Становлення національної політичної думки (кін. XVIII — ХІХ ст.)

Наприкінці ХУІІІ - на початку ХІХ ст. в Україні працюють діячі просвітницького напряму суспільної думки Я. Козельський, С. Десницький, В. Каразин, П. Лодій. Їх діяльність сприяла розвитку освіти (створення університетів у Харкові в 1805 та Києві в 1834 р.) і пожвавленню української суспільно-політичної думки.

На цьому позначилася також діяльність масонських лож, поширених у Росії з кінця XVH! ст. Так, у Полтаві діяла ложа «Любовь к истине», до якої входили декабрист А. Глінка, видатний письменник І. Котляревський та інші. В катехізисі ложі йшлося про те, що реалізація національної ідеї може бути досягнута лише шляхом відокремлення України від Росії. У 1819 р. у Києві діяла ложа «Об’єднаних слов’ян», які відстоювали ідею федерації слов’янських республік як союзу держав, серед яких гідне місце належатиме Україні. Досить розвиненим в Україні був також декабристський рух з його ідеями конституційної монархії і навіть республіки («Південне товариство» на чолі з П. Пестелем).

Ідеї слов’янської єдності та федерації слов’янських республік на ґрунті повної свободи й автономії були розвинуті у Кирило-Мефодіївському товаристві (1845-1847 рр.). Микола Костомаров (1817-1885) у програмі товариства «Книга Буття українського народу» висуває три головні завдання:

1) побудова слов’янського союзу християнських республік;

2) знищення кріпацтва та абсолютної монархії в Росії;

3) поширення християнського суспільного устрою в усьому світі.

Одним із братчиків Г. Андрузьким був також запропонований конституційний проект організації суспільно-політичного устрою майбутньої України, що ґрунтувався б на засадах демократизації та федералізації Росії. До цієї організації входив і Тарас Шевченко (1814-1861), який у своїх творах в образній формі розвивав ідеї соціальної й національної свободи, досягаючи при цьому, безперечно, величезної сили впливу на національну свідомість, що перетворює його не просто у великого поета, а в національного пророка.

Народницький напрям в українській політичній думці репрезентував Володимир Антонович (1834-1908).

Невід’ємною рисою українського народу він вважав нездатність та нелюбов до державного життя; державі з її регламентацією й апаратом протиставляв вільну творчу суспільність. Розглядаючи три національних типи - українців, росіян та поляків, зазначав, що росіяни розвинули принцип авторитаризму і монархізму, поляки - принцип аристократизму, а українці - суспільної правди і рівності. Таким чином, український тип подається як бездержавний, що веде до відмови від політичної боротьби й до занурювання у «культурництво».

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) був володарем дум політично свідомого українства у 70-80-ті роки ХІХ століття. Він очолював ліве крило київської організації «Громада», у 1876 р. емігрував, видавав журнал «Громада». Як «соціаліст європейської школи», він допускав революцію, але віддавав перевагу політичним реформам на основах свободи. М. Драгоманов був палким прихильником захисту політичних прав і свобод людини. Він підтримував ідею федерації слов’янських народів, де Україна мала б політичну автономію на рівні з іншими державами, а також розвивав ідеї децентралізації держави на основі автономії земств («грома- дівський соціалізм»). М. Драгоманов критикував культурницький напрям українського народництва за відмову від політичної діяльності, але сам обгрунтовував ідею «безбуржуазності» (а фактично і «безінтелігентності») української нації.

<< | >>

↑

Источник: Алієв Г.Є.. Політологія Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Полтава: АСМІ,2007. – 280 с.. 2007

Еще по теме Становлення національної політичної думки (кін. XVIII — ХІХ ст.):

- Основы политологии -