9.6. СЕРЕДНЬОВІЧНІ ГНОСТИЧНІ СЕКТИ

Відродження гностицизму відбулось у середньовіччі, коли воно набрало яскравих християнських тонів. Початок цього від­родження відбувся у Вірменії, яка була однією з перших країн світу, що прийняла християнство як свою офіційну релігію.

- Перша з них - мессаліани, назва яких походить від грець­кого рєооаЛютоі - молільники. Оскільки Вірменія знаходилась між Візантією та Персією, або ставала колонією то однієї імперії, то іншої, або ж розділялася між ними, то мессаліанство проника­ло і до Візантії, і до Персії. У творах Отців Церкви зустрічаються згадки про мессаліан та занепокоєння з приводу поширення сек­ти. Проблему мессаліан розглядали Перший Константинополь­ський та Ефеський Собори, піддаючи анатемі всіх, хто був при­четний до секти. Воднораз активна боротьба проти мессаліан велась і в Ассирійській Церкві Сходу, поширеній у Персії. Ця єресь проникала до монастирів, і там знаходила прихильників серед чернецтва. Відомі факти закриття монастирів, до яких прони­кало мессаліанство. Християнські автори ІІІ-У століть визнача­ли мессаліанство як християнську єресь, проте його доречніше окреслювати як синкретичну секту, у віровченні якої присутні більше елементів гностицизму та маніхейства, аніж християн­ства, хоч і називали вони себе християнами. Мессаліани уявляли світ і людську душу дуалістично, тобто вони були переконани­ми, що все суще є полем боротьби добра і зла. В людській душі однаково присутні сатана і Святий Дух, при цьому природа лю­дини в більшості схильна віддатися у володіння сатани. Людина, опанована сатаною, зла. Ані Хрещення, ані Євхаристія, на дум­ку мессаліан, не спроможні звільнити людину від влади сатани. Люди грішать і після Хрещення. Щоби звільнитися, необхідна постійна внутрішня духовна боротьба та неперервний зв'язок із Добрим Богом, а це можливе тільки в молитві.

- У УІІ-ІХ століттях у цих самих краях сформувалась секта павлікіан (паиЛікіауоії). Назву «павлікани» для окреслення ці­єї секти використовували їхні противники, зважаючи на те, що вони апостола Павла вшановували більше всіх інших апостолів. Самі павлікани іменували себе просто християнами, натомість інших християн вони називали ромеями (римлянами), та ствер­джували, що ромеї відпали від істинного вчення Христа. Секта павлікан поширювалась у Вірменії, Візантії та Персії. Павлікани вчили, що Добрий Бог є творцем тільки духовного світу, нато­мість матеріальний світ є творінням злого деміурга. Вони звину­вачували інших християн у тому, що вони не зрозуміли Христа, який проповідував Доброго Бога, і продовжують поклонятися деміургу. Павлікани стверджували, що людська природа також дуалістична: в ній присутні і добра духовна сторона, яка єднає людину з Богом, і зла, яка її єднає з деміургом. Ці дві частини душі перебувають у постійній боротьбі. Деміург намагався за­крити від людини знання про Бога. З цією ціллю він заборонив першій людині в Раю споживати плоди дерева пізнання добра і зла. Поступово людина забувала про Бога, але як би низько вона не впала, вона ніколи не втратить доброї частинки світла, вкла­деної ним у людську душу, і завжди може піднятися. Для того, щоби звільнитися, людина повинна пізнати правду про Бога і про себе. Місія Ісуса Христа полягала в тому, аби відкрити люди­ні істину. Оскільки місія Христа полягала у сповіщенні людству істини, а не у хресній жертві, то у павліканській доктрині непо­трібним було вчення про воплочення. Павлікани у христології дотримувались докетизму, тобто стверджували, що Христос не мав людського тіла, а був лише привидом. Відповідно, він не на­роджувався, не помирав і не воскресав. На цій основі павлікани ґрунтували критику культу Богородиці, святих, ікон, а також усього, що було пов'язане із тілом Христа.

> Зріст могутності павлікан дав їм можливість створити влас­ну незалежну державу в районі Євфрату зі столицею у фортеці Тефрик, на місці якої сьогодні знаходиться турецьке місто Див- риґи. Павлікани неодноразово влаштовували військові набіги на Візантію, які стали серйозною загрозою безпеці Візантії. У 872 році візантійці розбили павлікан та знищили їхню державу. Ті павлікани, які вижили, оселилися у Східній Вірменії, але вже не дошкуляли Візантії. На новому поселенні павлікани злилися зі сектою тондракійців - ще однією гностичною сектою, яка ви­никла у 830-ті роки в Західній Вірменії, в районі гори Тондрак. У 970 році імператор Іван Цимісхій для оборони кордонів поселив багатьох павлікан у Фракії, де павліканській колонії була гаран­тована свобода.

> Присутність павлікан у Болгарії дала імпульс для фор­мування гностичної секти на слов’янських теренах - богоми- ли. Богомили виникли у південно-західних районах Болгарії в Х столітті, поширилися в сусідні країни та проіснували до XV століття. Вважається, що засновником секти був Богомил, біо­графія якого однак невідома. Незважаючи на свою залежність від павлікан, доктрина богомилів все ж дещо відрізнялася від павліканської. На найвищому рівні буття, на переконання бого- милів, знаходяться не два боги, а один. Бог-Отець мав декілька синів. Кожен із них мав свою свиту. Так з’явились десять ангель­ських чинів. Старший син Бога на ім’я Сатанаїл загордів і висту­пив проти Отця, і зі своїм ангельським чином відпав. Вірними Богові залишилися дев’ять інших чинів. Від моменту відходу від Бога, Сатанаїл шкодив Богові, а особливого його найбільшому творінню - людям. Саме він з'явився першим людям у вигляді змії та втілився у Каїна. Через потомків Каїна він посіяв зло у світі. Місія Ісуса Христа полягала в тому, щоби позбавити Сата- наїла божественного статусу. Оскільки богомили, як і багато ін­ших гностичних сект, опинилися у християнському середовищі, вони активно критикували християнство, зокрема Старий Завіт, Церкву, Літургію, вшанування ікон та інше. Хоч богомили пре­зентували себе борцями за чистоту християнства і перейняли від християнства численні сюжети для створення власних мі­фів шляхом перекручення біблійних оповідань, вони з христи­янством не мали нічого спільного і не формувалися апостоль­ською традицією.

> В XIV столітті у Пскові (Росія), під впливом богомилів, ви­никла секта стригольників, віровчення якої невідоме.

> Ще однією сектою, яка виникла в Росії під впливом бого­милів, були хлисти. Засновником цієї секти був селянин Данило Филиповий, який у XVII столітті проголосив себе втіленням Бо- га-Саваота, який начебто вселився в нього, і виступив із пропо­віддю своїх дванадцяти заповідей: 1) Я є Бог, передвіщений про­роками, який зійшов на землю для спасіння людських душ. Не­має іншого Бога, крім мене. 2) Немає іншого вчення. Не шукайте його. 3) На чому поставлені, на тому і стійте. 4) Бережіть Божі заповіді і будете ловцями вселенної. 5) Хмільного не пийте, ті­лесного гріха не чиніть. 6) Не одружуйтесь, а хто жонатий, нехай живе з жінкою як зі сестрою. Неодружені хай не одружуються, одружені хай розлучаються. 7) Поганих слів не говоріть. 8) На ве­сілля і хрестини не ходіть, на хмільних бесідах не бувайте. 9) Не крадіть. Хто одну копійку вкраде, тому копійку покладуть на тому світі на тім'я, і коли від пекельного вогню вона розтопить­ся, аж тоді тільки той чоловік отримає прощення. 10) Ці запо­віді зберігайте в тайні, ні батьку, ні матері не видавайте, будуть батогом бити і вогнем пекти - терпіть. Хто витерпить, хто буде вірний, - отримає царство небесне, а на землі - духовну радість. 11) Один до одного ходіть, хліб-сіль приносіть, любов чиніть, за­повіді мої зберігайте, Богу моліться. 12) Віруйте у Святого Духа. Після смерті Данила Филипового общину хлистів очолювали люди, які називали себе «христами». Такими були Іван Суслов, Прокопій Лупкін та інші. Поряд із христами, з’являлись і бого­родиці. Упродовж XVIII століття хлисти набрали такої популяр­ності, що проти них із розпорядження імператриці Анни були відкриті кримінальні справи. Хлисти вважають, що існує два сві­ти - духовний, сотворений Богом, та матеріальний, сотворений сатаною. Ці два світи перетинаються в людині. Поряд із Богом існують Син, Святий Дух, Богородиця, ангели та інші духи.

> У XVIII столітті від хлистів відкололась секта скопців, зас­новником якої був Кондратій Селіванов. Скопці вважали найви­щим рівнем духовного удосконалення оскоплення (кастрацію). Оскільки представники секти в більшості не мали власних ді­тей, вони вели активну місійну роботу: кастрували дітей, ви­куповували кріпаків під умовою кастрації, платили за згоду ка­страції, агітували молодь тощо. У 1772 році відбувся перший суд на скопцями. В Радянському Союзі секта була заборонена, але не зникла; вона існує й до сьогодні. Самі скопці називали себе «білими голубами», оскільки термін «вибілитися» в них озна­чав оскопитися, а хлистів - «сірими голубами». У ХІХ столітті від хлистів відкололась секта посників, засновником якої був Ава- кум Копилов. Члени секти вважали, що найвищого рівня духов­ного удосконалення можна досягти тільки читанням Біблії, по­стійною молитвою та неймовірно строгими постами.

> У 30-ті роки ХІХ століття на основі хлистів виникла ще од­на секта, яка назвала себе «Ізраїль». Згодом її почали назива­ти «Старий Ізраїль». Її засновником був Парфентій Катасонов, який проголошував себе останнім втіленням Христа, спростив поведінкові вимоги, які панували серед хлистів, послабив піст та дозволив одруження. Секта фактично зникла на межі ХІХ- ХХ століть.

> На початку ХХ століття під проводом Василія Лубкова сформувалась секта Новий Ізраїль, яка продовжила традицію Старого Ізраїлю. Через проблеми в Російській імперії, члени сек­ти на чолі з Лубковим мігрували до Уругваю, де перетворилися в тоталітарну секту з колективною власністю і беззаперечним диктатом Лубкова. Деякі члени секти покидали колонію та звільнялися від диктату. З тими, хто залишився в секті, Лубков у 1930 роках повернувся до СРСР, і члени секти оселилися в Рос­товській області. Під час сталінських репресій секта була зни­щена. Ті, хто залишились в Уругваї, стали жертвами диктатури 1973-1985 років.

> Утім, найбільш масштабним реваншом богомилів був рух катарів. Їхня назва походить від грецького слова καθαροί (чис­ті). Інша назва цього релігійного руху - альбігойці (французь­кою - АІЬідеоів), оскільки одним із центрів секти було французь­ке місто Альбі. Катари сформувались на основі тих богомилів, які проникали до Західної Європи. Катарські общини виникали по­ступово, тому чіткої дати виникнення катаризму не існує. Перші згадки про ці секти зустрічаються у Х-ХІ століттях. В ХІ столітті ця секта стала впливовою силою в західноєвропейському сус­пільстві, яка почала загрожувати усталеним суспільним нормам та безпеці європейських монархій. Центрами поширення ката­ризму стали Лангедок (сучасна Південна Франція) та Ломбардія (сучасна Північна Італія), однак катарські общини з’являлись по всій Франції. На початку ХІІІ століття дійшло до відкритого збройного протистояння між католиками і катарами. У 1209 році монархи Європи організували Альбігойський хрестовий похід, та їхні армії ввійшли в Лангедок. Війна тривала двадцять років. Католицьку армію очолювали французькі королі, яких за час війни змінилося аж три: Філіп II Август (правив у 1180-1223 роках), Людовік VIII Лев (правив у 1223-1226 роках) та Людо- вік IX Святий (правив у 1226-1270 роках). У 1229 році король здобув перемогу над катарами, а Лангедок був приєднаний до Франції. Ті катари, які не відмовились від своїх переконань, піш­ли у підпілля, а їхні общини зникли аж у XIV столітті. Катари вірили, що творінням Доброго Бога був духовний світ, а мате­ріальний світ сотворений деміургом. Оскільки катари, як і всі гностики, вважали, що творцем світу був злий деміург, і саме він тримав людство у незнанні до приходу Христа, вони повністю заперечували цінність Старого Завіту та вбачали в ньому закон деміурга. Матеріальне тіло людини, як елемент матеріального світу, є творінням злого божества. Воно стало в'язницею для ду­ші, яка є частиною духовного світу. Деміург усіляко намагаєть­ся тримати людину у своїх лещатах, позбавляючи її можливості пізнати правду про свою істинну сутність. Місія Христа поляга­ла у просвітленні людини. Якщо людина дізнається про свою сутність, то звільниться з-під влади деміурга. Отже, доктрина катарів була типово гностичною. Катари приймали християн­ське Хрещення, але вважали його лишень хрещенням водою, яке не дає спасіння. Для звільнення потрібне Хрещення Духом, яке катари називали consolamentum (консоламентум). Цей обряд символізував повне звільнення з-під влади деміурга. Виглядав він дуже просто: після тривалої підготовки кандидата, йому на голову клали Новий Завіт і молилися молитву «Отче наш». Вва­жалося, що з цього моменту кандидат отримував просвітлення і повне звільнення. Община катарів поділялася на дві групи: ві­руючі (credenti), які сповідували катарську доктрину, але ще не прийняли consolamentum, і досконалі (perfecti), які прийняли consolamentum. Досконалими була тільки невелика частина ка­тарів. Оскільки цей статус вимагав особливо ригористичної мо­ральності, більшість катарів відкладали цей обряд до глибокої старості або небезпеки смерті. Етика катар була дуже строгою.

Отже, хоч гностицизм був феноменом культури епохи еллініз­му, він не зник із її закінченням, а виявився неймовірно живучим культурно-релігійним явищем. У середньовіччі, коли, здавалося б, усі проблиски еллінізму давно в минулому, спостерігаються значущі спалахи гностичної доктрини. Найбільшими гностич­ними релігіями середньовіччя стали богомили та катари, які, хоч і зодягали свої вчення у християнські мотиви, все ж залиша­лися виключно гностичними.