Маніхейство

У ІІІ ст. н.е. в Ірані виникає нове релігійне вчення, яке є певним синтезом зороастризму і християнства. За ім'ям свого засновника Мані (бл. 216 - бл. 277) воно дістало назву мані­хейства.

Мані проповідував в Ірані, Середній Азії та Індії. Вважа­ють, що він є автором сімох релігійно-етичних творів. Він був знатного походження, почав проповідувати своє вчення ще в молоді роки, відвідав Індію, де заснував перші громади, а коли повернувся до Ірану, то був прихильно зустрінутий шахом і отримав дозвіл на поширення свого вчення. Але згодом ви­явилося, що маніхейство, хоч і пасивно, але спрямоване проти феодальної держави і феодального суспільного устрою. Шах Бахрам І ув'язнив Мані, там він і помер.

Соціальне вчення маніхеїв поділяє суспільство на п'ять верств: вища - 12 апостолів (посланників), друга - 72 єписко­пи, третя - 360 пресвітерів (старійшин), четверта - “вибрані”, ті, що посвячені у провідну частину громади, і п'ята - числен­ніша частина громади - “слухачі”.

Мані вчив, що людина має віддавати всі свої сили в бо­ротьбі світлого начала з темним. Тому вона повинна утриму­ватись від убивства усього живого, приборкувати свою плоть, дотримуючись вегетаріанства і безшлюбності.

Мані запозичив у зороастризму дуалістичну концепцію співвідношення добра і зла, а в християнства - моральну кон­цепцію. Він вчив, що зло пов'язане з матерією, з усім матеріа­льним, а добро є втіленням світла, духу. І добро, і зло рівні в світі, вони протистоять один одному, ведуть запеклу бороть­бу, ця боротьба є змістом світової історії. Зло домоглось пев­ного успіху, тому частина світла тепер у полоні темряви, за­вдання людства - звільнити світло від неї. Але для людства це не так просто. Справа в тому, що людина - це творіння дияво­ла, хоч він і створювався за божественним зразком. Лише за­вдяки тому, що в людині є частка світла, вона зможе звільнити світло від темряви, тоді й настане царство боже. Але для цього релігія мусить удосконалити людину. Маніхейство зазнало гоніння в період свого виникнення від зороастризму, а хрис­тиянство розглядало його як одну із шкідливих єресей. Тим не менше, воно було дуже поширене і в Європі, і в Азії. Але оста­точного удару йому завдало торжество ісламу в часи халіфату.