11.1. ЩО ТАКЕ ПРОТЕСТАНТИЗМ?

Християнський протестантизм є другим, після Католицької Церкви, за кількістю віруючих напрямом християнства. Відколи існує християнство, в ньому, як і в більшості релігій світу, виділя­лися різноманітні конфесії та деномінації.

• ПРОТОРЕФОРМАЦІЯ

Розвиток протестантизму мав декілька етапів. Першим із них була протореформація. Вона сформувалась задовго до Лютера і Кальвіна, та виразилась у виокремленні окремих конфесій за­хідного християнства. Представниками протореформації стали вальденси, які відділилися у ХІІ столітті та основували свою доктрину на прагненні оновлення церковних звичаїв. Представ­никами протореформації став також Джон Вікліф у XIV столітті та Ян Гус у XV столітті. Ці два богослови висловили свою крити­ку деяких порядків у Католицькій Церкві і могли би стати ініці­аторами позитивних змін. Однак, політичні обставини склались по-іншому. Тісний зв'язок Церкви і суспільно-політичного жит­тя в середньовіччі та в епоху Відродження переносили політичні баталії на церковну площину.

• МАГІСТЕРСЬКА І РАДИКАЛЬНА РЕФОРМАЦІЯ

Перша половина XVI століття стала періодом масштабної протес­тантської реформації. В 1517 році Мартін Лютер оголосив свої «95 тез», якими дав початок реформації в Німеччині. В 1524 році відбулась реформація у Цюріху під проводом Ульріха Цвінґлі. В 1535 році відбулась реформація в Женеві під проводом Жільйо- ма Фареля. В 1534 році Церква Англії відділилась від Католиць­кої Церкви. Протестантські ідеї швидко поширювались у Північ­ній Європі. Кожен з ідеологів протестантської реформації ставив собі за ціль реформувати церковні звичаї, викорінити проблеми та відродити ідеали християнських общин апостольських часів. Незважаючи на благородні лозунги, реформатори не вирішили старих проблем, а тільки породили нові - церковний розкол, який не вдалося подолати й до сьогодні. Протестантська рефор­мація не була цілісним процесом; в ній виділяються декілька на­прямів, які тільки умовно можуть були названі одним словом. Протестантська реформація повинна аналізуватися в декількох пластах. Перший, хоч і не головний, є богословський. Лютер, а за ним і інші реформатори, проголосили базові для протестан­тизму догми: віровчення повинно ґрунтуватися виключно на Біблії, а не на традиції; людина отримує спасіння тільки заслу­гами Христа, а не власними добрими ділами; людина зіпсована гріхом, а тому не може самостійно сприяти власному спасінню; Бог дарує благодать за посередництвом двох Святих Тайн (Хре­щення і Євхаристія), а не через сім Тайн. Також реформатори намагалися спростити форму церковного управління та обря­ду. Спрощення обряду відобразилося у вимиранні сакрального мистецтва в протестантизмі. Сьогодні Західна Європа пишаєть­ся величними католицькими соборами, сакральним живописом та скульптурою, якими завдячує Католицькій Церкві, але не мо­же показати жоден шедевр протестантського мистецтва.

Іншим пластом протестантської реформації був її політичний чинник, який став визначальним у цьому складному процесі.

Поряд із магістерською реформацією сформувався й інший тип протестантизму - радикальна реформація. Лідери магістер­ської реформації дали поштовх для відділення від Католицької Церкви, але підпорядкували відокремлені общини світській вла­ді. Однак, серед реформаторів з’явилися й такі, які не погоджува- лися з державним підпорядкуванням Церкви і виступили за по­вну незалежність християнських общин. Така позиція викликала несприйняття радикальної реформації як зі сторони представ­ників магістерської реформації, так і зі сторони світської влади. Протистояння між двома крилами реформації супроводжували­ся кровопролитними війнами. Оскільки представники радикаль­ної реформації сформували вчення про допустимість Хрещення тільки в зрілому віці, а тому перехрещували тих, хто був хреще­ний у віці немовлят, їх часто називають анабаптистами.

Відколовшись від загальноцерковної єдності одного разу, протестанти перетворили розкол у свою традицію. Кожного століття від традиційних протестантських конфесій відділялися нові групи, які, на відміну від конфесій, утворених у XVI столітті, прийнято називати неопротестантизмом. У результаті протес­тантизм перетворився на величезний комплекс найрізноманіт­ніших конфесій. Ті групи, які відділялися від класичних протес­тантів, зазнавали важких утисків і переслідувань у протестант­ських країнах. Це змусило їх мігрувати до Нового світу. Оскільки найбільше неопротестантських конфесій формувались шляхом відділення від англіканства і їхні перші представники були ан­глійцями, то вони переселялися в більшості до Британської Аме­рики. Так, країною найвищої концентрації неопротестантизму стали США.

Сучасний протестантизм розділяється переважно за принци­пами моральної доктрини. У США протестантські Церкви при­йнято розділяти на дві групи. Першу називають протестант­ський мейнстрім (Mainstream Protestant), основний протестан­тизм (Mainline Protestant), основні Церкви (Mainline Church) або традиційні протестанти (Oldline Protestant). До них нале­жать Церкви, які виникли в період протестантської реформації XVI століття, тобто лютерани, реформісти (кальвіністи) та англі- кани. Другу групу складають неопротестанти (баптисти, мето­дисти, адвентисти, п’ятидесятники, харизмати та інші). Головна відмінність між ними полягає в тому, що представники протес­тантського мейнстріму відзначаються крайньою ліберальністю, а неопротестанти строго зберігають біблійні моральні прин­ципи. Представники протестантського мейнстріму допускають одностатеві партнерства, пастирське служіння жінок тощо. Не­обхідно зауважити, що не всі лютерани чи реформісти обрали ліберальну моральну доктрину. Серед них виокремились групи, які сповідують традиційну для своєї конфесії доктрину і дотри­муються строгих моральних принципів.