових навал, що їх Азія викидала з своїх нетрів. «Коридор» цей — понадто — відтинав нашу Батьківщину від її природної підстави — моря».

Друга теорія етногенези українців — ранньо- слов’янська. В ній походження нашого народу пов’язується з ранніми слов’янами та їх поділом на західну, південну та східну гілки.

Згідно з «Повістю временних літ» літописця Нестора ранні слов'яни з'явились у Середньому Подунав'ї. Таку версію підтримує і польська легенда про трьох братів — Леха, Руса і Чеха, що походили від одного батька Слови (звідси й назва слов'яни). Середиьодунайську теорію похо­дження праслов'ян обґрунтував чеський етнограф П. Шафарик.

У наш час багато вчених схильні виводити по­ходження усіх слов’ян з території України — Пе- редкарпаття, межиріччя Дніпра і Вісли, Дніпра і Західного Бугу.

Ше у 1837 р. М. Надєждін писав про три Ук­раїни. кожна з яких — це край чи навіть окраїна слов'янського світу: «венеди, наші предки, розли­лись із Карпат в усіх напрямках по Європі, голов­ним чином на південний захід. Північний схід зай­нятий був уже чуддю, а південь весь — аланами- скіфами. Тож три України, що зберегли досі свої назви. — Дніпровська (земля українських козаків). Дунайська (земля древніх крайнів. нинішній Австрійський Крайн) і Ельбська (земля старовин­них укрів — нинішній Прусський Уккермарк) — донині вважалися здавна вічними краями чистого венедо-слов'янського світу, що являє собою один із трьох первинних шарів європейського народо­населення».

Карпатсько-дніпровські слов "яни (дністровсько- дніпровська ойкумена) — це племена черняхівсь- кої культури Il-IV ст.. які були у тісному контакті з сарматами (роксоланами або оросами, русами) і значною мірою асимілювали останніх. Можливо, звідси і походить назва Русь. Як свідчать історичні джерела (готський історик VI ст. Йордан), з IV ст. величезний простір «на вигині Понту», тобто у Північному Причорномор'ї, займали анти. Дове­дено. що вони були слов'янами і утворювали союз племен у післясарматський період (IV—VI ст.). От­же, і слов'яни, що «седяху по Дністру аж до моря» (Чорного), і анти «на вигині Понту», і носії зару- бинецької та черняхівської археологічних куль­тур — усе це один і той же народ праукраїнців. Зокрема, так вважав археолог і географ Юрій По- лянський (1892—1975).

Під ударами готів анти, які згодом дістали наз­ву полян, покинули «вигин Понту» і наприкінці IV ст. поселилися на Київських горах (це літо­писні «поляни, що жили окремо» у древлянській землі, тобто уже у лісовій зоні України). Фор­мується троїсте об'єднання полян, деревлян і сіверян — Троянь на чолі з Києвом. Так було пок­ладено початки старокиївської держави — першої держави східних слов'ян, яка є одночасно і пер­шою Українською державою.

Таким чином, можна зробити висновок: у ран- ньослов'янський період територію України густо заселяли землеробські племена різних архео­логічних культур, які стали автохтонною основою формування всіх східних слов'ян, представлених праукраїнцями. В свою чергу східнослов'янські племена, особливо анти та їхні спадкоємці поля­ни. стали етнічним суперстратом того населення, шо у середині першого тисячоліття переселилося на північ і змішалося з балтами. в результаті чого почав формуватися білоруський етнос, а також пе­ремістилося на північний схід, змішалося з угро- фінськими племенами і започаткувало російський етнос. Є докази, шо російський етнос формувався і від змішування слов'ян з балтами (територія май­бутньої Новгородщини).

Третя теорія походження українців — старо­руська. Її навіть важко назвати теорією, бо вона виводить українську націю з так званої давньо­руської народності, якої насправді ніколи не було. Так, існування давньоруської народності пояс­нюється тим, шо існувала спільна мова. Але це була мова не народна, а церковнослов’янська (старо­болгарська). принесена на Русь разом із християн­ством у X ст. Зрозуміло, шо ця мова була книж­ною. якою користувалися духовенство і керівні верстви. Більше того, саме ця своєрідна східно­слов’янська «латина» була засобом спілкування вже тоді різного українського, білоруського і мос­ковського (новгородського: Московія постала аж у XII ст.) населення. Більшість людності у шоденно- му житті користувалася мовою, близькою до су­часної української. На питання, якою мовою роз­мовляли у давньому Києві, академік Агатангел Кримський відповідав: «староукраїнською». Крім того, навіть спільна чи однакова мова не може бу­ти аргументом для обгрунтування існування єди­ного народу. Є. наприклад, багато окремих арабсь­ких націй, шо розмовляють однією мовою.

Так само не було спільної культури. Культура московитів істотно різнилася від культури киян, тобто мала добре виражені регіональні відмінності, носіями яких були різні етноси. Щодо спільної ки- рило-мефодіївської культури у її релігійній формі, то вона була більш-менш однаковою і у Візантії, і у Болгарії, і у Моравії, і в Русі.

Ще одним «аргументом» на користь нібито єдиної давньоруської народності виступає єдина держава — Русь, яка формувалася й розвивалася у IX-XII ст. і займала величезну на той час тери­торію від Чорного до Балтійського моря і Верхньої Волги. При цьому висувається теорія не просто етнічної спільності, а так званої етнополітичної єдності, шо її дехто називає навіть суперетносом. тобто надетносом. Але ж надетнос — це не народ, не етнос. Крім того, Руська держава вбирала різні етноси — тюркські (чорні клобуки, тюрки) і угро- фінські (водь, меря та ін.). яких важко за мовною чи політичною ознаками звести до лінгвістичної або етнополітичної давньоруської спільності.

Не витримує критики і третій «аргумент» — так звана руська, чи загальноруська, національна свідомість. По-перше, вона могла існувати у межах усієї держави лише для правлячої верстви, тобто того соціального прошарку, який був носієм суве­ренітету країни. По-друге, якшо ця міфічна свідомість таки була, то вона поширювалася лише на українську частину Русі. Саме тому давні авто­ри. зокрема «Слова о полку Ігоревім», закликали до єдності усіх руських земель. Це був дер­жавницький, політичний заклик, зрозумілий з центристських позицій Києва — «матері городів руських».

Теорія загальноруської народності була створе­на у радянський період, аби обгрунтувати думку, ніби українці, росіяни і білоруси вийшли з одного кореня вже після занепаду Київської Русі. Отже, початок формування української нації відносили на XIV ст. Таке твердження не витримує критики. Нагадаємо, що наприкінці XlV ст. територія Ук­раїни була поділена між Литвою (уся східна части­на. Волинь і Поділля). Польшею (Галичина), Угорщиною (Закарпаття) і Молдовою (Буковина). В таких умовах жодна нація як одне ціле не могла би формуватися. Навпаки, поглиблювався б роз­рив раніше сформованої цілісності, шо й від­бувалося. Отже, українці як нація чи етнос були в основному сформовані задовго до XlV ст., тобто ще у княжі та докняжі часи. А упродовж пізніших століть, незважаючи на державні кордони і багато­разові переділи території України, йшов безпе­рервний процес розвитку українського народу як окремішності в етнічній структурі Сходу Європи. Ця окремішність була насамперед культурно- психологічною.

Які ж головні ознаки культурно-психологічної окремішності та єдності українського народу?

По-перше, це просторова дніпровсько-київсь­ка доцентрова орієнтація. В українця сходу чи за­ходу, півночі або півдня існує добре розвинене відчуття свого територіального ядра, його сим­волів — Дніпра (це яскраво висловив Тарас Шев­ченко у перших строфах поеми «Причинна», шо починається словами «Реве та стогне Дніпр широ­кий») і Києва.

По-друге, історична пам’ять народу. Для ук­раїнців, незалежно від місця народження, «князі і гетьмани» (Олег. Володимир Великий, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа та ін.), «запорожці і гайдамаки», «татарська неволя», «бусурмани» то­що — все це символи історичної долі народу і йо­го змагань проти іноземного поневолення.

По-третє, наявність самобутньої міфології та символіки, відмінної від сусідніх народів. Образи «червоної калини», «хрешатого барвінку», «рути- м’яти*. «зеленого дуба», «високої тополі» і багато

інших «рослинних» символів з дитинства зрозумілі кожному українцеві.

12 По-четверте, не ментальність (характер, особ­ливий стан духовності та психіки) українців. Сюди належать такі прикмети: а) позитивні — глибокий демократизм, гідність і честь, тяжіння до незалеж­ності й осудження різних форм деспотії — усе це своєрідні закони індивідуального і суспільного життя українця; б) негативні — індивідуалізм, ота­манщина, слабка здатність до колективної упоряд­кованої діяльності тощо — це теж об’єктивні зако­номірності, які заважали й сьогодні заважають ук­раїнству, особливо у його державотворенні.

У єдиному українському народі існують також територіальні відмінності, пов’язані з особливос­тями історичного та регіонального його розвитку.

Концепція Ярослава Дашкевича

Цікавий підхід до розуміння української етно- і

13 націогенези висунув історик Ярослав Дашкевич. Основні принципи його розуміння них процесів такі:

1) існують три головні поняття (категорії), які відображають історичну послідовність формування певного народу. Це плем'я, народ (етнос), нація;

2) кожному з цих понять відповідає пев­на свідомість — племінна, етнічна, національна. Остання має два рівні — побутовий та ідео­логічний;

3) нація являє собою не соціально-економічну, а державно-культурну (етнічно-політичну) кате­горію. Тому національна свідомість виникає лише тоді, коли нація створює свою державу;

4) історично послідовним чотирьом українсь­ким державам (Київська Русь, Гетьманщина, УНР—ЗУНР, сучасна держава) відповідають чоти­ри стадії української націогенези;

5) у формуванні кожної нації важливу роль відіграє певний етнічний субстрат (людська осно­ва) і майже кожної — суперстрат (людські елемен­ти сусідніх етносів).

У світлі цих принципів Я. Дашкевич розробив теорію української етно- і націогенези у зв’язку з російською та білоруською (рис. 2-10).

На цій схемі прийняті такі позначення: а — су­часна українська нація; β — вже неіснуюча новго­родсько-псковська нація; γ — російська нація; δ — білоруська нація. У формуванні української нації головну роль відіграли іранський субстрат і нор­манський суперстрат; новгородсько-псковської — балтійський субстрат і норманський суперстрат; російської — угро-фінський субстрат і, ми б дода­ли. частково руський і тюркський суперстрат; білоруської — балтійській субстрат. Українська нація має спільне лише з новгородсько-псковсь­кою (вужче — новгородською), і тим спільним є норманський суперстрат. Хоч усі чотири етноси- нації є східнослов’янськими, усі вони виникли в різний час. Першою в етногенезі постала українсь­ка. Її основою стали згадані літописцем у «Повісті временних літ» східнослов'янські племена (поля­ни. древляни, сіверяни, дуліби, тиверці. уличі та ін.). Цей етнос називався руссю. Стимулятором його формування у VII-IX ст. були два фактори: хозарське HauioHa_jTbHe гноблення і прихід з півночі норманів, які передали свій державотвор­чий досвід українсько-руському етносові. Саме тоді інтенсивно формувалася українсько-руська самосвідомість. Її утвердженню сприяло прийнят­тя і поширення християнства.

До середини XIlI ст. відбувався інтенсивний розвиток Русі, розширювалися її межі на північ, північний схід, південь. Українсько-руський етнос при цьому став домінуючою, пануючою нацією, суб'єктом Київської держави.

У цей час дедалі більшу роль у житті цієї дер­жави і нації починають відігравати окраїнні, відцентрові сили. Із єдиної давньоукраїнської-

руської нації виділяються два субетноси: β — новгородсько-псковський і γ — владимиро- суздальський, пізніше — московський, які форму­ють окремі нації. Незабаром більш агресивний субетнос γ поглинув «купецького новгородського брата» β, утворивши молоду російську націю. Та­ким чином, російська нація з її московською (не новгородською) самосвідомістю почала формува­тися мінімум на три століття пізніше, ніж українська. Так само дещо пізніше почала форму­ватися на базі Полоцького і Смоленського князівств білоруська нація δ.

Відрив від Київської Русі Півночі та концент­рований наступ на неї сусідів зі Степу. Польщі, Угорщини та новосформованої литовської нації призвели до втрати українсько-руською нацією своєї державності. Однак національна самосві­домість збереглася і сама нація не зникла.

На зламі XVI-XVII ст. спостерігається лави­ноподібне піднесення національної самосвідомості українців, у першу чергу свідомості захисної. Ue було пов’язано з тим, шо українство опинилося на грані знищення. На нижчому (етнічному, побуто­вому) рівні піднесення самосвідомості проявилось у таких формах:

а) поширення назв «руський народ», «Русь» стосовно українських земель і назви «Московши- на» — стосовно російських:

б) наявність національних стереотипів (часом із негативним відтінком) стосовно інших народів, особливо сусідів: лях, москаль, жид, турок, тата­рин тощо;

в) переконання в існуванні спадкового факто­ра у вигляді особливої «руської крові»;

г) наявність національних бар'єрів — зі Степом (Великий кордон), з Московією (участь українців у польсько-російських війнах на боці Польщі), з Польшею та Угорщиною (мовні та релігійні) тошо.

Вища, ідеологічна самосвідомість виявлялась у таких формах:

а) боротьба за національні права (української шляхти, духівництва, міщанства — за рівноправ­ність з поляками);

б) боротьба за історичні традиції нації: відрод­ження культу київських князів і возвеличення Київської держави, підкреслювання автохтонності української нації та ін.;

в) боротьба за офіційні державні права ук­раїнської мови, за впровадження української на­родної мови у літературу;

г) засудження національної зради, ренегатства (відступництва);

г) національна суть релігійних конфліктів (навіть церковна унія 1596 р. вважалася тоді національною зрадою);

д) національне мотивування козацьких пов­стань (національно-визвольної боротьби);

е) поступове утворення національної адміні­стративної території — Запорізької Січі та її око­лиць. південно-східних окраїн Польського ко­ролівства.

У результаті цих процесів сформувалася Друга українська держава (козацька) — Гетьманщина. У другій половині XVII ст. вона під тиском зовнішніх сил (агресія Польщі. Московії. Туреччи­ни, Криму) поступово занепала. Хоч нація і стає на коліна, але етнічна її основа і самосвідомість залишаються.

У другій половині XIX — на початку XX ст. знову спостерігається новий лавиноподібний спалах самосвідомості українців, боротьба за са­мостійну державу, яка завершується утворенням у 1917—1919 рр. Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Геть­манської (Української) Держави. Але і ця, вже тре­тя, спроба державотворення зазнає поразки через внутрішню зраду та іноземну інтервенцію (Росії, Польщі, Румунії).

Нарешті, сьогодні йде четвертий етап наніоге- нези, пов'язаний з утворенням нової держави Україна (рис. 2-11).

Етнічний склад

Корінним населенням на всій території України є українці. Вони не лише автохтони, тобто такі, що мають місцеве походження і в усі часи кількісно переважали представників інших народів, але й уся їхня історія і культура, духовне і матеріальне життя найтіснішим чином пов'язані з українською землею, її географічними умовами (рис. 2-12).

Дані про етнічний склад населення України дають державні переписи. Перший загальний пе­репис на території Східної України і Волині про­водився у 1897 р., а у Західній Україні (Галичина. Буковина, Закарпаття) — у 1857 р. Вони дали найбільш повні та точні дані. Переписи в роки ра­дянського правління значною мірою фальсифіку­валися, часто применшуючи кількість українців.

Історично Україна розвившася в таких умовах, що за цілковитої переваги українців вона складалася як багатоетнічна держава (табл. 2-2).

Для етнічного складу населення України ха­рактерні такі особливості:

1) в усі часи значно переважала частка ук­раїнців. Без перебільшення можна стверджувати, шо нині на кожних трьох-чотирьох українців при­падає один неукраїнець. Це співвідношення утри­мується досить стабільно багато десятиліть. У 1930 р. українці становили 75,0 %, у 1959 р. — 76,8, у 1989 р. — 72,7. у 2001 р. — 77,8 %. При цьо­му деяке зменшення частки українців за даними перепису 1989 р. свідчить не стільки про реальні величини, скільки про фальсифікацію даних пере-

РИСУНОК 2-12

пису. Існує думка, що коли б перепис проводили не у 1989 р.. а два-три роки пізніше, то кількість українців зросла б щонайменше на 5 млн осіб, тобто їхня частка досягла близько чотирьох п'ятих усієї кількості населення, що й підтвердив перепис 2001 р.;

2) за радянських часів спостерігалося поступо­ве загальне збільшення частки представників на- родів-сусідів. Так, у 1930 р. ця частка становила 15,1 %. у 1959 р. - 19,7, у 1989 р. - 24,6 %. Здійснювалося це головним чином унаслідок різкого зростання частки росіян (від 8,0 % у 1930 р. до 22,1 % у 1989 р.) і зменшенням частки поляків (відповідно з 5,5 до 0,4 %). Але на початку XXl ст. ця частка вже зменшилася до 19,3 % (пере­пис 2001 р.);

3) у минулому значну питому вагу в населенні України мали поляки, що відображало сильний західнослов’янський етнічний вплив на неї. Після кількаразового поділу Речі Посполитої наприкінці XVIIl ст. і переходу Правобережної України та Західної Волині до складу Російської імперії намітилося постійне зростання східнослов’янсько­го елемента. Україна в етнічному аспекті ставала дедалі більше східнослов'янською. А якшо частка українців, білорусів і росіян (значна частина останніх — це русифіковане українське населення) у 1989 р. становила майже 96 %, тобто абсолютну більшість, то у 2001 р. ця частка скоротилася дуже мало — до 95.7 %. Підтвердилася думка, шо зростання кількості й частки росіян великою мірою відбувалося через русифікацію передусім українців (а також євреїв, греків та інших етнічних меншин);

4) частка представників кожної іншої нації в Україні не перевишує одного відсотка. У минуло­му принаймні два народи — поляки і особливо євреї — були значними етнічними меншинами. Ще у 1930 р. на території України проживало 6,5 % євреїв і 5,5 % поляків від загальної кількості її населення. Разом з росіянами перед війною вони становили майже п’яту частину населення (тепер росіяни становлять лише 17,3 %, а частка євреїв зменшилася до 0,2 %, поляків — до 0,3 %);

5) постійно залишається малою частка пред­ставників просторово віддалених націй — болгар і греків та ін.;

6) за період самостійного розвитку України у ній поступово зростає кількість представників кав­казьких націй — грузинів, вірменів, азербайд­жанців. чеченів та ін.;

Бахчисарай — Чуфут-кале

Приблизно на півшляху між Сімферополем (головним центром Кримської автономії) і Севастополем (голов­ною військово-морською базою України) дорого звертає вліво, у бік Кримських гір, і перед мандрівни­ком відкривається місто Бахчисарай — колишня сто­лиця Кримського ханства.

Бахчисарай (з татарської: бахчи — сад, сарай — палац) і тепер є головним осередком (разом із Сімфе­рополем) національно-культурного життя кримсько­татарського народу, доля якого була складною. Тата­ри з'явилися у Криму в XIV ст. До цього часу тут жили нащадки русів, таври, генуезці, караїми. Бахчисарай став столицею Кримського ханства — спадкоємця Зо­лотої Орди — у XV ст. Тут плелися складні інтриги з метою завоювання України. Але водночас Крим не­одноразово був союзником українців у їхній боротьбі з Польщею та Московщиною. Бахчисарайський до­говір 1681 р. між Росією, Туреччиною і Кримом, зо яким кордоном між Московським царством і Туреччиною визнано Дніпро, був преамбулою до першого вели­кого поділу України на основі угоди між Московією і Річчю Посполитою у 1686 р. (т. зв. Вічний мир).

З допомогою українського козацтва Московська держава здолала Кримське ханство (1791 р.). Бахчи­сарай утратив статус столиці й перетворився на

музейний центр. А кримськотатарський народ зазнав, подібно до українського, жорстокого соціального і національного гноблення. Його багатовікова культу­ра брутально нищилася. Фіналом стала повна де­портація кримських татар до середньоазійських рес­публік у 1944 р. Степовий Крим заселяли вихідцями з Центральної Росії та Західної України, а Південний берег опанувала сталінська «еліта». Власні гео­графічні назви татарського походження (окрім Бахчи­сараю) були суцільно замінено російськими.

Після проголошення самостійності України кримські татари стали масово повертатися на рідну землю. Але їхня автономія, хоч би культурно- національна, — це все ще питання майбутнього. Створено лише верховний орган громадського уп­равління — меджліс.

Бахчисарай нині є центром адміністративного району, в якому збереглося багато пам'яток старови­ни. Центральним серед музеїв є Бахчисарайський історико-археологічний. У його складі — музей «Ханський палац» (XV-XVIII ст.) і ханська мечеть (1740 р.), а також археологічний музей «печерних міст». Два мінарети мечеті височіють над централь­ною частиною міста з її вузькими кривими вуличками, будинками з навислими другими поверхами, старо­винними фонтанами-джерелами.

В околицях Бахчисараю — декілька «печер­них міст». Це Монгул, печерний монастир Кальон (VII ст.). Але найцікавішим є «печерне місто» Чуфут- кале.

Чуфут-кале — це складна система штучних і при­родних печер у вапнякових породах північних відрогів Кримської гряди. Ще у Xll ст. тут жило одне з ірансь­ких племен — алани, які займалися тваринництвом і ремеслом. Після захоплення території татарами кримський хан Гаджі-Ґірей, який проголосив неза­лежність Криму від Золотої Орди, перетворив печер­не місто у фортецю Кирк-Ор і перевів сюди свою ре­зиденцію. Коли у XVII ст. столицею остаточно стає Бахчисарай, у печерному місті залишаються лише ка­раїми, а соме воно отримує назву Чуфут-кале («Юдейська фортеця»).

Така назва пов'язана з тим, що караїми сповіду­ють юдейську релігію. Цей невеличкий народ був войовничим і сміливим. Недарма караїмські загони були на службі галицьких і литовських князів. Донині біля м. Галичо Івано-Франківської області живуть на­щадки караїмів, а у литовському місті Тракай існує караїмська громада.

А з кримського осередка караїмів — Чуфут- кале — його жителі цілком виселилися ще у 1852 р. у Севастополь і Євпаторію. Сьогодні тут проживає лише одна родина, що обслуговує туристів.

Тут зійшлися три культури

Йдеться про місто Умань, що приблизно на половині шляху між Києвом та Одесою. Це давній історичний центр Брацлавщини — політико-географічної землі України. У ньому зійшлися три культури: місцева ук­раїнська і дві прийшлих — польська та єврейсько. Це середнє за людністю місто обласного підпорядкуван­ня (близько 90 тис. мешканців).

Перша згадка про Умань датується 1629 р. У 1648—1667 рр. (до Андрусівського перемир'я між Московією й Річчю Посполитою) місто було у складі Гетьманської держави. Воно стало одним з центрів Гайдамаччини. Згадаємо слова Тараса Шевченка: «Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи. Будем драти, пане брате, з китайки онучі». Тоді три народи зійшли­ся тут у кривавому герці. По кількох поділах Польщі Умань опинилася аж до 1917 р. у Російській імперії. За радянської влади роль польського етнічного еле­мента різко скоротилася. Вже у 1926 р. українців в Умані було 43,3 %, євреїв — 49,5, росіян — 4,6 %. Після війни, у 1959 р., ці цифри становили відповідно 76,5, 5 і 16 %. У наш час вони суттєво не змінилися.

Можна стверджувати, що єврейська та польська національності в Умоні майже зникли. Проте залиши­лися знаки їхньої присутності, які відіграють дедалі більшу роль у житті міста і навіть є об'єктами міжна­родного туризму чи паломництво. Цими знаками є Національний дендрологічний парк «Софїївка» і моги­ла духовного наставника броцлавських хасидів ребе Нахмана. Обидва об'єкти постали майже водно­час — на початку XIX ст. — і вже двісті років увага до них не спадає.

Парк «Софїївка» був заснований польським маг­натом Феліксом Потоцьким якраз після третього поділу Речі Посполитої і переходу Умані під російське панування (1798 р.). Назва парку походить від імені дружини Потоцького красуні Софії, про яку розказу­ють багато легенд.

Парк площею близько 150 га лежить на північній окраїні міста у мальовничій місцевості, що розчлено­вано долиною р. Кам'янки, балками і ярами, які врізані у тверді породи Українського кристалічного щита. Подекуди ці породи виходять на поверхню. З них складені пороги і загати на річці (водоспади

сягають 14 м), що утворює низку мальовничих ставків, каскадів, водограїв тощо. Є навіть підземна річка «Стікс» (довжина 224 м). Річка Кам'янка формує ком­позиційну вісь усього ансамблю, де багато елементів, особливо рельєфу, є штучними (скелі, Гроти, лабірин­ти, альтанки). Тут багато мармурових скульптур (біло- мармуровій статуї Евріпіда понад 500 років). Усе це створює неповторний природно-культурний ланд­шафт з екзотичними деревами і кущами (понад 500 видів). Парк є не лише місцем рекреації, а й важли­вим центром наукових пошуків.

У минулому єврейська община Умані була досить великою, як і в багатьох містах і містечках Правобе­режжя та Західної України. Вона мала дві синагоги, три училища, багато шкіл, бібліотеку. У 1810 р. тут було поховано Цадика (благочестивого) Нохмоно, який був правнуком засновника хасидського руху — одного із напрямків ортодоксального юдаїзму. Після Нахмано його місце не зайняв жоден керівник. Тому прихильники хасидизму з усього світу щороку приїздять на могилу Нахмана у кінці вересня — на початку жовтня зустрічати юдейський Новий рік.

Указом Президента України прийнято генераль­ний план створення історико-культурного центру імені Цодика Нахмана. Його реалізацію забезпечує міжнародний благодійний фонд. Вже збудовано ме­моріал на могилі ребе, готель «Ворота Сону», зво­диться велика синагога.

А що є українського в Умані, крім того, що тут кількісно переважають українці? А власне, все тут ук­раїнське починаючи від самої землі. Неподалік Умані археологи відкрили давні протоукраїнські городи­ща — Майдонецьке, Легедзинське і Доброводівське, які процвітали шість тисяч років тому. Це були великі місто з дво-триповерховими будівлями і оригінальним плануванням. У першій половині І тис. тут жили також давньоукраїнські племена антів, а в кінці його — пле­мена уличів. А духовними надбаннями сучасності є в Умані педагогічний і сільськогосподарський вищі нав­чальні заклади, медичний, педагогічний та музичний коледжі, краєзнавчий музей. Відроджується зруйнова­на Православна церкво.

Але є в Умані одна особлива українська місцина. Це будинок, де провела останні роки свого життя Надія Суровцова (1896—1985) — історик, перекла­дач, громадський діяч часів національно-визвольної боротьби, українська Пасіонарія. Доля була до неї жорстокою. Вона носила її від Києва до Петербурга, Харкова і Праги, Берна і Вашингтона, до льодової якутської тундри. Після повернення зі сталінського «курорту» Надія Суровцова осідає в Умані, де не за­кидає активної наукової та громадської діяльності. Сюди пролягали таємні стежки українських, російсь­ких, єврейських дисидентів. І тепер, як Софїївка і мо­гила ребе Нохмана, притягує до себе дедалі більше туристів скромна оселя, позначена печаттю духа Надії Суровцової.

РИСУНОК 2-13

7) можна передбачати, шо у майбутньому корінних змін у національному складі України не відбудеться. Проте буде спостерігатися збільшення питомої ваги українців (приблизно до 80—83 %). поляків (до 2 %), зменшення частки росіян (до 10 %). Що ж до євреїв, то їхня частка може збіль­шитися до 0,3-0,4 % унаслідок рееміграції з Ізраїлю, шо вже спостерігається.

Таким чином, склад населення України за ос­танні 50—60 років істотно змінився лише серед етнічних (національних) меншин. Місце найбільш представницьких єврейської, польської і татарсь­кої меншин зайняла російська. В той же час у більшості випадків скоротилася кількість пред­ставників інших меншин (молдовани, греки, німці та ін.).