Напрями, течії ісламу

Після смерті Мухаммеда час від часу в мусульманстві вини­кала проблема обрання халіфа - наступника Пророка, повели­теля правовірних. За першого халіфа Абу Бекра, який був од­ним з найближчих соратників та ще й тестем Мухаммеда, мусу­льманство зберігало єдність, бо ця кандидатура влаштовувала як ажарів (жителів Медини, котрі дозволили Мухаммеду та при­булим з ним мухаджирам поселитися там), так і мухаджирів (осіб, що переселилися разом з Мухаммедом у Медину).

Наступний халіф - Омар перебував на верховному му­сульманському посту протягом 634-644 рр., віддаючи багато часу і сил мусульманській експансії на довколишніх землях. Уже тоді визрівала досить потужна і енергійна опозиція з роду Омейядів, представник якої - Осман став третім халіфом (після вбивства рабом Омара). Він правив у 644-656 рр., теж насильницьки був позбавлений життя.

За четвертого халіфа Алі (656-661) - двоюрідного брата Мухаммеда, одруженого з його молодшою дочкою Фатімою, ви­никла жорстока боротьба між Омейядами, які не визнавали його влади, та прибічниками Алі, які вважали, що право на релігійну владу належить тільки нащадкам Мухаммеда.

Внаслідок цієї боротьби у VII ст. сформувалися два напря­ми ісламу - сунізм, що об'єднав прибічників Омейядів, та ши­їзм, де згуртувалися прибічники та нащадки Алі. Згодом сфор­мувалася секта хариджитів, яка заперечувала владу обох угру­повань.