2.2. СОЛЯРНІ КУЛЬТИ

Релігійна ситуація після об’єднання Єгипту зазнала низки змін. Потужна імперія потребувала об’єднуючого чинника і не могла задовольнятися різноманітними та часто взаємовиключ- ними культами.

• АМОНА-РА

В епоху IV династії центральне місце в єгипетській релігії за­йняв культ бога Ра, а за правління V династії культ Ра став домі­нуючим у всьому Єгипті. Слово «ра» означає Сонце. Для єгиптян культ Сонця завжди був надзвичайно важливим. Життя єгиптян, як і чи не всіх давніх народів, усеціло залежало від врожаю. Для того, щоби з’явився врожай, потрібні вода і сонячне тепло. Во­дою Єгипет забезпечував Ніл, однак розливи Нілу несли зі собою й розруху та хаос. Сонячні світло і тепло перетворювали цей хаос на органічне життя. Єгиптяни не могли не зосередити свою увагу на цьому феномені природи, який навіть сьогодні, коли він отри­мав наукове пояснення, залишається знаком Божої присутності у світі. Для єгиптян Ніл став втіленням хаосу, необхідного для виникнення нового, а Сонце - космосом, тобто світовим ладом. Схожі уявлення сформувалися й серед багатьох інших народів. Приміром, уявлення про водний хаос та космос відобразилися у грецькій філософії. Концепція Талеса Мілетського, на думку яко­го вода - це архе всього сущого, є нічим іншим, як повторенням єгипетсько-вавилонського уявлення про хаос і космос.

Культ Сонця пов’язувався не тільки з Ра. В різних єгипетських номах існували давні культи Сонця. В кожному з них Бог-Сонце був творцем пір року, місяців, планет і тварин, тобто всього су­щого, а відрізняло їх лише ім’я, яким вони називали Бога-Сонце: Ра, Амон, Атум та інші. Ці боги - є різними іменами Творця, які вкоренилися в різних частинах Єгипту, а з плином часу, внаслі­док об’єднання єгипетських земель, їх ототожнили.

Отож, ситуація, яка склалася в процесі об’єднання солярних культів, дає підстави говорити про Бога-Ра, який відіграв основ­ну роль в релігії об’єднаного Єгипту. Релігійна рефлексія єгиптян не була простим злиттям богів в єдиному пантеоні, а Ра не став лише главою пантеону. Саме в солярному культі якнайяскравіше виразилися монотеїстичні тенденції єгипетської релігії. Кам'яні стіни пірамід та древні папіруси зберегли декілька текстів, які містять глибокі богословсько-філософські роздуми. Зокрема у геліопольському міфі про творення світу, який зберігається на папірусі у Британському музеї, сказано: «Говорить Владика Всес­віту після того, як він почав існувати: Я той, хто заіснував як Хе- пра. Я заіснував і заіснували існування. Заіснували всі існування після того, як я заіснував, і багато істот вийшли з уст моїх. Не іс­нувало ще небо і не існувала земля. Не було ще ґрунту, ні змій на цьому місці. Я їх сотворив із Нуна, з небуття». З цього уривку міфу видно основні риси релігійної віри, яку сповідували авто­ри тексту. Бог називає себе Хепрою, тобто словом, яким древні тексти інколи називають Ра, і яке означає «Сущий», і походить від «херер» - існувати і «хепру» - існування. Отже, Сущий, тоб­то той, хто є самим буттям, існував до того, як виникло все, що існує. Висловлювання «небо і земля» в багатьох древніх мовах, включно з єгипетською, означало весь світ: як матеріальний, так і духовний. Світ був сотворений Богом, до того ж, це було cratio ex nihilo (створення з нічого). «Багато істот вийшло з уст моїх» - означає, що Бог сотворив світ своїм словом, не використовуючи для цього жодної матеріальної сировини. Це підтверджується й наступними словами: «Я їх сотворив із Нуна, з небуття».

• ГЕЛІОПОЛЬСЬКА ЕНЕАДА

Інші боги в геліопольській теогонії сприймалися як нащадки і вираження Бога-Сонця. Шу і Тефнут оголошуються дітьми Ра.

Тефнут первісно сприймалася богинею вологи, але згодом її почали вважати опікункою вогню. Вона постійно зустріча­ється в міфах про сонячного Бога, супроводжує його по небу вдень і під землею вночі, з'являючись перед ним зранку в ви­гляді роси. Тефнут ототожнювалась із Хатор - Оком Ра. Один із міфів розповідав про непокору людей. Ра, вирішивши їх по­карати, послав своє Око, яке винищило непокірних. Око Ра відобразилося в пізніших культурах як Всевидяче Око Бога, а також як один із символів масонів.

Ім'я Шу означає «пустота»; це - бог як повітря, так і сонячного світла, яким наповнюється повітряний простір. У Шу і Тефнут було двоє дітей: бог Геб (земля) і богиня Нут (небо). Шу розді­лив їх, зайнявши простір між ними.

Геба зображали у вигляді гуски і вважали, що Геб (земля) по­стійно плаває по Нілу, виражаючи цим уявлення про світ, у якому весь суходіл є наче острів на безкраїх водах.

Деякі єгиптологи стверджували, що єгиптяни пов'язували Нут із Чумацьким шляхом; інші дослідники стверджували, що культ Нут - це пережиток давньої релігії неба і зір.

Наступним поколінням богів були діти Шу і Нут: Осіріс, Ізида, Сет і Нефтіда. Ці прадавні божества були вплетені в культ Ра як його нащадки.

Ра, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осіріс, Ізида, Сет і Нефтіда складають геліопольську енеаду (дев'ятку), тобто ряд основних божеств, які склали основу офіційної єгипетської релігії. До них додава­лися й інші: Гор став сином Осіріса та Ізиди, Анубіс став сином Осіріса і Нефтіди.

• МЕМФІСЬКА ТЕО- І КОСМОГОНІЯ

Окрім геліопольського опису створення світу, єгиптологам вдалося виявити й інші форми систематизації релігії. Серед них особливе місце займає мемфіська тео- і космогонія.

• МААТ

Численні боги, які колись вшановувались в місцевих культах різних праєгипетських племен, тепер стали проявами Єдиного Бога, який пронизує весь світ та встановлює в ньому світовий по­рядок. Єгиптяни пов’язували світовий лад із маат, яка була цен­тром єгипетської етики та порядку. Єгипетська міфологія наділяє маат функцією космічного порядку: Бог встановив маат як пра­вильний стан світу, тому він є «Володарем Маат».

• АНТРОПОЛОГІЯ

Проявом Бога у людському житті вважався також людський дух. Єгипетська релігія сформувала складні уявлення про люди­ну, які досі породжують більше питань, аніж дають відповідей. Єгиптяни уявляли, що людина містить у собі кілька елементів, які приблизно можна назвати душами.

Одна із них - Ка - двійник людини, її alter ego, який перебу­ває в ній, допоки людина жива, а після смерті залишається у гробниці. Ка тісно пов'язана з тілом. Вона потребує їжі і пиття, тому родичі померлих приносять почастунки до гробниці. Як­що Ка зголодніє, то може вийти із гробниці в пошуках їжі. Ка мають також боги і, навіть, бездушні предмети.

Іншим складником людини є Ба, вільна душа, життєва сут­ність людини. Допоки Ба перебуває в тілі, людина жива. Як тільки Ба покине тіло, людина помирає. Однак Ба повернеть­ся до тіла, і тоді людина воскресне до життя в Дуаті - царстві мертвих. Для того, щоби Ба могла знайти своє тіло (хут), йо­го муміфікували. Оскільки тіло було необхідним для воскре­сіння в Дуаті, тобто місці перебування людей після смерті, до нього ставилися з особливою пошаною. Позаяк мумія може знищитись, у гробницях ставили статуї померлих, на яких обов'язково викарбовували імена, щоби Ба могла знайти по­мерлого. Єгиптяни Давнього царства вважали, що Дуат знахо­диться на небі. В Середньому царстві вважали, що Дуат знахо­диться під землею. В Дуаті померлого судили за його вчинки під час життя. Щоби пройти суд та випросити прощення грі­хів, померлий повинен знати різні закликання та імена богів, які його судитимуть. Аби не забути заклинання, до гробниці ставили книги, в яких вони записувалися, або ж заклинан­ня викарбовували на стінах гробниці. Це - єгипетські книги мертвих.

Третім типом душі є ім'я людини. Допоки люди пам'ятають ім'я померлого, доти він для них живий. Ім'я, за віруваннями древніх, відображає сутність людини. Єгиптяни включали в імена людей імена богів, щоби виразити в житті людини бо­жественну присутність.

Окрім перелічених душ, єгиптяни вірили, що в людині є ще одна субстанція - Ах, тобто сяйво Ра. Після смерті Ах поверта­ється до богів. Напевне, Ах є найбільш загадковою і найменш описаною субстанцією в людині. Вона чи не найкраще пере­кладається християнським поняттям «дух».

В описах посмертної долі людини важливе місце займає серце. На суді померлого воно, як совість, свідчить про його вчинки.

• КАЛЕНДАР

Позаяк в центрі єгипетської релігії опинилося Сонце, то й час єгиптяни тлумачили крізь призму солярних культів. Стародав­ні єгиптяни використовували сонячний календар. Новий рік на початку календарного циклу починався в день початку фаз зорі Сиріус, після якого починався розлив Нілу. Впродовж року змі­нювалися три сезони по чотири місяці кожен.

Перший сезон (ахет) - це час розливу Нілу; він складався з мі­сяців тот, фаофі, гатир і хояк.

Другий сезон (петер) - це час вирощування урожаю; він скла­дався з місяців тибі, мехір, фаменот і фармоуті.

Третій сезон (шему) - це час посух; він складався з місяців па- хон, пайні, епіфі та месорі.

Кожен місяць складався з 30 днів, що в сумі давало 360 днів. До цих місяців додавалися ще п'ять днів. Міфи розповідають, що богиня Нут не могла народити дітей впродовж 360 днів. Тоді Тот змилосердився над нею і виграв у богів п'ять додаткових днів, коли Нут народила. Ці дні посвячені богам Осірісу, Гору, Сету, Із- иді та Нефтіді. Отож, єгипетський календар налічував 365 днів. Однак тропічний рік насправді триває майже 3654 діб. Це не- співпадіння привело до зміщення календаря: кожні чотири роки природні цикли зміщувалися на одну добу. Фараон та жерці зна­ли про цю особливість і щороку оголошували про початок фази Сиріуса і розливу Ніла. Народ вважав, що Сиріус підкоряється во­лі фараона, що зміцнювало його авторитет. Аж у 238 році до РХ фараон Птолемей ІІІ виправив цю неточність, додавши до кож­ного четвертого року додаткову добу. Так з'явилися високосні роки. Імператор Юлій Цезар перейняв цей календар для Риму (юліанський календар або старий стиль). Проте поправка Пто­лемея ІІІ не вирішила проблему повністю, оскільки рік триває 365,24219 доби. Це означає, що за 128 років рік зміщується на одну добу. Проблему вирішив аж Римський Папа Григорій, який у 1582 році провів календарну реформу. За розпорядженням Папи Григорія високосним є кожен четвертий рік, за винятком років, кратних 100, але не кратних 400. Так з'явився григоріан­ський календар або новий стиль. Від часу Юлія Цезаря до сьо­годні відмінності у календарях становлять майже 15 діб.

Отже, з розвитком об'єднаного Єгипту зросло значення соляр­них культів. Для єгиптян Сонце відігравало особливо важливе значення. Вони усвідомлювали, що для плідності землі потрібні вода і сонячне тепло. Воду забезпечував Ніл, який однак своїми розливами приносив хаос. Тому вода стала символом хаосу. Сон­це, натомість, приносило порядок, космос. Звідси Сонце стало символом Бога-Творця. В різних місцевостях Сонце називали по- різному, а після об’єднання Єгипту всі ці імена почали викорис­товуватися як синоніми. Сонце - єгипетською «Ра». Саме тому ім’я Ра стало найпопулярнішим. Управління світом Ра здійсню­вав за посередництвом космічного закону маат, яка визначала справедливість, мораль і закон. Усі інші божества стали вира­женням сили Ра.

• РЕФОРМА ЕХНАТОНА

Вся історія єгипетської релігії - це протистояння внутріш­нього інтуїтивного монотеїзму та ситуативного простонарод­ного політеїзму. Спроби відродити віру в Єдиного Бога, які спо­стерігаються в Геліополісі та Мемфісі, носили синкретичний характер, притаманний єгипетській релігії всіх періодів після об’єднання Єгипту. Переломним періодом в історії Єгипту стало XIV століття до РХ. У 1405-1367 роках єгипетським троном во­лодів фараон XVIII династії Аменхотеп ІІІ. У цей час Єгипет досяг апогею свого політичного, економічного, територіального та культурного розвитку. Заслугою Аменхотепа ІІІ була підтримка культу Амона-Ра саме в той період, коли цей культ розвивався в напрямі синкретичного монотеїзму. Найбільшим пам’ятником правління цього фараона було будівництво храму Амона-Ра в Луксорі. Напевне, його релігійні погляди і прагнення переда­лися синові - Аменхотепу IV. Після смерті батька, успадкував­ши трон, він оточив себе членами своєї родини: матір’ю Тією та дружиною Нефертіті, які підтримували його революційні нама­гання. Ще під час правління Аменхотепа ІІІ у Фівах (тогочасній столиці Єгипту) розвинувся культ бога Атона (Сонячний Диск). Цариця Тія назвала свій човен Сяйвом Атона, а ім’я Атона зустрі­чається в гробницях епохи Аменхотепа ІІІ. В одній із гробниць того часу наявний надпис, який свідчить, що в ній похоронений «управитель палацу Атона». Якщо під словом «палац» слід ро­зуміти храм, то це означає, що храм Атона існував у Фівах у час Аменхотепа ІІІ.

Аменхотеп IV, вступивши на трон, розпочав масштабну релі­гійну реформу. Він оголосив, що Єдиним Богом Єгипту є Атон, а всі інші культи були оголошені небажаними. В царських ре­зиденціях знищувалися всі написи, в яких згадувалися імена інших богів, а деякі храми закривалися. У Фівах фараон розбу­дував храм Атону, який знаходився між Луксорським та Кар- накським храмами. Фараон змінив своє ім'я: тепер він звався Ехнатон, що означає «бажаний Атону». Розуміючи, що Фіви на­скрізь пронизані культом Амона-Ра, Ехнатон вирішив збудувати нову столицю. Нове місто отримало назву Ахетатон, що означає «горизонт Атона». Воно знаходилося поблизу сучасного Тель- ель-Амарна. Від цієї назви єгипетську культуру епохи Ехнатона називають амарнською культурою. Епоха Ехнатона - це масш­табний культурний переворот в Єгипті. Старі храми більше не отримували державної фінансової підтримки і занепадали, а на їхньому місці поставали нові храми Атона. Зникали імена старих богів, і навіть імена фараонів, які пригадували про стару релігію, звучали тепер рідко. Ехнатон прославляв свого Бога Атона сло­вами «немає іншого, крім тебе» і переслідував усіх інших богів закриттям храмів, забороною їхніх культів і руйнуванням їхніх імен та зображень. Гробниці, які традиційно наповнювалися зо­браженнями богів та релігійними текстами, міняли свій вигляд. Нові гробниці містили молитовні тексти, присвячені Атону. Кар­динальних змін зазнало мистецтво. Досі фараонів та членів їхніх родин, високих сановників і жерців зображали в ідеалізованій формі. Ехнатон був першим фараоном, який на зображеннях мав природний вигляд: фараона і його родичів зображали такими, як вони були в побуті, не уникаючи навіть природних недолі­ків. Релігійна поезія того часу пронизує своїми інтимними фор­мами: до Бога почали звертатися не магічними формулами, а криком душі та глибокими духовними переживаннями. Ехнатон був автором одного із гімнів, присвячених Атону, в якому фара­он показав себе глибоко духовною і щиро віруючою людиною, яка прагне живого спілкування з Богом, а не механічного від­творювання застиглих форм. Реформа Ехнатона - це переворот в релігії, в якому не тільки постулювалася віра в Єдиного Бога, а й кардинально мінялися відносини Бога і людини. Бог тепер не тільки Абсолют і Творець, а особа, з якою можна спілкуватися. Бога і людину тепер пов'язують не відносини страху і підкорен­ня, а щирої духовної любові.

Все життя Ехнатон присвятив релігійній реформі, зміні куль­ту, поширенню своїх ідей серед народу. Він був справжній вели­кий пророк, але при цьому поганий політик. Надто мало уваги залишалось йому для державних справ, незважаючи на те, що Єгипет, розширившись за попередників Ехнатона до неймовір­них розмірів, він потребував від фараона особливої уваги. Су­сідні держави по куску відривали від Єгипту його прикордонні території; правителі номів, відчувши відсутність контролю зі сторони центральної влади, вели себе свавільно як по відно­шенні до столиці, так у стосунках зі своїм народом. У державі почався хаос. Незважаючи на величезні зусилля Ехнатона по впровадженню нової релігії, для успіху потрібно було багато часу. Фараон мав противників, особливо серед жерців давніх культів, які поширювали серед народу противладні настрої. Пропаганда жерців та політичні поразки створювали Ехнато- ну погану репутацію в народі. Поширювалися чутки, що боги карають народ за відхід від віри. Високі ідеї фараона-пророка залишились незрозумілими широким масам, яких повністю за­довольняли прості міфічні форми віри і магічні елементи куль­ту. Глибоким внутрішнім переконанням атонізм став лише для однодумців фараона, які знаходилися в його оточенні. Після смерті Ехнатона його віру продовжував його син Сменкхара, який однак правив не довго. Після Сменкхари на трон вступив його брат і син Ехнатона Тутанхатон, який змінив своє ім'я на Тутанхамон та повернувся до культу Амона-Ра. Новий фараон знову переніс столицю до Фів, а Ехататон швидко занепав і пе­ретворився в руїни. Тутанхамон помер молодим; він в силу сво­го віку не мав достатньої стійкості характеру, щоби протистоя­ти могутнім жерцям давніх культів. Незважаючи на вчинки фа­раона політична ситуація не виправилася. Державу роздирали міжусобиці, які врешті призвели до зміни правлячої династії. Противники Ехнатона намагалися знищити все, що було з ним пов'язане: написи, гробниці, будівлі... Самого Ехнатона послі­довники називали ворогом та злочинцем. Гробниця Ехнатона та його сім'ї була сплюндрована. Єгипет начебто повернувся до того ладу, в якому жив і до Ехнатона. Насправді ж Єгипет ніко­ли не став попереднім: запалена Ехнатоном іскра, хай слабо, все ж мерехтіла в серцях тих єгиптян, які занурювалися в глибини власного духа.

Отож, монотеїстична інтуїція єгиптян неодноразово проблис­кувала в їхньому релігійному житті. Найвищим виразом єгипет­ського монотеїзму стала реформа Ехнатона. Фараон XVIII динас­тії Аменхотеп IV, який змінив своє ім'я на Ехнатон, провів масш­табну релігійну реформу, внаслідок якої були здійснені спроби ліквідувати всі релігійні практики, які сформувалися в Єгипті, та встановити єдиний культ Атона. Ця реформа не мала успіху, оскільки методи Ехнатона далеко не завжди були достатньо ко­ректними і вправними. Однак сам задум Ехнатона відображав глибокий духовний досвід давніх єгиптян, який звертав їх до ві­ри в Єдиного Бога.