ГАРМОНІЯ РОЗУМУ, ПОЧУТТЯ ТА ВОЛІ ЯК ЗАСІБ ПРАКТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄДНОСТІ ІСТИНИ, ДОБРА І КРАСИ

Відродження духовності - нагальне веління драматичного часу. Поряд з єдніс­тю віри, надії та любові його вимірами є гармонія розуму, почуття і волі особис­тості, діалектичний взаємозв’язок істини, добра і краси.

Розум інтегрує всі формоутворення людського духу в людську духовність. Саме в ньому криється таємниця таємниць людськості, осягнення якої є акту­альним завданням цивілізації.

Homo sapiens - людина розумна - так називають людину, підкреслюючи її уні­кальність, своєрідність і відмінність від будь-якої іншої живої істоти. Народ розгля­дає розум як одну з найвищих чеснот людини. Розум забезпечує мудрість, що є ос­новою раціональної, цілеспрямованої діяльності. Мудра людина - народний ідеал людяності. Наприклад, мудра дівчина здобула перемогу над багатим, але нечесним і злим чоловіком. Іван - селянський син завдяки силі і розуму подолав злочинного Дракона і вибудував собі людську долю. «За дурною головою і ногам нема спо­кою», «Краще з розумним загубити, ніж з дурним знайти», - говорять українські прислів’я та приказки, підкреслюючи тим самим велич людського розуму як одно­го з найголовніших чинників суспільної життєдіяльності.

Розум дає знання, а знання - це сила. Розумна людина - це сильна людина. Вона знайде вихід з будь-якої ситуації, раціонально організує свою життєдіяльність, мудро підпорядкує її загальним законам гуманізму і справедливості. Разом з тим не слід перебільшувати можливості розуму. Розум може бути не тільки добрим, а й злим, холодним. Він може бути підпорядкованим досягненню злочинних цілей - грабіж­ницьких воєн, жорстокої експлуатації людини людиною, гонитви за позазаконни­ми прибутками, кар’єризму тощо.

Цінність розуму безперечна. Він перетворюється на протилежність, як тільки відривається від свого першоджерела - глибокої людської чуттєвості. Голий раціо­налізм пасує перед дійсністю, виявляється неспроможним там, де треба діяти не за алгоритмом, не за формулою, а за власною ініціативою і відповідально. На допо­могу розуму приходить почуття, що відтворює істину з іншого боку - з боку її вселюдськості, справедливості, гармонійності й краси. Гола істина - цінний, але недостатній дороговказ життя. Істина потребує людського засвоєння - осмислення через почуття, захоплення, святість, жаль, співчуття, милосердя тощо. Щоб бути незаперечною, істина повинна підтверджуватися добром і красою, а розум - поєд­нувати зусилля з почуттям і волею. Громадянське, моральне, естетичне почуття лю­дини підкаже їй шлях до пошуку істини, окреслить її розумні межі. Надчуттєва істи­на - нерозумна. Вона спотворює світ, вихолощує з нього людяність.

Розщеплення ядра справедливо оцінюють як незаперечну перемогу розуму, що проник у глибини буття матерії й осягнув істину. Створена на засадах цієї істини ядерна зброя також, здавалося б, повинна визначитись як тріумф розуму. Проте нині людство все більше відчуває не його тріумф, а історичну і соціально-моральну поразку: створення ядерної зброї - це загроза цивілізації, своєрідний дамоклів меч над головою людства. Сьогоденна культура вимагає роззброєння, знищення ядер­них потенціалів і все переконливіше ставить питання про доцільність проведення наукових досліджень у цій галузі пізнання критеріїв людяності.

Чуттєвість - альфа і омега духовності. Добро і краса - її головні опорні пункти. Без чуттєвості немає духовності і бути не може. Чуттєвість - не самоціль. Духов­ність не може бути зведена до чуттєвості. Почуття втрачають раціонально-чинний зміст, якщо вони не пройшли через горнило і контроль розуму, життєвого досвіду, людської мудрості. Дмитро Карамазов, один з персонажів роману Ф.Достоєвсько- го «Брати Карамазови», - сердечна, чуттєва людина. Він чуттєво ставиться до дій­сності. Проте його почуття позбавлені раціональної складової, вони не пройшли обробки культурою, розумом, мудрістю. Д.Карамазов плутає в лабіринтах життє­вих ситуацій. Він почуває, але не мислить, страждає, але не діє, бо не тільки не хоче, а й не може мислити в ситуації, де одна чуттєвість - безсила, де потрібен розум, тверезий розрахунок, раціональне осмислення дійсності.

Отже, духовність органічно поєднує раціональну і чуттєву складові. Вона - гармонійна єдність істини, добра і краси. У дійсно людській духовності істина завжди гарна і добра, добро - істинне і гарне, краса - добра і істинна саме тому, що почуття і розум не суперечать, а взаємодоповнюють одне одного, взаємоді­ють, охоплюючи суперечливий світ в його цілісності. Зазначена взаємодія здій­снюється не в абстрактному просторово-часовому середовищі, а в діяльності й спілкуванні людей у суспільстві. Діяльність постає як дійсність духовності. Без діяльності духовність втрачає історичні раціонально-чуттєві контури, соціаль­ний сенс, відривається від земної основи і перетворюється на ілюзію, джерела якої можна виявити далеко не завжди.

Діяльність - це дійсність духовності. Вона існує завдяки волі, що синтезує почуття і розум, спрямовує їх на втілення в практику. Воля теж має бути прони­заною людськими почуттями і проникливим розумом. Тупа, нерозумна, надчут­тєва воля, що стверджує сама себе як самоціль суспільного буття, перетворю­ється на демонічну, руйнівну силу. І навпаки: чуттєво-образна, життєво-мудра воля постає могутнім чинником активності, творчості, діяльності.

Духовність людини - цілісний феномен. Цілісна, гармонійна людина почина­ється з того, що «всі сфери її духу - почуття, воля і розум - співіснують в такій мірі взаємодії, де почуття формуються на засадах розуму, а розум сяє горінням почуття, де воля постає як єдність діяльності почуття і розуму, спрямованих на свою предметну реалізацію» (Шинкарук В.И., Яценко А.И. Гуманизм диалекти­ко-материалистического мировоззрения. - C.215).