ПОЛІТИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ПОЛОЖЕННЯ УКРАЇНИ

Глобальне положення

Глобальне політико-географічне положення (ПГП) України характеризується багатьма особливостями. Це випливає передусім із надзвичайної різнома­нітності та складності політико-географічної ситу­ації у сучасному світі, наявності глобальних полі­тико- та економіко-географічних структур, нових тенденцій світового розвитку, зокрема глобалізації, глобального розподілу політичних та економічних інтересів і сил.

У світі нині налічується понад 190 самостійних держав. Більшість із них входять у демократичну міждержавну структуру — Організацію Об'єднаних Націй (існує з 1945 р.). Україна була одним із фун­даторів цієї політичної співдружності і розвиваєть­ся в ній досі (рис. 2-8).

У світовій політико-географічній системі виді­ляються глобальні підсистеми різних рівнів. Доне­давна радянська географія ділила усю сукупність держав на три великі групи: соціалістичні (ко­муністичні), високорозвинуті капіталістичні та країни, що розвиваються. Така ідеологізована кла­сифікація надзвичайно спрощувала ситуацію, за­вуальовувала імперіалістичний характер і коло­ніальну структуру тодішньої більшовицької імпе­рії. У наш час необхідно знаходити нові підходи.

Україна розмішена у Північній півкулі, у її помірній зоні, де розвивалася сучасна людська цивілізація. Саме тут виникли усі форми гео- політичних формувань і структур: імперії з метро­поліями, колоніями та іншими формами політич­ної залежності; самостійні держави монархічного, теократичного, республіканського, федеративного

чи унітарного типів. Україна як складова світового універсуму пройшла на різних етапах історичного розвитку мало не всі форми політичного існування. Була вона і монархією (Київська Русь), і колонією Російської, Польської та Османської імперій, мала федеративний устрій у IX-XIH ст., була рес­публікою (Козацька держава Запоріжжя), і нею Україна є й тепер.

Другою рисою глобального ПГП України є те, що великий вплив на нього справляє її розташування у глобальному поясі найвищого політичного та соціально-економічного розвитку. Цей пояс визна­чається широтною смугою, яка оперізує усю Пів­нічну півкулю. Україна розміщена у центральній частині цієї смуги. Одночасно вона лежить у східному секторі Північної півкулі на Євразійсько­му континенті, де розташована найбільша кіль­кість держав названої глобальної широтної смуги (у західному секторі — лише США та Канада). У світовому масштабі на високорозвинуті країни Північної півкулі (помірна і частково субтропічна природні зони — колиски сучасної цивілізації) у 2000 р. припадало населення 830 млн осіб (близько 14 %), виробництва валового національ­ного продукту — 23,8 трлн дол. (близько 51 %).

Саме у цьому поясі знаходяться більшість країн так званого золотого мільярда (за винятком Австралії, Південноафриканської Республіки і де­яких інших), у яких проживає 19 % населення світу і на які припадає 71 % глобальної торгівлі. 55 % іноземних інвестицій, 91 % усіх користувачів Інтернету. Тут найвищий рівень світового поділу та інтеграції праці, інтенсивності глобалізаційних процесів.

Усе це створює для України назагал сприят­ливі просторово-географічні передумови активно­го входження у глобальні політичні та економічні структури. Слід зауважити, шо вже нині економіка нашої держави досить широко розкрита у її зовнішніх зв'язках: питома вага експорту у ВВП становить 65 %, імпорту — 61 %. Однак експорту­ються головно сировина, напівфабрикати і продо­вольство (руди, метали і прокат, хімічна про­дукція. зерно, соняшник), а імпортуються пере­важно продукція машинобудування і предмети споживання. Невдала структура експорту й імпор­ту зумовлена застарілою структурою виробництва і слабкою конкурентоздатністю українських товарів на світовому ринку. Важливе значення для усунен­ня цих недоліків матиме вступ України до Світової Організації Торгівлі (СОТ).

Глобальне положення України відносно США — головного ядра світової сили і демократії, най мо­гутнішої країни земної кулі — має свої особливості.

По-перше, США (як і Японія) € найбільш віддаленою від нашої держави високорозвинутою країною (відстані від Києва до Вашингтона і Токіо сягають понад 8 тис. км). Це створює великі ко­мунікаційні труднощі. Зв’язки з цими країнами можливі лише з використанням морського (через Атлантичний океан зі США та Індійський і Тихий океани з Японією) або повітряного транспорту. До Японії, правда, можна дістатися і суходолом через територію Росії.

По-друге, внаслідок інтенсивної експансії аме­риканського та японського капіталу мало не в усі країни світу, створення транснаціональних корпо­рацій із провідною роллю капіталів названих дер­жав відстані реально скорочуються. Західно- і південноєвропейські країни стають своєрідним стартовим майданчиком для поширення досягнень HTP і пов’язаних з нею технологічних та ор­ганізаційних нововведень на Сході, зокрема в Україні. Слід також урахувати, що американські військові бази в Італії, Туреччині та Греції розмі­шені у безпосередній близькості від України.

По-третє, положення України щодо США не­обхідно розглядати не лише через геопросторове відношення, а й крізь призму інтересів української діаспори, яка є часткою глобального українства. Саме у США і у сусідній з ними Канаді проживає найбільша кількість українців Західної півкулі (по­над І млн у США і 1.07 млн у Канаді). Вони є громадянами цих країн, але у більшості мають ро­динні. соціальні, економічні та інформаційні зв’язки зі своєю історичною батьківщиною. їхні голоси істотно впливають на результати виборів Президента США. Етнічні українці володіють значним капіталом, займають високі державні та громадські посади. Наприклад, генерал-губернато­ром Канади був етнічний українець Роман Гнати- шин, а послом США в Україні донедавна — Роман Попадюк. Усе це великою мірою зближує США і Канаду з Україною. Подібний чинник слід брати до уваги при визначенні ПГП України відносно високорозвинутої, але надзвичайно віддаленої країни Південної півкулі — Австралії (близько 14 тис.

Що ж стосується ПГП України щодо Японії, то воно надзвичайно «розмивається» не лише вна­слідок великої віддаленості між цими країнами, а й через наявність «бар'єру» у вигляді великого ма­сиву країн Азії. Проте факт, що Японію можна хіба що умовно віднести до наших сусідів другого порядку (вона є сусідом нашого сусіда Росії, на Далекому Сході якої, у «Зеленому клині», прожи­ває багато українців), надає розміщенню України деякі позитивні риси.

Політико-географічне положення України до двох інших центрів світової сили — Західної Євро­пи та Росії — хоч і є теж глобальним, та воно має добре виражений регіональний у першому і сусідській характер у другому випадках.

Нарешті у глобальному ПГП України слід брати до уваги її просторове відношення до великого масиву країн так званого третього світу. У загальному це країни субтропічних та екваторіальних зон. Доне­давна більшість із них ше називалися «країнами, що розвиваються»; більш точною, хоч і не без підтексту, є їхня китайська назва «світове село», до якого входив і комуністичний Китай. Це надзви­чайно велика й різноманітна група країн. Сюди входять такі оригінальні поєднання держав, як «нові індустріальні країни» (HIK) — Сінгапур, Південна Корея, острівний Китай (Тайвань), і на­віть Таїланд і країни — експортери нафти (ОПЕК): Алжир, Кувейт. Саудівська Аравія, Венесуела та ін.; блоки і співдружності країн — Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Організація Амери­канських Держав (ОАД), країни АСЕАН тощо.

Країни третього світу є величезною глобаль­ною зоною політичної нестабільності. Великою мірою це пов’язано з недавнім колоніальним ми­нулим, початковими етапами становлення їхньої державної незалежності. Зокрема, в Африці та Азії кордони теперішніх держав успадковані від ко­лишніх колоній, що часто не відповідає етнічному складові населення і є причиною напруженості, конфліктів, воєн та вносить значну непередбачу- ваність у геополітичні процеси країн третього світу в цілому.

Водночас ці країни перебувають у великій еко­номічній і політичній залежності від високорозвину- тих країн Америки, Європи й Азії.

Більшість країн третього світу мають спе­цифічну демографічну ситуацію — швидкий приріст населення, що випереджає темпи економічного розвитку. В свою чергу це веде до наростання соціальної, а також політичної напруженості як усередині окремих країн третього світу, так і між ними і високо- і середньорозвинутими країнами, до яких належить Україна. Тому без урахування цього неможливо визначити глобальне геополітич- не положення України стосовно країн даної групи.

Слід мати на увазі також глобалізацію мусуль­манського фактора. Це стосується політичних аспектів мусульманського фундаменталізму, зміц­нення військово-політичної могутності країн, де цей фактор відіграє провідну роль (Іран, Паки­стан). В Україні глобальне мусульманство має по­тенційні умови поширення через Крим (татарське населення конфесійно є мусульманським). У май­бутньому глобалізації мусульманства сприятимуть зосередження у багатьох країнах Близького і Се­реднього Сходу нафтодоларів та їх експансія у Європу, зокрема в Україну, з усіма позитивними і негативними наслідками.

Регіональне положення

HaiioLibUi загальною рисою регіонального ПГП Украї­ни є її перебування у системі країн Євразійського континенту, їхніх субрегіональних поєднань, інте­граційних політичних та економічних формувань.

Євразія — найбільший континент земної кулі (площа — 54,0 млн км², населення — 4.4 млрд осіб — на 1.01.2003 р.). Тут розташовано більше половини (понад 90) країн світу.

Євразійський континент був першою на Землі лабораторією державоформування. Тут розвивали­ся усі типи держав, які будь-коли існували чи те­пер існують у світі. Перші держави постали на Близькому і Середньому Сході 7—5 тис. років тому. Це були Стародавній Єгипет (5 тис. років до P. Xp.), Ассірія і Вавітон (2 тис. років до P. Xp.), держава аріїв у Пенджабі (3 тис. років до P. Xp.).

Україна лежить порівняно близько до цього глобального і регіонального ядра історичної дер­жавно-політичної організації людства. Не випад­ково перші державні утворення на території Ук­раїни виникли у південній її частині — на Чорно­морському узбережжі. Це були міста-колонії (поліси) Стародавньої Греції (VII ст. до Xp.) — Ольвія, Tipa, Херсонес, Пантікапей.

Система держав Євразії характеризується над­звичайно великою контрастністю. За населенням, площею та економічним потенціалом тут поряд з дуже великими (Китай, Індія, Росія) і дуже мали­ми (Ватикан. Монако, Андорра) існують великі (Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія), середні (Польща, Іспанія, Румунія), малі (Греція, Угорщина. Чехія, Нідерланди) і дрібні (Люксем­бург, Кувейт. Естонія) держави. Правда, деякі країни, що займають велику площу, наприклад. Швеція, Казахстан, Туркменістан (це переважно північні або пустельні держави), є порівняно неве­ликими за населенням. У цілому спостерігається така геопросторова тенденція: при пересуванні з за­ходу на схід зростають як середня величина країн, так і їхня контрастність. Найбільші держави зна­ходяться на сході Азії — Китай, Індія, Росія.

Україна належить до великих держав Євразії. Вона безпосередньо межує з країною-гігантом Росією. Її сусідом другого порядку є Китай, а третього — Індія.

За географічним положенням усі країни Євра­зії діляться на дві групи: морські та континен­тальні. Кьіькісно переважає перша група. В істо­ричному розвитку кожна країна старалася здобути вихід до моря. Це передусім економічна необ­хідність, яка дає державі можливість безпосеред­нього і безперешкодного доступу до інших морських і частково континентальних країн. У свою чергу морські країни діляться на приморські (ФРН, Франція), півострівні (Данія. Республіка Корея, Саудівська Аравія), острівні (Велика Британія, Ісландія. Мальта, Кіпр). За інших рівних умов найкраще положення мають приморські держави. Україна належить саме до такої групи.

Континентальних країн Євразії небагато. У Європі — це Швейцарія, Австрія. Чехія. Словач­чина, Угорщина, Люксембург і деякі держави-кар- лики; в Азії — Афганістан, Таджикистан. Узбекис­тан, Киргизстан, Монголія, Непал, Лаос, Бутан, Вірменія та ін. У свою чергу деякі континентальні держави, наприклад. Австрія чи Швейцарія, що містяться у вузлах міжнародних комунікацій, ма­ють вигідне геоположення порівняно з іншими континентальними державами.

Теоретико-графовий аналіз мережі євроазійсь- кої геополітичної системи свідчить, що довжина діаметра графа (тобто найкоротша відстань — кількість ребер між найбільш віддаленими верши­нами) дорівнює 11. Діаметр проходить по таких країнах: Португалія (інший варіант — Ірландія) — Франція—Німеччина—Польща—Україна—Росія— Китай—М'янма—Таїланд—Малайзія—Сінгапур. Отже, Україна лежить на євразійському «діаметрі».

Євразійська система країн характеризується великою динамікою. Зокрема, тут в останні два десятиліття спостерігаються такі процеси:

а) дезінтеграція деяких федеративних держав і утворення нових самостійних країн. Зокрема, внаслідок розпаду радянської імперії виникли 15, після розпаду Югославії — п’ять, поділу Чехосло- ваччини — дві держави;

б) одночасно деякі раніше (після Другої світо­вої війни) розділені країни об'єдналися (ФРН і НДР, Північний і Південний В’єтнам).

РИСУНОК 2-9

Дезінтеграційні та інтеграційні процеси трива­тимуть і в майбутньому. В Азії триває національ­но-визвольна боротьба, шо, врешті-решт, може привести до зміни державних кордонів і утворення нових країн. Найбільшими вогнищами цієї бо­ротьби є Близький і Середній Схід. Кавказ, Південна Азія. Головні міждержавні та внутрідер­жавні конфлікти спалахують саме тут. Наприклад, тривалий конфлікт між Ізраїлем і арабськими дер­жавами. пов'язаний з проблемою Палестини; нап­руженість у Лівані з можливими його поділами на арабську і християнську частини; боротьба Вір­менії з Азербайджаном за Нагірний Карабах; сепа­ратистський рух у Північній Індії за виділення Кашміру; боротьба курдів на пограниччі Іраку, Ту­реччини та Ірану за утворення Курдистану; збройні сутички між Іраком та Іраном, Іраком та Кувейтом. Індією та Китаєм та ін. Деякі держави мають територіальні претензії до сусідів, наприк­лад. Японія. Китай та Естонія до Росії.

У Євразії не збереглися рудименти колоніа­лізму, за винятком переважно невеликих залежних територій на окраїнах континенту: скажімо. Гібрал­тар належить Великій Британії. Але. по суті, усі автономні республіки Північного Кавказу є ко­лоніальними рудиментами в Росії.

За роллю етносів у державоформуванні усі дер­жави Євразії діляться на моно- і полінаніональні.

Росія. Індія, Китай, Індонезія — типово багато­національні держави, бо нації-державотворці не мають поза ними своєї історичної батьківшини. Шо ж стосується таких країн, як Німеччина, Угор­щина, Чехія чи Узбекистан, то вони є мононаціо­нальними країнами. Зрозуміло, населення цих країн є поліетнічним. Україна як держава нале­жить до поліетнічних, але мононаціональних країн з однією, так званою титульною, нацією. 9

Фактично дуже мало є держав, кордони яких збігалися би з етнічними межами народу-держа- вотворця. Так, етнічні території держави Білорусь частково лежать у Литві та Росії, етнічні українські межі заходять на територію Росії, Польщі, Словач­чини, Білорусі й Молдови, тоді як на територію України заходять межі румунського, молдовського та угорського етносів.

Характерною політико-географічною рисою Євразії є наявність тут оригінальної нації — арабської, яка утворює низку самостійних держав, що нерідко конфліктують між собою. Разом з тим саме у Євразії, точніше на Близькому Сході, існує унікальна мононаціональна країна Ізраїль, держа- воформуючий етнос якої — євреї — в основній масі живуть у діаспорі. У Нью-Йорку їх більше, ніж в Ізраїлі. Саме між арабськими країнами та Ізраїлем почалася після Другої світової війни жорстока боротьба. Вона справляє певний вплив на політичне життя України (оскільки багато гро­мадян Ізраїлю є вихідцями з нашої держави), тут в окупованому Єрусалимі знаходиться й духовно- релігійний центр українців-християн, вихованих на спільній з євреями пам'ятці давньої культури — Біблії (Старий Завіт).

Нарешті, на Євразійському материку існують держави надзвичайно різного політичного статусу. Найбільш поширеним є республіканський тип держави з унітарним адміністративним устроєм (сюди належить і Україна). Існують також монархії (Велика Британія, Швеція, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Саудівська Аравія, Йорданія. Таїланд, Об’єднані Арабські Емірати). Унікальною теокра­тичною монархією є Ватикан. В арабських і дея­ких інших країнах зростає роль мусульманського фундаменталізму (Іран, Туніс).

Незначна частина держав мають федеральний устрій (Швейцарія, Німеччина, Росія). Деякі країни входять у міждержавні політичні об'єднан­ня: Бельгія, Нідерланди і Люксембург — у Бені­люкс (об'єднання виявилося нетривким); Росія і деякі держави колишнього CPCP (в тому числі Ук­раїна) — у Співдружність Незалежних Держав (СНД). Ряд країн утворюють військово-політичні блоки, наприклад НАТО. Створено регіональні економічні об’єднання країн: ЄС, Вишгородський трикутник (тепер чотирикутник — Угорщина, Чехія, Словаччина, Польша), Організація з безпе­ки і співробітництва в Європі та ін. У діяльності багатьох з цих структур бере участь Україна як європейська держава.

Положення України на євразійських геополітичних осях

Зміна регіонального політико-географічного поло­ження України великою мірою визначається спря- 10 муванням міжнародних євразійських геополітичних осей, які перетинали її територію у різні епохи. Аналіз історико-географічних даних свідчить, що можна виділити дві головні геополітичні осі: пів­нічно-південну (меридіональну) та західно-східну (широтну). Нерідко вони утворювали своєрідний хрест, центром якого була Україна. Цей хрест має свої полюси і центр. Полюси утворені держава­ми — носіями початків (витоків) геополітичних осей (вони завжди були носіями військово-, дер­жавно- і національно-політичної сили у євразійсь­кому масштабі), а центр — самою Україною чи ти­ми її частинами, які у певний період виконували загальноукраїнські функції (як Запоріжжя у XVI— XVlI ст.). Між окремими полюсами і центром формувалися геополітичні напівосі («промені»).

Історично першою була меридіональна напів- вісь від Стародавньої Греції через Північночорно- морське узбережжя і в глиб України (VlI-VI ст. до P. Xp.). Українська територія була тоді північною окраїною середземноморської цивілізації. Саме на цій окраїні виникли перші форми української (за місцезнаходженням) державності — причорно­морські поліси з їхнім агровиробничим (зерново- товарним) запліччям. Отже, Причорномор'я було тоді геополітичним центром України (хоч самі предки українців жили і дещо північніше — у лісостеповій і лісовій зонах). Поза межами Східно­го Середземномор 'я Україна стала тоді першим у Європі місцем апробації державно-політичної куль­тури Стародавньої Греції. Отже, цивілізаційний процес спочатку йшов в Україні з півдня з усіма його пізнішими геополітичними і геокультурними наслідками.

На зміну меридіональній (давньогрецькій) напівосі та на її доповнення у V ст. до P. Xp. з’яви­лася нова, східна напіввісь. Назвемо її скіфською, або степовою. Вона проходила від степів і напівпустель Азії та йшла півднем України аж до Дунаю. Це був початок великої східно-західної Євразійської осі, яка в усі наступні періоди несла на собі ідеї та реалії східних деспотій. Скіфи-кочо- вики поневолили корінне протоукраїнське земле­робське населення і по суті відрізали його від дже­рел культури Середземномор’я. У НІ ст. до P. Xp. ця геополітична напіввісь поступово зникає.

У наступні століття з появою на півдні Європи Римської імперії (І ст. до P. Xp.) і зайняттям її ост­готами, шо прийшли з північного заходу на сучас­ну територію України, спостерігається часткове становлення відповідно західного і північно-захід­ного променів меридіональних напівосей. Якогось істотного впливу на політичні й геокультурні про­цеси України ці напівосі не мали. У пізніші часи, після розпаду Римської імперії (IV ст.), знову відроджується широтна азійська напіввісь. Це про­явилося у Великому переселенні східних народів (гунни. хозари, половці), шо пройшли півднем України і частково осіли там. Оцінка їхнього впливу на процеси наступного державотворення в Україні неоднозначна.

Першою великою геополітичною віссю, яка перетнула територію України у меридіональному напрямі, стала лінія «варяги—греки» (з IX ст.). Вона проходила від Скандинавії через Балтію, Подніпров'я до Чорного моря. Північна частина осі несла ідеї та реалії державності й завойовнинт- ва (вони і виявилися у походах князя Святослава). Південна напіввісь йшла з Візантії (Царгород) на Чорне море й далі на Київ. У ній було закладено ідеї та реалії духовності, віри. Конкретним виявом цього є прийняття християнства від Візантії, що

Скіфські діди і половецькі боби

Колись, ще десь у другій половині 60-х років XX ст., я відвідав Дніпропетровськ. У програму входив огляд експозиції музею Дмитра Яворницького (тоді, здаєть­ся, музей називався краєзнавчим). Та ось на подвір'ї музею мою увагу привернула подвійна шеренга кам'яних витворів — жіночих фігур різної висоти (ча­сом понад два метри). Вони були якісь дивні: з оголе­ними підтягнутими мало не під шию кам'яними перса­ми, зі складеними внизу живота руками, що тримали щось на взірець чаші. Нам сказали, що це «скіфські баби».

Тому вже пізніше, особливо коли археолог Борис Мозолевський знайшов у Товстій Могилі знаменитий золотий шедевр — скіфську пектороль (нагрудна жіноча прикраса), я спочатку не зрозумів: як це скіфи могли виробляти високохудожні речі і водночас теса­ти таких неоковирних кам'яних баб. Істина виявилася ось у чому. Баби ці зовсім не скіфські, як звикли їх на­зивати, а половецькі. А між скіфами і половцями ча­сова дистанція у півтори тисячі років.

Уся степова Україна (і південь лісостепової) довгі десятки століть була коридором, через який у Європу дерлися кочові орди, різні племена з Монголії та Центральної Азії. Кіммерійці, скіфи, сармати — до на­шої ери, гунни, авари, хозари, печеніги, половці та інші — вже у першому — на початку другого тися­чоліття по Різдві Христовім. Усі вони з часом зникали, будучи витіснені своїми наступниками чи асимільовані сильнішими етносами або державами. Автохтонне протослов'янське землеробське (бо тут жили традиції трипільської культури, особливо у Лісостепу), а потім русько-українське населення ніколи не зникало. Кочівники і поневолювачі приходили і відходили і ли­ше ставили знаки своєї присутності. Такими до нашо­го часу залишилися скіфські діди і половецькі баби.

«Скіфського діда» можна зрозуміти лише у кон­тексті феномена скіфської могили. Таких могил, роз­киданих по усьому півдні України, сотні. На думку Б. Мозолевського, вони є не так даниною поховаль­ним традиціям, як демонстрацією сили керівної еліти скіфів. Вона, пише археолог, «продовжувало перега­няти життєві сили скіфів на монументальну пропаган­ду, будівництво грандіозних курганів і створення для них поховального інвентарю — нікому не потрібну і пропащу працю. Суспільство знесилилося під гнітом ідеології. Найменший подув сарматського вітру приніс його в Крим і прирік на повільне вмирання».

Тепер відомо, що кожний скіфський курган відоб­ражав космогонічні уявлення скіфів. Він був складною архітектурною побудовою, що об'єднувала горизон­тальну і вертикальну структуру макрокосму. Горизон­тальний зріз кургану відображав світовий хаос, посе­редині якого силою божества був створений ор­ганізований Всесвіт. Вертикальна структура була потрійною: підземелля, власне курган і зверху на ньому кам'яний ідол. Підземні споруди — це нижній, або хтонічний, пласт Космосу; курган (насип) — це «світова гора» (до 20 м висотою); верхній (сакраль­ний) пласт — це ідол у вигляді кам'яного стовпа. У ка­такомбах підземелля ховали небіжчика і його дружин. А ідол на вершині кургану зображав переважно скіфського воїна з усіма його облодунками, а часом скіфського бога війни Арея. Тепер відомо близько 120 таких кам'яних воїнів («скіфські діди»).

Щодо половецьких баб, то їх збереглося значно більше, хоч загальна кількість катастрофічно зменши­лася. Половці (XI—Xll ст. по P. Xp.) ставили своїх «баб» часто і на скіфських курганах. їм поклонялися, приносили жертви, просили допомоги й захисту. Отже, їхня роль була передовсім культова.

Половецькі баби також символізують складний сакральний світ кочівників. Тут свою роль виконують і оголені груди — образ родючості, і посудино з моло­ком, яке в середовищі тюркомовних народів пов'яза­не з «верхнім» світом. Зображаючи такий посуд на статуях, половці мовби просили добробуту для себе на землі.

Багато скіфських і половецьких курганів тепер ро­зорані і поступово зникають з поверхні землі. Лише степова ковила, що гнеться під вітром, нагадує про ті далекі часи: іржання скіфської кобилиці, половецькі візки, стогін пропалого у полоні воїнства Ігоря Святославовича...

стало основою поширення на Русі письменства та вченості, культового кам’яного будівництва з його візантійською на той час передовою архітектурою і живописом. Злившись із культурою місцевого на­селення, ці ідеї дали оригінальний геокультурний сплав. Україна тоді була надзвичайно активною складовою частиною і центральною ланкою даної осі. Геополітичним ядром самої ж України виступа­ло Київське Подніпров 'я.

У Xlll ст. під тиском степового Сходу знову відроджується східна напіввісь. Походи Чінгізхана, Батия, а потім Тамерлана остаточно зруйнували старокиївську державу. Зникає уся меридіональна геополітична вісь. Північна її напіввісь поступово повертає проти годинникової стрілки на Захід. Спочатку вона стає «литовсько-українською», ко­ли у XVI ст. мало чи не вся Україна увійшла до складу Великого князівства Литовського, а від другої половини XVl ст. (1569 р.) — «польсько- українською», тобто вже західною, напіввіссю. У другій половині XlH — першій половині XVl ст. гео- політичний центр України перемістився з Подніп­ров ’я у Галичину і Західну Волинь.

Із занепадом Золотої Орди та її спадкоємців — Казанського та Астраханського ханств (кінець XV ст. — XVI ст.) функції двох полюсів гео- політичних напівосей — північної та східної — зо­середжує Московське царство. Формується своє­рідний геополітичний трикутник, у центрі якого опинилася Україна. Сторони цього трикутника: Польща — Московська держава; Московська дер­жава (з XVIIl ст. імперія) — Османська імперія. Османська імперія — Польша (з 1569 р. Річ Пос­полита). Перша з них спочатку більше тяжіла до лінії Польща — Литва (Білорусь) — Москва, дру­га — до лінії Москва — Слобожанщина — При- азов’я — Туреччина, а третя йшла з Польщі на Волинь — Галичину — Поділля — Запоріжжя — Крим — Туреччину.

Геополітичним центром України до другої половини XVIlI ст. була Запорізька Січ і Геть­манщина.

Після триразового поділу Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), коли українські землі були окуповані Австрійською (з 1867 р. — Австро- Угорською) та Російською імперіями, а Османська імперія була усунута Росією з Чорноморсько-

Хортиця

Хортиця — це найбільший острів на Дніпрі (12,8x2,5 км). Територіально він входить у межі За­поріжжя і лежить нижче Дніпровської ГЕС. У 1965 р. оголошений Державним Історико-культурним за­повідником, а у 1993 р. — Національним заповідни­ком. Передусім це пов'язано з його роллю в історії Запорізької Січі та України загалом.

Острів оспіваний у народних піснях і в поезії, художніх і наукових творах. Ще у середині X ст. його згадує у трактаті «Про управління імперією» візантійський імператор Константин Багрянородний під назвою острова Св. Георгія; у 927 р. недалеко від нього загинув князь Русі Святослав Ігорович. У 1022 р. тут збирали роду руські князі перед битвою з татарами. Разом з іншими укріпленнями острів став бастіоном українського козацтва від самого початку створення Запорізької Січі. Пізніше тут було військо­ва база запорізького отамана Івана Сірка.

Після ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) царсь­кий уряд щедро роздавав козацькі землі, в тому числі територію Хортиці. Вона потрапила у руки фаворита цариці князя Г. Потьомкіна, який через деякий час пе­редав острів казні. Вже у 1789 р. Катерина Il спрова­дила з Данціґа (тепер Ґданська) 18 родин німців- менонітів, які не дуже зважали на історико-культурні цінності Хортиці. З сумом писав про це Тарас Шев­ченко, що на Січі «хитрий німець картопельку са­дить». Але це не був кінець запорізького козацтва, частина якого пішла за Дунай, частина — у пониззя Дніпра та на Кубань. Козацька вольниця була підва­линою військово-сільськогосподарської колонізації степів. Територія стала форпостом для російського захоплення Криму і Кавказу, виходу на Чорне та Азовське моря і реалізації далекосяжних імперських планів «третього Риму». Здійсненню цих загарбниць­ких планів сприяла і запорізька старшина, що дістала від царату нові землі й титули і була зрівняна з російським дворянством. Надовго було забуто «хто ми, чиїх батьків діти» (Т. Шевченко).

Після спорудження Дніпровської ГЕС у Запоріжжі (1927—1932 рр.) водосховище, що утворилося, зато­пило дніпровські пороги. Дніпро став судноплавним від Білорусі до Чорного моря. Але водночас це во­досховище (і не воно одне) залляло величезні тери­торії. Навіки було втрачена велика частина історич­них пам'яток запорізького козацтва, зокрема Великий Луг південніше о. Хортиці. Мало не єдиною тери­торією у заплаві і прибережжі Дніпра-Славутича за­лишилася Хортиця, що своєрідною кам'яною форте­цею виступає посередині ріки як символ козацької слови. І не лише...

Виявилося, що Хортиця було заселена ще з най­давніших часів. Тут знаходять сліди палео- і неолітич­них стоянок, сліди заселення бронзового віку. Знай­дено скіфські поселення (2000—2500 років тому). Слов'яни почали заселяти острів у Il ст. Цікаві флора і фауна острова. Чого вартий хоча б відомий хор- тицький дуб понад 700-літнього віку! Отож Хортиця — це не лише історико-культурний, оле й флористичний й зоологічний резерват.

Але зараз він опинився під реальною загрозою. Місто Запоріжжя досягає близько мільйона населен­ня. Воно росте у південну сторону, по обох берегах Дніпра. Виникло проблема їх об'єднання за допомо­гою моста, що мав би пройти через Хортицю. Але та­ке будівництво може призвести до фактичного зни­щення цієї неперевершеної пам'ятки.

Подільська святиня

Вона знаходиться південніше м. Тернополя біля неве­личкого села Зарваниця, що розкинулося вздовж лівої притоки Дністра — річки Стрипи. Існує легенда, що саме тут київський монах, який врятувався у 1240 р. від татаро-монголів, побачив уві сні ікону Пресвятої Богородиці з малим Ісусом на руках. Ця ікона як знак вічної християнської віри зберігається у церкві Святої Богородиці с. Зарваниця. Вона нале­жить до найдавніших ікон в Україні (XIII-XIV ст.). У 1922 р. її реставрував і зробив копію відомий ук­раїнський художник Петро Холодний.

Перша письмово згадко про Зарваницю датуєть­ся 1458 р. Вона була оборонним містечком на шляху

турецьких завойовників. Не раз замок, містечко, а потім село згоряли у полум'ї війни. Але ікона Пречис­тої Діви залишалася неушкодженою. У 1867 р. ікону Зарваницької Матері Божої було короновано. Тоді Папа Пій IX надав Зарваниці відпустового значення, і сотні тисяч прочан — не лише греко-католиків — по­тяглися сюди, від Вознесіння до Покрови, щоб помо­литися, напитися із цілющого джерела. У 1922 р. свя­тиню відвідав митрополит Андрей Шептицький, тут бували кардинал митрополит Йосип Сліпий, який на­родився в цих місцях, а в наші дні — кардинал Ми­рослав Іван Любачівський, митрополит Володимир Стернюк, теперішній Глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар.

З приходом більшовицької влади монастир було знищено, службу Божу заборонено. Проте релігійне життя продовжувалося нелегально — у так званій ка­такомбній Церкві.

У незалежній Україні Зарваниця знову стала місцем прощі та інших сакральних акцій. Було відбу­довано церкву, каплицю, створено Хресну дорогу, яка символізує страдну долю Греко-католицької церк­ви. Відбулися велелюдні прощі з нагоди посвячення українського народу під покров Пресвятої Богоро­диці (1995 р.), були відзначені 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній (1996 р.) та ін.

До 1000-ліття хрещення Русі-України у селі виріс собор Зарваницької Матері Божої. Біля нього капли­ця зі стелою, на якій зображено ікону Зарваницької Матері Божої (стелу вирізьблено із білого мармуру, привезеного з Італії). Коло р. Стрипи збудовано та­кож надбрамну церкву Благовіщення. Архітектурною домінантою зарваницького ансамблю є 75-метрова дзвіниця зі дзвонами, відлитими в Україні та Польщі.

Село Зарваниця — осередок міжнародного ту­ризму й паломництва. Навколо села чудові подільські краєвиди — горбиста місцевість покрита широколис­тяними і мішаними лісами, пшеничними полями і сада­ми, з тихоплинною Стрипою. Недалеко звідси два знамениті села: Білявинці, де народилася всесвітньо- відома співачка Соломія Крушельницька (1873— 1952), і Велеснів — батьківщина українського етно­графа Володимира Гнатюка (1871 —1926).

Азовського узбережжя, чітко сформувалася потуж­на широтна геополітична вісь — «германсько- російська». На східному її промені було остаточно знищено усі ознаки української державності (передовсім зруйнування у 1775 р. Запорізької Січі). Вдруге за історію України її геополітичний центр зміщується у Галичину (особливо після ре­волюції 1848—1849 рр.), де існували деякі риси парламентаризму та федералізму.

У XX ст. Україна залишалася на великих євразійських геополітичних осях Захід — Схід (Західна Європа — Росія) і Північ — Південь (Росія — Середземномор'я та Близький Схід). У 1917—1920 рр. вона стала активним державотвор­чим ядром на цих осях. Зусиллями Східного (Москва) і Західного (Варшава, країни Антанти) полюсів широтної осі ця державність була ліквідо­вана, а у пізніші роки зроблено все, шоб ослабити прагнення до її відродження (більшовицькі голо­домори 30-х років, масове виселення людності західних областей у повоєнний період, польські пацифікації у міжвоєнний період тощо). Коли ж у 30-х роках західний полюс цієї геоосі змістився у нацистську Німеччину, Україна остаточно опини­лася між двома жорстокими імперіалістичними режимами — наніонал-соціалістичним (Третій райх) і комуно-більшовицьким (Росія).

Однак і тепер вже самостійна Україна знахо­диться на великій широтній євразійській гео- політичній осі, полюсами якої є Західна Європа і Росія. Поступово відроджується традиційна ме­ридіональна Балтійсько-Понтійська вісь. Гео- політичним ядром на перспективі цих регіональ­них осей і активним їх компонентом стає Україна. Американський політолог Збігнєв Бжезінський відносить її до так званих держав-осей на євразійській геополітичній шахівниці (разом з Азербайджаном).

Ще одна компонента регіонального ПГП України — її просторове відношення до держав Бал- тії, тобто до країн Скандинавії (Швеції, Фінляндії та Норвегії) та прибалтійських республік колишньо­го CPCP (Литви, Латвії, Естонії). Це положення має свої історичні особливості.

Уже зазначалося, що перша велика геополітич- на вісь простягалася «із варяг у греки», тобто пе­ретинала українські землі з півночі на південь. Україна мала вихід до Балтики і пізніше, коли пе­ребувала у складі Литви, Польщі (XIV—XVIII ст.) чи Росії (з кінця XVIII ст.). Були спроби військо­во-політичної орієнтації на Скандинавію (гетьма­ни Богдан Хмельницький та Іван Мазепа і союз останнього зі шведським королем Карлом XII). Зв'язок з Балтією у XVI11—X1X ст. підтримувався з допомогою річкових водних систем. У другій по­ловині XIX ст. збудовано залізниці Ромни (Ро­мен) — Лієпая, Рівне — Барановичі — Вільнюс — Рига. Таким чином. Балтійський регіон істотно наблизився до України внаслідок розвитку еко­номічних зв'язків, у тому числі під час перебуван­ня України й республік Балтії у радянській імперії.

Усе це свідчить, що наявність спільних еко­номічних, політичних, екологічних та культурних інтересів між балтійськими державами і Україною є важіивою основою формування Балтійсько-Чорно­морської співдружності незалежних країн — так званого Міжмор я.

За період незалежності Україна підписала низ­ку угод, що прив'язують її до євразійського векто­ра. Сюди належать передусім входження України у Союз Незалежних Держав (СНД; 1991 р.), ГУУАМ (геополітична співдружність Грузії, України, Узбе­кистану, Азербайджану та Молдови; 1997 р.), Чорно­морське економічне співробітництво (ЧЕС; 1992 р.). Єдиний Економічний Простір (ЄЕП; 2003 р.) та ін. (останній договір ратифікований Верховною Радою України у квітні 2004 р.). Проте голов­ним геополітичним і геоекономічним вектором України має стати євроатлантичний.

Сусідське положення

Сусідське ПГП України — це її просторове відно­шення до сусідів першого і другого порядків. Сусідами можуть бути окремі держави, їх групи, системи, блоки тощо.

Довжина державного сухопутного кордону Ук­раїни становить близько 6516 км. Морський кор­дон досягає 1053 км: це довжина лінії вздовж тери­торіальних вод України, ширина яких — 12 морсь­ких миль, або 22,2 км. Таким чином, загальна дов­жина кордонів — 7569 км.

Україна має сім сухопутних сусідів першого порядку — це Росія, Білорусь, Польща, Словаччи­на, Угорщина, Румунія та Молдова (з них перші чотири — слов’янські країни), і трьох морських сусідів: Болгарію, Туреччину, Грузію. Одночасно Румунія і Росія є частково морськими сусідами, оскільки вони мають з Україною і морський кор­дон. Суходільні сусіди утворюють східний, північ­ний, західний, південно-західний сектори, а морські — південний сектор. Донедавна більшість із них (крім Туреччини) входили у так звану світо­ву соціалістичну систему, утворюючи на чолі з CPCP ядро цієї системи і основу військового Вар­шавського блоку. Україна була важливою ланкою цього блоку на півдні і майже прилягала до східно­го флангу іншого блоку — Північноатлантичного (НАТО).

Велика киькість сусідів першого порядку — це позитивна сторона ПГП України. Завдяки цьому вона має багато варіантів зовнішньополітичних зносин, а також можливість виходу в зовнішній світ, незважаючи на непередбачуваність усклад­нення стосунків з одним чи навіть кількома сусідами.

У сусідському ПГП України найбільшу роль відігравали і відіграють три великі держави — Росія, Польща і Туреччина. Колись це були мо­гутні імперії, які боролися між собою за володіння Україною і панування на Чорному морі. Це приз­водило до багатьох воєн, які постійно знекровлю­вали як їх, так і Україну.

У наш час найбільш суттєвим у ПГП України є її сусідство з Росією. Це пов’язано з такими чинни­ками:

1) довжина кордону України з цією державою найбільша — 2484 км (38,1 % суходільного кордо­ну України). Росія — наймогутніший в еко­номічному і військово-політичному плані сусід

України. Росія ідентифікувала себе як імперська наддержава і бореться за утвердження цього статусу, особливо у євразійському масштабі;

2) одна з традиційних геополітичних орієн­тацій Росії — південна — пролягала від Москви через територію України на Близький Схід, зокре­ма у напрямі до «другого Рима» — Константино­поля. Звідси постійна боротьба Росії за вихід до Чорного моря та Індійського океану;

3) Росія має прагнення укріпитися на Чорному морі шляхом приєднання до себе Криму — скла­дової державної території України;

4) в Україні мешкає велика кількість російсь­кого населення (за даними перепису 2001 р. — понад 8 млн осіб), переважно у південних і східних містах; у свою чергу в Росії живуть близько 10 млн українців;

5) головний політичний центр Росії — її столи­ця Москва — розташована близько як до України в цілому, так і до її столиці (приблизно 600 км). Із столиць близького зарубіжжя лише Мінськ розміщений ближче до Москви, ніж до Києва, а Кишинів — ближче до Києва, ніж до Москви;

6) етнічні землі Росії — межиріччя Волги та Оки — на початку формування української дер­жавності входили до складу Київської Русі, були її північно-східною окраїною. У пізніші часи Ук­раїна сама перетворилася на окраїну Російської імперії і стала суттєвим фактором її виживання. З метою закріплення цього панування офіційні кола виробили пропагандистські стереотипи «старшо­го» і «молодшого» братів, «єдиного простору», «єдиного народу», злиття мов, культур і т. п. Усе це не могло не вплинути на менталітет російсько­го народу і прищеплення йому імперських рис, зверхнього погляду на інші народи; в українському народі, навпаки, культивувалися риси «мало- російства», «меншовартості» тощо;

7) у безпосередній близькості від України лежить потужний економічний і військово- політичний потенціал Росії — промислові Центр, Поволжя, Урал. Тут добре сформована система залізничних, водних (Волго-Донський канал. Чорне море) і повітряних шляхів з відповідною інфраструктурою, а також трубопроводів, які можуть бути використані як на користь України, так і проти неї;

8) частина етнічних територій України (Ку­бань, Слобожанщина) знаходиться у межах Ро­сійської держави. Це потребує зміцнення дружніх відносин між Україною і Росією, але може бути й причиною їх загострення (наприклад, будівництво Росією дамби у Керченській протоці 2003 р.). Це об'єктивна реальність довгострокової дії (сусідів не міняють), котру треба враховувати як у тактич­ному. так і у стратегічному аспектах.

Сусідство з Польщею визначає один із пріори­тетних напрямків зовнішніх стосунків України. Во­но характеризується такими рисами:

1) незважаючи на порівняно незначну довжину сучасного кордону України з Польшею (всього 542 км), між ними існують давні складні політичні та міжетнічні стосунки. Україна, особливо її західна частина (іноді аж поза Дніпро), трива­лий час із перервами входила до складу Поль­ської держави. Це не могло не вплинути на економіку України і особливо на духовний світ українців;

2) сучасна Польща серед сусідів України зай­має друге місце після Росії за територією (312,7 тис. км²), а також за демографічним (38,6 млн осіб) і економічним потенціалами;

3) в Україні, особливо у подільських (Вінничи- на, Хмельниччина) та поліських (Житомирщина) областях, проживає значна кількість етнічних по­ляків (за даними перепису 2001 р. — 140 тис. осіб), а у Польщі — велика кількість українців (понад 500 тис. осіб), які переважно насильно вислані з етнічних українських земель — Лемківшини. Над- сяння. Холмшини і Підляшшя. І одні, й другі ви­являють закономірний інтерес до своєї історичної батьківщини, а переселені з України поляки та ви­селені зі Східної Польщі українці зацікавлені у встановленні контактів з отчою землею;

4) серед усіх сусідів Польша найбільше пред­ставляє для України «Захід»: значна частина інно­вацій у сфері сучасної культури, політики та еко­номіки іде з Європи в Україну через Польщу, частково трансформуючись у ній. Польща є голов­ними воротами України у Європу. Одночасно шляхи входження Польщі у «європейський дім» (в 1999 р. вона стала членом НАТО) є свого роду мо­деллю входження туди України, правда, з певним лагом, тобто запізненням у часі;

5) аж до 50-х років XX ст. офіційні власті Польщі вели щодо України експансіоністську політику. На початку XXl ст. новим у положенні України стосовно Польщі стало те, що остання, увійшовши до ЄЄ, виводить нашу країну у кате­горію держави—сусіда цього економіко-політич- ного гіганта.

Специфічним є ПГП України стосовно Туреч­чини. яка розмішена на Малоазійському субмате­рику і віддалена від нашої держави Чорним морем. Тривалий час це море не раз ставало приводом до кривавих конфліктів між багатьма країнами, особ­ливо Росією, Польщею (Литвою) і Туреччиною. Через Чорне море Україна має єдиний водний вихід у Середземноморський басейн. Тому «ту­рецький фактор» для України надзвичайно сут­тєвий. Слід зазначити, що Туреччина донедавна була єдиним сусідом України, який розвивався капіталістичним шляхом і досяг значних успіхів. До уваги треба брати і те, що Туреччина є членом НАТО і має шанси увійти у ЄС. Останніми роками Україна разом з Туреччиною і деякими іншими прибережними державами утворила Чорноморську економічну асоціацію країн, що дуже поліпшило економіко- і політико-географічне положення на­шої держави.

Серед великих сусідів першого порядку є Біло­русь і Румунія. Перша з них — це єдиний сусід, з яким Україна ніколи не перебувала у стані війни. У Білорусі, особливо на Берестейщині, проживає чимало корінних українців, а в Україні (Дон­бас) — білорусів. Довжина україно-білоруського кордону — 952 км. Геополітичне положення Ук­раїни погіршало у зв'язку зі входженням Білорусі у політичний союз з Росією. Шо ж стосується Ру­мунії, довжина кордону з якою 608 км, то її гео­політичне положення співмірне з положенням Польщі. Великою мірою воно визначається спіль­ним виходом України і Румунії до Чорного моря і спільністю кордону по низів'ю Дунайської транс­портної магістралі, яка виводить велику частину території Румунії цим шляхом і Дніпром у глиб України і навпаки — велику частину України у глиб Румунії. Це надзвичайно зближує наші дер­жави. Проте за несприятливих взаємовідносин і можливого блокування гирла Дунаю Румунія може зазнати більших збитків, ніж Україна. Іншим гео­графічним фактором, яким визначається їхнє взаємне ПГП, є той, шо на відтинку Карпатського пограниччя частина етнічних українських земель (Мармарошина) лежить у Румунії, а деякі ру­мунські етнічні території (Герцівщина) перебува­ють у складі України.

Інша романомовна країна — Молдова — межує з Україною на південному заході. Цей кордон навіть довший (1194 км), ніж кордон Румунії з на­шою державою. Не маючи прямого виходу до мо­ря, Молдова користується територією України, хоч у неї завжди є запасний варіант — мати цей вихід через Румунію. Наявність у Молдові російсь­комовного осередка у її Придністровському регіоні (Тирасполь, Бендери, Дубоссари, Рибниця) робить геополітичне положення України невигідним. Во­но ускладнюється і тим, шо і в Молдові, і в Ру­мунії є політичні сили, які прагнуть до злуки цих двох країн. Нарешті, слід урахувати й те, шо мол­довське Подністров’я густо заселене українцями. У перспективі це стане важливим чинником миру і пагоди між нашими країнами.

Ще два сусіди першого порядку, важливі у визначенні ПГП України, — Угоршина і Словач­чина. Вони є південно-західним виходом України у Європу, зокрема до Адріатики.

Донедавна Словаччина входила до складу феде­ративної держави Чехословаччина. 1 саме через її територію Україна мала прямий вихід до Німеччи­ни. Тепер же з утворенням Чехії виник додатковий бар’єр на цьому шляху. Позитивним у стосунках зі Словаччиною є проживання у ній близько чоти­рьох десятків тисяч україниів-русинів (Південна Лемківшина). Це є важливою умовою стабільності та безпеки україно-словацького сусідства.

Інша сусідня держава — Угорщина — межує виключно із Закарпатською областю. Саме півден­но-західна частина області південніше лінії Ужго­род — Берегове — Виноградів є територією з мішаним українсько-угорським населенням, в якій для угорців створені усі умови для нормаль­ного національного життя (школа, церква, заклади культури, преса, телебачення тошо). Угоршина бу­ла у першій трійці країн, які визнали державну не­залежність України. Вона, як і Україна, зацікавле­на у взаємних добросусідських стосунках.

У ПГП стосовно сусідів другого порядку важ­ливими є такі особливості:

1) чітко визначити усіх сусідів другого порядку важко. Наприклад, якщо Чорне море вважати кор­доном, то Грузія є сусідом першого порядку, а як­що визначати сусідство по суходолу, вона є вже не безпосереднім, а посереднім сусідом;

2) серед «сусідів сусідів» є країни дуже близькі за відстанню, як Чехія й Австрія, і надзвичайно далекі (Монголія чи Північна Корея), вплив яких на ПГП України майже не відчувається;

3) деякі сусіди другого порядку визначають не стільки сусідське, скільки регіональне ПГП Ук­раїни. Це стосується насамперед Німеччини і Ки­таю;

4) на кількість і віддаленість сусідів другого по­рядку великий вплив має Росія, і особливо об- ширність і витягнутість її території. Внаслідок цього Україна не має, крім неї, сусідів на півночі, північному сході та сході.

Серед сусідів другого порядку слід особливо виділити Австрію. Чехію. Болгарію, Грузію і Казах­стан. Два з них — Австрія і Чехія — централь­ноєвропейські країни, колишні складові Австро- Угорщини. з якими особливо тісні історико-куль- турні зв'язки має Західна Україна. Дві інші країни — Болгарія і Грузія — причорноморські і по суті є безпосередніми сусідами, бо між ними і Ук­раїною немає жодних територіальних бар’єрів. Проте існують проблеми спільного використання рекреаційного потенціалу, портової інфраструкту­ри тощо.

Нарешті, Казахстан — молода держава, відда­лена від України великими просторами Росії. Це країна великого майбутнього. Її геопросторове відношення до України формується під впливом двох чинників:

а) у Казахстані проживає багато українців (896 тис. осіб у 1989 р.), які сюди переїхали порівняно недавно (депортація, освоєння цілини), оселилися переважно у північній степовій зоні і ше не всі адаптувалися (отже, частина з них може повернутися в Україну);

б) Казахстан багатий на викопні ресурси, особливо руди кольорових і рідкоземельних ме­талів та нафту, шо їх потребує індустрія України. Тому Україна зацікавлена, щоб її стосунки з цією державою були найкращі.

Можна зробити висновок: сучасне ПГП України є складним. Воно має багато сприятливих рис, але й ряд негативних ознак. Останнє насамперед зале­жить не стільки від особливостей сусідів, скільки від слабкості молодої Української держави як полі­тичного, державного та економічного організму.